АКЦЕНТОЛОГІЧНІ НОРМИ регулюють наголошуваність слів у су-часній українській літературній мові. Український наголос характери¬зується рядом ознак: по-перше, він вільний, тобто не закріплений за якимось постійним для всіх слів місцем (заклад, писати, заголовок); по-друге, він рухомий, тобто часто змінює своє місце в різних фор¬мах одного й того ж слова (вчигель-вчителі).
Наголосу нашій мові виконує функції: смислорозрізнювальну (мука
– мука, атлас – атлас, милувати – милувати); форморозрізнювальну (руки не подасть (Р. а.) – чисті руки (Н.в. множ.); частиномовнороз- різнювальну (тепло (прислівник) – тепло (іменник), туга (іменник) – туга (прикметник), поверх (іменНик) – поверх (прислівник/тощо.
Розрізняють наголоси словесний, логічний, емфатичний, синтагма¬тичний.
Логічний наголос виділяє у складі речення слово для підсилення його смислового значення, для підкреслення важливості слова в змістовій структурі речення:
Ти поїдеш до Києва? Ти поїдеш до Києва? Ти поїдеш до Києва?
Синтагматичний, або тактовий, наголос виділяє найважливіше слово у межах синтагми, навколо якої об’єднуються інші слабко наголошені чи ненаголошені слова.
Синтагматичний наголос, звичайно, падає на останнє слово син-тагми, якщо в реченні немає спеціально виділених слів.
Службові слова в українській мові власного, самостійного наголо¬су не мають. У складних і складноскорочених словах, крім основного, може бути і побічний наголос (городина, виховувати, визволителі, легкоатлет, сінозбирач).
Нормативність наголошування можна перевірити за “Орфоепічним словником української мови” М. Погрібного (К. 1989); Словником труд¬нощів української мови” (К., 1989); “Словником-довідником. Складні

випадки наголошення” С. І. Головащука (К., 1995), “Чи правильно ми говоримо?” Є. Чака (К., 1997) тощо.