Історична повість «Захар Беркут» переносить нас  в далекий 1241 рік, художня вартість повісті  полягає в  майстерному змалюванні  життя Закарпатської Русі XIII століття. Іван Франко детально показує читачам язичницькі вірування Тухольців, їх побут, повсякденні тогочасні заняття та  розваги. Для досягнення колоритнішого змалювання автор використовує надбання фольклору: вірування, обряди, народну медицину. («Тухольцi вiрили, що тота липа - дар  їх  споконвiчного  добродiя,  царя велетнiв, який засадив її власноручно на тухольськiй долинi на знак  своєї побiди над Мораною»).

За історичну основу автор бере правдивий факт нападу монголо-татар на Київську Русь. Як відомо Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237—1241 роках. Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад.

Досить цікавою є проблематика повісті. Порушені  проблеми зради, батьків та  дітей – залишаються актуальними і  в  наш час, а це – дуже важливий аспект.

Образи рельєфно зображені, але, на нашу думку, ватажок тухольської громади Захар Беркут надто ідеалізований автором і неправдоподібний. Патріотичні почуття, бажання  перемоги переважають над батьківськими інтересами в образі  головного героя. Любов до рідного  краю виявляється сильнішою за  любов до сина Максима. Захар Беркут ладен краще пожертвувати сином, ніж громадою. «Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!» –  це говорить швидше  Захар Беркут,патріотичний вояка, але ніяк  не Захар Беркут-батько.

Повість Івана Франка має високу художню вартість,що мотивується її актуальністю навіть в XXI столітті, колоритом у описах  атмосфери Закарпатського населення. Чи доцільна  ідеалізація головного героя повісті, чи не надмірна вона, читач має вирішити для себе відповідно до своїх морально-етичних переконань.