Статті

Українські словникарі як нормалі затори української літературної мови

СКАЧАТИ

Зміст

Вступ. 3

СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО СЛОВНИКАРСТВА   12

ЛЕКСИКОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА –. 15

НОВА СТОРІНКА У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ПИСЬМЕННИКА.. 15

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИКОГРАФІЧНОЇ ПРАКТИКИ ІВАНА ВЕРХРАТСЬКОГО.. 17

ПОГЛЯДИ МИКОЛИ ЛУКАША.. 20

НА ЛЕКСИКОГРАФІЧНУ ПРАКТИКУ ЙОГО ДОБИ.. 20

РОЛЬ СЛОВНИКІВ СВЯТОСЛАВА КАРАВАНСЬКОГО У РОЗВИТКУ.. 23

УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ. 23

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО НА ПЕРЕЛОМІ ТИСЯЧОЛІТЬ. 25

Література. 30


Вступ

ЛЕКСИКОГРАФІЯ (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Л. виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл̃емыхъ жидовьскымь ıазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго ıазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваıємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов’ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов’ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса…» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. Л. став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов’ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі…» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов’ян.-укр. словник; 2. «…Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі…» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов’ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ…» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона…» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона…» — кілька нових. У «Синонімі…» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов’янський (східнослов’ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’ян. мову свого часу — цю міжслов’ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов’ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов’янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов’ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь…» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона…» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов’ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов’ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).

Українська лексикографія кінця 18 ст. — 1917.

З появою нової укр. л-ри та літ. мови на нар. основі починається новий період в укр. Л. її основою в 19 ст. стала укр. жива розмовна та літ. мова. Збільшується кількість видаваних словників. До «Енеїди» І. Котляревського 1798 Й. Каменецький додав укладене ним «Собраніе Малороссійскихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ Малороссійское нарЂчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ Россійскихъ, но не употребительныхъ», що мало 972 слова. Тут подано чимало й таких специфічно укр. слів, яких немає в «Енеїді». Напр., тільки серед 77 слів на літеру «Б» їх 23: Байбакь «сурокъ», Баглаи «лЂнь», Байбаракъ «крытый тулупъ», Барканъ «заборъ», Биндюга «роспуски» тощо. Тому можна гадати, що укладач мав дещо ширшу мету, ніж допомогти читачам «Енеїди» зрозуміти мову твору. У 3-му вид. «Енеїди» 1809 І. Котляревський до цього словника додав ще 153 слова і змінив його назву на «Словарь Малороссійскихъ слов, содержащихся в „Энеиде…”».

Практика диференц. словничків-додатків до укр. видань у 1-й пол. 19 ст. набуває значного поширення. Виходять: «Словарь малороссійскаго языка» (218 слів) при «Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней» М. Цертелєва (1819), «Словарь» (понад 500 слів) при зб. «Малороссійскія пЂсни» М. Максимовича (1827, у вст. частині до «Словаря» автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), «Объяснительный словарь» (бл. 450 слів) при 1-му вид. «Наталки Полтавки» І. Котляревського в «Украинском сборнике» (1838), «Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій» (260 слів) при вид. «Думки и пЂсни та шче дешчо» А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839), «Словник малозрозумілих слів руських», доданий П. Жеготою до 2-го тому його зб. «Пісні руського народу в Галичині» (1840) тощо. Такі словнички під назвою «Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ» прикладалися до кожного номера журн. «Основа» (1861 — 62). У ряді видань пояснення специф. укр. лексики подавалося у виносках, як у збірниках «Украинскіе народныя пЂсни» М. Максимовича (1834, 156 слів), «Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни» П. Лукашевича (1836) та ін. Диференц. словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. л-ри і культури вимагав створення докладного загального укр. словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. 19 ст. значно активізується лексикогр. робота: укладанням перекладних — переважно укр.-рос., укр.-польс., нім.-укр. словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громад, діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями) «Краткій малороссійскій словарь» О. Павловського як окр. глава 2-ї частини його «Грамматики…» (1818) та «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» І. Войцеховича в «Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ» (1823). У Петербурзі над новим словником укр. мови працює О. Павловський. І. Вагилевич на початку 30-х pp. за зразком відомого серб.-нім.-лат. словника В. Караджича опрацьовує великий укр.-польс.-нім.-латинський, а після того ще й укр.-нім.-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над укр.-рос. словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім Полтаві над аналогічним словником — Л. Боровиковський (1806 — 89). Й. Скоморовський (1815 — після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний укр.-польс. словник, а К. Скоморовський (1820 — 66) — нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польс.-церковнослов’ян.-укр. словник (бл. 20 000 словникових статей). Над великим укр. словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 — 1843), а над нім.-укр. словником — Ю. Лаврівський (1821 — 73) і т. ін. Проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах. Досі з нього опубл. лише «Словарь малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського (1826; А — Бякать) та «Словник української мови» П. Білецького-Носенка (1966), «Словарь украинского наречия» Ф. Шимановича (1995), «Словник польсько-церковно-слов’янсько-український Теодора Витвицького з половини XIX сторіччя» (1997).

З 2-ї пол. 19 ст. з’являються загальномовні укр. словники серед. обсягу. Першим з них був «Словарь малорусскаго нарЂчія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-З, бл. 6 000 слів), далі «Словарь малороссійскихь идіомовъ» М. Закревського (1861, 11 127 слів). «Опытъ южнорусского словаря» К. Шейковського передбачався як кількатомна праця, проте вийшло лише три випуски: т. 1, в. 1 (А — Быяк), 1861, та т. 5, в. 1 — 2 (Т — Ф), 1883 — 86. У словнику трапляються невдалі пояснення реєстрових слів, часто вони надто розтягнені, має місце надмірний етнографізм. Для сприяння культур, розвитку в Галичині О. Партацький у 1867 видав двотомний «НЂмецко-руский словарь», у якому бл. 30 000 нім. слів пояснено одним чи кількома укр. відповідниками, серед яких значна кількість західноукр. діалектизмів, слів з язичія, кальок з нім. мови самого укладача, особливо у галузі наук. термінології. У передмові до т. 1 подано коротку характеристику найважливіших фонет. та морфол. рис укр. мови.

У 1873 вийшла «Словниця української (або югово-руської) мови» Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів, серед них чимало штучних та вигаданих типу дадій «датель», дадійка «дательница». Реєстр 2-го вид. цього словника під назвою «Сповнюсь живої народної, пісьменної і актової мови руськихъ югівщанъ Російської і Австрійско-Венґерської цесарії» (1882) розширено до 15 000 слів переважно за рахунок «актової мови», взятих із словника М. Закревського. Першим рос.-укр. словником був «Опыть русско-украинскаго словаря» М. Левченка (1874, 7600 слів). Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Л. Чопей у Будапешті опубл. «Русько-мадярский словарь» (1883), реєстр якого становив бл. 20 000 слів, значна частина яких — діалектизми переважно центр, р-нів Закарпаття. Цей словник був першим джерелом інформації про закарпатоукр. говори. Цінним надбанням укр. Л. і взагалі укр. культури став «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського і С. Недільського (т. 1 — 2, 1885 — 86). У ньому широко представлена як зафіксована в худож. л-рі, так і діал. лексика (понад 64 000 слів). Укр. слова передаються пристосованим до західноукр. умов правописом П. Куліша — желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже заг. поширення і проіснувала аж до поч. 20-х pp. Словник Є. Желехівського і С. Недільського не втратив свого наук. значення досі; у 1982 в Мюнхені О. Горбач перевидав його в трьох частинах.

Важливою подією був вихід у Львові «Словаря росийсько-українського» М. Уманця (Комарова) та А. Спілки (колект. псевдонім одеських співпрацівників М. Уманця; т. 1 — 4, 1893 — 98), який під назвою «Словарь росийсько-галицький, составлен А. Гуртом» (1896 — 98) було перевидано фототипічним способом у Берліні (1925). У словнику бл. 37 000 рос. слів, що пояснювалися одним чи кількома відповідниками, у т. ч. діалектизмами; значна кількість укр. слів ілюструється цитатами з худож. л-ри та етногр. джерел. Словник був у широкому вжитку тривалий час. Одночасно з цим словником з’явився й «Русско-малороссійскій словарь» Є. Тимченка (т. 1 — 2, 1897 — 99; бл. 40 000 слів). В укр. частині, надр. рос. абеткою, значну кількість становили архаїзми, вузьколокальні діалектизми та полонізми. У 1909 вийшов «Українсько-російський словник» В. Дубровського (перевид. 1914 та 1917). Для задоволення потреб дедалі зростаючої еміграції в Канаді та США М. Ясенівський видає у Вінніпезі «Кишеньковий англійсько-український і українсько-англійський словарець» (1914), а Є. Козловський «Кишеньковий словар англійської і української мови» (там же, 1917). Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком «Словарь української мови» (т. 1 — 4, 1907 — 09), що на тлі всіх словників, які вийшли до нього, відзначається широтою використаних джерел, докладністю лексикогр. опрацювання реєстрових слів. З 2-ї пол. 19 ст. в Україні, крім загальномов. словників, з’являються ін. лексикогр. праці. На західноукр. землях за дорученням австро-угор. уряду видано «Die juridisch-politische Terminologie fur die slawischen Sprachen Österreichs» («Правничополітична термінологія для слов’янських мов Австрії», 1851; 17 000 нім. термінів з укр. відповідниками (укладачі — Я. Головацький, Г. Шашкевич і Ю. Вислоцький). 1893 К. Левицький видає «Німецько-український словар висловів правничих і адміністраційних». Розгортається збір та систематизація природничої нар. номенклатури, виходять друком «Початок до уложеня термінології ботанічної руської» І. Гавришкевича (1852), «Початки до уложення номенклятури и терминологиі природописної, народної» І. Верхратського (в. 1, 1864; в. 2 — 3, 1869; в. 4-5, 1872; в. 6, 1879, та ін.). На Наддніпрянщині, де в цей час діяла заборона укр. друкованого слова, вийшов «Опыт словаря народных названій растений» О. Роговича (1874). Значне пожвавлення термінол. роботи пов’язується з діяльністю НТШ, яке видало «Материял термінольоґічний» (1898), «Матеріали до фізичної термінології», «Матеріали до математичної термінології» (1902), «Начерк термінології хемічної» В. Левицького (1903), «Виразня мінеральоґічна» І. Верхратського (1909), «Словар технічних виразів» Я. Невестюка (1911), «Начерк географічної термінольогії» (1908) та «Причинки до географічної термінольоґії» (1913) С. Рудницького тощо. В. Василенко 1902 публікує «Опыт толкового словаря технической терминологии по Полтавской губернии», а В. Кульженко 1911 — «Пасічницький словничок». Першими укр. словниками іншомов. слів були «Словарик пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» В. Доманицького (1906), «Словар чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (1910, 2-е вид. — 1918). Побачили світ словники запозичень з окр. мов: «Слова, вошедшие в малорусский язык из немецкого» П. Єфименка (1859), «Словар українських виразів, перенятих з мов тюркських» О. Макарушки (1895), «Еврейско-немецкие слова в русских наречиях» Л. Вінера (1895).

Укр. словники класич. мов у цей період виходили тільки в Галичині, де не лише в початкових, а й у серед. школах викладання здійснювалося рідною мовою. Це, напр., «Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди» І. Огоновського (1900) та словники Ю. Кобилянського: «Руськолатинський словарець для руських гімназій» та «Словарець до Гая Юлія Цезаря війни з Галійцями» (обидва — 1907), «Латинсько-український словар для середніх шкіл» (1912), що в першій редакції був укладений як лат.-нім. -укр. словник.

Серед лексикогр. праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов’ян. мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих», що видано під криптонімом …ij (Й. Левицький, 1830; укладений на основі «Лексикона…» Памва Беринди), «Церковний словарець до поясненя часто употребляемых слів в священних книгах церковних» В. Чернецького (1889), «Старославянскій-оугорскій-русскій-нЂмецкій словарь кь священному писанію» О. Кубека (1906). А. Петрушевич укладав великий етимол. словник усіх слов’ян. мов у порівнянні з ін. індоєвроп. мовами, який залишився в картотеці і зберігається в Б-ці РАН в Санкт-Петербурзі.

Арготичну лексику подають праці «Невли» В. Іванова (1883), «ДЂдовска (жебрацка) мова» Костя Вікторина (К. Студинського, 1886), «Лірники» В. Боржковського (1889), «Лірники» В. Гнатюка (1896), «Отголосок лирницкого языка» Ф. Николайчик (1896), «Черниговские старцы (псалми и криптоглосон») П. Тиханова (1900), «Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary złodziejskiej» Й. Яворського (1901), «Кобзари и лирники» О. Малинки (1903). У 2-й пол. 19 ст. з’являються словники до окр. писемних пам’яток: «Объяснение невразумительных слов, встречающихся в летописи Самовидца и в приложениях к ней» О. Левицького (1876). Задовго до нього, у 1808, В. Ломиковський уклав «Словарь малороссійской старины» (надр. 1894).

«Дитяча мова» представлена в словничках «О детском языке» Л. Ященка («Основа», 1861, кн. 8; 45 слів), «Еще о детских словах» І. Новицького («Основа», 1862, кн. 9; 37 слів), «Дітські слова в українській мові» І. Франка («Світ», 1881, № 7; 61 слово).

Першими укр. діал. словниками були збірки слів гуцульських та бойківських говірок, які І. Вагилевич помістив у своїх етногр. нарисах «Huculowe. Obywatelé Wýchodniho pohoři Karpatského» (1838 — 39), «Bojkowe. Lid ruskoslovenský w Haličich» (1841). Така збірка лемківських слів подана в праці «Лемки — мешканці Західного Прикарпаття» (1842, опубл. 1965). У 50 — 60-х pp. 19 ст. укр. діал. словники, словнички та збірки слів широко з’являються як на Наддністрянщині, так і на Наддніпрянщині. Це — «Слова и выражения Остерского уезда» з Чернігівщини (1851, 1853, 1854), «Местечко Олешовка Козелецкого уезда Черниговской губернии» О. Шишацького-Ілліча (1854), «Украинские слова, записанные в Бирючском уезде Воронежской губернии» І. Свяченка (1862), «Матеріали до словаря» (з Жовківщини) І. Магури (1862), «Чабанский словарь» Я. Кухаренка (1862), «Матеріяли до словаря, зобрани въ КосмачЂ окр. Коломийского» П. Кобринського (1863), «Малый словарець бойковско-руских словъ, уживаньгх въ щоденной бесЂдЂ» І. Пасічинського (1872), «НЂкоторые слова, уживаны в щоденной лемковской бесЂдЂ» Русина-Лемка (1872), «Бойковській словарець» Й. Гоцького (1895 — 1903) тощо. Першим укр. діал. словником, що з’явився уже як окр. видання, були «Знадоби до словаря южноруского» І. Верхратського (1877), де поряд з поясненням семантики подавалися докладна локалізація зафіксованих діалектизмів, їх зіставлення з нім., польс., угор., рум. відповідниками. У 50-х pp. 19 ст. над великим діал. словником «Матеріялы для словаря Малорусскаго нарЂчія, собранныя въ Галиціи и въ СЂверовосточной Венгріи..» працював Я. Головацький. Він уклав тільки частину на літери А — З (понад 10 000 слів), яка вийшла друком лише 1982. Словник виконано на рівні тогочасної європ. Л. Тут широко подано відомості про народну духовну і матеріальну культуру пд.-зх. р-нів України, його можна було б кваліфікувати як діал.-етногр. словник. Багато діал. словників уміщено як додатки до діалектол. та етногр. праць І. Верхратського, О. Вєтухова, В. Гнатюка, І. Манжури, І. Свєнціцького, А. Семеновича, В. Шухевича та ін. Значна кількість укр. діал. словників та збірок слів 19 ст. залишилася в рукописах і зберіг, у архівах Санкт-Петербурга, Києва, Львова тощо. З’являються перші спроби укладання словників мови письменника: «Словничок Шевченкової мови» (1916) та «Українсько-російський словничок до „Кобзаря” Т. Г. Шевченка» Н. Малечі (1917, під псевд. Літописець Нестор).

Українська лексикографія 1917 — кінця 20 ст.

Розвиток Л. у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом укр. мови на держ. рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практ. потреб соціального і вироб. життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з ін. мов. Напр., до слів рос. реєстру паз і шпунт пропонувалося ґара, до контакт — дотик, до рефлектор — відбивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка, до холостой (ход та ін.) — яловий тощо. Такі укр. відповідники здебільшого не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та ін. — увійшла до нормат. термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися і на практику деяких ін. європ. мов, передусім нім. та чеської, в яких переведення іншомов. слів на рідномов. грунт становило одну з гол. засад формування нац. літ. мов. Осн. лексикогр. роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінол. словниками займалося Т-во шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 — 19 — Термінол. комісії Укр. наук. т-ва в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 — Інститут мовознавства). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні укр.-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, 1920, А — К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до «Словаря…» за ред. Б. Грінченка і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. знач.; «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевид. фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 — в одному томі малого формату, у 1927 — 28 здійснювалося його перевидання під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1 — 3 по літеру Н, потім видання було припинено), вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні рос.-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1 — 2, 1918, бл. 35 000 слів), який кілька разів перевидавався; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої укр. мови і лишився незавершеним у зв’язку з політ. подіями: протягом 1924 — 33 вийшло окр. випусками три томи (по літеру П) із запланованих чотирьох. Незважаючи на певну недоопрацьованість укр. частини словника щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він лишається багатим зібранням укр. лексики, а за обсягом укр. синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонім. словника. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін., 1925 перевид. словник М. Уманця і А. Спілки; в) термінол. і галузеві словники, переважно рос.-українські (за П. Горецьким, лише термінол. словників вийшло 83) — мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П. А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військ, справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін. Серед цих словників слід згадати, зокрема, «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (1928, лат.-укр. з укр. покажчиком, понад 25 000 укр. назв), багатий на синоніміку; г) з-поміж ін. типів словників виділяються «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (1930, 1932; вийшли випуски на літери А — Ж); «Німецько-український словник» І. Шаровольського (1927, бл. 20 000 слів), правописні словники (Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомов. слів (З. Пиптенко, Г. Бойків, О. Ізюмов та ін.).

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникар. роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти укр. мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням укр. лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з нар. мови, «саморобних» відповідників з укр. коренями замість іншомов. слів тощо). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та «шкідництвом на мовному фронті» і відповідних офіц. настанов «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники укр. мови стали вже розумітися як лексикони не нац. мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літ. мови. Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934 — 35 для «виправлення» справи випущено термінол. бюлетені (мед., матем., бот., фіз., виробничий), а для школи — кілька невеликих рос.-укр. галузевих словників. Осн. загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено осн. лекс. норми тодішньої і пізнішої укр. літ. мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та ін.) і деяких ін. категорій слів та окр. слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Третій етап розвитку Л. (кін. 50-х — кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникар, роботи і появою ряду як традиційних для укр. Л., так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеол. тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу: а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1 — 6, 1953 — 63) — найповніший до 70-х pp. словник укр. мови (бл. 122 000 слів), з великим ілюстрат. матеріалом (проте наявність у ньому явних русизмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед, років); «Українсько-російський словник» (1-е вид. 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 000 слів); «Українськоанглійський словник» М. Подвезька (1957, бл. 60 000 слів) і «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1 — 2, кн. 1 — 3, 1958 — 60, бл. 100 000 слів); «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (1959, бл. 50 000 слів); «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) О. Андрієвської і Л. Яворської (кожен бл. 50 000 слів), «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1-е вид. 1968, редактори томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський) — один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників (бл. 120 000 слів); «Англо-український словник» М. Подвезька і М. Балли (1974, бл. 65 000 слів); «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (1983, 43 000 слів); «Чесько-український словник» (т. 1 — 2, 1988 — 89, бл. 80 000 слів) та ін.; б) тлумачний «Словник української мови» в 11 томах (1970 — 80) — найповніший і найдокладніший на сьогодні словник укр. мови (понад 134000 слів); в) термінол. словники — переважно російсько-українські, організацію створення яких покладено 1957 на Словникову комісію при АН УРСР під кер. Й. Штокала, а з 1969 — на Комітет наукової термінології АН УРСР. З 1959 по 70-і pp. видано бл. 30 галуз. рос.-укр. словників, серед яких виділяються «Російсько-український технічний словник» (1961, 80 000 слів-термінів) і «Російсько-український сільськогосподарський словник» (1963, понад 32 000 слів). З одномов. термінол. словників та енциклопедій передусім слід назвати «Енциклопедію кібернетики» в 2 томах (бл. 1800 термінів), видану Гол. редакцією УРЕ 1973; г) фразеол., пареміогр. і под. словники: у 1960 — 80-х pp. вийшло кілька словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін., найповніший з них «Фразеологічний словник української мови», т. 1 — 2, 1993, бл. 10 000 одиниць), так і перекладних (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.укр. І. Олійника і М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися і О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок укр. прислів’їв та приказок (див. Прислів’я); ґ) діалектні словники, укладання яких активізувалося з 50-х pp.: вийшли словник полтав. говірок В. Ващенка, поліських — П. Лисенка, бойківських — М. Онишкевича; виходять матеріали до словника буков. говірок та ін.; на часі створення заг. (зведеного) словника укр. говорів; д) істор. та етимол. словники: «Словник староукраїнської мови 14 — 15 ст.» (1977 — 78, за ред. Л. Гумецької). В ІМ НАН України триває робота над «Етимологічним словником української мови» в 7 томах (опубл. т. 1 — 3 по літеру М, за ред. О. Мельничука, 1982 — 89); е) власних назв словники — укр.-рос. і рос.укр. «Словник власних імен людей» (кілька видань за ред. С. Левченка, потім Л. Скрипник); словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986); «Довідник українських прізвищ» Ю. Редька (1969); «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (1969); «Словник гідронімів України» (1979); «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985) та ін.; є) орфогр., орфоеп. і под. словники: орфогр. словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (1975, 1976; бл. 114 000 слів), ств. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (1959, 1964) та «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984); «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, 1973), словники-довідники з культури мови (див. Ортологія); ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеол. синонімів — М. Коломійця і Є. Регушевського, найповніший з них — «Словник синонімів української мови» у 2 томах, підготовлений в ІУМ НАН України (бл. 9 200 синонім, рядів, не опубл.); «Словник антонімів» Л. Полюги (1979); «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (1986); з) словники мови письменника: «Словник мови Шевченка» (т. 1 — 2, 1964) і «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1 — 2, 1985 — 86), «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка» (т. 1 — 3, 1978 — 79) та ін.

Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самост. держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методол. засад і навіть орфогр. принципів (можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917 — 33). З одного боку, безпосередньо продовжується лексикогр. практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінол. словників кін. 50-х — поч. 60-х pp. і видано кілька нових без належної ревізії лекс. норм укр. мови минулих років. З другого боку, наявна тенденція до повернення традицій укр. словникарства кін. 19 — 1-ї третини 20 ст. (з униканням іншомов. слів, посиленою увагою до нар. лексики, «куванням» слів) та правопису 1928. Найбільшого сусп. резонансу в цьому плані набув «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (1991, з кількома перевиданнями), де з кількох пропонованих укр. відповідників на ост. місці подається той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (рос. акушер — укр. пологознавець, бабич, акушер; рос. амбулаторний — укр. рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються, проте, прагненням (у кожному окр. випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення укр. мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лекс.-нормат. і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. («Практичний російсько-українських словник» О. Ізюмова, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописний словник» Г. Голоскевича) та виданням словників авторів з укр. діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського, США). У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: акад. «Російсько-український словник наукової термінології» в 3 томах («Суспільні науки», 1994; «Біологія, хімія, медицина», 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», 1998) та термінол. і галузеві словники окр. авторів; «Англо-український словник» М. Балли (т. 1 — 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними — орфогр. словники: «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. «Українського правопису») та ін.; словники нар. мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1 — 4, 1992); «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов «Фразеологічний словник української мови» в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 — 97 з’явилися три різні перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» [опубл. в. 1 — 6 по літеру Г, 1994 — 99], що укладається в Ін-ті українознавства НАН України у Львові. Вийшов «Словник синонімів української мови» (т. 1 — 2, 1999 — 2000).

Лексикогр. робота проводилася з 20-х pp. також за межами УРСР та України в цілому. Це переважно: а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Ужгород, 1928), «Українсько-польський і польсько-український словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (Львів, 1931), «Українсько-німецький словник» З. Кузелі і Я. Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Кретта (Саскатун, Канада, 1955, останнє вид. 1990, бл. 95 000 слів); «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957, 30 000 слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького у 2 томах (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996, бл. 75 000 слів) та ін.; б) термінол. словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926); «Ботанічний латинсько-український словник» Ст. Маковецького (Краків, 1936); «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (1943); «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (Нью-Йорк, ч. 1 — 2, 1982) та ін.; в) нормативні словники: правописні словники К. Кисілевського (1934), О. Панейка (1941) та ін.; «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевидання, Нью-Йорк, 1952, 1962); «Український стилістичний словник» І. Огієнка (Львів, 1924; це рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову «Великої» України); «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» І. Огієнка (1934); г) істор. та етимол. словники: «Етимологічний словник української мови» Я. Рудницького (Вінніпег, т. 1 — 2, 1962 — 82); «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (Вінніпег, т. 1 — 4, 1979 — 95); Г) інші типи словників: В. Ніньовський. «Український зворотний словник» (Едмонтон — Мюнхен, 1969); А. Орел. «Словник чужомовних слів» (т. 1 — 3, Нью-Йорк, 1963 — 66). Історію та питання теорії укр. Л. досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників укр. мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Осн. лексикогр. робота в Україні була зосереджена з 20-х pp. в ІУНМ, потім в ІМ, а з 1991 — в ІУМ. У1951 — 63 в ІМ виходило спец. лексикогр. видання — «Лексикографічний бюлетень».

СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО СЛОВНИКАРСТВА

Створення словників було, є і залишається одним із найважливіших і найвідповідальніших завдань, які стоять перед філологами усіх часів і поколінь. Найважливіших – бо лексикографія – це фундамент, на якому розвивається і наука, й література, і культура.

Найвідповідальніших – тому що, створюючи словник, лексикографи покликані повно й об’єктивно відобразити словниковий склад мови на певному етапі її

історичного розвитку. Стрімкий розвиток науки, техніки, економічного й суспільно-політичного життя сприяє виникненню й утвердженню нових явищ у всіх мовних стилях, особливо в науковому, публіцистичному, зокрема в мові засобів масової інформації. Через них або й паралельно з ними лексичні новації з’являються і в художньо-белетристичному стилі. Прагнучи відтворити реальну мовну картину життя суспільства, лексикографи, як правило, дуже пильно стежать за появою неологізмів, у першу чергу термінів, та інших нових явищ у мові, ретельно фіксують їх у картотеках, а потім найбільш необхідні, актуальні одиниці вводять до реєстру конкретного словника.

Обговорення проблем словникарства на сторінках газетно-журнальної періодики свідчить про те, що саме академічні словники мають найвищий авторитет з-поміж тієї неліченної кількості словникової продукції, яка з’являється останнім часом. Працівники видавництв, редактори, науковці, викладачі майже в один голос заявляють, що словники з грифом НАН України вважають високофаховими, тому користуються саме ними. Наприклад, віце-президент з видавничої діяльності та ЗМІ МАУП Юрій Бондар на сторінках журналу «Книжковий клуб плюс» зазначає: «Нині немало видавництв видають «на гора» словники. Є серед них, на жаль, і словоблудці, а то й відверто аматори, «словники» яких засмічують мову. Тому радив би, користуватися тими словниками, які укладають фахові науковці, мовники, авторитетні видавництва». Відомий письменник Валерій Шевчук на сторінках цього ж часопису визнає, що «вищим рівнем словникарства мали б стати словники академічного рівня», хоч жалкує з приводу того, що такі словники з’являються рідко.

Традиційно над створенням словників в Інституті української мови НАН України працюють науковці спеціального відділу —лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови. Однак особливістю сучасного стану наукових досліджень в Інституті є те, що майже кожна галузь україністики, а інакше кажучи, кожен науковий підрозділ Інституту репрезентує як результат своєї пошукової роботи певний вид словника.

Жваву роботу зі створення термінологічних словників веде відділ наукової термінології, співробітники якого працюють над плановою темою «Словник української біологічної термінології». Науковці відділу підготували також «Словник нових слів та значень (на матеріалі засобів масової інформації 90-х рр. XX ст. — початку XXI ст.)» та лексикон «Назви осіб за видом діяльності».

У відділі історії української мови завершене укладання «Історичного словника Чорнобильщини» (Г.В.Воронич, Л.А.Москаленко, Ю.І.Бідношия). У 2005 році видано «Матеріали для словника писемної та книжної української мови XIV – XVIII

ст.» у 2-х томах Є.Тимченка. Зауважимо, що від часу створення цього словника Є.Тимченком до дня його опублікування членом-кореспондентом НАН України В.В.Німчуком та к.ф.н. Г.І.Лисою минуло більше ніж 100 років. Граматисти Інституту на засадах випрацьованої у відділі граматики та фонетики української мови концепції категорійної граматики підготували граматичні словники нового типу: «Граматичний словник української мови: Службові слова» і «Словник префіксальних дієслів української мови». Уже побачив світ «Граматичний словник української мови: Сполучники» К.Г.Городенської, що є першою спробою лексикографічного впорядкування великого за обсягом і складного теоретичного матеріалу про граматичне вживання сполучників в українській мові.

Результатом опрацювання співробітниками відділу ономастики проблем ономастичної лексикографії стала низка підготовлених індивідуальних словників етимологічного типу, зокрема «Етимологічний словник гідронімів басейну Росі» І.М.Желєзняк, «Етимологічний словник гідронімів Ужа» О.П.Карпенко, «Етимологічний словник гідронімів Верхньої Прип’яті» В.П.Шульгача, «Етимологічний словник гідронімів Верхнього Дністра та Стрию» С.О.Вербича, «Етимологічний словник етнонімів України» О.С.Стрижака та Н.А.Коваленко, «Етимологічний словник прізвищевих форм України XVI ст.» І.В.Єфименко.

У відділі діалектології працюють над формуванням картотеки матеріалів для Словника українських народних говорів. Підґрунтям цього словника є давніше підготовлені у відділі та за його сприяння «Словник бойківських говірок» у 2-х томах М.Й. Онишкевича, (1984), «Матеріали до словника західноволинських говірок» Миколи Корзонюка (1991), тематичні словники лісостепової лексики Карпат І.В.Сабадоша, ковальської лексики Т.П.Терновської, гончарської лексики В.Бережняк, обрядової лексики поліських говорів П.Романюка та В.Конобродської.

Триває опрацювання матеріалів картотеки та частини укладеного «Словника українських закарпатських говірок» М.А.Грицака, які свого часу були придбані Інститутом мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР у родини покійного автора. Ряд актуальних словників та довідників підготував свого часу відділ стилістики та культури мови. Це і «Новий російсько-український словник-довідник» (1996), який уклали С.Я.Єрмоленко, В.І.Єрмоленко, К.В.Ленець, Л.О.Пустовіт (за ред. С.Я.Єрмоленко), і «Словник епітетів української мови» С.П.Бибик, С.Я.Єрмоленко, Л.О.Пустовіт (за ред. С.Я.Єрмоленко) (К., 1998), і «Універсальний довідник- практикум з ділових паперів» С.П.Бибик, І.Л.Михна, Л.О.Пустовіт, Г.М.Сюти (за ред. Л.О.Пустовіт) (К., 1999), і «Словник іншомовних слів» Л.О.Пустовіт, О.І.Скопненка, Г.М.Сюти, Т.В.Цимбалюк (за ред. Л.О.Пустовіт) (К., 2000), і «Довідник з культури мови» С.Я.Єрмоленко, С.П.Бибик, Н.М.Сологуб та ін. (за ред. С.Я.Єрмоленко) (К., 2005). Жаргонна лексика стала об’єктом лексикографічного опису, здійснюваного доктором філологічних наук, завідувачем відділу соціолінгвістики Л.О.Ставицькою.

У видавництві «Критика» вже побачили світ її словники: «Короткий словник жарґонної лексики української мови» (К., 2003), «Український жарґон» (К., 2005), «Українська мова без табу» (К., 2007). Відділ лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови продовжує традицію опрацювання великих фундаментальних загальномовних словників, їх осучаснення та перевидання на нових теоретичних засадах. Адже суспільна практика потребує сучасних універсальних якісних лексикографічних праць тлумачного та перекладного типів, які з максимальною повнотою відображали б сучасний стан української літературної мови, а не були розширеними варіантами застарілих словників минулого століття.

Приємно, що вже найближчим часом побачить світ однотомний тлумачний словник (на зразок Словника Ожигова), укладання якого було завершене на початку 90-х рр. минулого століття, але тоді жодне видавництво не змогло знайти  коштів на його видання.

Торує свій такий тривалий шлях до користувачів 4-томний Російсько- український словник, справою видання якого опікується видавництво «Знання», що започаткувало серію «Академічні словники». Головне місце в робочих планах групи лексикології та лексикографії на найближчі роки відведене створенню великого однотомного Українсько- російського словника обсягом до 200 арк. та з реєстром від 180 до – 200 тис. слів.

Потреба в новому виданні УРСа вже давно назріла. З ряду фундаментальних словників, створених українськими лексикографами в 2-ій половині XX століття це єдина лексикографічна праця, не перевидана в світлі сучасних вимог.

Свого часу чималої популярності набув 6-томний УРС, що виходив упродовж 10 років (з 1953 до 1963 року), а розпочато укладання словника було в кінці 1945 року, коли фонди словникової картотеки становили всього-навсьго 300 тис. карток. Як зазначав Л.С.Паламарчук, із завершенням видання 6-томного УРСа громадськість країни одержала найбільший і найповніший за всю історію вітчизняної лексикографії український двомовний словник. За обсягом опрацьованої в ньому української лексики (близько 122 тис. реєстрових слів) цей словник майже вдвічі перевищив славнозвісний «Словарь української мови» за ред. Бориса Грінченка. Власне кажучи, 6-томний УРС став «Словарем» Грінченка нової доби, а саме середини XX ст., бо «Словарь…» за ред.Б.Грінченка також є українсько-російським словником з елементами тлумачного. І навіть первісно передбачуваний формат УРСа (у 4-х томах) теж нагадує Грінченків словник! Новий академічний УРС з реєстром близько 200 тис. слів уже більше ніж утричі перевищить реєстр «Словаря» за ред. Б.Грінченка.

Для того, щоб якнайповніше охопити лексику мови-оригіналу та компактно розмістити її у Словнику, приймаємо гніздову систему організації реєстру. Гніздова система подання спільнокореневої лексики, звичайно, дещо ускладнює пошук потрібного слова, оскільки більша частина реєстрових слів розміщена в гніздових

статтях здебільшого в усіченій формі, але в сучасній лексикографії це поки що єдиний раціональний спосіб розмістити великий обсяг матеріалу в компактному однотомному виданні.

Сподіваємось, що новий УРС знайде свого користувача. Адже останнім часом зростає коло тих людей, котрі вважають за свій обов’язок як громадяни України опанувати українську мову. Багато слів української мови вони не розуміють або не розрізняють їхніх значень. Тому в першу чергу шукають на полицях наших книгарень саме українсько-російські словники.

Цьогоріч минає 100 років відтоді, як був опублікований перший том «Словаря української мови» за ред. Бориса Грінченка. Як писав Олесь Гончар, «вслухаючись у розбурханий багатоголосий гомін нової доби, ми віддаємо належне і славетному нашому ветеранові – словникові, що й нині всюди знаний як словник Грінченків,

той, що з синівською сумлінністю, з дивовижною, як на тодішні можливості, повнотою, зібрав усе, що на той час вродило квітчасте поле живої української мови .. Тільки любов здатна була звершити цей подвиг, звершити працю всеосяжну, завдяки якій зібране докупи багатство відкрилося ніби своєю новою якістю, глибинною суттю: це ж бо у фантастичній лексичній щедрості, в багатющому духовному спектрі постало саме життя народу, в усій достовірності

ЛЕКСИКОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА –

НОВА СТОРІНКА У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ПИСЬМЕННИКА

Юрій Федькович – відомий український письменник, педагог і громадський діяч, редактор першої на Буковині газети українською мовою з промовистою назвою “Буковина”. Він був прекрасним фольклористом, збирачем народної мудрості, стояв біля витоків етнографічної науки на Буковини. Інтерес до народної творчості та етнографії Юрія Федьковича тісно пов’язаний ще з однією, досі не відомою сторінкою його творчої спадщини, а саме: з лексикографічною працею по збору та впорядкуванню діалектних слів. Метою нашого дослідження є висвітлення цієї діяльності письменника.

У 1980 р. Й.О.Дзендзелівський та С.С. Штефуровський опублікували в науковому збірнику Музею української культури в Свиднику статтю про словник буковинських діалектизмів Юрія Федьковича і як додаток до статті, передрукували рукопис,

знайдений в архіві А.С. Петрушевича (1821-1913 рр.). Рукопис має назву: „Зборничокъ рідшихъ руськихъ слівъ зъ Путилівського (Руссъ-Кімполунгського) окола на Буковині”, власноруч підписаний Ю.Федьковичем. Й.О. Дзендзелівський та С.С. Штефуровський висловлюють декілька припущень, як саме міг потрапити рукопис до архіву. Зокрема, вони зазначають, що навряд чи Ю.Федькович надіслав його безпосередньо А.С. Петрушевичу, оскільки мав із ним певні відмінності у суспільно-політичних поглядах. Можливо, ця збірка діалектизмів була підготовлена для О.О. Партицького (1840-1895), а згодом якимось чином потрапила до А.С. Петрушевича, який, як відомо, провадив широкі лексикологічні та етимологічні дослідження, а тому цікавився такими матеріалами. Безперечно, цей рукопис є досі не відомою лексикографічною пам’яткою. Ми вирішили ближче ознайомитися з нею, зіставивши з картотекою “Словника буковинських говірок”, уточнити деякі тлумачення слів. Крім того, нам видається актуальним і питання про лексикографічні зацікавлення Юрія Федьковича, пов’язані з суто мовознавчою роботою по збору, впорядкуванню та тлумаченню буковинських діалектних слів.

На формування Ю.Федьковича як дослідника вплинула, безумовно, співпраця з М.Драгомановим. Відомо, що М.Драгоманов, який був на той час професором Київського університету, заохотив Юрія Федьковича до безпосередньої етнографічної діяльності. Тоді ж Російське географічне товариство в Києві працювало над ґрунтовним описом України. Відомо, що на пропозицію М.Драгоманова Ю.Федькович склав програму етнографічного опису Гуцульщини і відіслав її зі Сторонця-Путилова 2 жовтня 1873 року. Ця програма була позитивно оцінена Київським відділом Географічного товариства. Прочитавши програму, запропоновану Ю.Федьковичем, М.Драгоманов написав у листі: „Тепер обернемось до програми опису Гуцулії. Наскілько я її передививсь, вона досить повна і систематична, так що я її ні зміняти, ні доповняти не знаходжу потрібним” В іншому листі він висловлює сподівання одержати „те описання Гуцулії, якого програму ви нам доставили”. Він навіть дає поради, щоб Федькович писав “по-своєму, по-руському чи по- гуцульському, а не по-німецьки”, обіцяючи зберегти мову оригіналу. У жовтні 1873 р. Юрій Федькович був одностайно прийнятий за рекомендацією М.Драгоманова у члени Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Згодом Юрій Федькович стає одним з найавторитетніших етнографів Буковинського краю. До нього звертаються за порадами та консультаціями, з різноманітними проханнями та за допомогою його сучасники: Яків Головацький, Мелітон Бучинський, чеський учений Франц Міклошич, австрійський письменник Карл Еміль Францоз та ін.

Відомо, що Юрій Федькович був першим, хто кваліфіковано зайнявся збиранням усної народної творчості на Буковині. Аналізуючи фольклористичну діяльність Юрія Федьковича, О.Романець у статті „Ю.Федькович як фольклорист” зупиняється не лише на діяльності Юрія Федьковича як збирача фольклору, але й як організатора такої важливої справи, як записування і збереження народної творчості.

М.Нечиталюк зазначає, що письменник вважав „за святу повинність кожного чоловіка, що народність любить, збирати „неоціненні сокровища” народної творчості”. Так писав він у газеті „Правда” за 1872 рік. Очевидно, в цей час записував Юрій Федькович і рідковживані слова руської бесіди на своїй рідній Путильщині. Не можемо достеменно знати лише те, чи робив він це заради власного інтересу, чи, можливо, на чиєсь прохання.

Видаючи твори буковинського письменника в Києві, Михайло Драгоманов звертається за допомогою до письменника, щоб той підготував до творів словник діалектних слів. М.Драгоманов відібрав з тексту його творів низку рідковживаних (діалектних) слів, які, на його думку, потребували пояснення. Згодом він сам відвідав Сторонець-Путилів. Відомо, що під час триденних відвідин (з 31 серпня по 2 вересня 1875 року) вони удвох працювали над укладанням доданого до збірки „Словника”, в якому російською мовою пояснено 133 слова-діалектизми.

Отже, можемо зробити висновок, що Ю.Федькович був знаний в Україні не лише як талановитий український письменник, але й як людина ерудована в питаннях народної творчості та етнографії, людина, яка могла допомогти порадами чи потрібними матеріалами усім, хто до нього звертався. Зокрема, з листування українських славістів з Францем Міклошичем дізнаємося про те, що відомий чеський мовознавець звертався до Ю.Федьковича через учителя Львівської гімназії Богдана Пюрка з проханням записувати фольклорні та діалектні матеріали. У листі до Ю.Федьковича Б.Пюрко пише: „Будучи недавно в Відні, я споминав Міклошичові про Вас, а він просив мене написати до Вас…, щоби постарались ласкаво о такі матеріали (слова, байки, переповідки) і т.д.” Будучи редактором газети „Буковина” (1885 – 1887), Ю.Федькович неодноразово закликав збирати народну творчість, надрукував навіть спеціальний порадник. У 1886 році на сторінках газети було вміщено спеціальну „Отозву” (тобто “Відозву”), в якій говориться про те, що до збирання народної творчості приступило товариство „Руська бесіда”, „зо вигляду на велику важність народной словесності для розслідження життя-буття народа, єго гадок, стремлінь, бажань і понятій, єго поглядів на світ і на все єго окружаюче, єго степені культури, а наконець і єго бесіди, як найголовнішої признаки”. У відозві говорилося і про те, як потрібно здійснювати записи, щоб вони прислужилися науці

– „записуючи їх вірно слово в слово, буква в букву, бо тілько в такім виді мають вони вартість в науці. В цій цілі поручаєм правопис чисто фонетичну, котра одна в силі отдати вірно кождий звук”. З Омеляном Партицьким, активним діячем народовського руху в Галичині, мовознавцем, етнографом, літературознавцем і видавцем, Юрій Федькович активно листувався, починаючи з 1867 року. Однак навряд чи надсилав би він Омеляну Партицькому збірничок рідких руських слів зі своєї рідної Путильщини уже після того, як був надрукований його двотомний „Німецько-руський словник” також у 1867 р.

На жаль, ні в біографічних відомостях, ні в епістолярії Юрія Федьковича ми не натрапили на підтвердження прямих зв’язків Юрія Федьковича з Антоном Петрушевичем, а проте вони могли бути знайомі особисто, зустрічатися і листуватися. Справа в тому, що обоє мали коло спільних зацікавлень в галузі етнології. Антін Петрушевич (1821-1913) був не тільки відомим археологом, істориком, етнографом, але й філологом, бібліофілом і лексикографом. У 1874 р. він став дійсним членом Академії наук у Кракові та Празі, в 1904 р. його прийнято в почесні члени Академії наук в С.-Петербурзі. А.Петрушевич зібрав унікальну колекцію словянських стародруків та рукописів, частину з яких передав до С.-Петербурзької АН, а також до бібліотеки Київського університету. А свою власну бібліотеку, рукописи й цінні документи ще в 1878 р. заповів бібліотеці Народного Дому у Львові.

Зацікавлення А.Петрушевича Буковиною підтверджує один з його дописів до газети “Слово”, який наводить В.Качкан. Відомо, що А.Петрушевич записував по різних селах народні пісні, колядки, гаївки, приповідки, повір’я, байки, крилаті вислови,

а також рідковживані слова . Протягом багатьох років він працював над укладанням “Етимологічного словника всіх слов’янських мов у порівнянні з індоєвропейською мовою”. На жаль, подібного словника поки що не укладено ніким в українському мовознавстві. Проте можемо припустити, що „Зборничокъ рідшихъ руськихъ слівъ зъ Путилівського (Руссъ-Кімполунгського) окола на Буковині” міг бути надісланий власноруч Федьковичем на прохання А.Петрушевича. Пізніше ця лексикографічна пам’ятка могла бути передана разом з іншими матеріалами до бібліотеки Петербурзької Академії наук.

Має право на існування і припущення Й.О.Дзендзелівського та  С.С.Штефуровського, що “Зборничокъ” міг бути надісланий і на прохання відомого українського фольклориста та лексикографа Євгена Желехівського (1844-1885), з яким Юрій Федькович листувався. Є.Желехівський зацікавлено вивчав побут, звичаї, вірування, календарно-обрядову лірику гуцулів і тому звертався за допомогою до Юрія Федьковича. У 70-х рр. ХІХ ст. Євген Желехівський починає активно працювати над „Малоросійсько-німецьким словарем”, який містив 864 тисячі українських слів.

Юрій Федькович був одним із кореспондентів, які надсилали матеріали до „Малорусько-німецького словаря”, що виходив окремими зошитами протягом 1882-1886 рр., а окремим виданням у двох томах з’явився у Львові в 1885-1886 роках. У кінці передмови до словника подано “Спис в[ельми] п[оважних] помічників, котрі через присланє матеріалів лексикальних спричинили ся до збагачення „Малоруско- німецького Словаря”, де значиться і прізвище Ю.Федьковича. Проте не відомо, які саме матеріали подавав Юрій Федькович Євгену Желехівському. У листі до Франца Міклошича від 6 березня 1881 р. Є.Желехівський повідомляє йому, як посувається робота над русько-німецьким словником: “Маю вже готові виписки із майже усіх збірок народної творчості (казки, пісні, прислів’я та інше), також виписки з усіх руських письменників України, Галичини й Буковини. Залишаються ще для використання найважливіші вживані тепер руські шкільні підручники, а також рукописні лексичні матеріали [виділено нами – Н.Г.], які мені надіслали у великій кількості з різних околиць знайомі”. В іншому листі (від 21 лютого 1882 р.) Є.Желехівський повідомляє, що “використав дуже багато менш відомих друкованих джерел, також рукописний матеріал… Не пропущені лексикони, лексикографічні дослідження, словники, списки (слів), які до цього часу не були в обігу і т.п.”.

Ймовірно, що серед тих рукописних лексичних матеріалів також міг бути і “Зборничокъ” Ю.Федьковича “зъ Путилівського (Руссъ-Кімполунгського ) окола”.

Отже, вважаємо, що різні версії мають право на життя, жодну з них не можемо відкинути чи підтвердити. А проте цікавий сам факт лексикографічної праці Юрія Федьковича, праці високопрофесійної, що засвідчила не лише копітку роботу призбирування “рідших” діалектних слів, але й неабияке мовне чуття до народного слова, вміння скласти словникову статтю.

На жаль, рукопис, що становить 8 сторінок, не датований. Правда, у кінці підписаний: Зберав Федькович. Крім того, він містить приписку „(Якъ ще назбераю, то пришлю)” та NВ: „Ці слова ни уживаются лишъ по мижи гуцули, але и на цілі Буковині”. Слова у “Збірничку” розміщено не за алфавітом, а довільно. Більшість іменників та прикметників подано у називному відмінку, дієслова – в неозначеній формі. Усього зафіксовано 80 реєстрових слів (без варіантів).

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИКОГРАФІЧНОЇ ПРАКТИКИ ІВАНА ВЕРХРАТСЬКОГО

Суспільно-культурний розвиток із 60-х рр. XIX ст. проходив під великим

впливом народовців. Наслідуючи ідеї європейських просвітителів, народовці

вважали освіту тим чинником, який зможе змінити матеріальне становище народу.

Вирішення загальноосвітніх завдань означало розв’язання суспільних проблем. У

статті, вміщеній у “Руслані” (1897 р.), наголошувалося: “Жадна мова не

розвинулася без учених, що нею писали і учили; без властий і урядів, що єї

уживали; без судів, що нею судили; без законодавців, що в ній проголошували

закони; без церкви, що нею проповідувала і учила”. Саме у цьому руслі проходила

діяльність Івана Верхратського, українського ученого-природодослідника,

мінеролога, поета, перекладача, педагога, автора кількох підручників для школи,

журналіста, культурно-освітнього діяча, першого голови математично-природничо-

лікарської секції Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Іван Верхратський походив із священичої родини, народився 24 квітня 1846 р. У

1848 р. батько помер і мати залишилася з чотирма дітьми. Згодом вона переїхала

до Львова і тут І.Верхратський вступив до звичайної школи, а пізніше – до гімназії.

Своє навчання він продовжив на природничому відділенні філософського

факультету Львівського університету. Після закінчення університету активно

займався педагогічною, науковою та суспільно-корисною діяльністю. Учений також

знаходив час на численні індивідуальні наукові екскурсії, експедиції, пов’язані зі

збиранням природничих, діалектних та фольклорно-етнографічних матеріалів,

зокрема, під час канікул 1890 р. він обстежив 15 сіл, 1900 р. – 27 сіл. Помер

І.Верхратський у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Наукова, публіцистична та літературна спадщина І.Верхратського нараховує

понад 200 праць. Вона свідчить про велику творчу енергію, працьовитість та

ерудицію вченого. Він поєднував свої наукові інтереси в таких галузях, як

природознавство, мінералогія і мовознавство. Експедиційний матеріал

І.Верхратського невдовзі став предметом його монографічного дослідження. Усі

діалектні матеріали вченого його дружина Олена Верхратська передала НТШ;

сьогодні вони зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву

у м. Львові.

Зацікавлення до вивчення української мови виникає в майбутнього вченого ще

в гімназійні роки. Про це він згадує так: “Малому хлопчині серце рвалося, коли чув,

як знущаються над руською бесідою”. Для потреб школи він починає серйозно

займатися термінологією. Зокрема, 1863 р. у “Вечорницях” з’явилася друком його

перша лексикографічна праця “Матеріали до словаря зоологічного”, яка згодом

переросла у “Початки до уложення номенклатури і термінології природописної”.

Із мовознавчої спадщини І.Верхратського найбільшу цінність для сучасного

дослідження української мови становлять, безперечно, його діалектологічні праці,

присвячені периферійним говорам південно-західного наріччя української мови:

лемківському, бойківському, долівському, південно-покутському, північно-

покутському, східноугорсько-руському, західноугорсько-руському говорам (за

термінологією І.Верхратського). У своїх наукових розвідках І.Верхратський

намагався подати докладний лінгвістичний аналіз фактичного матеріалу, що

становить особливу цінність для історичної діалектології. Крім того, вчений

додавав реґіональні словники переважно диференційного типу.

Словникарська діяльність І.Верхратського була надзвичайно плідною.

Протягом 1863–1912 рр. учений зібрав, узагальнив і систематизував надзвичайно

багату українську лексику (передовсім термінологічну та діалектну).

Ґрунтовніше проаналізуємо особливості лексикографічного опрацювання

діалектного матеріалу у двох студіях І.Верхратського: “Знадоби до словаря

южноруського” (1877) і “Про говір галицьких лемків” (1902). У передмові до праці

“Знадоби до словаря южноруського” підкреслено: “Поміщені тут знадоби до

словаря южноруського обіймають слова и вираженя з ріжних сторон Галичини;

також декотрі вирази Руси угорскої, Буковини и України. Слова и реченя з уст

людових приведені так, як их люд дотичних сторон виголошує, тому:

бруслє=брусля, вартарнє=вартарня, обирают=обирають, вартовати сє=вартовати

ся и пр. При кождім слові означена місцевість, де уживане. Те виділо ся мені

потрібним за-для того, щоби указати, де слова – більшою частю рідші, місцеві –

уживають ся, а також тому, що иноді тоє самоє слово в ріжних сторонах має

значінє одмінне”.

Лексикографічна інтерпретація лексичного діалектного матеріалу в “Знадобах

до словаря южноруського” подається у семи варіантах:

I. Реєстрове слово + (місце запису) + пояснення; наприклад: Биндюги (ж.) –

два колики вбиті на колісниці для піддержування бербениць.

Бовгарька (ж.) – кошєра на воли.

II. Реєстрове слово + (місце запису) + переклад (пояснення) + німецький

відповідник; наприклад: Бовтиці (Д.) – пуговиці, Metallknöpfe.

Клюби (Крс.) – дерево з корінем викопане, що возять на данярах, де інде:

клюба=Kloben, Blockrolle; Schraubstock.

III. Реєстрове слово + (місце запису) + пояснення + ілюстрація; наприклад:

Зводини (Зар.) – потяганє до наочної розправи; Confrontation; староруськ. сводъ.

Правда руська: Я оже будетъ во одиномъ городh, то ити истьцю до конца того

звода, будеть ли сьводъ по землямъ, то ити ємоу до третяго свода.

Старшинник (Стр.) – належачий до старшини. Старшенники. Vorgesetzen.

Старшинники осудили в раді.

IV. Реєстрове слово + (місце запису) + німецький відповідник; наприклад:

Стусати (Самб.) stossen.

Струнінки (Бор.) dünne Würstel; Krenwürstel.

V. Реєстрове слово + (місце запису) + переклад (пояснення) + німецький

відповідник + ілюстрація (інколи з німецьким відповідником), а також польський,

чеський відповідники; наприклад: Умієтний (Ж.) – вмілий, gelehrt; geschickt.

Умієтна жінка geschickte Frau; pol. umięjętny; česk. Uměly. І.Верхратський

так пояснює використання слів з інших слов’янських мов у своїй праці: “При

декотрих словах цікавіших помістив я також вирази одвітні з старословенського

або инших язиків славяньских або порівнював слова рускі з виразами других

язиків, именно латиньского, грецького, німецького, иноді також санскритского; з

послідного приведені для порівняння найчастіше лиш коріні. Порівнанє з язиками

славяньскими а именно з старословеньским здалось мені важним не лише з

становища наукового: може не одно слово здобуде собі у читателів більшого

значіня, коли побачуть, що є подібний вираз також и в других славяньских язиках,

що є и у старословенщині, що уживав ся вже нашими предками. Не завсігди,

правда, вираз тепер у нас уживаний тоє самоє значить, що у старословенщині або

у других язиках славяньских; найчастіше однак має значінє посвоячене. –

Порівнуванє з иншими язиками, а именно з санскритским або староиндийским

вельми поучне и указуюче на близьке свояцтво всіх язиків индогерманьских. Хоть

за-для браку місця порівнуванє обмежитись мусіло, як в горі згадано, лише на

декотрі слова – предсі кілька подробностій подано, котрі можуть заинтересовати.

VI. Реєстрове слово + (місце запису) + синоніми + німецький відповідник;

наприклад: Урвитель (к. Др.), Урвипола (к. Льв.), Урвиголова (к. Льв.), Увірванець

(к. Льв.), Ввірванець (к. Льв.), Вірва (Жовк.), Шибеник (к. Льв.), Galgenstrick,

Galgendieb, Galgenschwengel.

VII. Реєстрове слово + (місце запису) + пояснення + спільнокореневі слова;

наприклад: Угнавий (Самб., Брод.) – вугнавий, що говорить в ніс. Угнавіти, Угнати

– в ніс говорить. Угнак, Угнавець, що в ніс говорить.

Увіз (С.), Вивіз (к. Льв.), Узвіз (Самб.), Holweg. Тут, на нашу думку,

виявляємо комплексний підхід до лексикографічної подачі реєстрового слова.

Необхідно зазначити, що елементи лексикографічної інтерпретації конкретного

діалектного матеріалу шляхом тлумачення засвідчені також у праці “Про говор

галицьких лемків” (1902). Тут вміщено “Словарець”, у якому за алфавітним

порядком подаються діалектизми (серед яких переважають іменники). Словникова

стаття – проста за структурою: Реєстрове слово + пояснення + німецький

відповідник. Інколи наводиться лексичний матеріал з інших мов чи діалектів для

порівняння. Місце запису зафіксовано, на жаль, спорадично. Наприклад, Байчар

Лб Klatschmaul, Klätscher східногал. тріскач, сплетняр.

Костьільник Мо. Церковник.

Необхідно підкреслити, що в аналізованому лексикографічному матеріалі

І.Верхратський звертав увагу насамперед на слово і його тлумачення.

Акцентуація, граматичні ремарки відсутні. Натомість у словникових статтях інколи

трапляються короткі етимологічні довідки. Наприклад, Кошеля (лат. сosula; посил.

на Мікльошича). Іноді у словниковій статті до реєстрового слова подано

кілька варіантів різного характеру.

Таким чином, названі особливості методології лексикографічного опрацювання

діалектного матеріалу ще раз засвідчують різнобічність філологічного

зацікавлення І.Верхратського, його наукову ерудицію та велику любов до рідної

мови і словникарства.

ПОГЛЯДИ МИКОЛИ ЛУКАША

НА ЛЕКСИКОГРАФІЧНУ ПРАКТИКУ ЙОГО ДОБИ

Микола Лукаш – один з корифеїв української школи художнього перекладу –

увійшов в історію вітчизняної культури другої половини ХХ ст. як великий Майстер

слова, що багато й щедро «був обдарований Богом добром і милістю через

великий талант тлумачення мов» . Знання мовомислення свого народу в найтонших взаємозв’язках між тогочасною практикою та лінгвальними раритетами минулих епох давало змогу М. Лукашеві створювати перекладні твори, які ставали помітними в загальнонаціональному масштабі ще за життя перекладача й принесли йому гучну й не завжди прихильну славу. Саме завдяки національній школі художнього перекладу в українській літературі, затиснутій в ідеологічних лещатах за радянської доби, змогли хоч якоюсь мірою зберегтися загальноєвропейські традиції. «Художній переклад – месником – постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму

історичному розвитку оригінальної української літератури. Так перекладацтво

набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї у

боротьбі за українську культуру. Це була вкрай унікальна ситуація, коли перекладали, щоб рятувати мову й будувати з етнічної маси націю. То була величезна і благородна праця» – , зазначає Р. Зорівчак, характеризуючи роль перекладних творів у культурному житті України. Справедливість її слів також підтверджують інші дослідники, які переконані, що український переклад ХІХ – ХХ ст. «виконував не тільки інформаційну функцію <…>, а передусім – функцію націєтворчу».

М. Лукаш більше знаний широкому загалові тільки як перекладач, хоч він

залишив по собі й неоцінену та неоціненну лексикографічну спадщину у вигляді

великої картотеки, що ґрунтується на записах живого народного мовлення, які

робив сам Майстер, а також на матеріалах, дібраних з української класичної

літератури ХІХ – ХХ ст. [детальніше див.: 10, с. 714]. Крім того, М. Лукаш написав

кілька статей, у яких безпосередньо розглядав питання лексичної норми та

лексикографічного опису словникового складу української літературної мови, хоч із

них тільки кільком судилося побачити світ за життя перекладача.

Найвідоміша Лукашева рецензія на перший том «Українсько-російського

словника» (1953 р.) уперше була надрукована у «Вітчизні» 1954 р., згодом

побачила світ і його рецензія російською мовою на цей Словник у московських

«Вопросах языкознания» [4]. Навіть через 50 років обидві рецензії не втратили

своєї наукової привабливості завдяки глибокому й усебічному аналізові нашої

словникарської справи, хоч у них і вміщено обов’язкові для тієї доби ритуальні

фрази про розквіт української мови після 1917 року та «благотворний вплив російської мови на українську після возз’єднання України з Росією в 1654 р, а також грізні інвективи проти «буржуазно-націоналістичного шкідництва», «безрідних космополітів», «довголітнього панування вульгарно-соціологічного маррівського «нового вчення»» тощо. Треба мати на увазі, що після розгрому українського мовознавства в сталінську добу тільки під час хрущовської відлиги наші лексикографи наважилися повернути до словників дещо з питомого українського лексичного матеріалу, який у період репресій був вилучений зі словників як націоналістичний і шкідливий.

М. Лукаш у журналі «Вітчизна» зазначає, що рецензований Словник

найповніший з усіх тогочасних українських лексикографічних джерел (реєстр

першого тому нараховує 25 тис. слів, а Словник за редакцією Б. Грінченка –

близько 15 тис. реєстрових слів на відповідні літери). Проте, на думку М. Лукаша,

багатьох лексем у рецензованій лексикографічній праці бракує, щоправда, «деякі з

цих слів належать до легкоутворюваних похідних (багрово, даремнісінький,

вíтрів, диригентів); але ж такі продуктивні словотворчі типи, як, наприклад,

присвійні прикметники, є специфічною рисою української мови і мають бути

якнайповніше представлені у словнику». Лукашеві ідеї щодо фіксації

присвійних форм у словниках й досі не знайшли повної підтримки в

лексикографічній практиці з багатьох причин, передусім через складність

реєстрації всіх можливих присвійних прикметників. Розглядаючи діалектну лексику

(гало, гаріль тощо), М. Лукаш зазначає, що вона має бути в «Українсько-

російському словнику», «щоб <…> ми не мали потреби вдаватися до словника

Грінченка». Щодо відображення фразеологізмів і паремій, то М. Лукаш

не тільки нарікає на брак багатьох одиниць у виданні, а й пише про невдалий

алфавітний порядок розміщення фразеологічних зворотів. На його думку,

доцільніше було б групувати фразеологізми та паремії за формою

словосполучення, ґрунтуючись на граматичній формі опорного слова (іменники –

за відмінками та прийменниками, дієслова – спочатку без додатків, потім з

додатками та обставинами, з урахуванням їхніх граматичних форм і типів

синтаксичного зв’язку). Підходи до розміщення фразеологічних одиниць

(ФО) у словниках тривалий час були причиною наукової дискусії. Скажімо,

«Фразеологічний словник української мови» 1993 р. та «Словник фразеологізмів

української мови» 2003 р. подають ФО за різними принципами. Перший

орієнтується на структурно-граматичний принцип, що передбачає подання кожної

одиниці стільки разів, скільки в її складі повнозначних компонентів з усіма

лексичними, видовими та словотвірними компонентами , а другий

спирається на абетковий порядок розміщення фразеологізмів з урахуванням усіх

компонентів, зокрема й факультативних .

Стилістична характеристика слів належить до кола гостродискусійних проблем

в українській лексикографії понад півстоліття. М. Лукаш також зачепив це питання,

зауваживши, що «у великому словнику сучасної мови з широкою історичною

перспективою (з охопленням найважливіших мовних явищ класичної спадщини)

нормативність досягається не стільки включенням до реєстру чи опущенням

певних шарів лексики, скільки послідовним застосуванням науково-розробленої

системи класифікації слів за сферами вжитку». Для того щоб здійснити

стилістичну кваліфікацію словникового складу, «лексикограф мусить провести

кропітку роботу, ретельно вивчити якнайбільше випадків вживання даного слова в

найрізноманітніших відмінах писемної та усної мови, для чого потрібна багата,

різнобічна, добре задокументована картотека». Цілком можливо, що це

перший документальний випадок, коли М. Лукаш викладає свої погляди на

нормалізацію літературної мови, які згодом зреалізує сам у своїй творчості та у

власній картотеці. До певної міри, це програмна рецензія. Чи не використовував

уже тоді М. Лукаш для підтвердження своїх поглядів розлогі цитати з української

класичної літератури та з творів тогочасних письменників, що були зібрані в його

картотеці ще в харківський період життя? У рецензії він наводить цілі ряди

української лексики, що, на його думку, безпідставно зараховані до категорії

рідковживаних і застарілих слів. Наприклад, беркиць і беркицьнути мали при собі

позначку обл., бо подані з прикладами, що взяті з Рудченкових і Грінченкових

казок, а беркицьнутися кваліфіковано як розмовне слово, бо воно подане в

супроводі цитати з Ю. Смолича; відзвичаювати також подано як обласне слово,

бо має приклад з творів О. Кобилянської, а відзвичаюватися – без будь-якої

позначки, як стилістично нейтральне, оскільки трапляється в перекладі з Пушкіна. Надзвичайно цікаві Лукашеві міркування стосовно семантикидієслова воліти, що в класичній українській літературі та народній мові мало тільки значення «віддавати перевагу», відповідаючи латинському malo, а не volo.

Друге ж значення, як твердить Лукаш, «бажати, хотіти» помилково ввів Грінченко

до «Словаря української мови», а вже звідти лексема поступово потрапила до

літературної мови (відома з творів М. Бажана, Н. Рибака та ін.). Може, тут

відіграло свою роль і накладання семантики паронімічного дієслова волити. Для

показу відмінності значень між волохом і молдованином, Волощиною та

Молдовою М. Лукаш використовує не тільки цитати з української класики, а й

залучає приклади з румунської мови. На думку М. Лукаша, у словнику

обов’язково треба наводити «неправильні» форми вищого ступеня прикметників,

відзначати явища суплетивізму та паралелізму (кращий – гарніший, багатший –

багатіший, гладший – гладкіший та ін.), подавати нечленні форми прикметників

(багат, благословен, владен, гнівен, готов, дан, достоїн тощо), дієприкметники

на -лий (вистиглий, вибіглий), форми воджений, гонений, воскрешений,

берéжений, єси, єсте та ін. [3, с. 158]. Розглядає рецензент і питання

акцентуаційної норми в першому томі рецензованого «Українсько-російського

словника», порівнюючи деякі наголошення лексем із прикладами зі «Словаря

української мови» за ред. Б. Грінченка та словника О. Ізюмова. Щодо передавання

в українському реєстрі вибухового [ґ], то М. Лукаш пропонує давати скорочено

пояснення в дужках щодо вибухової вимови літери г у словах типу [ґанок],

[ґудзик], оскільки після мовної реформи 1933 року в українській лексикографічній

практиці так і не знайдено способу диференціації на письмі фрикативного [г] та

вибухового [ґ], що призводило до розхитування орфоепічної норми української

літературної мови. Певна річ, про вилучену літеру в рецензії не згадано. Лексеми з

вибуховим [ґ], – пише М. Лукаш, – можна було б позначати «зірочкою, як це

робиться в деяких французьких словниках для слів з h aspirée». Цікава

пропозиція, надто коли зважити, що фонетичну транскрипцію в українських

лексичних реєстрах перекладних словників у радянську добу майже не

використовували, а в історії нової української літературної мови були спроби

запровадження латинської літери g для передавання звука [ґ] (скажімо, у

правописних системах А. Метлинського та П. Куліша).

Лукашеві погляди, викладені в рецензії, що вміщена у «Вітчизні», пунктирними

лініями накреслюють ту концепцію, яку Майстер утілював протягом усього життя у

своїх художніх перекладах. Доводиться тільки шкодувати, що М. Лукаш не

надрукував рецензій на подальші випуски словника та інші українські словники.

Проте навіть тепер розглядана рецензія та статті, у яких порушено питання

слововжитку, акцентології та граматики, важливі не тільки для історичної

лексикології, а й для сучасної практики, оскільки дають змогу по-новому оцінити

тенденції нинішнього словникарства.

РОЛЬ СЛОВНИКІВ СВЯТОСЛАВА КАРАВАНСЬКОГО У РОЗВИТКУ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ

Ім’я Святослава Караванського, мовознавця з української діаспори, добре

знане в Україні. Проте його мовознавча і, зокрема лексикографічна, діяльність ще

не вивчена і не осмислена.

За останні роки він опублікував кілька ґрунтовних мовознавчих досліджень:

“Практичний словник синонімів української мови” (К.: Кобза, 1993), “Секрети

української мови”(К.: Кобза, 1994), “Російсько-український словник складної

лексики” (К.: Вид. центр “Академія”, 1998), „Пошук українського слова, або

боротьба за національне „Я” (К.: Вид. центр “Академія”, 2000), “Словник рим

української мови” (Львів, БАК, 2004).

Виданий в 1995 році “Практичний словник синонімів української мови”

С.Караванського належить до словників пояснювального типу, у яких подається

тлумачення заголовного слова (домінанти) синонімічного ряду, семантичні і

стилістичні характеристики кожного члена синонімічного ряду, вказуються їхні

сполучувальні особливості. Академічний двотомний “Словник синонімів

української мови” (А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та ін., К.: Наукова

думка, 1990-2000) за кількістю поданих синонімічних рядів значно поступається

словникові С.Караванського. Перший охоплює близько 9200 рядів, другий – 15000

рядів.

С.Караванський спирається на досить широке розуміння синонімії (з поданням

описових словосполучень і речень: бадьористий – який бадьорить; єгипетський

– з Єгипту; забувати – не пам’ятати, не думати; здоровий – не хворий; хвороба

– інфекція. Тут також не розрізняються значення полісемічних синонімів та

подекуди – значення синонімічних рядів (так, ганьбити подано як домінанту

відповідного ряду й одночасно як один із синонімів у таких рядах, як ганити,

ославляти, плямувати, соромити).

Спочатку в словнику подається гніздове слово, перелік слів після нього

утворює синонімічний ряд, наприклад: здоровий – не хворий (органи тіла); не

пошкоджений (овочі), незіпсутий; тверезий (глузд); міцний, сильний, дужий,

високий (хто); (розміром) чималий, величенький, величезний; (для тіла) корисний.

Синоніми в словнику наводяться як окремі слова (спільнокореневі, так і

різнокореневі). Наприклад, слово «екзальтація» і наведений до нього

синонімічний ряд –– захопленість, збудженість, захват, піднесення, вибух

емоцій; емпіричний – практичний, не теоретичний; інсинуація – наклеп і вигадка;

інспірувати – надихати, запалювати, збуджувати, окриляти.

У словнику подаються іменники-юкстапозити, що позначають близькі або

тотожні поняття: смерть-загибель; горе-недоля; сон-дрімота; гомін-спів; правда-

віра. Їх вживають у мовленні не лише для того, щоб точніше окреслити те чи інше

поняття, а й щоб передати відповідні конотативні смисли (додаткові значення). Це

стосується і оказіональних утворень на зразок надгроб, обов”язь, які фіксуються

поруч із загальномовними лексемами: надгробок, обов”язок.

Серед авторських неологізмів у словнику є чимало якісних прикметників,

більшість із яких – потенційні мовні знаки. Це складні одиниці, утворені шляхом

основоскладання, як: космозоряний, багатодумний, ясновесний, облуднословий,

вільнокрилий. Автор також творить прикметники від дієслів, наприклад, дерзати –

дерзливий, захопити – захопливий, блимати – блимкий, засліпити – засліпущий.

Їх С.Караванський пропонує замість дієприкметникових форм на -учий (-ючий), –

ачий (-ячий).

Лексика аналізованого словника охоплює всі сфери людської діяльності,

надаючи користувачеві широкий вибір можливих синонімічних і варіантних форм.

Крім широко запроваджених у практику, словник фіксує рідковживані або

безпідставно забуті лексичні одиниці української мови.

У 1998 році С.Караванський видав „Російсько-український словник складної

лексики”. Словник містить 35000 відповідників російських слів, граматичних форм

та ідіом. Важливим є те, що в ньому послідовно перекладаються російські

дієприкметники, на зразок: воображающий, посвящающий, приобщающий,

опоясывающий, смеющийся, развивающийся, стремящийся, які системно не

перекладаються в наявних нормативних словниках. Це видання містить відсутні в

масових словниках відповідники російських дієслів та інших граматичних форм, а

також фразеологічних зворотів, прислів”їв, крилатих виразів, цитат із літературних

творів.

Словник укладено за гніздовим принципом (спільнокореневі слова

об”єднуються в словотвірні гнізда, а всередині гнізд вони подаються в абетковому

порядку). Використана галузева термінологія, нові сленгові слова, політологічна та

конфесійна лексика, історизми, архаїзми, інші специфічні групи слів. Реєстр

словника здатний забезпечити запити найрізноманітнішого користувача. Захоплює

багатство наведеної синонімії українських відповідників. Тут окрім

загальновживаних слів подаються деякі діалектизми і слова та словоформи, які

раніше використовувалися в західноукраїнському варіанті літературної мови.

Приваблює наведення надзвичайно багатого ілюстративного матеріалу.

Словник має нормативний характер, оскільки його адресовано для найширшого

користувача. Його мета – бути ефективним довідником при перекладі російських

текстів різних жанрів українською мовою. Словник охоплює широке коло

загальновживаної лексики, відповідає сучасним правописним нормам (правопис

1993 року), відбиває зміни в лексичному складі двох мов, зумовлені суспільно-

політичними, економічними та культурними перетвореннями останніх десятиріч.

У цьому словнику С.Караванський багато уваги приділяє складним випадкам

перекладу, зокрема пошукові українських відповідників до російських

дієприкметників та дієприкметникових зворотів. Як відомо, поширені в російській

мові активні дієприкметники теперішнього часу не властиві українській мові, а тому

їх перекладають розгорнутими зворотами, наприклад: все, играющие в карты –

усі, що грають у карти ; усі, які грають у карти.

С. Караванський також пропонує різноманітні шляхи віднайдення органічних

для української мови відповідників до російських дієприкметникових форм,

наприклад, переклад за допомогою іменників: несущее крыло – крило-носій;

собирающая линза – лінза-збирач; прикметників: содержащий уран – багатий на

уран; ограничивающий – обмежувальний; водоплавающий – водоплавний , а

також шляхом використання форми родового відмінка іменника у сполученні з

іншим іменником: питающая среда – середовище живлення; разграничивающая

линия – лінія розмежування.

Вражає багатство синонімічних рядів, що подаються в словнику, пор.:

изумляться –- самому собі (своїм очам) не вірити, не могти вийти з дива;

изумляющийся – що дивується, здивований, зачудований, вражений, негодний

вийти з дива; изумиться – сплеснути (вдарити об поли) руками; издеваться –

мучити, катувати, мордувати, пити кров чиюсь, здіймати на глум, кпити;

издевающийся – що п”є кров, охочий (звиклий знущатися, готовий), радий

познущатися, кровопій, мучитель, катюга, нелюд, недолюдок, звір, глузій,

глузівник, коверзун, збитошник, варивода.

Словники, створені С. Караванським, є помітним інтелектуальним явищем в

українській лексикографії ХХ століття.


УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО НА ПЕРЕЛОМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

У статті характеризуються здобутки сучасної лексикографії на початку

ХХІ ст., аналізуються різні типи словників, їх недоліки та переваги. Звертається

увага на проблеми сучасної лексикографії та термінографії, зокрема

акцентується на відсутності координаційного центру українського словництва,

подекуди негативному впливові російської мови, окреслюються перспективи

розвитку галузі.

На всіх етапах суспільного та політичного життя народу українська

лексикографія була незмінним чинником утвердження національної

самобутності. Українські словники виконували важливу функцію

національного самоутвердження . Вони підтримували та готували

заходи ідейного цілеспрямування української еліти. Чи то в часи, що

передували визвольній війні українського народу 1648 р. під проводом

Богдана Хмельницького, коли появилися словники Л. Зизанія-

Тустановського (1596), Памви Беринди (1627), Є. Славинецького (1642),

А. Корецького-Сатановського (1650), чи в період становлення

української літературної мови кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст.,

коли майже до всіх видань, пов’язаних з Україною, зокрема творів Івана

Котляревського (1798, 1808, 1809, 1842), Миколи Гоголя (1831), Марка

Вовчка (1861), граматики О. Павловського (1818), до збірок пісень

М. Цертелєва (1819), М. Максимовича (1827), етнографічної розробки

І. Кулжинського (1827), додавалися словники, які пояснювали українські

слова російською мовою (тоді ж були створені лексикографічні праці

І. Войцеховича (1823), П. Білецького-Носенка (1823-1843), О. Афанасьєва-

Чужбинського (1855)), чи в добу утвердження національної свідомості

кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли підготовлено близько 150 словників,

серед яких такі шедеври українського словництва, як праці

Є. Желехівського та С. Недільського (1885-1886), Є. Тимченка (1892-

1897), М. Уманця і А. Спілки (1893-1898), Б. Грінченка (1907-1909) [15],

чи в десятиліття українізації, коли під егідою ВУАН та Інституту

української мови один за одним виходили видання з чіткими

національними критеріями, за що в часи сталінського свавілля їх

заборонено і проголошено “націоналістичним шкідництвом”, чи навіть у

післявоєнний період [48] – представники українського народу завжди,

навіть тоді, коли колонізатори переслідували українську мову та культуру,

видавали лексикографічні праці. Словникарі минулого знаходили способи

обходити цензуру і їх видання ставали для українців своєрідними

маніфестами. Ці словники зберігали мову народу, наводячи адекватні

відповідники до чужих слів, доводили, що українська належить до

найбагатших мов світу і не бідніша від інших європейських тогочасних та

античних індоєвропейських мов, сприяли духовному збагаченню

української нації, утверджували національну самобутність. Якщо лише

виникали найменші можливості розвивати свідомість народу, берегти

національну пам’ять і нести у віки значення слів про довговічність нашою

рідною мовою, тоді спостерігався небувалий лексикографічний сплеск.

Кожен із названих часових відрізків є окремим етапом у розвитку

української лексикографії. Саме таким можна вважати і період незалежної

України на переломі ХХ і ХХІ століть. Розпочався новий вільний період

підготовки цих видань. Коли в попередні часи українська лексикографія

виконувала важливі мовні та етнічні завдання, то на теперішньому етапі

засвідчуються нові прикмети цього напрямку наукових розробок,

глобальне утвердження української мови.

Перш за все українські лексикони стали прикметою державотворчих

процесів. Відчувається розкутість при їх підготовці, особливо під час

вибору типів створюваних видань. Свобода вибору цих типів диктується

перш за все національною незалежністю, що зумовлено конституційним

визнанням української мови як державної. Сьогодні вже ніхто не може

диктувати, які словники і якого розміру, якої потреби, яких можливостей

слід, а які не належить випускати. Це, правда, інколи спричиняється до

певного дублювання однотипних словників. Наприклад, появилося майже

одночасно 4 словники чужомовних слів, кожен із яких не є зайвим і

знаходить свого користувача.

Важливою прикметою нового українського словництва є те, що воно

заповнює лагуни попередніх років і задовольняє в теперішніх умовах усі

сфери суспільного життя, до яких за колоніальних часів доступ був обмежений. За останній час появилося 5 тлумачних словників, серед давніших і 5 нових синонімічних словників, 2 словники антонімів, один із яких фразеологі . Як і на попередніх етапах, широко продукуються перекладні словники. Різниця полягає лише в тому, що тепер переважають словники не російсько-українські чи українсько-російські, хоч такі також

публікуються, а перекладні словники багатьма мовами світу і найбільше англо-українських та українсько-англійських, яких появилося понад 20 різних видань. Крім того, українські слова в лексикографічних працях перекладаються арабською, білоруською, болгарською, ідіш, іспанською, італійською, китайською, німецькою, польською, російською, словацькою, старослов’янською, турецькою, чеською, французькою, японською та іншими мовами. При тому зумовлені попитом і видаються такі специфічні лексикографічні видання, як розмовники української та англійської, болгарської, есперанто, німецької, польської, угорської, татарської (кримської), французької мовами. Серед них є й багатомовні перекладні словники. Деякі з названих робіт витримали вже по кілька видань.

За останній час опубліковано ще й такі цікаві праці, як словник епітетів, словники труднощів написання слів, двотомний орфоепічний словник, низка орфографічних словників усіх рівнів, морфемні словники, словник імен богів, прасловник української мови, давньоукраїнської міфології, лексичні та фразеологічні словники українських говірок Надністрянщини, Гуцульщини, Західного Полісся, Нижньої Надніпрянщини, Слобожанщини, Степової України, різноманітні лексикографічні видання з ономастик, готується і випусками видається історичний словник української мови ХVІ – першої

половини ХVП ст Широкого поширення набрали словники-мінімуми з окремих спеціальностей, які сприяють кращому засвоєнню чужої мови вузького кола фахівців та які легко й швидко можна підготувати та опублікувати. Оскільки переклади словосполучень належать до дуже складних, потреба диктує в Україні й відповідні видання.

При підготовці словників дуже часто використовуються комп’ютери. Тут особливо варта уваги робота Українського мовно-інформаційного фонду НАН України, співробітники якого вперше на Україні створили електронний диск інтегрованих лексикографічних систем “Словники України”, який містить реєстр 152 тис. слів і складається з п’яти підсистем, дає повний перелік усіх граматичних форм для кожної лексичної одиниці реєстру, забезпечує виведення інформації про артикуляцію лексичних одиниць згідно із сучасною літературною вимовою звуків, інформує про 56 тис. фразеологічних одиниць, 9200 синонімічних рядів, понад 2200 компонентів антонімічних пар. Таке видання розпочинає лексикографічні праці нового типу.

Але чи не найрізноманітніше українська лексикографія розкрилася у підготовці термінологічних словників, що зумовлене перш за все потребою упорядкувати, унормувати, кодифікувати і уніфікувати українську термінологію, яка безпосередньо належить до державотворчих процесів, бо очевидним є те, що безповоротний процес українського державотворення диктує такі потреби національного життя, які сприяли би

утвердженню його престижу в усьому світі. У складних економічних і політичних умовах українського суспільства ми прийшли з вагомими здобутками в розвитку термінологічних систем і власної термінографії.

Сам факт, що за час десятиліття незалежності України видано 469 словників лише термінологічного типу з різноманітних галузей знань, виробництва, культури, говорить сам про себе (для порівняння: в УРСР за 42 роки – 1948 – 1990 рр. – вийшло 107 подібних праць). А хіба не вражаючим є те, що вже 1991 р. вийшло 11 термінологічних словники,

1992 р. – 29, 1993 р. – 78, 1994 р. – 57, 1995 р. – 53, 1996 р. – 50, 1997 р. – 60, 1998 р. – 47, 1999 р. – 33, 2000 р. – 59, 2001 р. – 29, 2002 – 17, 2003 – 24 словники? Ці дані можуть бути занижені, бо не всі видавництва посилають свою продукцію в Книжкову палату України, яка відбита в “Літописі книг” за 1991 – 2004 рр.

Такого багатства словників за десять років української історії взагалі та термінологічних зокрема ще не було в Україні. Вони вказують на те, що українські вчені-лексикографи роблять свою державницьку справу.

Лексикографічне господарство є чи не єдиною галуззю, яка переборює економічні труднощі і продовжує розвиватися. Поява таких праць – це вияв патріотичного ентузіазму самих авторів, свідчення великої працездатності цих людей, бажання усталити українські термінологічні системи, забезпечити українській мові якнайширші сфери розвитку в

Україні та у глобальному просторі в галузях міжнародних відносин, політики, торгівлі, економіки, освіти та культури.

Специфікою української термінографії аналізованого періоду є те, що, на противагу загальномовним словникам, де переважали англо- українські і українсько-англійські, тут в більшості наявні двомовні перекладні російсько-українські словники, яких видано 197. Звичайно, що широко видаються й українсько-іншомовні словники.

В українській термінографії на сьогодні маємо велику кількість лексикографічних праць з найрізноманітніших галузей знань. Найґрунтовніше представлено напрямки економіки та менеджменту, що репрезентовані 81 словником. З 50 різноманітних термінологічних

підсистем медицини видано 63 словники, з юриспруденції – 34, інформатики, комп’ютерної техніки – 32, хімії – 21, ділового спілкування – 20. По 14 словників опубліковано з програмування, математики, техніки і будівництва, по 12 – з екології, машинознавства, по 9 – з сільського господарства, політології, по 8 – з біології, педагогіки, 7 – з мовознавства, по 6 – з військової справи, електроніки, авіації, ракетно-космічної техніки, з автошляхової справи, електротехніки, землеробства, музики, геодезії, по 5 – з машинобудування, з богослов’я, бібліотекознавства, по 2 – з археології, морської справи, нумізматики, філософії, а також з таких галузей, які раніше не мали відповідних видань в Україні – з архітектури, бджільництва, виноробства, естради, журналістики, гідрогеології, гідрометрії, гончарства, митної служби, образотворчого мистецтва,

поліграфії, пшениці, реклами, риторики, різьби по дереву, а також фігур мови Т. Шевченка, літературознавчих термінів І. Франка.

Цікавою прикметою названих видань є і те, що близько 300 з них є словниками перекладного типу, а понад 250 – праці енциклопедично-довідкового типу, тобто тлумачні, тлумачно-перекладні, довідники, енциклопедії, енциклопедичні словники.

Про популярність словників свідчить і активність українських видавництв, у яких друкуються національні лексикографічні видання: у Києві є “Довіра”, “Ірпінь”, “Кобза”, “Криниця”, “Либідь”, “Літера”, “Наукова думка”, “Науковий світ”, “Обереги”, “Освіта”, “Основа”, “Перун”, “Родовід”, ”Рось”, “Торба”; у Львові – “Світ”; у Вінниці – “Велес”; у Луцьку – “Вежа”; у Тернополі – “Максимум”, багато подібних видавництв існує при навчальних закладах тощо.

Здобутки української лексикографії, термінології та термінографії останніми часами частково вже аналізувалися, однак ці досягнення були б ще вагомішими, якщо б ділянки науки й культури могли розвиватися так само, як і в інших незалежних європейських державах. Однією з причин, що стоїть на перешкоді досконалості української лексикографічної справи на національних підвалинах, є відсутність підтримки владними структурами й багатьма урядовцями, які не бажають усвідомити, що українська мова належить до багатих і розповсюджених мов світу, нехтують державною мовою, матеріально й духовно не підтримують її, належно не захищають її. Якщо

лексикографічні проблеми частково концентруються в Українському мовно-інформаційному фонді НАН України, який намагається організувати ресурси національної словникової бази, то опрацювання термінографічних проблем розсіяне по багатьох наукових установах, навчальних закладах, але вони не координується між собою. Ці проблеми обговорюються на різних конференціях*, але термінологічні словники готуються стихійно. На Україні для підтримки життєдіяльних процесів термінології бракує такої наукової інституції, як Інституту української наукової мови ВУАН, що існував з 1921 по 1930 рр. Саме через відсутність цього коригувального центру маємо в сучасному словництві величезну нестабільність.

Причиною нестабільності розвитку української термінографії, а частково, на жаль, і лексикографії в цілому, був і залишається факт певної, а інколи навіть дуже великої залежності українських лексикографів від російських впливів. У багатьох випадках є намагання позбуватися калькування російських слів, термінів, але поки що вирватися з цього полону не вдається, бо немало навчальної літератури, посібників, виробничих процесів є російськими, а в багатьох навчальних закладах використовуємо перекручені терміни.

Буває й інша крайність. Щоб не використовувати російських кальок, автори інколи вдаються до не завжди вдалих новотворів, використовують у науковій мові регіонально обмежені діалектизми, що також не сприяє розвиткові лексикографії на належній науковій основі.

До слабих сторін сучасної української лексикографії належить і те, що автори більшості українсько-чужомовних словників вихідною мовою не роблять української, тобто у першій лівій колонці не ставлять української мови або хоча не дають зворотних українсько-чужомовних, якщо не словників, то хоча б показників українських відповідників.

Останнім часом у термінології, а також в термінографії виникла велика проблема з дієприкметниками активного стану, бо дехто, намагається, і не без підстав, за всяку ціну уникати таких зворотів в українській мові. Це перш за все тому, що існує ота вказана вже залежність окремих авторів від російської першооснови і широкої відсутності знань світових термінологічних систем. Крім того, замало вивчається національна лексична система та парадигматика української мови, тобто знову відчувається брак Інституту української наукової мови.

Є й проблема багатовидовості дієслів та віддієслівних іменників у термінології, яка, на нашу думку, є дискусійною. Слабим місцем нашої національної лексикографії є відсутність правопису, побудованого на національних підвалинах, тобто нестача нової редакції української орфографії. Необхідно продовжувати переконувати владні структури про хибність, протиконституційність їхньої поведінки, вимагати від влади змінити своє ставлення до мовної політики, до видання нового правопису, інформувати громадськість про справжній стан справ національної проблеми. Необхідна поступовість у нашій справі.

При опрацюванні лексикографічних видань дуже часто виникає побажання чисто мовної культури. Це перш за все стосується української частини словників. Річ у тому, що багато з них друкується у видавництвах, де не завжди є досвідчені філологічні кадри. Над словниками працює чимало людей, фахівців різних спеціальностей. Деякі автори радяться З філологами, інші намагаються вирішувати лексикографічні проблеми самостійно, не маючи належної філологічної підготовки. Буває і таке, що автор платить гроші і вирішує обійтися не лише без філолога, а і доброго редактора чи коректора, і від того словникові видання багато втрачають. І все ж усі видані лексикографічні праці варті уваги, тому що в них не раз можна зустріти важливе раціональне наукове зерно. Не можна оминути й того, що словники в багатьох випадках стали засобом меркантильності. До цього спричинився перш за все великий попит на словники різних типів. Незважаючи на те, що матеріальні

достатки багатьох громадян невеликі, словники вони купують як книги, які завжди потрібні під руками.

Ми торкнулися успіхів української лексикографії та термінографії, частково їх небажаних сторін розвитку. Українська наука і культура, в тому числі українське словництво немало здобули за останній час, але і багато втратили, бо в інших сприятливіших національних умовах український інтелектуальний потенціал міг би здійснити значно більше в різних галузях, у тому числі на шляху стабілізації лексикографічних і термінологічних проблем.

 


Література

1. Англо-український словник / Уклад. Биховець Н. М. і ін. – К., 1992.

2. Англо-український словник / Уклад. Н. М. Биховець і ін. / 4–те вид. –

К., 1994.

3. Англо-український словник: У 2 т. / Уклад. Балла М. І. – К., 1996.

4. Англо-український учбовий словник для студентів фізичних

факультетів / Уклад. І. Русакова. – Одеса, 2000.

5. Аркушин Г. Л. Словник західнополіських говірок: У 2 т. – Луцьк,

2000.

6. Багмет А. Словник синонімів української мови / Ред. Г. Лужницький і

Л. Рудницький. – Т.1 (А—П): На основі матеріалів, що друкувалися в

журналах “Вітчизна” 1959, №2, 1962, №7 і “Україна”, 1969, №2 – 1971,

№41. – Нью–Йорк – Париж – Сидней – Торонто, 1982.

7. Богуцький К. І. Українсько-англійський тематичний словник. – К.,

2001.

8. Бойків І. та ін. Словник чужомовних слів – К.: Родовід, 1996.

9. Ващенко В. С. Синонімічний словник–мінімум (840 синонімічних

рядів). — Дніпропетровськ, 1972.

10. Великий тлумачний словник української мови: 170000 слів. / Автор,

керівник В. Бусел та ін. – К., 2001.

11. Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової

мови. Термінології процесових понять. – К., 1997.

12. Волочай В. Г. Словник імен богів давньоукраїнської міфології. –

Вінниця, 2001.

13. Вусик О. С. Словник українських синонімів. – Дніпропетровськ, 2000.

14. Головащук С. І. Російсько-український словннк сталих

словосполучень. – К.,2001.

15. Горецький П. Й. Історія української лексикографії. – К.: Вид-во АН

УРСР, 1963.

16. Горпинич В. О. Прізвища Степової України. – Дніпропетровськ, 2000.

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО НА ПЕРЕЛОМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

23

17. Гуцульські говірки. Короткий словник / Уклад. Г. Гузар, Я. Закревська

та ін. – Львів, 1997.

18. Деркач П. М. Короткий в словник синонімів української мови

(Досліджує 4280 синонімічних рядів) / Передмова Л. Полюги. – Львів

– Краків –Париж, 1993.

19. Єрмоленко С. Я. і ін. Новий українсько-російський словник-довідник.

– К., 1996.

20. Завгородній О. Вибране з української синоніміки // Бористен. –1996 і

далі.

21. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л. Фінансово-економічний словник. –

Львів, 2005.

22. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник

(5000 термінів). – Київ – Львів, 2002.

23. Іваницький Р. В., Кияк Т. Р. П’ятимовний тлумачний словник з

інформатики. – К., 1995.

24. Іваницький Р. В., Кияк Т. Р. П’ятимовний тлумачний словник з

інформатики (понад 3000 термінів). – К., 1995.

25. Іспансько-український словник / Уклад. О. Буценко і ін. – К., 1996.

26. Калашник В. С. і ін. Словник фразеологічних антонімів. – К.: Довіра,

2001.

27. Караванський С. Практичний словник синонімів української мови /

Близько 15000 синонімічних рядів. – К., 1993.

28. Карпіловська Є. А. Кореневий гніздовий словник української мови:

Гнізда слів з вершинами – омографічними коренями. – К., 2002.

29. Клименко Н. Ф. і ін. Словник афіксальних морфем української мови. –

К., 1998.

30. Кожуховський Л. М. Шкільний фразеологічний словник. – К., 2001.

31. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Словник фразеологічних

синонімів (Понад 300 синонімічних рядів). – К., 1988.

32. Комова М. В. Українська термінологічна лексикографія: 1948-2000. –

Львів, 2002.

33. Короткий ідиш-український словник / Уклад. Й. В. Торчинський. – К.,

1996.

34. Кочан І. Українське термінознавство на сучасному етапі //

Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми та

сучасність. – Львів, 1997. – С.101–107.

35. Куньч З. Універсальний словник української мови (100000 українських

слів). – Львів, 2005.

36. Латигіна А. Г. і ін. Тлумачний українсько-англійський словник ідіомів

для бізнесменів. – К., 2000.

37. Латинсько-українсько-російський і Українсько-російсько-латинський

словник / За ред. А. Г. Ступінської. – К., 1993.

38. Лексичний мінімум з наукового стилю мовлення для студентів-

іноземців підготовчих факультетів / Уклад. О. Г. Бочкарьова. – К.:

2000.

39. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К., 2001.

40. Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. – К., 1961.

Левко Полюга

24

41. Наконечна Г. Термінологічне словникарство сьогодні // Український

правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. –

Львів, 1997. – С.108–114.

42. Непийвода Н. Практичний російсько-український словник /

Найуживаніші слова і вислови. – К., 2000.

43. Нікуліна Н. В. Російсько-український перекладний словник наукових і

технічних термінів галузі автомобілебудування та ремонту

транспортних засобів. – Харків, 2004.

44. Нікуліна Н. В. Словник скорочень основних термінів

автомобілебудування та ремонту транспортних засобів. – Харків, 2004.

45. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською

та білоруською. – К., 1980.

46. Новий тлумачний словник української мови / Уклад. О. Сліпушко і ін.:

У 4 т. – К., 1998.

47. Новий тлумачний словник української мови / Уклад. О. Сліпушко і ін.:

У 3 т. – Вид. 2–ге. – К., 2001.

48. Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія: Питання

історії, теорії та практики. – К.: Наук. думка, 1978.

49. Плачинда С. П. Словничок давньоукраїнської міфології – К., 1993.

50. Полюга Л. М. Національна термінологія і термінографія у

державотворчому процесі України // Український правопис і наукова

термінологія: історія, концепції та реалії сьогодення / Матеріали

засідань… комісій НТШ у Львові 1994-1995 рр. – Львів, 1996. – С.122-

128.

51. Полюга Л. М. Словник антонімів української мови. – К., 2001.

52. Полюга Л. М. Словник синонімів української мови (Близько 3000

синонімічних гнізд). – К., 2001.

53. Полюга Л. М. Словник українських морфем. – Львів, 2001.

54. Полюга Л. М. Українська мова в процесі духовного відродження

народу (про збереження і тяглість національної свідомості) // Україна:

культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвід. зб.

наук. праць. – К., 1992. – Вип. 1. – С.208-224.

55. Пустовіт Л. О. і ін. Словник епітетів української мови. – К., 1998.

56. Пустовіт Л. О. і ін. Словник іншомовних слів. – К., 2000.

57. Рицар Б., Семенистий К., Кочан І. Російсько-український та

українсько-російський словник з радіотехніки (40000 термінів). –

Львів, 1995.

58. Русско-украинский словарь синонимов / Под ред. Н. Н. Пилинского. –

К., 1995.

59. Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській

мові. – К., 2000.

60. Словник іншомовних слів / Уклад.: Морозов С. М., Шкарапута Л. С. –

К., 2000.

61. Словник синонімів української мови: У 2 т (9200 синонімічних рядів).

– Т.1. – К., 1999.; Т.2. – К., 2000.

62. Словник української мови ХVІ – першої половини ХVII ст. / Редкол.

Д. Гринчишин (відп. ред.), У. Єдлінська, Я. Закревська, Р. Керста,

Л. Полюга, М. Чікало. – Вип. 1 – 11. – Львів, 1994-2004.

63. Тлумачний словник української мови / Уклад.: Д. Гринчишин,

В. Карпова, Л. Полюга, М. Худаш, У. Єдлінська. – К.: Освіта, 1999.

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО НА ПЕРЕЛОМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

64. Українсько-болгарський розмовник / Уклад. З. М. Терлак,

М. О. Ярмолюк, Т. І. Панько. – Львів, 1994.

65. Українсько-есперантський словник. – Буенос–Айрес, 1991.

66. Українсько-китайський словник / Шупу Чен. – Пекін, 1990.

67. Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник /

Уклад. Л. І. Петрух і ін. Ред.-лексикограф Л. Полюга: У 2 т. – Львів,

1995.

68. Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник: У 2–

х т (33000 термінів). / За ред. М. Павловського і ін.; редактор-

лексикограф Полюга Л. М. – Львів, 1975.

69. Українсько-німецький розмовник / Уклад. Т. Лущук і ін. – 2 вид. –

Львів, 1994 і ін.

70. Українсько-німецький словник актуальної лексики / Уклад. Л. Кунч. –

К.: “Україн. світ”, 1994.

71. Худаш М. Л. Українські карпатські і прикарпатські назви населених

пунктів: Утворення від слов’янських автохтонних відкомпозитних

скорочених особових власних імен / Відп. ред. Полюга Л. М. – К.,

1995.

72. Чабаненко В. А. Фразеологічний словник говірок Нижньої

Наддніпрянщини: У 4 т. – Запоріжжя, 2001.

73. Широков В. А., Манако В. В. Організація ресурсів національної

словникової бази // Мовознавство. – 2001. – №5. – С.3-13.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.