Українська спільнота в Румунії компактно проживає в близько 100 населених пунктах, які представлені чотирма історичними областя¬ми країни: Мараморощина (повіти Мараму- реш та Сату Маре), Буковина (повіти Суча- ва та Ботошани), Банат (повіти Тіміш, Караш-Северін та Арад), Добруджа (повіт Тульча). За неофіційними даними тут зосе¬реджено понад 200 тис. українців. За офіцій¬ними даними перепису населення 1992 р. у Румунії проживало 66 833 українці. Втім, ос¬танній перепис населення 2002 р., засвідчив проживання на території Румунії 61 353 чол. (0,3 % всього населення країни), які вважали себе українцями. Отже, попри значні потуги Союзу українців Румунії, очолюваного відо¬мим українським письменником та депутатом румунського парламенту Степаном Ткачуком, українці поступово втрачають рідномовну та етнокультурну ідентичність, вливаючись у рі¬чище монолітної румунської етнонаціі.
Проблематика історії та сучасного стано¬вища українців Румунії (насамперед, Мара- морощини) стала предметом наукових пошу¬ків як румунських, так і українських істориків, етнологів та географів. Серед ру¬мунських дослідників варто відзначити науко¬ві праці Л. Горват 1 та В. Куреляка 2. Історію Української Греко-Католицької Церкви на Мараморощині висвітлив о. Василь Пензеш 3.
Український історик М. Вегеш (ректор Ужгородського національного університету) у співавторстві з А. Горват розкрив проблеми со-ціально-економічного та політичного розвитку українців Мараморощини в 1918—1945 рр., де особлива увага звертається на боротьбу україн-ського населення проти денаціоналізації, рух за возз’єднання з Україною та участь жителів Мараморощини в добровольчих корпусах Чер¬воної Армії4. Одеський дослідник В. Кушнір у праці “Українці за Дунаєм” висвітлив культур- но-побутову специфіку задунайських українців південно-східної Добруджі5.
Л. Аза, А. Попок та О. Швачка ініцію¬вали окреме видання проекту “Українці Руму¬
нії: сучасний стан та перспективи етнокультур¬ного розвитку”, здійсненого в рамках діяль ності Змішаної міжурядової комісії з питань забезпечення прав національних меншин за підтримки Державного комітету України у справах національностей та міграції і Міжна¬родного фонду “Відродження”6. Видання ілюструє результати соціологічного опитування українців Румунії та демонструє перспектив¬ність подальших подібних досліджень з метою виявлення динаміки етнокультурного життя українців Румунії. Ю. Макар в окремій пуб¬лікації робить спробу порівняльного аналізу становища українців у Румунії та Молдові1.
Багатий емпіричний матеріал щодо укра¬їнства Румунії містять періодичні видання Союзу українців Румунії (СУР) “Україн¬ський вісник”, “Вільне слово , Наш голос , “Обрії”, румуномовна газета “Curierul Ucrai- nean”. Тільки в період 1995—2001 pp. під егі-дою СУРу з’явилось 38 книг з історії, філо¬логії, літературної критики 8.
У періодиці Закарпаття впродовж остан¬ніх років на проблему “розділених Тисою українців звертається особлива увага. Це статті В. Белея, Б. Барбіла, О. Лівійського,
І. Хланти, автора статті9, які констатують занепад україномовної освіти та релігії укра¬їнської спільноти сусідньої Мараморощини.
Власне найбільша кількість українців сконцентрована в повітах Марамуреш та Са¬ту Маре. Тут українське населення чисельно проживає в гірській місцевості сіл Поляни (Poienile de sub Munte), Кривий (Repedea), Русково (Ruscova), Красний (Crasna), Бис¬трий (Bistra), Вишівська Долина (Valea Vi- seului), Верхня Рівна (Rona de Sus), Кошпль (Costui), Луг над Тисою (Lunca la Tisa), Ве-ликий Бичків (Bocicoiu Mare), Кричунів (Craciunesti), Ремети (Remeti), Микула (Mi- cula) та ін. Саме ці населені пункти стали об’єктом нашого дослідження.
ДОСЛІДНИЦЬКИЙ проект “Українська мен¬шина Північно-Західної Румунії” було здій¬снено румунськими та українськими фахівця¬

ми впродовж 2001—2003 рр. На окремих етапах дослідження, з румунської сторони працювали співробітники Музею історії м. Сату Маре (Люба-Ірина Горват, Аліна Асталош, Мара Пушкаш-Лобонц, Золтан Тот, Корнел Ґрад), Музею села м. Сігету Мармаціей (Міхай та Ілона Данкуш), радник Міністерства культури Румунії Ярослава Ко¬лотило. З української сторони — проф. Ми¬кола Вегеш, співробітники УжНУ Анастасія Вегеш та Оксана Дербаль, фольклорист Іван Хланта та автор цієї публікації. Було опублі¬ковано низку наукових статей 10.
Об єктом дослідження є українське насе¬лення повіту Марамуреш. Предметом дослід- ження національна та етнічна ідентичність українців сіл Красний (Сгазпа), Вишівська Долина (\’а1еа \Ziseului), Бистрий (Візіга), Верхня Рівна (Копа сіє Зиз), Коштіль (Со^- Іиі), Луг над Тисою (Ьипса 1а ТіБа), Вели¬кий Бичків (Восісоіи Маге).
Серед методів дослідження — опитуван¬ня у формі інтерв ю та анкетування (питаль¬ник з мововживання); метод аналізу докумен¬тів (поточна документація сільських рад (прімарій), комун названих населених пунк¬тів, статистика, дані перепису населення 2002 р.); метод включеного спостереження.
Використовувалась стихійна вибірка рес-пондентів та спілкування із “лідерами думок” (сільська інтелігенція, вчителі, вихователі).
Формами фіксації матеріалу були що ден- никові та аудіо записи; фото; ксерокопії; ескі¬зи, рисунки (традиційне житло, архітектура).
Дослідження питань національної та ет¬нічної ідентичності, етнокультурної самоіден- тифікації, етномовних процесів, соціально- економічних аспектів дає підстави сформулювати такі тези:
І. Досліджене українське населення на¬званих сіл можна умовно поділити на 3 ареа¬ли (рівні) української етнічної самосвідомості:
1. Високий рівень (Вишівська Долина, Луг над Тисою);
2. Середній (Красний, Бистрий, Верхня Рівна);
3. Низький (Коштіль, Великий Бичків, також сусіднє село Тиса).
У населених пунктах 1 ареалу побутує роз-мовна діалектна українська мова, поширені звязки із родичами правого боку р. Тиси
(Україна). У селах 2 ареалу побутує укра- ська традиційна культура, поширена румунськ~ мова, трудова еміграція. У селах 3 ареалу впас* лідок проживання змішаного уланського мунського та угорського населення стирають^ традиції, поширені змішані шлюби, румунізація та мадяризація українців. Мовна ідентичність для них не має важливого значення. Пошире¬ний білінгвізм (румунсько-український) та трилінгвізм (румунсько-українсько-угорський) При спілкуванні з угорцями використовують
румунську мову. Отже, державна мова висту¬пає синтезатором міжетнічного спілкування (як на Закарпатті російська мова для угорсько- румунських контактів). Зауважимо, що рівень національної (державної) свідомості, румун¬ський патріотизм досить високий у всіх дослід¬жуваних селах.
II. Українська молодь (до 40 років) при спілкуванні використовує багато румунських слів, термінів. Середнє покоління (40—60 ро¬ків) зберігає рідномовну лексику поряд із ру¬мунськими відповідниками. Старше покоління (понад 70 років) володіє розмовною румун¬ською мовою, переважно неписьменне, інтег¬роване в румунський соціум на рівні сусідніх населених пунктів та місця проживання. Прикметно, що із респондентами 20—30 ро¬ків знайти контакт найважче, люди бояться спілкуватись, давати свої дані про знання мов, освіту, роботу тощо.
III. Поширена трудова міграція в низин¬ні повіти Сату Маре, Арад, Тіміці; за кордон (Іспанія, Італія, Португалія, Бельгія, Німеч¬чина, Хорватія, США та ін.). Як правило, молоді люди повертаються до рідних сіл або переселяються до міст (Сігет, Сату Маре, Тімішоара та ін.). У випадку переселення до інших повітів повністю інтегруються в румун¬ське суспільство, виховують дітей державною (румунською) мовою. У такій ситуації типо¬вим є спілкування внуків із дідом і бабою в селі румунською мовою. Зафіксований випа¬док, коли дитина більше любить ук^ніїнську, але батьки примушують вчитись тільки ру- мунською, є одиничним (Рокпінл-Рдмоііп Анішурак, 1992 р. н. приїхала до баби і дідп в с. Коштіль із міста, де гонорить укрпїн ською; із подружкою-болгаркою роями плинуть рідною мовою, коли хочуть ПрИХОМАТИ ІІЛЛГІІІ секрети від румунських дітей у шкоді).

0130-693В • НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ
, 2/2006
IV. Респонденти-українці засвідчують, що в останнє десятиліття збільшилась кіль¬кість змішаних румунсько-українських шлю¬бів, стало модним давати дітям традиційні ру¬мунські імена. У випадку змішаних шлюбів у родині переважає державна мова (Анна Сам- бор, 1950 р. н., Марія Чубіка, 1946 р. н., с. Луг над Тисою).
V. Українці не роблять різниці між етно-німами “русин”, “руський , рутен , украї¬нець”; не розуміють проблематику русинства, непоінформовані про діяльність мадярона та депутата парламенту Георгія Фірцака, який створив товариство рутенів. Інтелігенція нази¬ває подібні інсинуації нісенітницею, оскільки вважають себе українцями, яких називають “руші”, “руські”, “рутени”, “руснаки”. Од¬нак, зафіксовані випадки денаціоналізації. При проведенні перепису батько із с. Бис¬трий заборонив синові називати себе україн¬цем. Особливо це стосується змішаних ру-мунсько-українських шлюбів.
VI. Високий рівень релігійності населен¬ня православної конфесії підтримує україно¬мовна церковна служба, діяльність окремих священиків (до прикладу о. Юрія Сакалоша із с. Вишівська Долина, який самостійно про¬водить роботу з навернення до православ я Свідків Єгови). Поширені неопротестантські течії Свідків Єгови (особливо с. Верхня Рів¬на); п’ятдесятників, суботників. Прикметно, що на зібраннях протестантських конфесій використовується румунська мова більшою мірою, ніж українська (як у православних та греко-католиків).
VII. Отримання освіти в сільських шко¬лах здійснюється румунською та українською мовами, шляхом створення румунських та ук¬раїнських відділень. Опитані с. Вишівська Долина (1988—1992 р. н.) по-різному оціню¬ють пріоритетність рідної мови. Одні бажа¬ють продовжити навчання в ліцеї ім. Т. Шев¬ченка (Сігет), в Україні (Юрій Ґодинчук, 1990 р. н.; Лівія Пережук, 1988 р. н., Лари¬са Шмуляк, 1988 р. н.). Інші через батьків¬ський вплив “більше люблять румунську, бо так легше висловити думки (Василь Фріщак, 1992 р. н.; Сімона Боднарюк, 1989 р. н.). Ще інші більше прихильні до української, але батьки примусили вчитись на румунському відділенні (Юрій Співалюк, 1992 р. н.).
VIII. Населення Вишівської Долини, Лу- га над Тисою, Великого Бичкова приймають українське ТБ (“Інтер”, УТ-1), радіо “За¬карпаття”. Мешканці інших сіл відмежовані від україномовних теле- та радіопрограм, че¬рез гірську місцевість мають можливість при¬йому тільки першого румунського телеканалу. Газети СУР поширюють представники сіль¬ської інтелігенції, певна частина має значний інтерес до газет “Український вісник”, “Наш голос”, “Вільне слово”, “Курієрул українян”. Відзначають, що в цих виданнях бракує пуб- лікацій із проблем окремих українських сіл (відсутність кореспондентів на місцях).
IX. Населення підтримує контакти з ук-раїнськими селами Закарпаття (с. Білий По¬тік, Великий Бичків, Луг, Солотвино, Ясіня, Ділове, Кобилецька Поляна, Хмелів) насам¬перед через відвідання родичів (Анна Доб- роцька, 1936 р. н., с. Вишівська Долина; Ма¬рія Білчик, 1939 р. н., с. Бистрий; Іван Боднарюк, 1931 р. н., с. Великий Бичків; Ва- силина Мешко, 1930 р. н., с. Луг над Ти-сою), церковних свят із процесіями (Марія Сакалош, 1959 р. н., с. Вишівська Долина),
‘ участь у гуцульських фестивалях на Закар¬патті, Івано-Франківщині, Буковині (Черні¬вецька обл.) (Микола Кочержук, 1933 р. н., с. Бистрий), участь у літніх таборах дітей (лі¬то 2003 р., с. Білин). Водночас опитані рес¬понденти засвідчують брак турботи про укра¬їнців Мараморошу з боку України, говорять про відсутність мосту через р. Тису, що до¬зволило б повноцінне спілкування з сусідньою Україною.
X. На території Мараморощини діють осередки Союзу українців Румунії. Крайове товариство очолює Степан Бучута ‘*■ На дер-жавному рівні СУР отримує великі кошти, які адресовані українській спільноті всієі Ук¬раїни. Переважно опитані респонденти Мара¬морощини висловлювали невдоволення діями С. Ткачука, який, за словами опитаних, біль¬ше коштів розподіляє між українцями повіту Сучава (звідкіля родом голова СУРу). При¬нагідно зауважимо, що не можна недооціню¬вати ті зрушення, які відбулись в середовищі українства з виникненням СУРу та особисті заслуги С. Ткачука. Ми тільки констатуємо свідчення мараморошців, а не даємо оцінку керівництву найбільш потужної організації

без сприяння якої не відбулося б і нашого дослідження.
Викликає в опитаних невдоволення і де-зорганізація громадських об’єднань українців. І ак, у 1996 р. виник Демократичний Союз українців Румунії (ДСУР), який очолює про¬фесор університету м. Клуж-Напока Іван Се- менюк. Ця організація, згідно з рішенням уряду Румунії про діяльність Департаменту захисту національних меншин, не входить до Ради національних меншин і не отримує дер¬жавних коштів. Опитані щораз обговорюють лайливі публікації в газеті “Український віс¬ник про І. Семенюка та інших лідерів ДСУРу. Невдоволені несправедливим розпо-ділом коштів, респонденти обурюються публі-каціями “з подачі” С. Ткачука 12.
Нещодавно виникло і діє товариство ру- тенів, яке очолив Георгій Фірцак. Про його діяльність респонденти-мараморошці майже цілковито відгукуються негативно (“вміє роз¬мовляти лише йо-румунськи та по-угорськи”). Невдоволення *у творчої інтелігенції викликає також спроба створення товариства гуцулів, які нібито “не є українцями”.
Проведене етнографічне обстеження регіо¬ну дозволяє зробити висновок про існування різновекторних тенденцій у середовищі укра¬їнства, зміст яких зводиться до побутування традиційної культури та переважно православ¬ної конфесійної ідентичності як факторів збере¬ження української ідентичності, любові до рід¬ного гірського краю та поваги до румунської державності. Внаслідок відмежованості від Ук¬раїни протягом тривалого часу (друга полови¬на XX ст.) проходить процес інтеграції місце¬вого українства до румунського соціуму.
Гаким чином, національна ідентичність українців Мараморощини відповідає грома¬дянській ідентичності. Етнічна ідентичність в українців починає “дрейфувати” внаслідок по¬ширення “моди” на міжетнічні шлюби, мігра¬ції в низинні регіони Румунії, а також тоталь- ну румуномовну освіту в компактних ареалах українства. Через розбрат між національно- культурними товариствами (СУР, Демокра¬тичний СУР, товариства рутенів та гуцулів) відбувається розкол між творчою елітою ук¬раїнського походження.
Отож, перспективним було б розширення та поглиблення контактів з Україною, про що
твердять самі респонденти. Українці в Румунії потребують допомоги книжками, освітніми кадрами з України, висловлюють бажання навчатись в Україні. Адже ми разом прагнемо до стандартів Болонської системи освіти.
Сподіваємось, що перемога в обох дер¬жавах (Україні та Румунії) помаранчевих” президентів сприятиме подоланню стереотипів доби холодної війни і наблизить українців Мараморощини до ідеалів та цінностей об’єд¬наної європейської спільноти, де річка Тиса більше не буде перепоною у спілкуванні укра¬їнської громади зі своїми побратимами.
Ужгород
1 Горват Л. В. Соціально-економічний, політичний і культурний розвиток українців Мараморощини (Руму¬нія) в 1918 1945 pp. — Ужгород, 1998; 1 орват Л.- I. В. Соціально-економічний і політичний розвиток ук¬раїнців Мараморощини (Румунія) в 1918-1945 pp. Автореф. дис… канд. істор. наук. — К., 1999; Гор¬ват Л. Етнокультурний ренесанс українців Марамо- роського повіту (Румунія) // Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно- Східної Європи (друга половина 80-х — перша полови¬на 90-х років XX ст.): Матеріали міжнародної наукової конференції. 26-27 вересня 1996 р. — Ужгород, 1997.
*Курсляк В. І. Українська діаспора Мараморощини (етногеографічне дослідження). Автореф. дис… канд. reorp. наук. Л., 2000; Курсляк В. Українці Румун¬ської Мараморощини. — Л., 2001.
3. Гіснзсш В., о. Історія Української Греко-Католиць- кої Церкви в Мараморощині й цілій Румунській держа¬ві. – Л.. 1994.
4 Вегеш М. М., Горват Л. В. Українці Румунії (Ма-раморощини): проблеми соціально-економічного та полі¬тичного розвитку (1918-1944). – Ужгород, 1997; Ве¬геш М. М., Горват Л. В. Нариси історії українців Мараморощини (Румунія) в 1918-1945 роках. — Ужго¬род, 1998.
’Кушнір В. Г. Українці за Дунае її. — О., 2002.
6 А за Л. О.. Попок А. А., Швачка О. В. Українці Румунії: Сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку. — К.; Рівне, 1999.
7 Макар Ю. Українська діаспора в Молдові та Руму¬нії: спроба порівняльного аналізу // Ктнічні взаємини на території Єврорегіону “Верхній ГІрут”: Матеріали Мій; народної наукової конференції / Буковинський політоло¬гічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. Під ред. А. Круглашова, К. Аидсряальда та Г. Валентина. — Чернівці, 2004.