Не вдаючись до аналізу попередніх видань правопи
су, хочу викласти власні міркування з приводу
«Проекту нової редакції українського правопису”
Редакція правопису 1990 року відновила значну частину мовних явищ, які перебували в активному вжитку протягом ХУІІІ
– XIX і до тридцятих років нашого століття, але, починаючи з 1933р., послідовно і систематично знищувалися й «виганяли¬ся* спочатку з літературної, а згодом і з загальнонародної мови. Так, було відновлено статус літери «і1», уніфіковано і наближе¬но до норм українського слововживання деякі категорії іншо¬мовних власних назв тощо. Однак зміни, запропоновані у 1990- 1993роках, були тільки косметичним “ремонтом” українського радянського правопису. Багато з того, що вже було чи є в нашій мові, не знайшло втілення у редакції 90-х років. Зокрема обме¬жено вживання названої вже літери «ґ» кількома десятками одиниць питомої української лексики. Так і не унормовано на¬висання слів з «пів». Залишилися розбіжності у вживанні «и-і» після «з», «д», «ж», «ар», «ас», «т», «ця», «чи», «ш» у власних та загальних назвах іншомовного походження (так зване «прави¬ло дев’ятки». Таким чином правопис потребував подальшої роботи над універсалізацією правил у напрямку їх спрощення та зменшення кількості винятків, що, власне, є тенденцією всіх сучасних розвинених мов. Отож маємо “Проект..найновішої редакції українського правопису. І сприйнято його, судячи з ре¬акції моїх колег-учителів, неоднозначно. Майже кожне нововве¬дення викликає гостру реакцію й навіть спростив. Очевидно, спрацьовує психологічний фактор, адже в опублікованому вар¬іанті нової редакції наведено лише зміни, які не здавалися б такими незвичними, якби були подані на тлі загалом стабіль¬ного правопису.
Найменше заперечень викликає поява і зміцнення позицій літери «ґ». Нашому поколінню з шкільної лави відомо, що звук Т присутній у деяких словах нашої мови, але він протягом 30-80-х років не фіксувався на письмі. Кожен учитель-філо- лог знає про перипетії з літерою Т ще від часів «Літопису» Самійла Величка та “Граматики” М.Смотрицького й до нашо¬го часу. Тому дивує обережна позиція мовознавців, які штуч¬но обмежують сферу використання цієї літери…
Можна лише привітати розширення у «Проекті…” переліку питомих слів із цією буквою. Список можна доповнити ще декількома: дзиґар, фіґлі-мії’лі, дриґати, хуґа, хурдиґа, бахка¬ти, риґувати (метатися з ревінням – про худобу), гуцульські прізвища Ґоян, Ґоянюк, вирівняні раніше до норм тодішнього правопису.
Значно більше сумнівів виникає стосовно доцільності написання «и» на податку слова; серед таких слів – інший, іноді, інакше, інколи та ін. Дійсно, тут [і] вимовляється більш обниже- но (і то не в усіх регіонах) і ближче до [и].У східно-українських говорах чується середній між [и] та[і].У перехідних районах ці відтінки змінюються. Тож який варіант вимови взяти за основу? Галицький? Буковинський? Поліський? Чи «еталонний» над¬дніпрянський? Пропоную придивитись до цих слів пильніше, Початковий звук в афіксі -ін- наведених вище, слів можна вва¬жати факультативним варіантом фонеми [і], оскільки різницю у його вимові «чують» лише прилади у лабораторіях, але майже не вловлюють вуха пересічного мовця. Розрізнення цих відтінків можна віднести до тих тонкощів, які Б.Грінченко назвав «праг вописними» або «кабінетними делікатесами» і які навряд чи потребують фіксації на письмі. До того ж і в слов’янських мова- х(чеській, сербській, польській, російській) [и] на початку сло¬ва не вживається. Проблема – «и» чи «і» на початку слова – лише ускладнить правопис, збільшивши кількість винятків, а отже знизить рівень грамотності учня.
Стосовно слова «індик», що є похідним від «Індія», то тут, гадаю, відрив у написанні від первісної основи призведе до зайвої плутанини. З цієї ж точки зору слід розглядати й слово “Ірод». У його написанні теж доцільно зберегти зв’язок із перв¬існою основою, оскільки українці, у більшості своїй знайомі з
основами християнства. Наступне слово із пропонованих «Про-ектом…» – «іній». Хоч метод порівняння з вимовою та написан¬ням окремих слів у мовах сусідніх народів ще не гарантує того, що і в нашій воно вимовляється і пишеться аналогічно, все ж він схиляє до того, щоб і в українській залишити традиційний варіант написання. Щодо слова «іржа», то тут, гадаю, вимова з протетичним приголосним [гиржа] у окремих регіонах Івано- Франківської області не повинна бути вирішальним фактором при формулюванні правила. Цілком виправданим вважаю на¬писання початкового «и» у слові «икавка» та похідних від ньо¬го, що утворені способом звуконаслідування, а також у слові «ирій» як вузьковживаній формі, утвореній від «вирій*.
І ще кілька слів. У Тараса Шевченка жодного разу не трап-ляється «ы» на початку слова. З цього робимо висновок, що у мові наддніпрянців, яка стала еталоном і прообразом сучасної літературної мови, на початку слова ніколи не вжи¬вався звук [и] низького підняття. Лишається додати лише, що свого часу І.СЛечуй-Левицький, який ретельно відбирав найкраще і найдоцільніше з словесних покладів, переко¬нував сучасників: Граматика – це рабиня живої мови, що по¬винна ж слідком ходити позад своєї пані, а не пхатися попе¬ред батька в пекло і псувати живу мову».
Певна кількість змін, згідно з «Проектом…” відбудеться у написанні слів іншомовного походження. Так, дещо незвич¬но для жителя України,особливо центрального та східного регіонів, звучатиме сполучення [і] та 0] У словах «фіялка», «Сіям”, “соціяльний”, “матеріял” тощо. А проте це не є чи¬мось новим у нашій літературній мові, так само, як і переда¬ча дифтонгічних сполучень з «и» та «\м через «ав”. Наше вухо, звичне до слів «лавр»,»фавн», «авгур», швидко при¬звичаїться й до споріднених «лавреат»,»фавн», «інавгура¬ція» тощо. Такими, що мають слушність, можна визнати но¬вовведення у передачі «Ь> і «рЬ> мови-оригіналу буквами “ф” і «т», повернення давнього закінчення -и у родовому відмінку однини іменників III відміни та форми на -єни у родовому відмінку іменників ІУ відміни: радости, любови, імени, тіме- ни. Усі названі явища не створені штучно, вони вже є і віддав-на живуть в українській мові, наше покоління, щоправда, дещо призабуло їх, «збагативши» натомість свій словник ро-сійськомовними кальками.
Зате ці форми збереглися у мові наших співвітчизників із діаспори, що дотримувалися традиційного правопису почат¬ку століття. Полегшить вивчення правил також зведення до “спільного знаменника» написання неподвоєних і подвоє¬них приголосних у словах іншомовного походження. Однозначно схвалюють учителі-філологи та ті з учнів, які оз¬найомилися з «Проектом?..»., спрощення написання слів з “пів» та правила «дев’ятки». Ці нововведення усувають плу¬танину у першому випадку з написанням слів через дефіс та слів з апострофом, у другому – нічим не обумовлені розбіж¬ності у власних та загальних іншомовних назвах типу «ди¬зель – дізель»,»сардини – Сардінія»,»ришельє – Ришелье» тощо. З часом ці та інші зміни увійдуть у звичку, як звичним стадо написання слів «В’ячеслав»,»Вашингтон» і т.д.
Привертає увагу розширення вживання апострофа. Цей надрядковий знак, як відомо, нелегко приживався у літера¬турній мові, але все ж став правописною нормою, звичною і обов’язковою. Цілком можна погодитися з позицією авторів у тому, що приголосні [б], [г], [ґ], [к],[м], [п], [ф], [х] ніколи в українській мові не бувають м’якими і в словах «бюро», «ку¬пюра»,»кювет», «гяур» та інших вони пом’якшуються насиль¬но. Природніше після цих звуків вжити апостроф.
На жаль, багато питань не знайшли відображення в «Проекті…» Так, потребує подальшої роботи унормування написання слов’янських і неслов’янських власних назв, у тому числі прізвищ; написання зросійщених українських прізвищ типу Ульяненко, Нікітенко, Ганіч тощо; урегулюван¬ня пом’якшеної вимови [л’] у словах іншомовного походжен¬
54

ня, що спостерігається в усному і писемному мовленні ук¬раїнців у діаспорі та на Правобережжі: клясицизм, філядель- фія, Маллярме та ін. Можливо, час уже наблизити написан¬ня до вимови сполучень -шся у дієсловах II особи однини дійсного способу в теперішньому часі та -ться у дієсловах III особи однини та множини теперішнього та майбутнього часу, що вимовляються відповідно [с?:а] та [ц?:а]. З «Про¬екту нової редакції” можна зробити висновок, що робота над подальшими варіантами правопису продовжуватиметься. Отож вчителям та учням, літераторам, коректорам, тобто тій частині носіїв мови, що найбільш дотична до граматики, доведеться втягуватися в нервуючий процес переучування щосім-десять років. Чи не нагадує це оте відоме «не бійся,
Круглий
стіл
Марусю, я тебе потихеньку різатиму»? Правопис має бути стабільним протягом хоча б одного покоління, тобто 20-30 років. Його не можна заплутувати зайвими винятками і дета¬лями, бо це “може зробити його негодящим для широких мас»,
– попереджує нас Б.Грінченко. А щоб правопис став єдиним стандартом, свого роду граматичною конституцією, єдиною і обов’язковою для всіх, його необхідно закріпити законодав¬чо, що безумовно зміцнить-засади української мови як державної.