У Франції наприкінці XVIII ст. французькою мовою володіла ледве половина населення (Доза А. История французского языка. — М., 1956. — C. 129). Французький буржуазний уряд, прийшовши до влади, негайно взявся за утвердження — насам­перед через школу та армію — єдиної загальнодер­жавної мови. І це великою мірою посприяло тому, що Франція невдовзі стала лідером світового куль­турного прогресу.

Коли Італія 1861 року здобула незалежність, італійська мова на її території ледве животіла: із понад 25 млн. населення тільки 600 тис. (тобто 2,4%) володіли національною мовою (Касаткин A.A. Очерки истории литературного итальянского языка XVIII — XX вв. — Л., 1976. — С.161). Щоб по­долати духовну й економічну відсталість, іта­лійський уряд, крім іншого, інтенсивно, передусім через школу та пресу, впроваджує італійську мову в повсякденне життя, витісняючи з нього фран­цузьку та німецьку.

В Індонезії, колишній голландській колонії, у якій є близько 300 мов і понад 1000 діалектів, єди­ною державною мовою було проголошено не розви- ненішу і досить поширену мову колонізаторів, а мову малайців (5% населення країни). Тепер ця мова об’єднує “численні народи країни і тому є надзви­чайно важливим чинником їхньої політичної, еко­номічної й культурної консолідації” (Маретин В.В. Особенности бахаса Индонезиа как государствен­ного языка Республики Индонезии.// Вопросы со­циальной лингвистики. — Л., 1969. — С. 182).

У сучасній конституції багатонаціональної Ро­сійської держави теж записано: “Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російсь­ка мова”. І це положення неухильно виконується.

Держава (за небагатьма винятками) утверджує єдину г,£ гальнодержавну мову на всій своїй території. І це зрозуміло, бо єдина мова цементує державний організм, консолідує суспільство, концентрує й підси­лює його сукупний інтелектуальний потенціал.

Яку ж мову на своїй території має утверджувати українська держава, якщо вона хоче забезпечити своїм громадянам стабільність і процвітання? Зрозуміла річ, не англійську, хоч вона високо роз­винена й поширена в усьому світі, і не польську та не російську, хоч вони свого часу функціонували на території України як окупаційні. В Україні єди­ною загальнодержавною мовою може бути лише українська (і це вже закріплено в Конституції Ук­раїни), бо тільки вона якнайкраще пристосована до українського менталітету, способу мислення, природного оточення, якнайповніше відбиває істо­ричний досвід українського народу.

Утверджувати державну мову можна двома способами: шляхом заборони вживання інших мов або шляхом виховання україномовної (справді ук­раїнської) інтелігенції, яку попередній режим сис­тематично винищував. Перший шлях нам не підходить. Залишається другий. Виховувати ук­

Викладання у вищих навчальних закладах Ук­раїни, безперечно, повинно вестися державною, українською мовою. Але оскільки така потреба саботується ще багатьма викладачами, виховани­ми в русифікаторському дусі, і поки що цю ситуа­цію важко змінити, потрібно в усіх вузах — не тільки гуманітарних, а й технічних та природни­чих — запровадити курс української мови щонай­менше на 140 аудиторних годин (це трохи більше 2% від усього аудиторного навчального часу у вузі) з обов’язковим державним іспитом з української мови.

Вузівський курс української мови ні в лкому разі не може обмежуватися тільки правописом, грамати­кою чи тільки діловим мовленням. Це повинен бути насамперед практичний курс, спрямований на яко­мога повніше оволодіння виражальними засобами ук­раїнської літературної мови: загальнонародною й професійною лексикою, науковою термінологією, відтінками значення слів, стійкими зворотами, синтаксичними моделями, синонімікою висловлю­вань. Цей курс, зрештою, повинен сприяти роз­виткові мислення, вдосконаленню його апарату.

Навчальна робота має включати виступи ук­раїнською мовою, складання інструкцій, написан­ня рефератів з фахових дисциплін за українсько- мовними й неукраїнськомовними джерелами, описи спостережень, дослідів, міркування на соціально- громадські теми. При цьому надзвичайно важли­вим є вміння логічно й дохідливо будувати свої вис­ловлювання, точно добирати слова, правильно поєднувати їх, компонувати текст.

Велике значення для розширення словникового запасу майбутнього спеціаліста, збагачення його