На багатовіковому полотні етнічної історії
| України і українців добре простежується регі-
| ональна самобутність, нанизана на спільну ге-
| нетичну та історико-етнографічну основу. Ет-
I нографічна карта України досить строкаті Іс-
Ї торія Донбасу суттєво різниться від історич-
| них подій інших регіонів нашої Батьківщини і
І разом з тим дуже подібна. >
| (На Донбасі селилися
| козаки. “Не всі із запо-
рожців — зазначає ака-
демік Василь Зуєв, —
займались кривавими
промислами (війною), а
було у них здебільше і
хліборобство, і скотар-
ство, і рибальство. Існу-
| вав цілий клас козаків,
| називаючи себе “сидня-
* ми або гречкосіями”, які
| жили по зимівниках, се-
I лах і бурдеях, “засівали
І свої поля різним хлі-
I бом” ^(Число зимівників
І щороку збільшувалося,
І. наприклад, у 1766 році
І їх нараховувалося
І близько 400, у 1775 —
І 45 сіл і 1601 зимівник, а
|; разом з тим збільшува-
лася територія орних зе-
мель.^31774 по 1784
роки були засновані сло-
боди: Амвросіївка, Ав-
діївка, Макіївка, Зуївка,
Харцизьк, Олексієве-
Леонове (Торез), Васи- ^
лівка (Сніжне), Кутейникове й ін)(Гаким чи-
ном, (під кінець XVIII ст( край швидко засе-
лявся і освоювався господарством0
^ У 40-х роках XVIII ст. по р. Кальміус про-
I вечдено кордон між Донським військом і Запо-
] розьким. ^Іітко були позначені кордони під час
.1 генерального межування Росії у 1766—1786
| роках, після чого князь Потьомкін подав на
затвердження Катерині II карту з описом зе-
мель війська Донського. )Цен кордон існува
майже без змін багато років.
(Земля війська Донського у 1802 р. бул
розділена на округи, до яких входив найбільї
населений Міуський: на 1 км припадало 46
жител^/Гут були кінні заводи, найкраще роди
ла пшениця-арнаутка, ярі, червоне просо, роз
водили найбільше тонкорунних овець 2.
/У Донецькому басей
ні, ‘•розчленованому до
линами річок і балок
розташоване село Благо
датне, посередині якоп
протікає звивиста річк;
Кринка.’, Від цього окре
мі частини села часол
схожі на півострови.Фіч
ка бере початок на пів-
денних пагорбах До-
нецького кряжу, поблиз}
м. Дебальцеве, і впадає £
р. Міус неподалік ві/
с. Олексіївни Ростов-
ської обл. Її довжина
км. ^Топоніміст
Є. Отін вважає, що наз-
ва річки походить від ук-
раїнського “криниця”.
В основі ж назви села ле-
жить слово “благодать”,
похідне від благодатних
природно-кліматичних
умов краю. Спочатку це
була слобода Амвросіїв-
ка заможної козацької
старшини, названа іме-
нем донського старшини,
підполковника Амвросія Луковкіна. Нині ра-
йонний центр цієї місцевості має назву Амвро-
сіївка, а село з 1926 року перейменоване у
Благодатне. ^
І 3 історії краю можна зробити висновок, що село Благодатне одне із найстаріших населених пунктів на Донеччині. ,Від XV ст. ці місця опи-сують як зупинку під час промислів донських і запорозьких козаків. У XVII сг. тут стояла
Кузьма Петрович Білостоцький, 20 років, Іван Петрович Білостоцький, 18 років., Чернов 15 років.
Фото 1918 року.
Кальміуська паланка запорозьких козаків.ДІіс- ля ліквідації Запорозької Січі царський уряд прагнув приєднати Південь України до корінної російської території. Однак, всупереч планам імперського уряду, тут сформувалася міцна інф-раструктура українського народу/)
/В околицях села Благодатного виявлено ве-ликі поклади керамічної глини, вапняків, але-бастру, будівельного каменю, гравію, вугілля й мармуру.іГрунт переважно чорноземний, ро-дючий, підґрунтя глинисте^)
( Під кінець XIX ст. у районі слободи вже були економії поміщиків Григорія Мазаєва і Олександра Михалкова, які викупили землю у поміщиків ЛуковкіниХ. Мазаєв був власником тисяч гектарів земель, цегляногогра черепично¬го заводів, відомим акціонером! У цей час до початку XX ст. щороку у слободі проводилося 4 ярмарки, на яких торгували рогатою худо¬бою, кіньми, залізними, галантерейними та кустарними виробами. Грошовий обіг окремих ярмарків досягав 100000 рублів^
На поч. XX ст._на р.-Крннка працювала___ каменоломня НГДурново, з якої щороку з ка- менїодоЬували до~І74гмлн. пудів вапна, і 2 ка- менбломйг товарйства-Макіївеьких “заводш^з видобутком щорічно”доГГмлн. пудів вапна^На
території села, у балці, була збудована з каме¬ню вапнякова піч, в якій сільські робітники ви-палювали вапно. Ще в^30^6.0-.роках_2СХ ст. райпобуткомбінати продавали його селянам для білення хат, пече».)
Яерепичне виробництво ВИНИК/ХО у 1856 році на підприємствах М. Мазаєва, братів Підкови- ровихта В. Сапунцова. У1902 році біля слободи розпочав виготовлення черепиці поміщик Ми-халков. На цих виробництвах і в економії працю-вали місцеві жителі, в основному безземельні се-ляни. Черепиця Підковирових була жовтою, в ін-ших— червоно-коричнева, залежно від кольору глини. Завдяки розвиненому промислу виготов-лення черепиці місцевий люд почав вкривати свої хати черепицею замість соломи.
^Згідно з переписом 1923 року, у селі Благо-датному було 7 шевців, 2 кравці, 5 ковалів, 1 бондар.)В цей час тут проживало 5228 осіб, в т. ч. 5070 українців, 140 росіян, 18 інших на-ціональностей. І Чоботарями були Тихон Коро- щенко, Ілля Проскуренко, більш знамениті Степан Ткаченко, Василь Красовський шили на замовлення черевики, туфлі. Шкіру купува¬ли в Таганрозі. Столяр Антон Бродяний, 1870 р. н., що жив на Зарічанці, та Антип Скупченко вдома виготовляли лави, мисники
Гончарна піч
с. Андріївка Селидівського р-ну (тепер Великоновосилівського р-ну) Донецько ї обл. 1931 р.
З зхслідмційхух <д<о<слі<дж$мь
Макітра роботи Василянського.
під склом, комоди, скрині, ліжка на замовлен¬ня односельців. Ткачем був Павло Удовиченко, мав верстат на 2 і 4 підніжки, ткав полотно, рушники^ радюги на замовлення і для власних потреб^Иого син Ілля Удовиченко, 1912 р. н., навчався підлітком кравецтву у майстра Олек-сандра Скидана по договірній ціні, потім — в Олексія Скидана, який вже учневі за роботу платив і годував^/До революції і при НЕПі майстри працювали вільно, а в колективізацію вже заборонялося працювати кустарям, фін¬відділ переслідував майстрів, людей заганяли працювати в колгосп, забирали інструменти?) Ілля Павлович пам’ятає, як у голодовку 1933 року за буханець хліба, ховаючись, шив по ха¬тах сорочки, штани, плаття, жакети.^)
‘Після Жовтневої революції 1917 року селяни відібрали у поміщиків Мазаєва і Михалкова зем-лю, сінокіс, робітники Макіївського заводу ого-лосили в слободі радянську владу. Ревком кон-фіскував у поміщиків підприємства, сільськогос-подарський інвентар, худобу)Під час громадян-ської війни до 1920 року слободу займали білоко- зачі війська Каледіна, Денікіна. Частина селян була в Червоній армії, друга — у білогвардійців. Радянський уряд ліквідував автономію донців, позбавив багатьох козаків громадянських прав, обмежив їх у військовій службі. У часи колекти¬візації людей примушували йти в колгоспи, був запроваджений комітет незаможних селян “ком¬незам”, який проіснував до 1933 рок>(^а чолі з Петром Войковим комнезамівці здійснювали ак¬ції розкуркулювання, відбирали у заможних хліб, шукали його по схованках. Тут було багато жертв під час голоду 1932—1933 років.
(У часи війни, руйнації, голоду на
поч. XX ст. село Благодатне спіло цен-
тром гончарного ремесла. Започаткував
цю справу заможний місцевий господар
Григорій Солодовниір Адже навколо
с^ла було багато різноманітної глини.
(Він очолив власну майстерню, для до-
помоги і навчання набрав кількох під-
літків^серед них хлопчика Кузьму Бі-
лостоцького, 1895 р. н., який став “до-
. морощеним” гончарем^ Відтоді до них
пристало прізвисько “горщ<‘Чники .
Вироби, які вони виготовляли, користу-
валися на ярмарках великим попитом,
бо були якісні. Сусідка Іорпина. яка ма-
ла коника, допомагала продавати виро-
би. Вона їздила возом по селах і вигукувала:
Баби, горшки, горшки!” У макітерку маршали
пшеницю, тим і розплачувалися за посуЛ_Після
революції 1917 року Кузьма навчив своєї спра-
ви братів Івана та ДанилалТак разом працюва-
ли до початку 1929 року^Пізніше було створе-
но кооператив, виникла організація гончарів
Райметпром , що проіснувала до Великої Віт-
чизняної війни Лван.Білостоцький_не. повернув-
ся з Фронту, Данило поїхав /тпДаганрогД- Тіль-
ки Т^узьма і його син Петро працювали гонча-
рями. Рід Василянських продовжив їх справу,
вони мали власну піч для випалу виробів. Пізні-
ше “ремесло ]х>зділилосьГ у районі з місцевою
—назвою-Курське-працювала~родина~-І(Засилян –
сьюйхГу на ‘Лимані —
родина Білосгоцьких.
[ Е^ину Для майстерень брали при в’їзді до се-
лища Новоамвросіївське, на Лимані У карТфіг –
“Тепер тут добувають мергель для Амвросіївсько
го цементного заводу. Глину возили бричкою у гончарку до спеціальної ями та заливали водою на 5 6 днів. Потім викидали, різали на шматки, заносили в майстерню. Складали пірамідально. Стругали струганком^згори вниз на заміс. Де-кілька разів перемішували ногами. “Тоді різали на смужки до 0,5 м, скручували у рулони ма зразок рулетів^Складали на дерев’яні лави, потім ще мі¬сили руками, як тісто. Тоді вже майстер ліпив різ¬ної величини балабухи, залежно від того, на скільки літрів готував посуд. У майстерні було 2 гончарні круги. За день виготовлялося 30—50 виробівуДопомагала невістка Клав дія, дружина Петра Білосгоцького, сини Василь і Микола сте¬жили за гончарною піччю розміром 2,5 * 6 м, яка
була розташована біля річки Кринки. На низ ста-вилися глечики, а вгорі — банки, потім макітри. Температура в печі сягала 480°С. Аби натопити таку піч, використовували перекотиполе, яке зби-рали всією сім’єю по балках. Тільки для одного випалу слід було зібрати 3—4 гарби трави, яка го-ріла безперервно 12 год. ^им виходив крізь отво¬ри підведених 6—8 труб^Дина від випалу става¬ла “білою”. Вироби після випалювання стояли в печі 1,5_2 доби. Потім дверцята, які закладали боєм і замазували глиною, розбирали і діставали готові вироби/ТЦоб не обпектись, обов’язково одягали шапку^ушанку, валянки, рукавиці. По¬тім вироби сушили, для блиску поливали свин¬цем, який розтоплювали у величезних казанах місткістю відер по 5. Пізніше свинець замінили каустиком. Поливою підфарбовували друшляки, макітри, банки для зберігання меду та варення.
Майстри виготовляли горщики-одиночки на 25 X, горщики-“двойники” на 15 л, глечики без ручки на 1, 2, 3 л для молока, прості, без поли¬ви. З ручкою робили посудини більшої місткос¬ті на 2, 3 , 4 л води із-звуженим горлом, які тут називали “кубушки”*) Друшляки, миски по¬лив’яні і неполив’яні оздоблювались смужечка¬ми і хвильками червоною глиною, так само й ма¬кітри різного розміру, навіть до 25 л. Робили ще опарники для тіста, “махотки” (маленький гор-щик), вішачки на 1 гачечок для рушника чи одя¬
гу. Дитячі іграшки, коники-свистунці продавали на базарі по 1 руб. за штуку, свист був на весь ярмарок. Вироби везли продавати волами, кінь¬ми в Амвросіївку, Юзівку (Донецьк), Іло- вайськ, Катик (Шахтарськ), Чистякове (То¬рез). У кутку Лиман проходили ярмарки, тут тепер стадіон. Після війни з’явились кіоски — “ларки” для продажу посуду.
ґГончарні вироби користувалися великим по-питом у місцевого населення і в довколишніх сел^ ще до 60-х років XX стО
(Доброзичливі жителі Благодатного щиро дарували членам експедиції колоритні глечики, горщики, макітри, які у них залишилися, щоб зберегти їх для історії. У них відбивався вогонь селянської печі./Ми збирали їх і дякували на¬віть за надбиті і пощерблені. Нові експонати поки що зберігаються у фондах Музею народ¬ної архітектури та побуту НАН України, а з часом сяятимуть на полицях і біля печі переве¬зеної ’із цього села хати.
1 Лаврів П. Історія Південно-Східної України. — К., 1996. – С. 50.
2 Словарь Российской империи, 1865.
3 Списки населенних мест Российской империи по сведе’ ниям 1859 г. — Т. 12, Земля Донского войска. — С. 53.
Pottery handcraft in Blagodatne village in Amvrosiyivsky region at the beginning of the 20th century. Solodovnyk Hryhoriy, Bilostotsky Kuzma and his son Petro were the founders of Center of Pottery. Met¬hods of making ceramic plates and their assortment are described in the article.