«Український правопис” 1928 року був розроблений ченка, М. Гладкого, С. Пилипенка та інших. Той правопис, зви-
і прийнятий за участю відомих українських мо- чайно, не був ідеальний (бо ідеального в світі нічого немає),
вознавців та літераторів А. Кримського, О. Си- але він був спрямований на те, щоб усі українці незалежно від
нявського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Сули- того, де вони живуть, писали однаково. Як справедливо заз-
ми, М. Хвильового, М. Наконечного, Л. Булаховського, Б. Тка- начає директор Інституту української мови, член-кореспон-
ент НАН України В. Німчук, згаданий правопис «кодифікував фонетичну й морфологічну структури української писемно-літе- ратурної мови, і в цьому також його величезне значення» (Ук¬раїнський правопис. Проект найновішої редакції. К., 1999, с. 266). Коли б українській мові пощастило розвиватися так, як, скажімо, польській чи турецькій, то ми вже давно не мали б правописних проблем. Адже будь-які зміни (серед них і пра¬вописні) багато хто спершу зустрічає несхвально, а потім люди звикають і починають ставитися до всього без зайвих емоцій.
Але почалися сумнозвісні 30-ті роки. У 1933-му покінчив * життя самогубством зацькований борцями проти «українсь¬кого буржуазного націоналізму» М. Скрипник, що як нарком освіти затвердив був правопис 1928 року; чимало членів Пра¬вописної комісії було репресовано й знищено. «Український правопис» після того міняли в 1933,1946 та 1960 роках. Ра¬зом із мовознавцями членами правописних комісій були такі радянські партійні й державні діячі, як А. Хвиля, Л. Кагано¬вич, М. Хрущов, М. Гречуха, К. Литвин та інші. Основною ме¬тою тих комісій було усунення «націоналістичних перекру¬чень» та забезпечення «єдності з правописами братніх на¬родів Радянського Союзу, особливо — російського» («Украї¬нський правопис», К., 1960, с. 6). Про специфіку нашої мови там не йшлося.
У перевиданнях правопису 1990 та 1993 рр. внесено низку позитивних змін, але залишилося багато не розв’я-заних до кінця суперечностей, тому робоча група Націо-нальної правописної комісії під керівництвом директора Інституту української мови член-кореспондента НАН Ук-раїни В. Німчука в липні 1999 року підготувала обговорю-ваний «Проект найновішої редакції». На цей «Проект» над-ійшло багато відгуків, більшість яких — позитивні. Є й не-гативні відгуки, надіслані до Національної правописної комісії або опубліковані в пресі. На жаль, опоненти викла-дених у «Проекті» пропозицій не наводять якихось поваж-них аргументів. їхні «аргументи» такі: «ми не сприймаємо», «у нас так не кажуть», «не треба догоджати діаспорі й Західній Україні», «народ звик» тощо.
На ці звинувачення можна відповісти. Наприклад, за 337 років (1654-1991) багато українців звикло до колоні¬ального існування. То що ж — не варто тепер будувати незалежну Україну? Українці як у Східній та Західній Ук¬раїні, так і в діаспорі — діти однієї матері, тож досить уже нам ділитися за територіальними ознаками. Провина, а точніше, заслуга українців діаспори в тому, що вони не сприйняли наруги над «Українським правописом», яка ста¬лася 1933 року.
Більшість українських правописів зорієнтована якраз не на діаспору, а на фонетико-морфологічні особливості Серед¬ньої Наддніпрянщини. Розгляньмо конкретно, що пропонує «Проект найновішої редакції».
• У деяких словах перед приголосними н та р на початку слова писати и: инакше (і в усіх похідних від цього кореня), индик, иній, иржа, ирій (пор. вирій), ирод, икавка (пор. гикав¬ка). Так ці слова подано в «Словарі української мови» Б. Грінченка, укладеного на основі говорів Середньої Над¬дніпрянщини (а не Галичини й діаспори!).
• Писати закінчення -и в родовому відмінку іменників третьої відміни, що закінчуються на -ть з попереднім при-голосним: радости, чверти, а також, крови, любови, осе¬ни, соли, Руси, Білоруси. Підстава: розрізняти закінчення родового (радости) та давального й місцевого (радості) вщмінків. Те саме можна сказати й про іменники четвертої відміни: род. відм. імени (як теляти), дав. відм. імені (як теляті). Твердження про те, що «так не каже український народ», не відповідає дійсності. Найбільший український історик М. Грушевський назвав свою фундаментальну пра-цю «Історія України-Руси», а полтавець І. Котляревський в «Енеїді» писав: «Послав послами до Латина Од імени свого і чина». Саме такої традиції дотримувався й Б. Грінченко в своєму словнику.
• Поширити «правило дев’ятки» на власні назви: Арис-тотель, Грим, дизель і Дизель, тиролька і Тироль. У чинному
Крутий
СТІЛ
правописі з цього правила існує дуже багато винятків. Тож пропозиція спрощує написання.
• Писати в словах іншомовного походження ія, а не іа: варіянт, геніяльний, діяспора, фіялка (див. словник Б. Грінчен- ка), тому що українська мова не любить нагромадження ні приголосних, ні голосних. Яка рація писати матерія, але ма¬теріальний? Пишемо ж руїна, Луїза (а не руіна, Луіза).
• Писати з апострофом слова типу б’юро, п’юре, вести- б’юль тощо. Чому? Та тому, що в українській мові немає м’я-ких губних приголосних. Казати бюро — це все одно, що ви мовляти бю замість б’ю. Запозичені слова повинні підкоря-тися фонетичним законам української мови.
• Відмінювати іменники іншомовного походження на -о перед якими стоїть приголосний: кіно, метро, депо й інші (але радіо, Онтаріо не відмінюємо). Бо в нас є багато своїх імен¬ників на -о (вікно, відро тощо), тож запозичення мають заз¬навати й граматичної адаптації.
• Іншомовні звуки д та И послідовно розрізняти в ант- ропонімах: Г егель, Г юго, Вергілій, Г риг, Ганс, Г офман і под. В інших випадках орієнтуватися на традицію, тобто і д і И передавати через г (крім слів, засвоєних із г — див. «Проект», с 18-19).
• Передавати дифтонг аи послідовно через ав: авгур, авдиторія, лавр, лавреат, автомат, автогенний, орієнтуючись при цьому на фонетичні особливості української мови та мови —джерела запозичень, а не на непослідовність російського правопису: лавр—лауреат, автомат—аутегенний. Є кілька винятків: аут, джоуль, клоун, ноу-хау («Проект», с. 160). –
• Залишити подвоєння приголосних в іншомовних загаль¬них назвах тільки там, де у вимові чути подовжений звук (ван¬на, манна — див. «Проект», с. 152).
• Не вживати зайвого й: Гаваї, Феєрбах, фоє (не Гавайї, Фейербах, фойє) — пор. конвеєр, плеєр, лояльний.
• Запровадити (тимчасово) паралельне написання слів етер і ефір, міт і міф, Атени й Афіни, Партенон і Парфенон тощо, де звук ІЬ досі позначали тільки ф, оскільки в більшості слів цей звук за всіма правописами передавали й передає¬мо через т: антологія, бібліотека, лабіринт, математика, па¬тетика, Лета, Прометей, Тесей, Отелло, Тетчер тощо. А ф на місці № не вживане в жодній мові, крім російської. То скільки ж ми будемо наслідувати чужі неточності!
• Писати слова з пів (у значенні «половина»)’окремо: пів години, пів Києва, пів яблука замість потрійного прави-ла: півгодини, пів-Києва, пів-яблука (докладніше — в «Проекті», с. 297).
Нарешті, члени робочої групи пропонують усунути деякі усталені непорозуміння. Ми пишемо об’єкт, суб’єкт, ін’єкція, тож і однокорєневе проект треба писати саме так, а не про-ект. Іменники чоловічого роду м’якої групи на -р відмінюємо так, як решту іменників цієї групи: лікар — лікаря, Ігор— Іго-ря, Лазар- Лазаря (як коваль — коваля, Василь — Василя). Ім’я по-батькові від Василь — Васильович (а не Василович), тож мають бути й Ігорьович,.Лазарьович (а не Ігорович, Ла-заревич, як маємо поки що).
Усі зміни переконливо обгрунтовані в дослідженні В. В. Німчука «Проблеми українського правопису в XX ст.» («Проект», С. 242-333).
Шановні вчителі! Я дуже просив би вас підійти до запро-понованих правописних змін не емоційно, а з точки зору здо¬рового глузду. Не з позиції «мені це не подобається», «я ста¬ну безграмотним». Не треба лякатися та лякати інших. Нам треба багато від чого очистити нашу землю, наші душі, нашу мову. «Український правопис» не потребує кардинальних змін, але мусимо вилучити з нього те, що нам нав’язано за доби тотального російщенння.
Українській мові — український правопис.
Олександр Пономарів,
м.Київ