Передумови та початкові форми критики (герменевтика або екзегетика) з’явилися ще в античності. Герменевтика (грецьке — тлумачення, роз’яснення, коментування) —вчен­ня про принципи інтерпретації, мистецтво розуміння й фі­лологічного тлумачення текстів класичних поетів, теоло­гічного тлумачення релігійних текстів. І^ритидя ж в її органічному зв’язку з філософією мистецтв, в її позаінтер- претаційному варіанті, формувалася одночасно зі станов­ленням художньої літератури. її функція була підкреслено службовою: не стільки впливати на літературу, скільки по­яснювати її;’ розкривати техніку творення й оцінювати його результати — своєрідні художньо-мистецькі зразки. Тому й не дивно, що аж до початку XIX ст. майже всі проблеми літературознавства ставилися й вирішувались здебільшого на матеріалі античної літератури.

У початковий період кожної національної літератури критично-тлумачний і нормативний елемент містився у синкретичних текстах, у різножанрових художніх і філо­софських творах, а згодом — у підручниках з поетики і риторики, складених за традиціями, що йшли ще від Аріс- тотеля.

У цей час літературна критика особливо тісно пов’язана з працями з естетики, в яких вона або повністю розчиня­лася, або становила певну її частину, що встановлювала для

Як правило, матеріалом критики ставали явища поточ­ного літературного життя, але згодом вона почала торка­тися і літературної спадщини минулого, то прагнучи в її світлі оцінити сучасні художні явища, то заново «прочита­ти», витлумачити й оцінити спадщину з точки зору сучасних суспільно-культурних завдань і особливостей сучасного читацького сприйняття. Але загалом, систематизація і рет­роспективне осмислення літературних явищ, встановлення їх генези та закономірностей процесу — це справа історії літератури, яка використовує досвід і набутки літературної критики, а на певному етапі розвитку відгалужується від неї, що в усіх країнах Європи, як правило, проходило в дру­гій половині XIX ст.

Отже, літературна критика хронологічно й суттєво є сво­єрідним авангардом літературознавства, що формує перші уявлення про літературні явища і пропагує їх серед чита­чів. Саме через літературну критику теорія й історія літе­ратури пов’язані з самою художньою практикою. Хрестома­тійною стала думка М. Чернишевського про діалектику вза­ємозв’язку теорії, якою політична критика керується і яку коригує новими фактами мистецького процесу, й історії, для якої поточна критика нагромаджує матеріал. Харак­тер діалектичного взаємозв’язку літературної теорії і прак­тики, критики й історії літератури глибоко висвітлював та ілюстрував на матеріалі світової й національної культури 1 Франко².

Історія літератури як наука, підкреслював О. І. Білець- кий, власне | починається зі спроб перейти від біографії і бібліографічного опису до більш широкого і глибокого ана­лізу і оцінок літературних явищ, «об’єктивізації й систе­матизації матеріалу та історичної їх періодизації»³.

Чимало діячів однаково плідно займалося і поточною літературною критикою, і теорією та історією літератури.

| Білецький 0.1. Зібр. праць: У 5 т. К., 1968. Т. 2. С. 50.

І

З позиції історичної літературна критика стає суспіль­ним феноменом тільки тоді, коли формується національна періодична преса — основний «плацдарм» функціонування критики, річище, в якому проходить майже вся її історія. З пресою пов’язане й становлення , специфічної,професії оглядача^ який не спорадично, а систематично й професіо­нально аналізує літературний процес, утверджує й пропа­гує чи заперечує й засуджує певні літературні явища і кі­нець кінцем сприяє становленню літературних напрямів і течій, стилів і методичних систем та шкіл.

У сфері ідейно-виховних, просвітительських і пропаган­дистських функцій літературна критика на сторінках періо­дичних видань органічно зливалася з публіцистикою, за­своюючи її певні стильові засоби, емоційний пафос.

(^початку обмежуючись філологічним аналізом і оцін­кою жанрбво-стильових елементів, критика поступово все більшу увагу звертає на проблеми змісту й образної сфери, застосовуючи для аналізу сучасні ідеологічні та політичні критерії, властиву певному часові «модель світу», концеп­цію людини і спосіб художнього мислення.

Різний рівень соціально-економічного й політичного .роз­витку народів та опосередковано пов’язаного з ним рівня розвитку національних культур зумовлювали нерівномір­ність літературного процесу. В окремих літературах цей процес відбувався зі значним прискоренням, коли літера­тура динамічно протягом десятиліть проходила ті стадії, які в інших літературах тривали цілі століття. Під цим кутом зору слід розглядати й рух української літератури і літературної критики початку XIX ст., що характеризувався не лише прискореною зміною, а й одночасним функціону­ванням у них елементів класицизму, сентименталізму й ро­мантизму, просвітительського і критичного реалізму.

В силу цієї закономірності українська література і літе­ратурна критика вимушено брдли на себе функції, крім власних, ще й наукових, філософських, соціально-політич­них трактатів, а тому й вимагали поліфункціональних ді­ячів, таких як М. Максимович, І. Срезневський, М. Косто­маров, П. Куліш, І. Франко, М. Драгоманов.

Досліджуючи передумови й особливості формування ук­раїнської літературної критики, слід враховувати значні

Нормативний і коментаторсько-тлумачний елементи зу­стрічаються ще в «Изборниках Святослава» (1073—1076), де визначалися характер і призначення художніх творів, користь від «почитания книжного» та робилися застере­ження від читання книг недозволених. Похвала книзі як джерелу знань і духовної сили людини містилася в «По­вісті минулих літ», де водночас конкретизувалися мораль­но-змістові ознаки «істинних» книг, критерії систематиза­ції, добору та розмежування від книг «богоотметньїх».. Все, що стосувалося принципів і критеріїв оцінок книг, по суті вже формувало основи нормативної критики, якими прий­нято було керуватися і при складанні перших своєрідних бібліографічних рекомендацій книг, які «подобает» чи «не подоб ает» читати⁴.

Своєрідні оцінки різних методів літературної праці де­монстрував автор «Слова о полку Ігоревім» у своїх роз­мірковуваннях про те, якими поетичними-засобами можна було б найкраще досягати поставленої мети — чи «старьіми словесьі» «по замьішлению Боянью», чи «по бьілинам сего времени». Захоплення улюбленцем Святослава Бояном, що натхненно оспівував і возвеличував княжі подвиги, не за­важає авторові відмовитися від наслідування знаменито­му співцеві, оскільки цього разу належало не стільки прос­лавляти, скільки осуджувати. А для цього ж, певна річ, годилося не ширяти «сизьім орлом под облака» і «растека- тись ммслию по древу», поетично гіперболізуючи подвиги й ідеалізуючи героїв, а тверезо літописати сувору прозу сум­ного походу Ігоря, причини розбрату й поразок з тим, щоб це літописання стало добрим уроком сучасникам і нащад­кам. Так формувалися функціональні принципи оцінок, ос­кільки у самому виборі поетичних зразків містилася не лише оцінка певних канонів, стильової манери попередників і сучасників, а й критика та пересторога від не властивих предметові шляхів і засобів зображення.

Вважалося, що література без певного «закону», що ви­никав і функціонував спочатку у вигляді певних канонізо­ваних художніх зразків, а згодом і теоретично узагальне-

1  Изборник 1076 года. М., 1965. С. 151—154; Повесть времеиньїх лет по Лаврентьевскому списку. СПб., 1910. С. 148—149.

З розвитком літератури подібних «відхилень» ставало дедалі більше, авторська особливість проявлялася вираз­ніше, що сприяло розширенню не лише зображувальних можливостей мистецтва, а й прав митця на певну частку оригінальності.

Поступово кожен визначний оригінальний твір, навіть якщо не містив спеціально теоретично сформульованих за­садних мистецьких постулатів, вже сам по собі набував ха­рактеру й значення нового «зразка», по-своєму зреалізова­ного «закону», який у більшій чи меншій мірі протистояв іншим творам і встановленій панівній традиції. Подібні протистояння й об’єктивна «критика» — змістова й стильо­ва — особливо характерні для творів полемічної літерату­ри XV—XVIII ст.

Показові у цьому відношенні є «посланія», «обличенія», «ответьі» Івана Вишенського. Розвінчуючи «прицукроване лжі сладкословіє» в книзі проповідника унії Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Вишенський одночасно форму­лює цілий кодекс критичних критеріїв оцінки змісту, форми, призначення і функції будь-якого літературного твору.

«Не смотри на то только, яко сладко пишут и сладкие речи ставят, да смотри, если правда в них сЬдит и над ни­ми зверхность им1зет», бо «то их єсть и ремесло поганское: науки баснословием, орациями, похвалами и похлебства смачньїми слабоумннх, и ненаказанньїх прельщати»,— пов­чав Вишенський. Застерігав він і проти різних форм і за­собів літературного лицемірства, щоб «прочитателі» розпіз­навали і відкидали «словесное похлебство», «басни крас- ньіе», «речи самохвальньїе», «медовньїх слов, в котормх трутизна живет, пилно стереглися». Керуючись цими нас­тановами, Вишенський викриває брехливість вихідних за­сад книги Скарги й облудність засобів їх реалізації: «При- смотритися первому излишнему слову того езуита.., а коли первое слово лжею и на лжи основано єсть, найдешь и по- знаешь уже усладьі, путем повести идучи»⁵.

Пристрасна, але добре аргументована критика принципо­вих засад книги Скарги поєднується у Вишенського з кри-

Критичні інтонації й критерії Вишенського вчуваються
і в знаменитій войовничо-запальній «Пересторозі» (1605—
1606), і в антиуніатських творах Мелетія Смотрицького
(«Тренос»), Захарії Копистенського («Палинодия или Кни-
га оборони», 1619—1622) і Петра Могили («Лнфос», 1642).

Однією з перших спроб власне літературної критики е
детальний розгляд Іовом Княгиницьким ‘(послідовником
І. Вишенського, засновником Скита Манявського) «Зер-
цала богословия» Кирила Ставровецького (Транквіліона),
чи швидше його рукописного програмного конспекту під
назвою «Исповедание верьі». Знайшовши в рукописі чи-
мало помилок, рецензент рекомендував не поспішати з дру-
куванням, «донежде не исл’Ьдуется ученими и учтшими пи-
санія книг отеческих», бо «лучше замедлити и прославитися,
нежели ускорити и обещеститися»⁷.

До речі, книга Транквіліона за рецензією була перероб-
лена і вийшла через чотири роки (1618) в більш доскона-
лому вигляді.

З виникненням книгодрукування стали популярними
різноманітні звернення до «читальників» — передмови, піс-
лямови, в яких розповідалося про призначення книги, да-
валися поради щодо її читання й сприймання, містилися
відомості про автора чи тих, проти кого вона спрямовува-
лась. Такими була післямова І. Федорова до львівського
видання «Апостола» (1574), передмова до острозького ви-
дання «Нового завіту» (1580), передмова К. Острозького до
Біблії.

У передмові до «чителника презацной книги «Перло
многоігЬнное» (1646) Кирило Ставровецький розкривав
зміст назви книги і таємниці «сладкоглаголивого язика и
поетицкого художества»^я. Важливою віхою в належній орі-
єнтації не тільки художньої, а й аналітично-дослідницької

■ Вишенський І. Твори. С. 219—220.

⁷ Маслов С. И. Кирнлл Транквилион-Ставровецкий и его литератур- ная леятельность. К., 1934. С. 62.

• Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.).
  К., 1067. С. 195.

Здебільшого літературні правила, як і зразки творів, перекладалися з інших мов, але поступово їм більшою чи меншою мірою стали надавати й оригінального характеру особливо тоді, коли треба було підкреслити національну своєрідність певного явища. Формулюючи в передмові до «чителника» «Млека от овцьі пастьіру належного» деякі по- етико-теоретичні рекомендації та самотужки складені пое­тичні зразки, Іоан Величковський зазначав, що деякі «Рус- скіе способи… иншим язиком… Н’Ь ся могут виразити»¹⁰. Утверджуючи певні нові зразки, Величковський тим са­мим визначав і характер критики тих творів, у яких могли бути відхилення від правил. Цікавими для критичної прак­тики були осуд і тих читачів, які не здатні знайти в книзі нічого цінного, і тих «глупих», що все без розбору «хва- лят»^п.

Своєрідні зразки асоціативно-притчевих критичних оці­нок подавав у власних віршованих творах Іван Максимович. Переповідаючи прочитані книги, він для ілюстрації своїх оцінок наводив приклади — легенди й оповідання повчаль- ) ного змісту.

Першою специфічно науково-бібліографічною працею було складене Є. Славинецьким знамените «Оглавленіе книг, кто их сложил» (1665—1666), у якому анотовано близько 50 українських, російських і білоруських книг. Від­даючи належне інтернаціональній широті цієї праці, Франко водночас підкреслював, що саме її можна вважати за пер­ший бібліографічний нарис української чи південноруської історії літератури.

Теоретико-літературні погляди письменників і вчених XVII—XVIII ст. викладалися у навчальних поетиках і ри­ториках, які згодом специфікувалися як підручники з теорії поезії і прози¹². Виникнувши ще в античності, поетики й

⁹  Леретц В. Н. Историко-литературньїе исследовання и материальї. СПг., 1900. Т. І. Ч. 1. С. 21.

¹⁰ Величковський І. Твори. К., 1972. С. 70—71.

¹¹ Там же. С. 151.

Орієнтація на античні зразки, а згодом і на ренесансні й поренесанені західноєвропейські підручники були загалом характерні для навчальних курсів з поетики і риторики в Києво-Могилянській академії. Але з часом вони стали на­бувати більш виразного оригінального характеру. Так, ав­тор латиномовного «Мистецтва поетики» (1705—1706) Фе-„ офан Прокопович Поряд з орієнтацією на античну традицію” першим у Росії став пропагувати літературні норми за­хідноєвропейського Відродження і — що було симптоматич- гнм подихом нових часів! — радив поетам зважати не ли­ше на авторитетні зразки та на традиційні правила, а й на здоровий глузд та природність явищ. Принципове значення мала боротьба проти канонізованої штучної і порожньої пишномовності, проти всього того, що «от життя нашего прошло… умерло»¹³. Заперечення застою й консерватизму в літературі, утвердження нових, перспективних тенденцій у Прокоповича викликалися й пропагандою виховних, про­світительських функцій літератури, яка повинна «научать людей, какими они должньї бьіть в том или другом роде жизни»¹⁴.

Своєрідною ілюстрацією естетико-теоретичних вимог і морально-етичних настанов була його трагікомедія «Во­лодимир» з образом ідеального (й ідеалізованого!) героя. Художні ілюстративні додатки практикувалися і в поетиках Л. Горки та Г. Кониського. Іноді в подібних ілюстративних творах зустрічалися й такі формальні новації, які лише згодом діставали відповідне теоретичне обгрунтування та набували статусу взірця, як це було, скажімо, в трагіко­медії Л. Горки «Іосиф патріарха», де вперше в українській драматургії автор звернувся до теми кохання. Прагнучи психологічно переконливо вмотивувати поцедінку героїв, автор користувався й розмовною мовою, чим, по суті, не І просто руйнував канони релігійних шкільних драм, а й про- і кладав шлях до більш реалістичного відтворення життя, людських стосунків. Це ж можна сказати й про ілюстра­тивний додаток до «Правил поетичного мистецтва» Г. Ко­ниського, де всупереч традиції смішне поєднувалося з сум- І ним, а героями виступали представники різних соціальних І станів.

¹³  Прокопович Ф. Сочинения. М.; Л., 1961. С. 407.

¹⁴  Там же. С, 344—345.

Дальший крок у відступі художньої творчості від загта- рілих і консервативних естетичних приписів зробив визнач­ний письменник і теоретик XVIII ст. Митрофан Довга.іевсь- кий. Хоч його поетика «Сад поетичний», звичайно, не ви­вільнилась від усталених арістотелівських традицій, але і в теоретично-програмній, і в ілюстративній своїх частинах ав­тор сміливо йшов назустріч тогочасній бароковій художній практиці, а в його двох драмах діяли навіть представники простолюду зі своєю мовою, побутом і звичаями. Принци­повою новацією Довгалевського було й те, що він ілюстру­вав свої теоретичні постулати не лише традиційними ан­тичними та західноєвропейськими класичними художніми зразками, а й національними — творами авторитетного Ф. Прокоповича. Все це відчутно відбилося не лише на про- кламованій подібними естетичними орієнтаціями художній практиці, а й на формуванні нових критичних критеріїв ана­лізу та оцінок творів. Національній специфікації теорії й практики особливо сприяла, так би мовити, естетична «тер­пимість», «відкритість» до національних особливостей са­мої стилістичної багатогранності естетичної системи ба­роко.

У цьому процесі розхитувалися й розмивалися спочатку непорушні «святі» естетичні канони, розмикалося й роз­ширювалося коло нормативних еталонних художніх зраз­ків, а отже й «права» авторів на індивідуальні відступи від схематичних матриць до життєвих явищ і природних форм, йшов невпинний процес урізноманітнення естетичних пошу­ків у сфері змісту й форми художніх творів, і, як взаємо- обумовлений наслідок цього процесу — формування нових адекватних конкретно-індивідуальних критеріїв інтерпре­тацій та оцінок творів поточної літератури, а згодом і рет­роспективної переоцінки художньої спадщини.

Принциповим розширенням прав інтерпретатора, кри­тика, поцінувача ставало й те, що він міг звертати увагу не лише на відповідність чи невідповідність твору усталеним параметрам певного жанру, а й на увесь комплекс індиві­дуальних художньо-зображальних особливостей саме да­ного твору даного автора з суттєвою переакцентацією оста­точного присуду: замість «чим відповідніше усталеним при­писам і взірцям — тим краще» на «чим своєрідніше, а отже, й точніше та переконливіше художнє зображення певного явища — тим краще». Як згодом писав В. Гюго, критик міг

Особливо активізувалась діяльність критика-інтерпрета- тора в часи розвитку Просвітництва і романтизму, кола індивідуальні світоглядні засади письменника та відповідно стильово-зображальні засоби визнавались незаперечним правом, ба й прикметною приналежністю авторської своєрід. ності. Саме на цьому етапі розвитку літератури різноманіт­тя індивідуальних стилів, а значить і різноманітність та конкретність критичних інтерпретацій знайшли теоретичне обгрунтування в працях Гегеля; Шеллінга, Лессінга та ін. Кожен твір, на думку Шеллінга, допускає безконечну кіль­кість тлумачень, причому ніколи не можна з певністю ска­зати, чи ця безконечність вкладена самим художником, чи довільно розкривається в творі даним інтерпретатором ^1б.

У такий спосіб ніби узаконювалось і саме право кри­тика на індивідуальне прочитання твору, його інтерпрета­цію й оцінку, підносилися роль і значення критики як дея­кою мірою самостійної галузі творчості, що, будучи безпе­речно зв’язаною з певними художніми реальностями, має право й на власні підходи, критерії, що визначалися відпо­відними естетичними системами та суспільними інтересами. В кінцевому результаті це вело до формування професійних критеріїв, засобів, прийомів літературної критики, підне­сення її естетичної і суспільної значущості, вартості й ролі.

У процесі формування критщно^інтерпретаторської тра- диціїТГУкраїні особливе місце слід відвести Гр. Сковороді,-* його боротьбі з теоретико-літературною „ схоластикою, ут­вердженню гуманістичних просвітительських демократич­них засад у літературі, виступам проти сліпого насліду­вання чужим зразкам, усвідомленій орієнтації на плідні вітчизняні традиції та народний елемент у літературі.

Виступи Сковороди проти канонів псевдокласичної тео­рії І практики, піднесення                                  ТВРВг чості і народу як об’єкта мистецтва уторували шлях роман- тйЗЯГр”їїукртїнеькій ‘Літературі, утвердженню Ідей народно­сті й демократизму. Саме ці ідеї й сама художня практика» що, випереджаючи свій час, нерідко викликали й осуд нібито за «порушення доброго смаку», «простонародність»» «естетичну незграбність», найбільше прислужилися даль­шому розвитку теоретико-естетичної думки на початку

їв Гюго В. Полн. собр. соч.: В 15 т. М., 1956. Т. 14. С. 128. їв Шеллинг Ф. В. И. Система трансцедектального идеализма. М.; 1936. С. 383.

До цікавих виявів літературно-естетичної думки в Ук* раїні відносяться й виступи О. О. Паліцнна (1777—1811)— керівника так званої «Попівської академії» — одного з пер* ших літературних гуртків. Він першим в Україні зробив спробу вільного переспіву «Слова о полку Ігоревім» та його коментування за допомогою літописів і українських етно­графічних та фольклорних джерел, його віршоване «Пос* лание к Привете, или воспоминание о некоторьіх русских писателях моего времени» містило витримані в класицис­тичних традиціях характеристики визначних письменників від Ломоносова до Державіна, а також популярних у Ро­сії творів західноєвропейських літераторів, зокрема М. Ф- Жанліса, А. Радкліфа та ін. Обраний почесним чле­ном Харківського університету, О. Паліцин спілкувався з тими діячами літератури й науки, які брали участь в орга­нізації перших українських видань і самі починали писати українською _лмовою та критично оцінювали її здобутки.

Одним із перших висловив думку про можливість роз­витку української літератури О. К. ^о^сеяич. який праг­нув популяризувати твори, написані розмовною мовою, де «под корою просторечия» містяться «драгоценности мис­лей», навіть сам брався за травестіювання українською мо­вою Вергілієвих буколікЩ

Про можливість літературного застосування українсь­кої мощі говорив у своїх «Записках о Малороссии, ее жи­телях и произведениях» (1798) Я. М. Маркович, вважаючи, що щедрі потенції української народної творчості при на­лежній літературній обробці дають для цього достатні під­стави. Власне, І. Котляревський своєю «Енеїдого» блискуче підтвердив цей здогад та історичне пророцтво, здійснивши й- те, що з легкої й щедрої руки великого німецького іте­ратора і вченого І. Г. Гердера поклало початок літератур­ного відродження багатьох європейських народів, зокрема слов’янських, у т. ч. й українського.

«Україна,— пророче писав Гердер у своїх подорожніх записках (1769),—■ в майбутньому стане новою Грецією: прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться, постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля —■ у далекий світ» ¹⁸.-

Ознайомившись з працею Павловського, перший ректор нововідкритого Харківського університету І. С. Рижський (1761—1811) теж засвідчував, що йому відомо багато укра­їнських історичних документів та творів усної народної твор­чості, але, на жаль, він не побачив у них недостатніх за­родків писемної літератури. Проте це не завадило йому як ректору й викладачу університету відіграти важливу роль у розвитку естетичної думки в Україні, формуванню тієї за­гальнокультурної атмосфери, в якій народилися і перші ук­раїнські періодичні видання, і літературні спроби українсь­кою мовою.

На основі своїх університетських лекцій І. Рижський ви­лає «Опьгт риторики» і «Введение в круг словесности», «На­уку стихотворства» (1806—1811) —по суті перші в Україні систематизовані книги з естетики, щоправда, побудовані переважно на засадах класицистичної теорії наслідування.

Згідно з цими засадами призначенням естетики вважало­ся виявлення й тлумачення прекрасного, яке найточніше відображає (наслідує) природу. Предмет мистецтва, як і естетичні поняття, є вічними — змінюватись може не прекрасне в природі й мистецтві, а лише здатність його виявляти, розуміти й оцінювати, Що залежало від доско­налості людського смаку. Саме тому одним із основних практичних завдань естетичних занять (курси поетики й риторики) і є виховання правильних смаків.

Якщо мистецький акт у формі прози (риторики) сприй­має й відображає природу такою, якою вона є, то поезія «в мьіслях своих украшает и даже так сказать передельї- вает ее на свой в кус» ²⁰ за допомогою фантазії, творчого до­мислу, характер, міра яких визначають міру таланту по­ета.

Теоретичні постулати й ілюстративний антураж книг Рижського здебільшого витримані в традиційному для по­дібних праць дусі й базувалися на загальновизнаних ан­тичних та західноєвропейських авторитетах (Арістотель,

*® Павловский А. Грамматика малороссийского наречия. СПб., 1818. С. 107.

²⁰  Рижский И. С. Наука стихотворства. СПб., 1811. С. 9.

ттьо, Ешенбург), але іноді Рижський насмілкнииі І орієнтуватися й на вітчизняну теоретичну думку і хуаож-

«ю практику*

Вважаючи, що «безрассудно презирать своє еобсцеиио*. _слИ ОНО НИ в ЧЄМ не уступает чужому» ^2|, РйЖСЬКйЙ ^вся і ДО теоретичних розмірковувань Ломоносоаа. і до літературних творів Хераскова, Ломоиосова, Д^ржавіиа, і навіть… Петрова, травестійована «Енеїда» якого, як і по­дібне ж пародійне творіння Скаррона, згідно з канонізова ними приписами Буало, ставилися поза межами мистецтва

Те, що Рижський включав у коло нормативних літера­турних жанрів епічну пародію з навмисне «зниженими’ епічними героями, наділеними «простонародними мислями, чувствованиями, поступками», мало принципове значення для української літератури. Якщо похвали вченого естети­ка заслужила навіть недосконала «Вергилиева Знеида. ви вороченная наизнанку г. Осиповьім», то за цими ж крите­ріями — рівнем комічного зниження високої епіки й набли­ження до народного життя, думок, почувань і вчинків — ще вищої оцінки заслуговувала б «Енеїда» І. Котляревсь­кого. Важко припустити, що ця книга, видана за десять років до трактату Рижського і вже досить популярна в Ук­раїні, особливо в колах новостворюваного науково-культур­ного центру — Харківського університету, була невідомою ректорові університетському і викладачеві. З певністю мож­на вважати, що й праць авторитетного вченого не міг по­минути і літератор Котляревський, який своєю «Енеїдою» тоді ж об’єктивно реалізовував і утверджував у художній практиці настанови місцевого естетика на демократизацію літератури.

Праці І. Рижського були основою тих курсів з естетики, які після його смерті читали в Харківському університеті його наступники й учні — І. Срезневський, Є. Філомафіт- ський, Р. Гонорський, В. Джунковський, А. Могнлевськнй, А. Гевлич, М. Архангельський та інші. В умовах дальшого розвитку національної самосвідомості народу, національної культури і літератури виступи харківських учених і літе­раторів дедалі конкретніше еволюціонізували від метафо­ричної класицистичної нормативності до тіснішого зв’язку з живим мистецьким процесом. Так, один із учнів Рижського А. Гевлич у дисертації «Об изгящном» (1818) та статтях, опублікованих у періодиці, прагнув враховувати національ­ну своєрідність художніх творів, а також російських і ук­раїнських народних пісень. Палким пропагандистом вітчнз-

²¹ Рьіжский И. С. Вредение в круг сяовесности. Харьков, 1806. С. 38»

Саме в цій атмосфері формувався інтерес до минулого, історії українського народу, до особливостей його побуту, звичаїв, народної творчості — всього того, що ставало сво­єрідною програмою перших журналів «Українский вест- ник» (1816), «Украинский журнал» (1824), а в ширшому плані — базою дальшого розвитку української літератури.

Виступам, що стосувалися різних проблем вітчизняної культури, спочатку передували перекладні чи оригінальні /загальнотеоретичні статті, побудовані на матеріалах ан- | тичної і західноєвропейських літератур (І. Срезневсько- го, В. Масловича, Р. Гонорського, Є. Філомафітського,

О.     Склабовського, П. Гулака-Артемовського, І. Кронебер- га та ін.). У таких статтях увага до явищ вітчизняної куль­тури виявлялася лише принагідно, асоціативно, що саме по собі теж було знаменно й важливо — адже таким чином ці явища ніби включалися у загальний культурний, процес і розглядалися за спільними високими естетичними крите­ріями.

іГ Але поступово основним об’єктом різножанрових кри­тичних виступів все-таки стають проблеми і явища своєї літератури — від принагідних «писульок» П. Гулака-Ар- ‘Огемовського (1819) до першої спроби більш-менш широ­кого огляду І. Кульжинського «Некоторьіе замечания каса- тельно истории и характера малороссийской поззии» (1824).

Помітну роль у формуванні теоретичних засад літера­турної критики відіграли виступи Р. Гонорського, Є. Фі­ломафітського, І. Кронеберга, в яких знаходимо також об­грунтування панівних літературних напрямів та стилів епохи. Справедливо, говорилося, що зокрема історико-тео- ретичні трактати І. Кронеберга «були першими в Україні самостійними за рівнем і напрямком теоретичної думки творами з естетики. Всім своїм змістом вони, слідом за «Енеїдою» Котляревського, ніби спільно з нею сприяли формуванню передових художніх ідей в літературі»²².

На початку XIX ст. виняткового значення набувала проб­лема джерел, грунту, шляхів і засобів створення самобут­ньої літератури, тісно пов’язаної з життям народу. У цьому

а? Памятники мировой зстетической мисли: В 5 т. М., 1968. Т. 4, полутом 2. С. 16,

Серед цих цінностей найпершою була мова народу, як» найбільшою мірою й відповідала поняттю мови національ­ної. Саме тому реалізація поставлених завдань викликала ретельне збирання, оцінку й нормалізацію мовних ресурсів. Згадана вище «Грамматика малороссийского наречия» (1818 р.) О. Павловського й була зорієнтована саме на ті ж моделі живої мови, які служили взірцями й для І. Котля­ревського, а потім утверджувались у своїх літературних правах та перспективах і П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіт- кою-Основ’яненком, Є. Гребінкою, Л. Боровиковським.

Характерні для початкового етапу розвитку всіх націо­нальних літератур відомі мовні й «азбучні» дискусії ЗО— 40-х років в Україні мали не лише вузько філологічні, лін­гвістичні й естетичні, а й культурологічні та ідеологічні ас­пекти, оскільки зрештою йшлося про те, яку і для кого тво­рити літературу рідною мовою. Найважливішим принципо­вим здобутком початкових критичних виступів був висновок про те, що нова українська література, що формувалася на базі народної мови, є історичним спадкоємцем як значних загальнокультурних традицій від Київської Русі до кінця XVII ст., так і національного фольклору.

Невичерпним джерелом у становленні літературної мо­ви, збагаченні й розширенні її зображальних засобів була народна творчість, збирання, систематизація й досліджен­ня якої активізувались у 20—30-х роках XIX ст. (збірки М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Шаш- кевича).

Характеризуючи початковий період розвитку українсько­го літературознавства, О. І. Білецький слушно твердив, що він проходив під знаком романтики, визначаючись «тима самими особливостями у збиранні і вивченні матеріалу, які властиві різним ідейним напрямкам романтизму і в інших країнах»²⁴. (Малися на увазі передовсім традиції Гердера, братів Грімм, Я- Коллара, Ф. Буслаєва та ін.)

Однією з прикметних особливостей літературної крити­ки першої половини XIX ст. було те, що розробка теоретич­них питань літературного розвитку не належала виключно до монополії професійних естетиків, критиків. Активну участь у ній завжди брали й письменники, починаючи від Г. Квітки-Основ’яненка і М. Шашкевича, М. Костомарова і А. Метлинеького до П. Куліша і Т. Шевченка, а потім —

І.  Франка, Лесі Українки та інших — так, як це було і в практиці Е. Лессінга і В. Гете, Д. Дідро і Вольтера, А. Міц кевича, О. Пушкіна, М; Гоголя і М. Чернишевського.

За давньою (і теж не лише українською!) традицією іноді самі художні твори являли Собою белетризований теоретичний трактат з ілюстрацією до нього або полеміч*;, ний випад проти літературних супротивників. Програмний -«заряд» містили вже п^рші твори нової української літе* ратури, зокрема «Наталка-Полтавка» Котляревського!, «Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, а згодом — ряд творів М. Шаш­кевича, А. Могильницького, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка.

Подібної природи та функції були й авторські передмо* ви, «писульки», «супліки», що набували характеру своєрід* них програмних маніфестів, які тут же ілюструвалися і по­лемічно утверджувалися, як це було, наприклад, у ряді виступів П. Гулака-Артемовського, Г* Квітки-Основ’янен- •ка, Є. Гребінки, М. ІПашкевича, Т, Шевченка, П. Куліша {та ін.

Важливим полемічним і програмним «доповненням» до нечисленних на той час українських художніх творів була, наприклад, «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’я­ненка (1834). У цій своєрідно жанрово оформленій літера­турній декларації давалась відсіч недругам українського письменства, утверджувались права, на його існування і визначалися деякі його естетичні змістові й формальні за­сади. Цим же цілям служила і його подальша художня практика та принагідні критичні виступи, як і статті М. Мак­симовича, Є. Гребінки, О. Бодянського, І. Срезневського, А. Метлинеького та інших, виступи, пов’язані зокрема й з альманаховими виданнями ЗО—40:х років («Утренняя звез-

у часи відсутності йеріодвчмх видаш^паїї-нфіцну рйль _в організації-, –ея-ряму в а н н ГТПщінці літературного процесу відігравали листи, приватні й відкриті (нерідко сприймались як своєрідний літературно-критичний чи публіцистичний жанр), ^в яких порушувалися важливі, актуальні загально­теоретичні проблеми, ставилися й вирішувалися конкретні завдання художньої практики. Особливу активність у цьо­му плані розвивгищ Х,.-Кдітка-Оіінии’нненкі) (Листи до ро­сійських видавців і критиків М. Погодіна, П. Плетньова, А. Краєвського, до українських колег М. Максимовича, Т. Шевченка), М. Максимович, а згодом —майже всі ук­раїнські літератори від Т. Шевченка і П. Куліша, М. Дра- гоманова і М. Павлика, Лесі Українки, І. Стефаника, М. Ко­цюбинського і С. Васильченка.

Ц£Й Є|йсхолярій–9*елугішує пильно! уваги та врахуван­ня при аналізі загального процесу розвитку естетичної і літературно-критичної думки в Україні. Втім, подібне явище ©айе % такому функціональному плані характерне для ба­гатьох літератур світу, а .тому й належно оцінюється в іс­торіях національних літератур (напр., листи Я. Грімма, Д. Байрона, О. Пушкіна, М. Гоголя та ін.).

| Спочатку основна увага критиків свідомо зорієнтувалася на проблемно-змістову, функціональну сферу. Звертаючись до одного з поцінувачів, Г. Квітка-Основ’яненко принципово вимагав: «главное, смотрите на цель и в какой!.степени она ідостигнута… для чего рассказано… и отчего так рассказа­но» ²⁵, демонструючи при цьому типове для естетики прос­вітительського реалізму переважання змісту над формою, а одночасно й характер, засади, критерії та етикет літера­турної критики взагалі.

й Подібне явище теж характерне для багатьох літератур, особливо на стадії їх становлення як своєрідний «захисний» засіб. Але загальна тлумачно-оціночна тенденція полягала все-таки у посиленні вимог власне естетичних — до худож­ньої форми, образної системи, що вимагало застосування усього комплексу не лише соціально-політичних, морально- естетичних, а й філософсько-естетичних, психологічних кри­теріїв. Це забезпечувало б усебічне й точне з’ясування ідейно-художньої цінності твору, його суспільного значен­ня, специфічних особливостей творчої індивідуальності ав­тора. У своїй сумі подібний системно-універсальний підхід

На початковому етапі розвитку літературної критики відбувається передовсім нагромадження й критичне осво­єння емпіричного матеріалу, аналіз та оцінка окремо взя­тих літературних явищ. З часом виникає потреба певної систематизації окремих зауважень, спостережень, встанов­лення хронологічного та змістового, синхронного та діа- хронного взаємозв’язку між окремими літературними яви­щами, спроби осмислити їх як ланки єдиного літературного процесу, виявлення провідних тенденцій і закономірностей у ньому, усвідомлення національної специфіки літератури і на цьому грунті — визначення перспектив її дальшого розвитку.

При аналізі й оцінці явищ вітчизняної літератури дедалі частіше застосовуються типологічні зіставлення з явищами інших літератур. Розмикання меж власної літератури було одночасно її входженням у загальну світову літературу. Це допомагало глибше усвідомити національну своєрідність рідної літератури, її внесок у скарбницю світової культури, а також з’ясовувати те, що єднало її у проблемно-змісто­вому й формально-естетичному відношеннях з іншими літе­ратурами. Одночасно в суто професіональному плані це сприяло виробленню й застосуванню високих і сталих кри­теріїв та прийомів критичних оцінок усього ідейно-естетич­ного комплексу художніх творів.

Поступово відбувається диференціація літературної тео­рії, естетики, критики 3 історії літератури, але повного їх розмежування ніколи не було (і очевидно й не буде!). У XIX ст. критиками продовжували називати і «чистих естетиків» Баттьо та Лагарпа, І. Кронеберга й І. Тена, теоретиків

О.  Потебню й О. Всселовського, класичних істориків І. Він- кельмана та М. Костомарова, істориків літератури О. Пи- піна і М. Дашкевича, публіцистів М. Драгоманова і О. Тер- лецького, не кажучи вже про власне письменників Е. Золя і М. Чернишевського, П. Куліша, І. Франка та Лесю Ук­раїнку.

Що ж стосується критики й історії літератури, власне літературознавства, то, як нам здається, не лише в XIX, а й у XX ст. вони ніде в світі повністю не диференціювались. (Справді, хто вони — критики чи історики, наприклад, В. Бє­лінський, І. Франко, С. Єфремов, і до якого підрозділу лі­тературознавства слід відносити значну частину їхніх сту­дій?) Відмінність між ними здебільшого можна виявити не стільки в об’єкті, матеріалі студіювання, скільки в са­мому підході до нього, продиктованому, скажімо, в крити­

Коли розглядати цілісний процес становлення й розвит­ку літературно-критичної думки, стильових і жанрових форм її вияву, то, звичайно, не можна не помітити наскріз­ної тенденції до їх удосконалення, що забезпечувало дедалі глибше і всебічне осягнення художніх явищ. Проте, як у самому літературному процесі, так і в процесі розвитку літературної критики немає постійної висхідної лінії, особ­ливо після сформування в усіх параметрах цього виду лі­тературної діяльності. Тільки відповідний концептуальний підхід дозволяє встановити певну стадіальність і внутрішні зв’язки між окремими явищами і вибудувати їх у відповідну структурну схему, що враховує і зовнішні суспільні факто­ри, і внутрішні іманентні закономірності саморозвитку, істо­рично змінювані характер, функції і форми літературної критики.

Періодизація історії української літературної критики не може бути автономною по відношенню до загальної періо­дизації літературного процесу — в основному вони збігали­ся як різні складові частини, взаємозв’язані й взаємоза­лежні, одного й того ж процесу.

Отож різні форми тлумачно-нормалізаційної діяльності, що супроводжували розвиток художньої літератури від ча­сів Київської Русі до початків нової української літератури в кінці XVIII — на початку XIX ст., можна розглядати як своєрідні прообрази й початки власне літературної крити­ки, яка починає виразно формуватися зі становленням свого об’єкта від Г. Сковороди, І. Котляревського, становлення свого «плацдарму» — перших періодичних видань.

У руслі просвітительського реалізму розвивалися ху­дожня творчість Г. Квітки-Основ’яненка, його програмні настанови, зафіксовані в статтях та епістолярії, хоч навіть у них помічається наближення до романтичного зображення. Еволюція від класицизму, просвітительського реалізму до романтизму характерна для П. Гулака-Артемовського і Є. Гребінки, пізня творчість якого (як певною мірою і Квіт­ки-Основ’яненка) розвивалася в рамках «натуральної шко­ли». Майже повністю вкладаються у концепцію романтичної критики ранні виступи М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлинеького, «Руської трійці», а згодом і М. Костома­рова та першого в Україні професійного критика П. Куліша. Саме з останніми слід пов’язувати перші в українському літературознавстві спроби простежити національний літе­ратурний процес як зміну естетичних концепцій та літе­ратурних напрямів — це започаткувало застосування іс­

Найвагомішим зпабішиал. есхетичної думки і «літератур*: ної критики доіиевче«ківського періоду був підхід до розу­міння справжньої суті народності літератури, драбдеми іс-

*               торизму й поступовості художнього розвитку. Як писав зго* дом О. Пипін, «ніколи раніше Історію не розуміли в такій цілості й причинному зв’язку старого з новим і минулого з сьогоденням, як у цей час, коли зміцнювались процеси національного самоусвідомлення»²⁶.

Важливим наслідком літературно-критичних виступів західноукраїнських письменників 30—50-х років і різнома­нітних творчих контактів обох частин політично роз’єдна­ного народу стало розуміння спільності їх культурного жит­тя, спільності, яку належало розвивати, поглиблювати й зміцнювати на основі спільного минулого та формування єдиного літературного процесу.

Однією з постійних проблем літературного-процесу за/ галом і зокрема літературної критики і публіцистики, що^ органічно змикались на цьому терені, спираючись ще й на дані історичної науки, була проблема .відстоювання самого права на розвиток самостійної української літератури і за­хисту її здобутків від різномасних скептиків і відвертих її недругів. Якщо у запереченні історичних прав та іманентних художніх потенцій української літератури різнонаціональ- на шовіністична, здебільшого русофільська, критика 30^: 40-х років вдавалося лише до аргументів історико-філологіч- ного порядку, то з розширенням проблематики й читацької адресації української- літератури в ній почали вбачати не стільки політично невинну й безперспективну «забавку» для домашнього вжитку вузької патріотичної верхівки, скільки вияв і знаряддя тенденцій до не лише культурного* а й по­літичного сепаратизму. Це й призвело, з одного боку, до по* яви сумнозвісного обскурантистського Валуєвського цирку­ляра 1863 р. та цілого ряду цензурних причіпок і заборон, а з другого — до того, що відповідна проблематика надовго ста­ла ледве не домінуючою на сторінках видань, набираючи часом запального характеру і відвертаючи увагу.від ви­рішення власне художньо-естетичних знань. У цю полемі-

²⁸ Пьіпин А. Н История русской зтнографии. СПб., 1890. Т. 1. С, 27.