Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга перша

Петро Гулак-Артемовський ПИСУЛЬКА ДО ТОГО, КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСКИЙ ВЕСТНИК») ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ

Йовграпе!

Бажав єси казки? На!.. От тобі «Солопій та ХівряІ» Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається. Сам бачив єси, а деяким і не по­вилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не під­веду, та ще, може, й доведеться вистояти добрий калантир у домовині,— от як іноді трапляється з старшиною чотир­надцятого класу у нас на станціях!.. А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: ле­жачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовгра­пе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма го­дини не згають. Гукнуть: «Давай!» — і дають! А коли не-


40

 

ма? То б’ють!.. Кого? Оце когої Уже ж не себе по кендюсі… Ну, а коли биття обридне? Так що ж? То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани, Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать… паном уро­дивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а далебі, не тобі що… і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Та­кий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось… хоч би й… хіба нищечком скажу… Ба ні!.. Не хочуі.. Не хочуі… Да­лебі, не скажу!.. Гріх!.. І у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою, що він і в картах нічогісінь­ко не шупить, і мужиків чубить не втне! — Та й з нас, Йов­грапе, з тобою не яка робота. Що ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе, а я такий собі пришелепковатий удався, що 1 сієї дурниці не теє… як його… не втну! Воно-то я трохи і в картах слебезую, бо та­ки, з першого погляду, як тільки побачу, що з одним оком, то таки зараз і вгадаю, що то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую: як тільки вувд- рю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, а вже дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недо­бачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонай­перший дурбас… Ой!.. Щось я дуже голосно, Йовграпе, бряз­нув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. Чи будуть бить, то нехай б’ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п’ю добру повну! От — лежу, та стогну, та ялозюсь із знахарями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи — не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та І то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно — гріх казати; бо мого Ряб- >ка у самому Пентенбурсі, та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті, і таки трахтовали, неначе кого І добро­го; так, отже бач, все-таки у деяких підпанків шапки на лисинах загорілись!.. А я тут не тільки що… Ні прищо… абощо;.. Та бодай вони так хотіли на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись… От що! Цур їм! пек їм! Осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? Ти йому образи, а він тобі луб’я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямлять- ся, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Онопрій, не зачіпай, і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б’ють, за брехню віри не дають: отака


41

 

ловися!.. Що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Та джеж і мов­чу… Коли б уже їм заціпило! — Я ж то й кажу, йовграпе, щ0 нема його на світі, як з своєю рівнею — з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помирить­ся, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце

і   на Солопія напався… Аджеж панів нема С о л о п і- їв? Як твоя на се думка, йовграпе? Ти письмениіший від мене, ти багацько дечого в книжках розчовпав; ти вже таки бував в бувальцях; .бував, як кажуть, на коні і під конем,— скажи ж, будь ласка, приятелю, чи нема, на лихо, часой сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха’на душу? А то, як що… то опанує мене ли­ха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп’яга! Бо вже у мене щось недурно свербить ,на голові чуприна!.. Ей!.. Та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б’ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб’ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою пораховаться!.. А кир­пата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! Нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що Бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Ко­ли, я ж кажу, вовка лякаться, то й в ліс не ходить. Не та­кий і чорт страшний, як його малюють!

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.