Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як наш Шевченко. І за що ж, і про що ж?
А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякі причини, між которими найбільша і найгірша — збори на Україну. От, думав собі, не сьогодні-Завтра, можна буде полинути на свою землю. Уже і свитка у мішку і чобіт лишня пара на вірьовочці, і кобеняк витрушений, бриль вивітрений, а ки¬йок з новим набалдашником. Тільки й діло стало, щоб то сісти та дмухнути; ан ба! Не можна, да не можна, хоч собі трісни, як кажуть, то, а все завізні. Ну, коли не можна, то ми й не турбуємся. Зістанемся до другого літечка, а між тим, пока воно надійде (бо, бачите, ще сьогорічне не сховалось)/напишемо дещо тому завзятому Петембурцю, як його, дразттять, Кобзарю, чи поводарю усіх нас. От вже й година відлОжена після обіда у неділю щонайближчу. Аж ось вам як з неба впало, Ваше друге письмо. От тобі й на, думаю собі, і хлоста з Петембурга! Читаю — ні, не¬ма, а тільки збираються ще дати. Швидчіше ж за каламар та одписуйсь, поки сонце не закотилось, а березова каша не зварилась… Дякую дуже Вам, добрий мій земляче, ко¬заче, за Вашу ласку — гостинець «Гамалію» і «Тризну;», Жаль, що первий вийшов таким чумарзою: бодай вже то¬му москалю легенько тикнулось, як він його нам нарядив | у свій армячок^Ну, та не вічно ж бути йому під москалем; прийде час, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’є¬ться да й стане (?) їх козакам орлам братом їх рідним, запорожцем щирим. Друга («Тризна») — нестеметна три;, зна: так і тягне тебе на могилки та надгробки. Москалям тутейшйм’дуже по нутру; але нелегкий їх знає, що ні один з їх і досі нічого не скаже об їй. Може ніколи за косови¬цею та за жницею; підождемо ж до осені, що вона нам скаже. Книжки я всі, що Ви їх мені послали, дістав справ¬но і зараз одніс першої цілу дюжину, а другої дві у конто¬ру москаля, і казав продавати їх хрещеному миру по тій ціні, що Ви написали мені. Коли випродаються, зараз дам і вдруге стільки ж, а там, коли знову дасть біг теж, і втре¬тє, аж до остатньої. Тепер же оддати разом усі, не радять бувальці; може, кажуть, усе статься, а там шукай вітра в полі. Чи, може, лучче буде, щоб я переслав Вам отеє все,
132

хцо у мене мається Вам? Тільки напишіте, і не стямитесь, як його зуздрите у себе під боком.
Теперечки об Ваших кунштах. Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи. Лучче придумати і, як бачу з пер¬шого куншту, що його Ви послали мені, кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, бо¬же, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж пай- здольніший зробить сеє нам, як не Ви, що І пером і паліт¬рою однаково] вертите? ІДасти ж Вам, господи, на все ‘добреє! Робітників, здається, матимете досить; я теж не цураюсь зусім, тільки і не зусім віддаюсь. Бо Ви самі здо¬рові знаєте, кільки праці у мене, неборака, на в’язах. Воно б то і не багацько, три листочки на рік, але їх треба вичи¬тати, може, з тридцяти книжок або літописей, для чого тільки подавай часу. А його-то у мене найменше всього! Дак, як бачите, не відхиляюсь, і не піддаюся зусім; але буде так, як біг святий дасть, а час укаже. Найлучче буде воно, як почну печатати Українські літописи по налозі на¬шого Товариства Історії, або свій запас наських пісень. ГГоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщи¬ни, зараз напишу і після того перешлю Вам. Щоб же на- рочне риться де, далебі, як кажуть, часу не маю! А тобі воно само йтиме у голову і з голови. Отак то, пане козаче, буде теє робиться, коли біг дасть!..
Дякую Вам за «Судню Раду». Нестеметна вона, от як буває на святій Україні! Дивлюсь разів по п’ять, по деся¬ти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чужеє. Що за лиця у підсудимих! Так от Вам і кривда, що совість тягне крючком у землю глядіти, але вмісті з тим і святая покора приговору старого з ціпком; а от і правда, з прямою, одкритою, ясною головою, що не жде, а сама лізе на слова судді. Гарно, козаче-земляче, дуже гарно! Одного тільки не второпаю, де оце все робить¬ся: чи в хаті якій, чи в хліву, чи під стріхою, чи в шинку. Бог його святий знає, а я, далебі, ж не второпаю, да й тільки! Бачся що… але ятка не така, хоч там двоє і часту¬ються собі горілочкою тихенько, але он там пара окон… далебі ж не второпаю… […]