Є то природно всякому народу і кожному чоловікові, що найрадніший чує бесіду, котрою йому ще маленькому леліяльну співала мати пісеньку і солодкі любові пролива¬ла слова. Лиш не тає само наділяє нас ко возвишенію язи¬ка і движенію народної словесності.
Язик — є то найчеснішим даром природи, «язьік способ- ствует (по словах великого Шишкова, сього неутомимого розискувателя слов’янських язиків вообще, перед всіми руського) к возвьішению и славе царств: им гремит слово божье, им дьішут закони, им цветут науки, им живут худо- жества, им украшается просвещение, им питается честолю¬бне и гордость народная». В нім являється душа народУі степінь його просвічення, глибина або міль його мислей, його пристроювання ся природі і її дійствам. Є то величест- венний, із много голосів зложений краснозвучний голос
146

народу» сих великих і ніколи не теряємих гусел природи, д сли язик прозовемо великою, многосложною, согласною музикою народу, то словесність буде прекрасним і вірним його образом.
Язик руський не завсігди був у такім понеханні, як ни¬нішніми часами. Мала Русь своє письмо, мала Русь свою словесність, а слава із неї досі гуде світом слов’янським.
Словесність руську на три можна розличити часові .переділи: первий, середущий і послідній, або, лучше розме- живши,— величественний Бояновий, запорчений польський, двнжшийся народний. Бояновому чудуються ще І нині («Слово о полку Ігоревім», Ігоря Святославича…).