[…] Оце ж за послідування о пісні Ігорю. При тім хоть мені вельми сумно, же ще мені нельзя і своїми літераторсь¬кими скуси відвічати у переєм гаразду словесного. Ну, дар¬ма ж бо, нікуди що діяти — най хоть ще ся звільга лишена, що ся поділю з Вами своїми видами на обширі літератури попри прикметні посяження. Та й як би сі види ладно до кінця довести!
Що нам прелюбе? Чи не святая Русь, наша дідина?! І ми есмо руські діти!
Двійна жизнь ся вив’язувала уже в давнині на Русі: на сівері — із світлого сонця багатого, великого Новограда
і на юзі — із святої столиці, ровесниці Цареграда, Києва. Як сеся жизнь розвивалася і розцвітала, та як ся притьми¬ла, відомо з історії народу руського. Коли преславні серед- ниці згасли, та що ж — ся жизнь, роздрібнена, перенес¬лася по хижах християн. Ми єсмо южнорусини. У нас також відумерщиною з коліна в коліно переходила ся роздріб¬нена жизнь Южної Русі. Оце ж ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Сесущество, де взаїмна перейма, лиш очутивши душевну замітність, грає повною жнзню. Така-то жизнь, мимо перегороди господарствєної, і наші серця плекала любезними струями содригління. Геть пе- рогороди, бо не їм псувати существо народу, котре, яко душа нетикаяна, переходить свої переміни зросту, розвит- тя і розцвіту, пак само й сили, і падіння! А який-то ми на¬род, южнорусини? Народ непобідимий і повен слави! От-бо невзгоди і негаразди всегда з неякоюсь почестю дотикалися внутря сього великого загалу; бо душевне розвнття, котре лад поведінок розкувало і правду уставило, було укріплен¬ням проти колотам, паде пак воскресінням через торопкі бувалиці. Южна Русь токмо в свіжих силах відмолоджа- лася; дасть бог, же колись по-прежньому ще відмолодив!
1»

От як, задивляючися на наш народ южноруський, усві-домлені есмо, же творячася словесність южноруська не може дечого в собі обсягати, токмо душевне розвиття зага¬лу народу. Оце ж прежність і теперішність, взаїмною перей- мою зілляті і зав’язані, городять жизнь народу, а повноюі доспілою бувальщиною сеї жизні є його душевне розвиття. От покіль сотвориться словесність, нужно зібрати розвер- жені між миром всі ід ній присохтування, або лучче сказа¬ти — потрібно пізнати народ южноруський.
Істне, же то узнання народне є роботою великою, повного нудьги і замоти. Я знаю, що коби ниніш¬нім писателям вдалося зібрати всі присохтування, то було би добре, але тяжко; а саму словесність оснувати лишить¬ся будущим потомним. Першим, головним уступом ід сим присохтуванням є южноруський язик з усіма наріччями і піднаріччями та й історія рідна. Пак, уже самі присохту-вання я ділю на мертві і живі. Мертві суть пам’ятники ста- ринні. Оце ж із години передхристиянської: І — древності земляні, складаючіся з намітів, могил, насипів та городів;
2 — послідки служби божої, складаючіся з .печер, храмів і кладовищ; 3 — послідки промислу і рукоділ, начиння хіс- невні і оздобні, напр., ножі, мечі, стріли, перстені і проч.;
4 —древності діяній, написи камінні й інші. Пак, з години християнської: 1 — різні будівлі, тини, церкви; 2 — письмен¬ні поменники; 3—начиння рукодільні. Живі присохтуван- ня суть творіння первісні наук і уміній, або лучче сказати, в огортці ся появляюча бувалиця жизні цілого народу, кот¬ру (огортку) можна зважати як любовну зорю словесності питомої. Сі живі присохтування суть 1-ше чини: обряди, обходи, гри, забави, баїли і прочі; а пак 2-ге — мисль сих чинів у піснях, прислів’ях, гадках, байках, казках і неби¬лицях.
Коль указав-єм свій вид о творенні ся народної словес¬ності — в присохтуваннях, тепер нужно мені сказати, що ся досі удіяло ід ладному совершенню сих присохтувань, і
3 того огляду—на якім ступені здешня южноруська сло-весність.
Словесність наша розпочалася від граматик. От-бо бере кождий писатель, починаючий дещо по-руськи писати, в хіті нібито щось важного і великого установити, не знаючи ні миру, ні язика, криво та й ще розвидно дивлячися,— гнет, творить собі правила язика, в котрих і сам не дуже пильний. Зате послі їх указки так суперечні і диві вив’я-зуються прикмітування о язиці южноруеькім, же ніт о нім інак і судити, токмо же він є мішма зі староболгарського і польського язика в огортках грецькій та латинській язик
156

твердий, рапавий, обдертий з всеї животини жизні; як уже самі панове граматики […] Лучкай І Левицький на кожнім листі говорять — напримір, Лучкаева приговірка «іп оге сііШогі»; та й невидовицю указує Лозииський, з словес «ЗрІДЛО», «В’ЄНЦИ» (\УІ£Су) і проч. Лишень бог сохранив нас від всякої біди: сі панове гг., що мали з язика нашого сміх зробити, то самі з себе сміх зробили. Ще іноді відзи¬ваються торопкі распрі о азбуку, попри ній пусті, час мар¬нуючі оправдання ся — як останні прикметки невнрозум- лення народної словесності; оце ж і сесе, і тото необаві притреться. Та що ж нам до сих пустих бездільниць! Уже не сим устанодателям творити відповідно німецькому «Оіе ВйсЬег гиззіпізсЬе осіег ЬосЬгиззіпізсЬе ЗргасЬе» — кого ж то в XIX столітті здурити!?
Оце ж із того огляду вельми сумний образ нашої почи- «аючоїся словесності. От рідко-то позаяк хто із писателів, ущепившися у загал народної (справи), поняв загадку на¬родної словесності. Зате мало що уділялося поступків до розв’язання сих посяженій. Зі здешніх писателів гг. Левиць¬кий, Лучкай і Семаш пишуть, однако, по-руськи, як-то самі говорять — язиком середнім, русько-слов’янським; а іноді чистим і нижньоруським; та й г. Лозииський пише з-польська по-руськи. Токмо гг. Верещинський і Блон- ський — більше пісняреве, а з-іноді незвісні, пак ще попри деякі учні — г. Головацький, позаяк межи миром ущепле¬ні, чи темно, чи самовісно понявши загадку словесності теперішньої, пишуть по-руськи.
Оце-то, що ся удіяло або розпочало діяти на путі сього присохтування. Я сохтую словар южноруського язика, пак переложив-єм із старинно-руського піснетвір о поході Ігоря: обсмотрив-єм в Стрийськім повіті (в Розгірчі) пос¬лідки храму з передхристиянської години та й ісписав-єм послідування о гуцулах, обивателях гір восточних Карпат. Г. Головацький зібрав народні приповістки та ісписав деякі уламки о рукописах русько-слов’янських. Г. Стріль- бицький у шпарких уламках вістить народного поета. Ід тому: дещо нагодиться прикметного ід сим посяженняи — хоть се між всячиною, за межею мого списувательськогс талану — всегда вивідуюся і записую; тож маю і деякі байки, казки, небилиці, гадки, причти і пісні, тож само і поєдні, розметані прикмети, що ся тичуть древності пе¬редхристиянської — загалової слов’янської і питомої русь¬кої, пак народності южноруської (з черги поведінок, оби- чаїв, баїлів, бобонів і проч.).
Лишень совершення сього посяження торонкі перегороди путають. От як: через велику борбу двох суперечних, вра¬

жих, політичних принципів — старого, природного, відсі- чуючогося, та нового, розумного, чимраз дальш розширяю- чогося, котра (борба) тепер і наших краян яла вихрити; немало колоту переходить на здешню Южно-Русь. Зате тяжко ж няньки путували поміж миром, а як уже що і вивідуватися, і витверджувати?! Оце ж не звісна нам ніяко жизнь словесна наших собратей, без котрої всегда ми зістаємо в безвіді, мимо відомостей нарочно не таків¬ська — то і зв’яжируч, бо де бих-мо уже могли щось до¬садного розвити, тамка ув’язуємся в давно звісні висліду- вання. Пак у нас ніт гражданської печатні — раз зато, що смо без засобів, а д’тому таку у Львові нельзя було би і заложити. От що: ще тогід вліті М. Шашкевичем відісла¬ний забавник до Будима, та, відпечатан, ще не дійшов сю¬ди, до нас; при тім переповнений торонкими помилками, як самі о тім кажуть ісправлятелі. Вп’ять, у нас вельми гостра цензура, бо не токмо що всі за границею печатані книги лежать по році і по більш у цензурі — то саме ді¬ються з книгами, приходячими з угорських країн. От ще то найгірш, що зьде у нас, южнорусинів, ніт іншого чину, окроме попівського: от-бо, хто не піп, так уже пропав для Русі, сли не перейшов на латинський рітус, так уже йому по-руськи ані чирк; рідко-бо і русинів іноді найти, як по селах, бо міщани і шляхта — премаленько опроче чужих, ненаських, а то усе […] лях, а тепер-ка німота^: от як гг. Лучкай, Левицький, Лозииський, Блонський. Вере- щинський — усе попове! усе попове! І я на попа правлюся.
Правда, що тепер уже позаяк пилуємо, аби ся сих пере¬город позбути. Оце ж то опроче через літераторську перей¬му деяких наших русинів з гг. Шафариком, Погодіним, Колларом і Павловичем, іскаючи почесті у втіленні ся у загал слов’янський, (вдалося) нашу словесність тельмом загородити на ціпких підвалах. Лишень чи не горе ж?! Книги — не токмо мої, но і проотверті з бібліотеки, присла¬ні в поклоні від г. Погодіна,— ще лежать у цензурі та, як кажуть, і за год не вийдуть; от так г. Головацьким виписан Снєгирьов («Русские в своих пословицах») ще від осені застряг. Дарма ж бо і запомога наших собратей — та як зьде дещо пригіжного льзя написати?! Чей, дасть бог, що будучі веремня про нас і про нашу словесність принесуть ліпші пади та луччі долі.
Перебачайте мені, господине, же-,м ся до Вас так нуд¬ною плетанею розписав, бо хоч тим (виправдаюся), же я ід Вам, яко ід своєму краяну, бесідував о своячині де тяжко ж малослівному бути. От-бо, очевидно, же що любе миле — то в серцях і річах! […] ’