Молодцям і красавицям руським посвящаю
сей вінець, сплетений з народних цвітів. Вони збирані на пи¬томій ниві, ізросли на дорогій нашій землі, під родимим небом, вибуяли в щасливу годиноньку, а хоч нині приглуше¬ні бур’янами,— не потеряли смирної краси своєї. Любуйте¬ся красотою рідних голосів! Вони пристануть, прилягнуть до невинної душі. Ваше чисте серце учує любозвуччя народних голосів, вилляних – із невинного серця, приб¬раних в чистий материнський язик. Суть то відголоски, кот¬рі відізвуться глибоко в серцях ваших — нагадають щас-ливі дитинячі Літа, коли вас рідна ненька голубила, бави¬ла і до сну уколисала. О щасливі, незабутні години! Вам і теперка весна сміється, ваших вольних грудей не стискає ніяка журба ні болість, ваша доля росте на потіху милої вам родини. Ви-сте щасливі, ви співайте! Співайте, кажу, но не забувайте, що в сих піснях зложений весь бит наш, що через них промовляє народ до вашого серця, тужить за дорогими утратами і надіється в вас відживитися. Майте¬ся гаразд.
Пісні народні є плоди із родимого зерна, на рідній землі вирощені, рідними соками підволожувані. Народ зложив у них весь свій бит, життя. Стільки віків перемчало, як хви¬ля, перед його умом. Він півець: що перейняв з дідівщини, прадідівщини, так виспівує, його потіху одгадає. Є то як би дерево велике, котре широко розп’яло розложисте га¬луззя і прикрило народ, котрий своє рідне дерево викохав; не є воно ні пересаджуване, ні прищеплене, лиш своя плоть, своя кров. Пісні є найдокладніше ізображення народності, життя народного.
В нашім язиці, в наших піснях переховалася ще в ус-тах народу оная передвіцька велична простота і ядерність, котру книжно образовані під різними вліяніями давно втратили.
1/3

Скільки скарбів нашої словесності струпішіло і погнило в негідних і недбалих руках, скільки згоріло по городах, замках і монастирях, скільки пожерла війна пристрасна! Але іде багато, може, лежить. Небачні виродки загибнути Дозволяють. Часом на дошках других книг найдуться дуже давні і важні кавалки. Коби ся відкрили так пам’ятні пісні, як «Цар. дв. рук.*, були би нам многі міста нашого отечест- ва тим дорожчі, тим мильші пригадками.
Чи за помершими під Калкою, в Києві і других (місцях) не було заводів, плачу, думок? Думки ті, пісні ті перелля-лися в пізніші козацькі: так мати за сином розщибалася над Дніпром, Сяном, Дністром за Батия, як пізніше її пра-правнучка плакала-лебеділа за своїм милим козаченьком. Чорна рілля заорана…
Пісенність наша вже не в своїй силі: вже відцвітають прекрасні цвіти народної поезії, особливо козацькі, бо як козаччина давно проминула, так і ті пісні — лише обламки давнього образу. Збираймо, складаймо старанно, щоби хоч по сих куснях відгадати мисль великих творців народних пережитої старини. Що за красота була десь, коли вони в своїй повності блиснули перед буйними товаришами, ко¬ли нині самі кавалки такі красні — бо рідко нині подибати пісню в своїй цілості! Збираймо сі останки, дорожчі нам, як забиткм твореній класичеської Греції або Риму, бо то наше, братія любезная, наше родиме — наша кров, наше життя…
Треба пісні збирати, бо гинуть між народом. Сли лиш народ зачинає читати, уже інше стремління дістане його умове образованіе, тупіє пам’ять і спускається на книжку. Много з книжок прийде в пам’ять речей, противних ізо- браженію і діятельності самоістної. Для того у народів письменних нема піснопінія народного — так як знаючий лічити письмом не зуміє в пам’яті зрахувати так легко…
Моє собраніє не повне, і далеко йому до того — бо хто годен вичерпати живе джерело: що начерпне, то прибуде; із землі що відіймеш, то знов надасть природа-мати…