Родимці! На широкій картині святої слов’янщини ле¬жить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Внслоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сто-рожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її ПО- сестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем слов’янщини єсть русь¬кая земля, а на ній мешкає нарід, славний колись багат¬ством і силою, но сто раз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роз¬дерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і вла- столюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Глянь¬мо на того сина руської землі.
Ото стоїть він похилен, яко самотня билинка, і на ши¬рокім полі вержен ненависними судьбами серед темную пітьму ночі на ігровище всяких бур і довольства, без зір- нички ясної, що би му світ єго житя розсвітила, без прияз¬ної руки, що би го в упадку підперла; на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної неволі, в очах стремить ся студений лід недовір’я і підозрілості, на лиці нужда і уко- рн; а сли би-сь в душу глянув, знайшов би-сь там безодню невіжества найсвятіших прав природи, найдорожчих правд божества. Позбавлен свідущества чоловічеської честі, по- збавлен, що так скажу, саМостоянної волі, темний, як ніч осіння, тяжкими стопами тягне він житя своє, гадав би-сь, що приріс землею і ставляє собою образ животящого тру¬па і тип цілого народу долі.
О, нема народу в слов’янщині, котрий би з так високого щабля багатства і слави, як колись Русь сіяла, так низько грянув в недолю, так глибоко запав в безвіствіє! Відлучен від всього, що духа оживити, достоїнство чоловічеськоє, двигнути, серце розвеселити, надію піднести зможе, заги- рив в собі огень божества і став ся німим служебником сліпоти ума і довольним орудєм самолюбія сильнійших.

А дно єстества єго так красне, а душа его так чесними питомстви обдарована! О, придивімся ще і душі тій, глянь¬мо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдное золотое зерно, которое лиш тільки вправної требує руки, аби роз- світити ясним клейнодом заранньої звіздки.
Правий серцем і усти *, доволен своїми, незнужден в праці, скорий в милості, повільний в месті, мужественний в борбі, мирний в покою, твердий в додержанні повзятого заміру, вірний в дохованю отечеських преданій, вірний церкві, незломлен свому владителю, становить він найчес- нійший тип достойного слов’янщини сина і образ тихого, безм’ятежного, боголюбивого обивателя краю.
Родимці! В краснім животнім світлі душі величаєся кождая відросль слов’янського велита, а серце його — Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, оста¬тись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати влас¬ної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?
Родимці! Європа подала світу новую бувальщини кар¬ту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: в о с к р е- с е н і є! Кождий нарід потряс підвалинами єстества сво¬го, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем моги¬ли? Величавая Віндобона виборола і для нас золотоє право письма і слова, а краснодушнії побратимці нашої землі давно розв’язали на руках дзвенящії окови підданства; а ми ж би-смо мали зрікатися найдорожчої чоловічества пер¬ли, могли б би-смо обоятно призиратися оковам душі? Бог присудив галичій Русі, тій маленькій частині великого на-шого народу, скорше щасливую судьбу і розсвітив над нею зорю нового щастя, незнаних житя свобод; а ми ж би не мали старатися о розсвіт душі нашого народу, аби спізнав, порозумів, полюбив тоє щастя, розбудив честь в своїй гру¬ді і став Ся того золотого дару достойним? Родимці! Сво¬бода єсть то красная і умная в.ідданиця, которая собі не полюбить сліпого жениха, а безсильному не подасть руки. Тільки з розвоєм духа розвиваєся земная і небес¬ная щасливість чоловіка, а блага краю множаться тілько благами душі; а которому ж чесному синові землі, якому правому обивателю не лежить на серці братнє щастє і благость краю?!
Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан русь¬
* Словом.

кого народу, занадто в’яже вас до него любов, гартован довгими віками чорної недолі, і занадто вгризла нам с’ тая неволя в серце, аби-смо не могли достойно розпізнаті* красних лучей свободи сонця; назадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби-смо не оцінили верем’я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий? Руськое серце чувствуе завсе право є, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жиз- ні! Воскресеніє животного* ядра з-під гро¬бової могил и!..
Найдорожчим маєтком народу єсть язик єго, він єсть душею, він єсть ядром єго жизні. Ткнешся бесіди, тикаєііі- ся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не єдного чоловіка, але мільйонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слов’янщина аж занадто велика, аби помістити в ширінях своїх голос жизні 15 мільйонів народу. Залишивши бесіду нашу, учинимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народного пре-столу Русі, а може, і цілої слов’янщини.
Родимці! Великая гадка промкнулася в моїй душі. Язик руський, тая стобарвная цвітка, возникшая з м’ягенькоі груді найчувственнійшої дочки Слави, а. слов’янщина, тот велит Європи, розпорошений по широкій землі без спіль¬ного огнища духа, без союзного огнива, без средоточного ідеального світу!.. Два помисли просвіту недоглядного, мо¬же, дитинячі, свішні, але ж дитина взростає в совершен- ного мужа, як бог возросту дозволить.
Хто ж бо в слов’янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласканя, котрим мати першеє дитя своєї милості любує, тої красавої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту
і воні тої літорослі золотобережної України?! І на слов’ян¬ськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приоді- ває вона золотими точками. Аж хочем налюбоватися її принадами милості, пійдім до Основ’яненкової Марусі, аж желаем надивитися ненаглядним її барв красотам, верж- мо око на єго всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка, аж розвеселитися і попус¬тувати — возьмім Котляревського; аж напослідок статоч-
I Живого, життєдайного.
180

ного образу хочем, прочитаймо един тілько короткий уступ Ц з «Перекинчика» під назвою «Бандурист», через незабвен- ного нашого Шашкевича написаний; а сли би-смо не по- жаловали потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-смо не єдину звізд- ку, котра би славу найкращому письменникові кождого народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов’яни, з того-то джерела черпали наші побратимці по¬ляки для свого язика овую обильность, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу креснорічія свого.
Але ж, може, ми хто скаже, що язик єсть типом народ¬ного духа, а народ руський, будучи темним і необразова- ним, на має одлучних понятій, так званих абстрактів (аЬ- зігасіе ЬедгШе), протоє і мова єго не здібна до ідеальних образовань любомудрія і сполучених йому лиць. Правда, родимці, що типом народного просвіщеня єсть язик єго, яко сума всіх одивлених ідей єго духа; але ж питаюся, яка ідея єсть вища над ідеєю бога? А тій ідеї служить Русь язиком прадідів своїх, язиком питомим, которим донедав¬на писали отці наші і від которого днешняя річ тілько м’ягшим розкладом слів і свободнійшим їх наклоном роз- личаєся і так ся виробляє, як ся розвиває народноє чув¬ство. А в тих богослужебних книгах наших якая глибокість помислів одлучних, якая докладність в толкованю найви¬щих правд християнських, як ясноє і барвноє лице чувстви- тельних появів душі! Там-то в наших «Минеях», «Тріодах», «Осьмогласниках» знаходиться овая краса, сила і обиль- ність мови, которая високому степеневі душевного нашого колись образованя вічний ставляє пам’ятник…