|
Почтенний читателю! З-під тягару довговременного лишенія, забвенія, розстроєній і запустінія видобуваєся нині пробуджена словесність руська так тяженько і поволі, як з-під заморози і снігу первий ряст весняний, котрого-то, хотяй облесні лучі полудневого сонця хвилями до житя пробуджають, одна- ко ж допікаючий потяг сіверного вітру і докучливі приморозки знову валять і часто приголомшують […] Піснотворєнє «Скит Манявський» основане єсть на повістях, які підслухати придарило ми ся з уст нашого про |
| 181 |
| стого народу сільського, межи котрим літа мої дитинні в сусідстві того ж скиту прожив-ем. Яким образом народ наш преподанія бувальщини переховує, як їх передає по- томності, як чувствує і думає, як знатнійші случаї природи і діланій чоловічеських понімає, тоє сохранити і вірно віддати було і єсть моїм іскренійшим желанієм; протоє, оскіль- ко возможно і правилам доброго вкуса несупротивно, ста- равєм ся не віддалятись від нарічія простонародного, яке в цілій восточній Галичі вообще употребляєся; а где конечно припадало задержати, так зовимії повітовщини, наприклад], слова чисто гірські, гуцульські, тії в приміча- ніях по возможності із’яснити не залишаю. З дорогоцінної нам старословенщини церковної, котра мні впрочем не єсть чужая, употребляю тілько тії слова, котрі часто і в устах народу суть обикновенні і зрозумілі. Хоронюся однако ж зв’язей конструкційних старословенських, бо тії виговоо і понятіє простолюдина руського зовсім перевисшають. По мнінію моєму, старословенщина в отношенію к бесіді простонародній єсть то неісчерпаємий істочник слів чисто кла- сичеських, подібний багатому складові добірного і дорогоцінного матеріалу, з котрого рука вправного майстра потрібні і здібні часті добирати і ними будівлі підля новійшого вкуса внішнін вид і устроєнє надавати может.; однако ж наслідувати форми конструкційні і синтактичні з тої ж старословенщини було би нині зовсім непрактичним і неужиточним; […]
Що касаєся содержанія внутрного, желанієм моїм було начеркнути хоч вутлий образець поезії народної, бо поезія єсть нерозлучним свойством народу малоруського і мяйже невідступающа товаришка простолюдина во всяких відмінах долі і хвилях житя від колиски аж до гробу і пере- биваєся в піснях, повістях,- казках, приповідках і обрядах при розличних случаях родинних і товариських, радісних і сумних, як тая легенька плавина, котру хотяй болвани пливущу часто під воду нуряють, однако ж від води легша утонути не може! Але отрослі тої поезії народної, порозкидані сям і там, як благовонні самородні цвіти помежи бур’яни, хабнича і терня по буйних руських нивах і як золото або інші дорогоцінні крушці часто з грузею змішані, ожидають трудолюбивої і вправної руки, котра би їх | красну китицю позбирати, зв’язати, з терня і грузи очистити і в цвітучім зільнику родимім плекати уміла. Колись- то, но давно вже дуже, іміла Русь славетна своїх народних півців, Боянів, бандуристів і гуслярів, котрі на подобу трубадурів провансальських або німецьких Міппсззпрєг ходячи з хати до палати по містах і селах, співали славу |
рицарів, любощі молодців і дівиць і всякі знатнійшії слу- чаї, в природі або межи народом приключившіся, пісні тії, думи, повісті і казки виголошали родимим чистим словом руським, а так поезія, від язика матернього невідлучаєма, була первою підвалиною і коренем словесності і народності руської! Віра Христова по обряду восточному, завівши богослуженє народним язиком, тілько тії мнінія первобнт- ного язичества істребила, котрі правилам і догматам явне сопротивлялися, а обряди і тих же касаючіїся пісні і повісті, чистоту віри менше мутящії, народові лишила; з того поезія народна новий і то значительний возраст приобріла, бо з где-некотрих преподаній християнських утворили віщуни і баснотворці народні так зовимії легенди, в котрих где-нещо з віри зо спадщиною язичества змішали–і з того едну цілість утворили. В тій послідній отраслі нарід руський більше над інші собі любує, а тої-то барви єсть також нинішнє піснетворенє «Скит Манявський».
Прекрасний храм словесності взагалі, а поіменно поезії народної, колись межи русинами в повноті великоліпно сіявший, почав з часом нидіти і упадати, так що нині майже лиш яко в згарищах і розвалинах, чим колись був, сумно посвідчає; бо, кромі немногих пом’янників, письмами начертаних, кромі мимоходом киненої згадки о них в где- некотрих літописах, нині майже виключно з світлих пала- тів вельмож і почасти з світлиць середньої верстви виперта, тілько під низьков селянина стріхов послідніх знайшла притулок. Неприязнєннії вліянія внешнії і причини внут- ренні того сумного проісшествія вислідити і довольно освітити буде задачею розговорів при частях слідуючих сего діла. Храм той не може до давньої світлості іншим образом двигнутися, як тілько сли порозкидані частки тих згарищ і розвалин позбирати і, щоби був такий, як первнй, з такого самого матеріалу і тим самим іскуством зводити, будувати і Строїти не залишимо! Явний протеє доказ, що кождого любителя родимої словесності, котрий в собі да- рованя до сего кмітує, святійшим єсть званєм, перші підвалини будучого храма словесності народної відгребанєм, збиранєм і плеканєм поезії народної закладати; бо без тих кріпких родимих підвалин ціла будівля — не наша, мусила би ся колибати і перед часом упасти! Всі побратимці наші, племена словенські, пробудившися з твердого сну многих столітій до нового житя умствен- ного, тим, а не іншим животіти і розвалившийся храм словесності народної наново строїти розпочинали; а що тою Дорогою в кількох десятках літ зайшли дуже далеко, а нас, засоромлених, ззаду лишили, єсть то голосно знакомою і |
| нас очевидно поучаючою правдою і усередною пересторо гою, щоби і ми наше величественне предпринятє звідтам розпочинали. Принуджені-смо терпку правду собі сказати що-смо в тім званю досі недалеко поступили, що однако ж не тій причині, яко би-смо важність его запізнавали або той бісер народний низько цінили, але по більшій часті об- стоятельствам неприязним завдячити годиться.
3-помєжи досить численних писателів наших, дарова- ніями поезії знакомитих і досі гденекотрими сочиненіями ім’я своє Русі об’явивших, многі на тоє бездорожє схибнули, що в руські слова і в штучний, вимозолений і пригладжений стих чужі чувства, чужі образи, подобія, порівняння і приповідки приоділи і тоє підметча руською поезією прозвали, що так з правдою згоджаєся, як сли би- смо чорного мурина або мідяної лиця барви американку в сірак, опанчу, перемітку і сукману прибрали, межи русинів замішали, а потім хтіли присягою удостовірити, що вони суть русини родимі! Інші до повищих неприличностей ще і тую додали, що чуже лице в не свої шати приоділи, чужі гадки і чувства, словами з словарів немалоруських вигребаними,’ народові цілком незнакомими виголошені, твердими дибами прозодії польської, німецької або високоросійської спутали, і той плід рабського наслідованя дитиною свободного і чувствительного ума малоруського іменувати не соромію- ться, як видимо примір в якійсь там граматиці, недавно русинам накиненій, где правила прозодії з латинського і німецького стиля живцем присвоєні і уламки стихотворе- ній поетів штатських і салонових заграничних вітіям малоруським, яко єдиний наслідованя достойний образець, на- тручаються. Як перець індійський або риж італійський, всіяний і в найбуйнішу галицьку ниву, не прозябне, не дозріє, не погодує і не збагатись земледільця руського, так подібні плоди поезії не займуть і не розгріють чувством грудь русина, хіба що на них, як на гладенькі, але без- животні фігури гіпсові, обоятно і холоднокровно поглядати буде. Покмітували багатство того сокровища народного і по- братимці наші поляки, незабвенний в пом’янниках словесності руської Вацлав з Олеська звернув первий загальну увагу на тоє ж зібранєм пісней галицько-руського народа- Сумний той воістину доказ дрімоти умної межи русинами, що первий той возбудитель до житя словесного, хотяй на землі руській, не русином іменувався, а ще сумніший, ш° в тих самих часах гденекотрі з просвіщених русинів, зане- хавши цілком свою, в словесності, а іменно в поезії польській, одлічія гляділи! Пізнали багатство того сокровиїдз |
| 184 |
| народно-руського і інші, писателі польські, но з великим оскорбленієм того ж, бо коли пом’янутий собиратель Вац- лав з Олеська пісні руські в їх питомій одежі — в язиці руськім, оддав і їм ціну і ім’я руське признав, інші натомість, яко Зорян Ходаковський, Войціцький і ще где-ие- котрі, пісні і думи руські яко отросль невеличку і повітов- щину язика і словесності польської світу представити воз- наміряють! А єще інші, яко Богдан Залеський, Михаїл Чайковський і кількох поменших, руські чувства, лиця, поведінки, образи, прислів’я і повісті польськими словами приоділи і утворили з них спорний збірчик поезій, красних вправді, іскусних і занимательних, але ані польських, ані руських: не польських, бо предмет і матеріали руські, не руських, бо язик і все внішнє пристроєне польськеї Одлич- ний дарованіями і вдохновенієм народнопоетичним Томко Падура і предмети, і язик руський в своїх прекрасних лі- ричеських піснях учинив рабинями панської думності і не- народних мніній і желаній так зовимої «Золотої Бороди».
З того всего слідує очевидно, що єдно без другого суіце- ствовати, процвітати і хісна умного народові принести не може, то єсть предмети взяті з народа без народного язика, а навїдворот язик народний, сли ним чужі предмети обробляти і за питомі народні підкладати покусимося. Отже ж явним єсть доказом, що без поезії народної, без того єстественного кореня, годі нам будівлю храма словесності народної розпочати, бо будували би-смо на піску. Правду сего ізреченія підкріпляє тоє, що у всіх народів від найдавніших часів поезія була першим об’явленієм житя умственного. Старші суть піснетворенія поетичні Гомера, Гесіода і Орфея від прози Геродота, Тукидіда, Арі- стотеля і інших у греків; перва історія римська Еннія написана була стихами; а наші побратимці поляки, докіль їх писателі старих класиків рабсько наслідували, доти, сміло можна повісти, народної словесності не мали, бо мозольні і високоучені тих же плоди умні тільки вищим училищам і людям вищого сословія і просвіщенія були приступні і зрозумілі, а цілому загалові народа були чужими і мертвими. Аж як новійші їх писателі сокровище поезії народних достойно оціняти, квітки благовоннійші і кращі з неї вибирати і своїм талантом, іскуством і дотепності то в поєдинчі китиці, то в общий вінок вплітати почали, від- тогди у них словесность і просвіщеніє народне скорійше поступати почало. Що однако ж до своїх первісток народних пребагато руських примішали і присвоїли, о тім вже вище речено і притім спімнути не завадить той удивитель* ний примір логіки польської, що коли їх поети сочиненєм |
|
дум, з житя народно-руського присвоєних, вінець грем’я- Щої слави в народі польськім собі приобрели, інші їх сателі, як там якийсь з найновіших, в розговорах своїх о народі малоруськім лиця ділаючі, героїв тих дум, бунтів- никами і різунами прозивати не сороміються. Се загалом 1 важності, ціні і необходимій потребі пле- каня поезії народної. О розличних отрослях тої ж, о свой- ствах кождої з них і о вліянії на умственноє і нравствен- ноє житє народу руського відкладаю розговори ширші і точнійші до слідуючих частей. Далекий єсьм від того честолюбного вмінія, яко би-м хотів нинішньому моєму сочи- ненію поетичеському який-небудь степень удачності признати або тоє комусь за образ наслідування натручати. Знаю я аж надто добре, що і кілько нам ще не достає, але, заложивши руки, ждати, доки щось совершенного, класичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним; бо где нема матеріалу, з грубілої тріски обтесаного, там не буде що состругом пагладко стругати, і сподіюся, що любимії родимці, почтенії читателі сего піснетвореня, маючи на взгляді мов дитинячий вік нашої словесності теперішньої, схочуть погадати, що «кождий початок єсть тяжкий», і щирую волю за самоє діло тим часом прийняти. Від того-то благосклонного принята заохота до дальших предпринятій і трудів на полі словесності і засолодженя всяких приключитеся могучих терпкостей зависіти буде. А ви, братя, сотрудники на тій же запустілій родимій ниві, не упадайте духом бодрості і не умлівайте на силах: збираймо і обробляймо якії-небудь, хоть видом мало зна- комиті уламочки тих сокровищ народних, а словесность наша, в народі укоренившася, котра пережила враждебні насилія іноплеменників, мечей монгольських, ясира кримського, їд фанатизма релігійного і махіавелізма політичного, від побратимців на плем’я наше зливаємий, пережиє за помочію вишнього і нашою постоянностію також упреки і досадженя нинішніх мудрагелів так побратимчих, як і своїх відступників, і двигнеся колись в храм великоліпний, в тінистую деревину, котра чей колись нарід руський ово- щами і вонями яснійшого пізнаня, просвіщеня, чемності, благонравності, а через них луччої долі, посилкувати і укріпляти буде. |