А08ІМТ МАЕСЕМТЕ5, NОN &ЕЕКІШТ РЬАЕСІ МАК(ЖЕЗ (по нашому:)
КОБИ НАМ ХЛІБ НАСУЩНИЙ, ЛЕГШІ ДНЕВНІ ПРАЩ,
СТАВ БИ СЯ НЕ ОДЕН З НАС ВИРГІЛЬ І ГОРАЦ1И
З-під тягару довговікового розстроєння і запустіння ви- добуваеся нині пробуджена словесність руська, так тяжень¬ко і поволі, як з-під заморозі і снігу первий раст весняний, котрого хотя й облестні заучі полудневого сонця хвилями до житя пробуджають, однако ж допіскающій подув с 1 верного вітра і докучливі приморозки знов валять і часто приголомшають… Чувствую і я тоє, що нам до со- вершенності єще так далеко, як далеко травиці, добуваю- щійся з землі лона, до тої пори, щоби з неї тяжкій, повний колос к землі пригинався! Но кто ж з нас виноват, що нам до недавна гірка судьба до храма родимої словесності во¬рота зачинивши, майже зовсім вхід перепиняла? Пісно- твореннє «Скит Манявській» основане на повістях, які ме¬ні підслухати придарилося з уст нашого простого народа сельського, межі котрим літа свої дітині в сусідствії того ж «Скота» я прожив. Яким образом нарід наш поданя бу¬вальщини переховує, як їх передає потомності, як чувствує і думає, як знатнійші случаї природи і діланій людських понимає, тоє сохранити і вірно оддати, було і єсть моїм іскреннійшим желанєм; проте, о скілько можна, старався я, не оддалятись од нарічія простонародного, яке в восточ- ній Галичині употребляєся; а где конечно припадало за¬держати так зонимі повітовщини (н.-пр. слова чисто гір¬ські, гуцульські, тії по можності із’яснити не залишу). З дорогоцінної нам старословенщини церковної, котра мені вирочім не єсть чужою, употребляю тілько ті слова, котрі часто і в устах народа приходять і суть зрозумілі хороню¬ся однако ж связей конструкційних старословенських бо тії виговір і поняттє простолюдина зовсім перевисша- ють.
Щодо содержання внутренного, желанєм моїм було на- черкнути хоч утлий образец поезії народної бо поезія єсть нерозлучимим свойством народа малоруського, і майже неодступна товаришка простолюдина во всяких одмінах долі й хвилях життя, од колиски аж до гроба, і перебивася в піснях, повістях, казках, приповідках, і обрядах при роз- личних случаях родинних і товариських, радістних і сум¬них, як тая легонька плавина, котру хотя й бовани часто
187

під воду нуряють, однако ж од води легша утонути не може! Але одраслі тої поезії народної порозкидані сям і там, як благовонні самородні цвіти помежі бур’яни, хаб- нича і терня по буйних руських нивах, і як золото або інші дорогоцінні крушці часто з грузею змішані, ожидають тру. долюбивої і вправної руки, котра би їх в красну китицю позбирати, звязати, з терня і грузи очистити і в цвітущім зільнику родимім плекати уміла. Колись то, но давно вже дуже, іміла Русь славутна своїх народних півців, боянів, бандуристів і гуслярів, котрі на подобіє трубадурів Про- венсальських або німецьких Міплезап^ег-іЬ ідучи з хати до палати, по містах і селах співали славу рицарів, любощі молодців і дівиць, і всякі знатнійші случаї в природі або межі народом. Пісні тії думи, повісті і казки, виголошу¬вали родимим чистим словом руським, а так поезія, од язика матернього неодлучима, була первою підвалиною і коренем словесності і народності руської! Віра Христова по обряду восточному, завівши богослужіннє народним язиком, тільки тії мніня первобитного язичества істребила, котрі правилам і догматам явно сопротивлялися, а обряди, пісні і повісті чистоту віри менше мутящі, народові лиша¬ла; з того поезія народна новий і то значний возраст прі- обріла, бо з гдекотрих поданій християнських утворили віщунн і баснотворці народні так зовимі легенди, в котрих гдещо з віри зі спадщиною язичества змішали, і з того одну цілість утворили. В тій послідній одраслі нарід русь¬кий, яко повсігда релігійний, більше над інші собі любує, а мої то барви єсть також нинішнє піснотворенє «Скит Манявській».
Прекрасний храм словесності, а іменно поезії народної, колись межі русинами в повноті і великоліпно сіявшій, по¬чав з часом видіти і упадати, так що нині майже лиш яко в згарищах і розвалинах, чим колись був, сумно посвідчає. Кромі немногих пом’ятників письменних, кромі мимоходом киненої згадки о них в гдекотрих літописях, нині майже виключно з светльїх палат вельможей і по часті з світлиць середньої верстви, тілько під низькою селянина стріхою, послідній знайшла притулок. Храм той не може до давньої1 світлості іншим образом двигнутися, як тілько єслі пороз¬кидані частки тих згарищ і розвалин позбирати не зали¬шимо!
Явний проте доказ, що кождого любителя родимої сло¬весності, котрий в собі дарованя до сего кметує, святійшим єсть званєм, перші підвалини будущого храма словесності народної, одграбанєм, збиранєм і плеканєм поезії, народ¬ної закладати: без тих кріпких, родимих підвалин ціла бу¬
188

дівля — не наша, мусіла би ся колябати і перед часом упасти! Все побратимце наші племена славенські, пробу¬дившися з твердого сну многих столітій до нового житя умственного, тим а не іншим животіти і розвалившійся храм словесності народної на ново строїти розпочинали; а що тою дорогою в кількох десятках літ зайшли далеко, а нас засоромлених з заду лишили,— єсть то голосно зна- комою і нас очевидно поучающою правдою, і заразом усердною пересторогою, щоби і ми наше величественне предпринятє з одтам розпочинали! Мусимо терпку правду собі сказати, що ми в тім званю досі не далеко поступили; се однако ж не ті причини, якоби ми важкість єго запіз¬навали або той бісер народний низько цінили, але по більшій часті обстоятельствам непріязненим завдячити го¬диться! З помежі досить численних писателів наших, даро¬ваними поезії знакомитих, многі на тоє бездороже схиб¬нули, що в рускі слова і в штучний, вимозолений і пригла¬джений стих, чужі чувства, чужі образи, подобія, порівнаня і приповідки приоділи, і тоє підметча руською поезією прозвали, що так з правдою згаджаєся, як коли би чоного Мурина або медяної лиця барви Американку в сіряк, опан¬чу, перемітку і сукману прибрати, межи русинов замішати, а потом присягою удостовірити, що они суть русини роди¬мі!… Інші до повисших неприличностей єще і тую додали, що чуже лице в не свої шати приоділи, чужі гадки і чув¬ства, виголошені словами, з словарів не малоруських ви¬гребеними, народові цілком незнакомими,— твердими ди¬бами прозодії польської; німецької або високоросійської спутали, і той плід рабського наслідованя дітиною свобод- ного і чувствительного ума малоруського іменовати не со-ромиться! Видимо примір того в якісь там граматиці, недавно русинам накиненій, где правила прозодії з латин¬ського і німецького стилю, живцем присвоєні, і уламки стихотвореній постів «штатских» і сальонових заграничннх, поетам малоруським яко единственннй наследованя до¬стойний образец натручаются. Як перед індійській або риж італійській, всіяний і в найбуйнішу галицьку ниву, не прозябне, не дізріє, не погодує і не збагатить земледільця руського,— так подобні плоди поезії не займуть ум і не розгріють чувством грудь русина, хіба що на них, як на гладонькі, але безживотні фігури гипсові обоятно і холод¬нокровно поглядати буде! І на що ж, як мовить наша при¬повідка: «до керниці, воду ляти?> На що нам чужого, коли в народі нашім знаходимо так багаті засоби матеріалів до прекрасних поезій народних? Пізнали тоє хоть по части гдекотрі з наших світу мало ще знані, по правому серцю

руському дорогі імена: і, пр. покійний Маркіян Шашкевич Николай з Николаєва, Далебор Вагилевич, Яков Голова’ цький, автор Наддністрянки, Рудольф Мох і інші, котрі в свої не многі, но ревні піснотворення чистоту малоруського язика і чувства руської душі переляли! Покметували бо- гатство того сокровища народного і побратимці наші, по¬ляки; а незабвений в помянниках словесності руської Вац- лав з Олеська, звернув первий вниманє на то ж — зібра- нєм пісней галицько-руського народа. Сумний то доказ дрімоти умної межі русинами, що в тих самих часах где- котрі з просвіщених русинів, занехавши цілком свою, в словесності; а именно в поезії польській одличія гляділи! Пізнали богатство того сокровища народно-руського і інші писателі польські, но з великим оскорбленєм того ж, бо коли Вацлав з Олеська пісні руські в їх питомій одежі: в язиці руськім оддав, і їм ціну і ім’я руське признав,— інші на-томість як Зоріян Ходаковський, Войціцькій і єще гдекот- рі; пісні і думи руські, яко одрасль невеличку і поветов- щину язика і словесності польської світу представити на¬міряють! А єще інші, як Богдан Залеській, Михаил Чай- ковській і кількох поменших, руські чувства, лиця, пове¬дінки, образи, прислів’я і повісті польськими словами при¬оділи і утворили з них спорий збірчик поезій, красних в правді, але ані польських, ані руських: — не польських, бо предмет і матеріали руські; не руських, бо язик і все вні- шнє пристроєне польське! Одличний дарованими і вдохно- венєм народно-поетичним Тимко Падура і предмети і язик руській в своїх прекрасних ліричних пінях учинив, раби¬нями паньскої думності і ненародних мніній і желаній так зовимої «Золотої Бороди». З того всего следує, що одно без другого существовати, процвитати і хісна умного на¬родові принести не може (то єсть предмети взяті з народа, без народного язьїка, а не одворот язик народний, єслі ним чужі предмети обробляти, і за питомі народні підкла¬дати покусимося): Отже ж явним доказом, що без поезії народної, без того єстественного кореня, годі нам будівлю храма словесності народної розпочати, бо будовали б ми на піску! Правду сю відкріпляє те, що у всіх народів, од найдавнійших часів, поезія була первійшим об’явленєм життя умственного. Старші суть піснотвореня поетичні Го- мера, Гезіода і Орфея од прози, Геродота, Туцидила, Ари- стотеля у греків; перша історія римська Еннія написана була стіхами; а наші побратимці поляки, докіль їх писате¬лі старих класиків рабсько, наслідовали, доти — сміло можна повести — народної словесності не мали, бо мозоль¬ні і високоучені тих же плоди умні тілько висшим учили-
19»

ідам і людям висшого провіщеня були приступні і зрозу¬мілі, а цілому загалові народа були чужими і мертвими! Аж як новійші їх писателі сокровище поезії народної до¬стойно оціняти квітки благовоннійші і красші з неї виби¬рати, і своїм талантом, іскуством і дотепностю, то в поеди- нічі китиці, то в общій вінок вплітати почали, од тогди у них словесність і просвіщенне народне скорійше поступати почало. Що однако ж до своїх первісток народних пребо- гато руських примішали і присвоїли, о тім вже висше ре¬чено, і при тім спімнути не завадить той удивительний при мір логики польсокої: що коли їх поети сочиненєм дум, з життя народно-руського присвоєних, вінець гремящої сла¬ви в народі польськім собі приобріли, інші їх писателі, як там якійсь з найновійших в розговорах своїх о народі ма¬лоруськім — лиця ділающі героїв тих дум бунтовниками і різунами призивати не сороміються.
Се загалом о важності, ціні і необходимій потребі пле¬кати поезії народної! О розличньїх одраслях тої ж, о свой- ствах каждої із них, і о вліяню на умствеине і нравственне житє народа руського одкладаю розговори ширші і точній- ші до слідующих частей. Далекій я од того честолюбного мненія, якобим хотів нинішному своєму сочиненю поетич¬ному якій-небудь степень удачності признати, або тоє ко¬мусь за образ наслідованя натручати! Знаю я аж надто добре, що і кілько нам ще недостає але заложивши руки ждати, доки щось совершенного, клясичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним, бо где нема матеріалу з грубшої тріски обтесаного, там не буде що состругом на гладко стругати! і сподіюся, що любимі ро¬димці, почтенні читателі сего піснотворення, маючи на взгляді мов дітинячій вік нашої словесності теперішньої схочуть погадати, що «кождий початок єсть тяжкій», і щи¬ру волю за саме діло тим часом приняти! Од того то бла- госклонного принятя заохота до дальших предпринятій і трудові на полі словесності зависіти буде. А ви братя! со- трудники на тій же запустелій родимій ниві, не упадайте духом бодрості і не омлевайте на силах: збираймо і оброб¬ляймо які-небудь, хоть видом мало знакомити уламочки тих сокровищ народних, а словесність наша в народі вко¬ренившись — коли пережила враждебні насилія іннопле- менників, мечей монгольських, яссира кримського, їдь фа- натизма релігійного і мехіявелізма політичного од побра- тимцев на племя наше зливаєму,— пережіє за помочею вишнього і нашою посгоянностю також упреки нинішних мудрегалів, так побратимчих, як і своїх одступників, і двиг- неся колись в храм великоліпний, в тінисту деревину, котра
(91

чем колись нарід руській овощами і вонями яснійшого пі. знання, просвіщення, чемності, благонравності, а через них лучшої долі, посилкувати і укріпляти буде.