Чого єси так замовк, коханий друже і приятелю? Я пи¬сав до тебе, а ти мені не одвітував; думав я, що тебе вже нема в Нижньому, коли од Куліша одібрав звістку, що тн й досі сидиш там. Чому досі нічого не подарував із свого компонування? Кажуть, що ти багато псалмів переклав. Я тільки й читав те, що Куліш у «Граматці» надрукував. Мене порадувала ся «Граматка», не так сама, як та дум¬ка, щоб писати для народу. Уже бо тепер прийшла-«ара писати не з народу, а для народу. Приходить час проснутись простому люду і розумом працювати. Отеє, коли в царськім рескрипті сказано, щоб подумать об заводі шкіл і об вихо¬ванню народа, то мусять щирі южнорусн ужити тую цар¬ську милость для користі і ужитку, і подносу своєї мови,
237

і людського Стану. Треба, щоб посилали учити дітвору по- нашому. А для того не досить хотіння; треба ще того, по чім учитись. А то тепер і щирий чоловік насміється з нас- от, скаже, писали, писали і повісті, і комедії, і романи, а саме головне забули. Правда, і вірші, і драми, і романи установляли мову і розвивали її, тільки тепер прийшла пора подумати про інше. Мені здається, що погляд Кулішів, хоч і добре написаний, не годиться для букваря. Єсть то більше щось поетицькеє, а народу треба тепер не лагомин- ків, а твердої, тривкої страви. Поезії нашої він не прийме, бо має своєї стільки, що й нам уділить на довгі віки. Тепер «нам треба граматики, своєї мови, короткої єстєственної історії, короткої географії та космографії та короткої книги про закон, наскільки то потрібно для народу. От що нам треба! Як тобі здається? А то аж сумно дивиться на ті шпаргали, що понаписували в останні роки різні співаки, такі, що одно другого дурніші. Тільки тобі писати вірші, а другі нехай працюють, а не співають.