Дивне отеє в нас діло, панове громадо, наша словес- яость українська! Не було, не було її тоді, як наші д||| великим коштом громадським академії да школи споря- жали, і до німців дітей у науку посилали, і саму німоту до себе великими грішми підіймали, а тепер — ось тобі на! Усе не до смаку, що в нас починаючи аж од Нестора, по¬написувано: треба якусь іншу мову і інший дух у книжках появити. Уже ж, здається, наші заесманські сусіде й геть- то вибились із-під німецької опеки: почали по-свойму ду¬мати і до свого народного смаку в книжках вертатись… Зда¬ється, нам би тілько йти за ними слідом, і одну літературу гуртом создавати. Ні, нам чогось іншого заманулось, і вже не десять і не двадцять років Україна на свою самостайню словесность почувається. Охотніше почали наші хлоп’ята слухати {бурлацьке юродство Котляревського*; аніж чепур-кувату Кармзинщину. Як же появив Квітка на світ своІсГ Марусю, то вже хіба щирі паненята — такі, що її няньки в них були німкені — од неї одвертались. Що вже там ні дру¬ковано по столицях — нічим так нашому брату не догодже¬но. Те ми читали смакуючи, а Марусю — плачучи; так тут уже хоть і не кажи, що нам рідніше. Найбільш ми вподо¬бали з сусідньої словесності Пушкіна, і таки — нігде прав¬ди діти — повпивались були його поезією, наче тим старо¬світським метом, що п’яне чоло його величають. Затяг він силоміць нас на бучний бенкет до себе. А тут іще й земляк наш Гоголь почастував нашу громаду гарним да ще й за¬правленим по-нашому спотикачем; то здалось нам, що вже 1 додому з того бенкету не втрапимо. Як же гукнув свою пісню Шевченко да вивів нас у степ, да провів скрізь по¬над Дніпром аж до Лиману, то де той і хміль у нас подів¬ся! Протверезив нас рідний кобзар, наче в вишневому садку по росі покачав, і вже з того часу іншим смаком нам у словесності запахло. Гарні, да ще й боже, які гарні, стихи, поеми й повісті Пушкін понаписував! Навіки добрі картини 1 наш Гоголь понамальовував. Нехай воно й буде собі по кінець світу до любої впбдоби кожного, хто розуміє всяку красу й правду, якою б її мовою ні вимовлено. Нехай чи¬тають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байро- ном, Шиллером і Міцкевичем. Ми й сами всього того до¬волі поначитувались і вже сказати, що насмакувалися.
256

Тілько ж бо у гостях, кажуть, добре, а дома ще лучче. По-бенкетувавши на тому пишному чужоземному бенкеті, рве-мося ми тепер, мов із неволі, у рідні села, степи й луги. Там нам любо, там нам здорово і на серденьку легко!
Розпочав нам Шевченко довгу і широку, справді вже рідну пісню,— пішла луна по всей Україні. І не всує ж го¬лос його понад Дніпром-Славутом розлягався: ось уже й на його віку почали озиватись голоснії речі не з того, то з іншого кінця рідного краю. Не всує й старий дядько Квіт¬ка виявив нам наших селян по-братерські. Придивившись його поглядом до людей простих ближче,”постерегти наші писателі, велику глибину сього жерела несчерпаного, і бе¬руть і беруть з його високі, величні, або розкошні, як садо¬ва квітка, типи народні. Не всяке, правда, й пам’ятає, хто знайшов, хто прокопав і оправив віковічню криницю, а про те, живуща вода з неї рине і рине. Квітчина пам’ять буде святаво-віки поміж нами: він самостайно зрозумів серцем, що то за диво праведне — наші селяне; він зробив те ж саме для прози, що Шевченко для стиха українського: він так само постеріг й переняв поезію щоденної сільської мо¬ви, як Шевченко — поезію народної пісні. Удвох вони за¬правили нашу словесность віковічною силою і назнамену- вали їй правий і далекий путь. Шкода, неоплакана шкода, що рано Квітка покинув світ, а ще ранше —своє єдине хвалебне діло… Щевчєнко остався дослі йоіо,единовладнім батьком серед невеЛїґкої сім’ї рідних писателів. Нема нам* закону’ над його слово, тілько одна народна’ поезія для__ йо¬то-і для всіх нас сто|ть за віковічній взір,\цаГйнародної поезії ніхто не зачерпнув так з глибока, як Шевченко? На¬бравшись ізмалку всього, чим живе й”диш1Г селянин, він підняв прості, хадж гюамави.-дп високої пісні, і разом зро¬бив з них ревну, с^р-гтттгтприку і пргпнииГГгппг
Тому назад два годи, з’явився в нас писатель, під пару Квітці, або й Шевченкові,— не по своїм, правда, творам, а по великим надіям, котрі над тими творами в нас засія¬ли,— писатель того ж душевного складу, що 1 Квітка, ті¬льки що без його снаги — широко повість розпростирати і од гарячих сліз видатись у молодий регіт. Не знарошне він занедбав Квітчин способ малювання наших селян; ні, він не здолав вибитись із народного оповідання, чи живої істо¬рії життя людського, которе вбачав своїми очима, і його невеличкі повісті можна вважати тілько за ескизи, з ко- торих, під щасливу годину поетичного творчества, нама¬льована віковічні’ми віршами Катерина. Геній народний создав Шевченка з його стихом золотоголосим. Марко Вов-
9 175
257

чок з своїми оповіданнями, надто близькими до бувальщинп явився ніби на те, щоб побачили зблизька, уже не скрізь Шевченків стих, або Квітчині поетичні й сміховинні повісті що то справді за багатий наш геній народний! Печатаючи Народні.оповідання, й додав од себе до них переднє слово. «Великого стоять сії оповідання тим,— говорив я,— і ще живописують наших селян, як вони єсть перед нашими очи¬ма,— живописують не так, як звикли на них дивитись ізвер- ху, а так, як вони самі на себе дивляться… Се не видумки на потіху гулящим людям; се жива етнографія, котору зро¬зумів писатель здоровим умом і гарячим серцем».
Справді Марко Вовчок, зібравши поміж народом пер- вообрази Шевченкових Катерин і Наймичок, ніби тим до¬дав його Кобзареві автономію, що справді наш сільський люд, у своїй занедбаній долі, носить у собі, розбитими ча¬стинами, той високий поетичний образ, которий Шевченко надав йому в своїх поемах.
Дуже тії помиляються, що, не бачивши зроду нашого сільського люду, як він поводиться поміж собою, взяли тії оповідання за якісь поеми з народної жизні. Ще раз ка¬жу: «се жива етнографія», і пид тим-то поглядом мають вони найвищу свою коштовность. «Сам по собі Марко Вов¬чок іще не виявивсь,— говорив я в передньому слові,— «а велике його діло, яко речника (народного, которий говорить не од себе. Не свої мислі він об’являє нам, як Квітка; не своєю душею за народ боліє, як Тарас: писатель тут од- ступився геть, назад свого писання, а в писанні його сам народ, лицем до лиця, промовляє до нас словом своїм та- І кож, як у вищі свої години промовляв піснею».
Отож Шевченко, один Шевченко дознавав іногді таких вищих годин, і се вже не народний геній помагав йому, а сам він додавав орлових крил народному генію. Коли су¬дилося й Марку Вовчкові піднятись на рівню з ним висоту І творчества, то станеться се тілько тоді, як ескіза з натури І не буде в його видно за самостайнім творчеством. Хто в І Шевченковій Катерині, або хоть і в Марусі Квітчиній, ба- І чить ескіз, копію з людини, котора б стояла перед очима, а не перед душею поета? Катерина похожа на живих лю¬дей — правда, тілько що таких Катерин на світі тисячі, і І ні одна кругом на неї не похожа: а Вовчкові Одарки, Се- . стри і Козачки жили, або і досі живуть, на світі, як натур¬щиці, з которих зняв собі маляр портрети для картини. Тим-то й остерегав я своїм переднім словом сусідню кри¬тику (нашої ще немає) од неумисної хиби (бо наш народ і його людськость для неї діло нове, або й зовсім недові¬доме). Здається, що більше всіх зрозумів мене переводчик
258

Народних оповіданій з українського, пан Тургенєв, бо, впо-добавши поетичний дух і склад тих невеличких повістей якнайширше, остерігся додати од себе статечний суд і ука¬зати їм у словесності праведне місто. Переднє словце йо¬го коротеньке аж надто, і здався шановний переводчик на нас, українців, що ми то їх поставили високо.
Пан Марко Вовчок напечатав недавно свою Інститутку, котору переложив по-своему той же пан Тургенєв. Тут, здається, ступив він дальш од первих оповіданій; а все ще скрізь картину пробиваються в його натурщики й натур¬щиці, з которих він посписував собі етюди. Самостійного творчества ми ще і в Інститутці не вбачаємо. Геній народ¬ний виносить на своїх крилах фантазію Вовчкову; сам ав¬тор не здолав і досі пробити нову дорогу народному генію, як от Шевченко. Спасибі йому, служить він гарно чистим смаком своїм народному слову і духу. Дай же, боже, са¬мому йому колись за ввесь народ голосне слово сказати: не то щоб яка гарна людина з міждо народу Вовчковнм голосом до нас озивалась,— ні, щоб голос такій проглаго- лав речі, на которі ані сама краща істота з міждо селян і городян не споможеться. Такії речі почули ми од нашого кобзаря українського в 1846 року, і вони-то зробили його паном над самим генієм народним.
У всякого народу бували такі поети, которі брали най-частіші тони в народних піснях і баладах. Покидавши й старосвітські свої пісні й балади, слухало все, що живо, їх нових поетичних творів, слухало, переймало і окривало їх ім’я широкою славою. От між такими талантами несхиб¬но можемо ми указати місце пану Вовчкові за його дотих- часові оповідання. Велику робить нам він підмогу, очища¬ючи смак рідної мови од Польщизни на Волині й Подоллі, од Московщини і школярства на Подніпрянщині. Його гарні, теплі етюдики з натури дають нам способ придиви¬тись як найближче до народного обличчя. Не раз, не два натякне нам пан Вовчок і на глибину народного нашого ду¬ху; а все ще більш од його осталось нам жадати, ніж він дає нам. Злинув він ясним соколом з міждо людей почина- ющих писати, дойшов, до межі самостійного творчества і — зупинився. По сей бік межі стоять такії люде, як Боккачіо у Італьян, як Гофман у німців, Вашингтои-Ірвінг у анге- лян,— доволі їх було на світі; по той бік виступають неве¬личкою громадою такії мужі, як Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Міцкевич, Пушкін, Гоголь, Квітка, Шевченко.— Гоголь у Вечорах на Хуторі стояв урівні з Марком Вовч¬ком, а далі переріс його^неізмірно. Шевченко в первих ба¬ладах не пішов вище Вовчкової Сестри; в Катерині він під-
9*
259

нявсь до Пушкіна, яко художник* а в 1846 року— і д0 д*- кевича, яко поет всеслов’янський
Отож, складаючи діну талантам поетичним, ставимо мі високо Вовчкові оповідання, як почин новому якомусь . лу, а що з того почину вийде, те ще колись побачимо. Добра І приміта отеє, що в два годи пан Вовчок не появив нічого нижшого од первих своїх оповіданій. Може, він почуваєть¬ся на щось і гетьто коштовніше і не хапається з великим ділом, щоб як найповажніше його совершити. Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає пло¬доносне поле-цілина. Тілько зворуши землю уміючи да по¬сій до ладу— будуть колись добрі жнива на Вкраїні.
Видаючи сю перву книжку Хати, не за малу річ ми вважаємо критичний погляд на те, що зроблено вже в на¬шій словесності і чого маємо ще од неї сподіватись. Ні су* єсловною хвалою не повинні ми своїх писателів, улещами, ні забувати, чим з них которий допоміг ділу громадському; не одні бо великії таланти, як от Квітки й Шевченко, зада-чу нашої нації виповнять. Не треба також нам нашою до¬лею знічев’я величатись. Доля наша красна хіба великою тугою, котора не дає нам ні на часину про своє безталанне забути. Не всміхається нам фортунина і в нашій словесності, не то що. Мало, дуже мало на світі письменних людей, ко- торі б наше слово щиро, по-братерські привітали, а ще менше, которі б його глибину і самостайню красу зрозумі¬ли. Тим воно і йде в нас тугим поступом, бо обертається і набирає нової сили в невеличкій громаді. Ще ж до того треба йому разом і вищого смаку доходити, і тямущих лю¬дей доволі собі з’єднати, щоб од напасті, як то кажуть, не пропасти. Се бо вже давня річ, що в світі не без ворога, і /не родився ще той чоловік, щоб йому діла його не псовано. Українська ж словесность — діло велике: се — нове слово між народами, которе на те й явилось, щоб якось інше, не І по давньому, людський розум повернути. Як же б то могло статись, щоб вона пройшла собі од свого сходу до заходу, мов тобі сонце по небу? Коли чоловік видумає нову яку вер- тілку, да і то наглузуються з його люде, поки піймуть віри, що воно не покидька, і навтішаться вороги, поки він із своїм ділом проб’ється; а то ж мала річ — нове слово між наро¬дами! Де б ті й недоумки подівались, що б вони в світі й робили, якби не реготали, не гукали против чоловіка муд- рячого, або йому ноги не підставляли! на те вони й родять-
1 Що послі 1846 року написав- Шевченко, про те ми мовчимо, бо він не випустив ні одної поеми з своєї теки, а дрібненьких штучок его подаємо десяток на суд громадський в нашій Хаті.

ся, щоб трудніше яке ні єсть на світі праведне діло зроби¬ти. Се неминуча проба всякому могущому духові, чи справ¬ді він могущий і безсмертний, чи тілько сам собі таким здається. Хто не схибне серед суєсловного їх натовпу, не спустить 3 очей своєї целі далекої, не дасть себе загукати ЗГ затерти ііо^Тж їх юрбою ярмарковою, той справді чоло¬вік між людьми, а не волова голова поміж чередою. Так Же само й до слова. Жива сила — слово; велике йому дідо треба вчинити: повинна ж йому й проба бути незгірша.
Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зарего¬тали щиро, що який-то справді чудний той простий люд ук¬раїнський, од которого ми, дякуючи деяким старосвітським добродіям, одрізнились. Зареготали, і той регіт був — най¬страшніша проба нашому писаному слову українському. То було все одно, як родиться дитина серед п’яних баб, да ще й сама сповитуха вп’ється. Коли видержить бідолашне немовлятко перве безумне привітаннє на божому світі, то то буде ознака, що вродилось воно собі живуще аж-надто. Вже такої страшної проби навпослі йому й не трапиться. Тим реготом над Енеїдою мало-мало не згубили самц зем¬ляки свого ж новонародженого слова. Так велика ж була в йому живая сила, і зараз вирятував його інший поет, Гулак, написавши тим же складом, що й Котляревський, невеличку поемку: Пан та Собака. Засміялись тогді іншим сміхом панове земляки, а деякі, може, трошки й на кутні… Воно б уже ніби й на лад навернулось було наше діло; коли ж судилось лихій долі ще раз перейти нам дорогу впорожні! Піддурили пана Гулака, тогді ще молодика мо¬лодого, деякі людці лукаві-лакеюватії,—• ударив об землю, да й розбив’ він свою бандуру… Замовкли голоснії струни; почав поет наш язиком грати, да й грає, собі на здоров’е, а)к і досі, бо єсть такії люде, що й на те діло наймають. На світі потрібен і той, хто будує, і той, хто руйнує; чим же потакач не робітник?
Тим часом, як поглумивсь Гулак над своїм даром сло¬весним, у його сусіда Квітки вже ворушилась у серці Ма¬руся. Навкруги цвенькає дрібноголове панство, кепкують з рідної мови, з рідних звичаїв, ще, собі на лихо, похваля¬ють й рідне слово деякі, що ніяким іншим такого сміху в бесіді не наробиш; а тут у серці в його іщщищь поетичні едьози над Марусиною гарною й с.мутною дол§ю, і виходить вона на божий мир красна, як та весна, що вже не вер¬неться. Добре ж і її земляки привітали: дякував Квітці не один пан по-приятельські, що він скомпонував кннжку, понятну для їх лакеїв. Той чистий сільський крин, той ви¬сокий поетичний’-образ нашої юності ясної, любячої, здав-

ся їм, як-то кажуть, привіальним; бо про Квітку задзво 1 но тілько в сільські дзвони; городам і журналам було Я його байдуже. А про те, знайшлися люде, которі просту с лючку Марусю, як рідну сестру, до серця пригорнули, і Сае’ Шевченко, об’явившись мирові Кобзарем своїм, напечата до Квітки (Основ’яненка) величню, голосну оду.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
питався в його наш кобзар, і перве місце оддав перед себе автору Марусі, заохочуючи його до нових творів:
Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули!
В його повістях-поемах знаходив наш кобзар на чужій стороні Україну зо всіми її вічними дивами.
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну Я ще раз побачу!
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою Гриця заспіває!
Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Се так до того писателя обізвавсь молодою, гарячою душею Шевченко, которого, з його Марусею, пани одосла- лн розганяти по прихожих нудьгу лакейську. От же й справ¬ді не один ливрейний хлопець обливсь гіркими, сзявшись до Квітчиної книжки, і не знарошне вийшло воно з Квіт¬кою так, як іногді засадять у острог чоловіка з душею яс- ною і люблячою,— засадять і наче засвітять каганчик бід¬ним невольникам в темній темниці.
Тут же дома одні плачуть, а другі глузують над повіс¬тями Квітки, а тим часом у столицях підіймають на сміх його поетичну мову по-письменські. Найрозумнішим голо¬вам журнальним і не снилось тогді, щоб з того, як вони мовляють гакання да гекання вийшло коли що путнє | По¬вернули в жарт і самі сльози щирії, которі пролились із очей у старого і в малого над Марусею. Глузували журна¬лісти незгірше й над Шевченком, і вирвали в його з серця
І Пан Тургенєв показав, що тільки поетичному таланту дано розу¬міти тайни чужонародної поезії, ще не прославленої по всьому світу. Перевів він Вовчкові Народні Оповідання по-свойому і тим заявив на всю Слав янщину, що люд наш український має свої словесні скарби, ні в кого не позичені.

не один стих гарячий, болячий, кров’ю закипілий. Л не по¬гнувся, як твердий дуб, Тарас Шевченко; встояв на своїх ногах до конця — щирим, нехибним українцем. Тепер смі¬ється він із своєї щербатої долі і величається її щербиною більш, ніж який інший поет пам’ятником нерукотворним.
«Я,— каже,— памятник воздвиг собі нерукотворний…»
А наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на которе не всякий має право:
Ми не лукавили с тобою,
Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою
Оттак видержи пробу, коли справді твоє рідне .сдово — святиня непорочна ї дорожша воно тобі од усякої мамони!
Позираючи на свого кобзаря, і всякий правдивий укра¬їнський писатель повинен видержувати пробу, на свою щер¬бату долю не нарікаючи. Видержуйте, небожата, і йдіть до самого конця, не лукавнуючи рідним словом… Вмовчана правда краща од голосної брехні, хоть би нехай хто вийгра- вав брехню на золотих гуслях. Се дарма, панове братья, що ми вряди-годи появимо невеличку, книжку, як отся Хата, аби була в їй щира правда народна. Аби ми своє ді¬ло щирим серцем зробили, а вже наше слово «дасть плод свой во время своє».