……………..

Вірно те, що без естетичного розвою можна огрубіти* але ще вірнійше, що самою чистою естетикою не можна ро¬зігнать тих темних хмар, котрі повисли над нашою грома¬дою, як взагалі, так особливо над тією часткою громади, котра зветься інтелігентною, котра повинна бути про- водаторем в народне жите нових ідей, освіти, політично- національного і економічного розвою, стоячи на грун¬ті моральному. Важнійша річ та, що отсі чорні хма¬ри не розходяться, а більш і більш нависають; більш і більш темніє в нашому житі; серце наше більш і більш хо¬лоне і стине і не обзивається до народних нужд! Хмари деморалізації, хмари вузького егоїзму, хмари бюрократиз¬му і поганого індиферентизму — до всего, крім грошей, за¬стилають нам світ науки, світ моральности, світ громад¬ського добра! Хмара космополітизму, маска праці, бу- цім-то на народню користь, ширяться і ширяться, і вихо¬дять недолюдки; виходять не люде з національним роз- воєм — а наймити банкирів, у котрих рідний край там, де гроші, де задовольнення егоїзму. За хмарами такої демора¬лізації не видно світу! Хмари закрили від нашої громади остатнього часу безконечно тяжку долю, страшенне убо¬жество наших селян! закрили наше загальне духовне убо¬жество, закрили нашу темноту, наші національні рани!.. Громада загалом — наче осліпла!., але ж в самій правді во¬на не осліпла, а тілько хмари засліпили її. Прямованє до егоїстичної матеріальної користи напустило на очи нашої інтелігенції ту темну воду, котра не дає нам бачити, що стоїть вите матеріально-егоїстичної користи.
З такими обставинами — не час говорить про чисту ес¬тетику; але, не цураючись естетики, треба братись за щось інче, за щось міцнійте, за щось таке, що б розігнало хмари нашої деморалізації і вивело нас на путь національ¬ного і економічного розвою,— розвою без егоїзму, розвою для загальної громадянської користи. Конечно на такий путь нігде і ніколи громада не виходила уся і ра¬зом, завжди виводять її поодинокі проводаторі. Чи єсть же у нас такі проводаторі, котрі б вели нашу громаду з хмар на ясну, добру годину? Не час тепер говорити про таких поодиноких проводаторів, про те як вони з’являють¬ся, як живуть і т. д. Ми на сей раз маємо увагу подивитись тілько на героїв п.Левицького і пошукать, чи нема між ни¬ми таких людей, котрі б вивели нас з хмар, котрі б хоч би й тілько показали нам стежку до розігнаня хмар; таких лю¬дей, котрі б навіть хоч сказали б нам, коли ж воно виясниться?
1-І Виноватить Радюків за те, що вони багацько кри¬

чали — значить, забувши про свою власну молодість вино- ватить і самих себе… Сегочасова молодіж не кричить, не гукає, але що ж вона робить? де еї праця? куди вона про¬стує?.. Але про се річ буде ще, а тепер додамо, що неправ¬да й те, що Радюки нічого не робили. Радюки не гірш нас знали, що їм «треба діла»; але, мало ще знаючи народне українське житє, мало знаючи житє взагалі, став¬ши «націоналами» не з колиски, а трохи що не вчора, вони не знали, де шукать, де знайти діло? че¬рез те вони зовсім натурально й робили так, як і Радюк п. Левицького, се б то: «скрізь проповідував свої ідеї, котрі не давали йому спокою, мулили йому в голові, доки він не порозносив їх по сусідах». Знов таки і за се вина лежить не на Радюку, а в тім, що не було* людей, котрі б вивели Радюка на путь праці, котрі б сказали йому, де і як треба працьовать. Одним словом: над Радюками нависли ті благодатні хмари, з котрих ллється теплий, літній дощ; дощ, без котрого надходить посуха і гине рослина. Дощ пішов, було й де сіять, але сіячів не було, не було навіть людей, котрі б сказали Радюкам, д е сіять і яку пашню сіять. Було богацько погоничів, та не було плугаторів… Не було кому вивести Радюків з хмар на ясну годинну стежку національного розвою, національно корисної праці. Як тілько де появлявся правдивий проводатор і говорив: «ось-де треба орать і сіять», Радюки щиро, з любов’ю, з героїчною енергією, тією енергією, котра живе тілько в мо-лодих серцях, брались за працю і орали наче воли. Хіба не Радюки будовали і держали недільні і щоденні народні школи? хіба не Радюки йшли волостними писарями? Ллє Що ж!.. Автор «Хмар» з історичною вірностю говорить, що «все те мусіло сходить і рости само по собі, не полите во¬дою й росою, без всякої помочи, під горячим камінєм і піс-ком». І не диво, що як Радюк «більше думав про свій на¬род і Україну, то його душа ніби тонула в якусь темну безодню, де не було ні дна ні верху, де не було завіщо вхо¬питись». І от покіль Радюки шукали, за щоб вхопитись, вхопились за них!.. Дашковичі з товариством покрились хмарами «науки для науки», хмарами шуканя «славянсь- кої» філософії, хмарами космополітизму; а тим часом над Радюками нависали інчі хмари: хмари Говореного, Катко- ва, Шульгіна і інших; хмари ляхів з доносами на україно¬філів, хмари трусениці, хмари російської реакції.
[…] І як з лотоків вода, ринуло на українофілів ареш¬ти і засланя… Опинились Радюки і в Колі, і в Сибірі, і в Вятці — одним словом Радюків хватали і розсилали без суд а. І для нас дуже дивно, що Радюк п. Левицького якось
369

задержався, не попав в заслане, хоча «скрізь проповідував свої сміливі ідеї, доки не дійшла про його чутка до міскої поліції».
[…] До Радюка стало чіпляться начальство, де він був на службі, натякнуло йому, щоб він шукав собі де-інде міс¬ця. Він попросився в гімназію, його не приняли. Радюк поїхав до батька в село. Автор не говорить нам: що робив Радюк в селі, але ми бачимо, що селянське жите не привя- зало до себе Радюка, і дивно, що він не знайшов собі д і- л а на селі! Який б негарний час не стояв, а все б таки можна було знайти якесь користне діло для народа, таке діло, за котре б не накинулась адміністрація. Ми конечно не виноватимо Радюка, хоч би він і нічого не робив на се¬лі, бо він був чоловік теорії: він трохи що не зовсім не знав житя таким, яким воно є, і нігде було йому спізнать житє: в університеті і серед своєї київської гро¬мади він жив теоріями, впивався ними, інколи навіть захо¬див «в хмари» теорії, а в домі Дашковича стояли густі хма¬ри коханя до Ольги та хмари «науки для науки». Правда, Радюк бував і на селі вакаціями, але ж хіба «за час вакації» можна спізнать практичне житє народа? А не спізнавши житя, не знатимеш і того що треба, чого не тре¬ба народови… З одної ідеальної любови до народа, як з козла,— ні молока, ні вовни.
[…] Я говорив, що нещодавно було богацько Радюків, тепер щось їх не видко; де ж вони подівались? чи вже ж їх усіх так обгорнули «хмари», що й не розбереш, де Радюк, а де Оффенгайм?
Частина Радюків одвідала засланя, друга вдалась «на службу», третя на села. Не всі Радюки зістались Радюка- ми. Одні, вертаючись з засланя, поїхали тією дорогою, на котрій можна видавать з себе ніби то Радюка, а справді — бути індиферентистом, можна бідковаться про ледачу долю робочого чоловіка, а справді викручувать з того ж таки ро¬бочого — усе що можна крутити на свою егоїстичну ко¬ристь; Радюки, котрі вдались до служби, почали обро¬стать мохом бюрократизму. Ми не докоряємо Радюкам «службою»… ні! ми щиро бажаємо, щоб між урядниками, починаючи з сільського писаря і кінчаючи міністрами, було якомога більш Радюків: але ми докоряємо їх бюрократиз¬мом. Мабуть, у наших урядників з Радюків так мало було морального і національного твердого грунту, що вони якось швидко перероджуються з націоналів в космополітів, в ро¬сійських і австрійських лібералів і становяться бюрократа¬ми, з негарною ознакою сего слова.
Єсть ще невелика частка як старих так і нових Радюків,
370

і працюють собі тихенько, вважаючи не на чини і хрес- К« не на гроші, не на егоїзм, але на громадську національ- о-народню користь! вони не гукають про себе, як гукав Радюк п. Левицького, що вони націонали; ні! між Радюками нашого часу діло — опереджае слово. Тілько на¬ше Горе, що таких людей у нас дуже ще мало; але гаразд е що сі люде не звертають уваги на городянске житє, а працюють по селам, біля народу, навчаючи його не сло¬вом, а ділом. За те ж городянські націонали-радикали дражнять сих людей «ченцями». Дарма! був колись час, що ченці вносили між людей освіту і добро, боронили, як і в- Україні, віру і національність; отже може й «ченці» нашо¬го часу своєю працею, своєю роботою піднімуть вітер,, котрий розжене хмари. Ми напевно віримо, що наші селян¬ські «ченці» не звернуть з тої тропи, котрою вони йдуть; не підуть путем професорського аскетизму і педантизму, не підуть дорогою «російського або австрійського ліберала», чи, що для нашого національно-економічного розвою все одно — путем «нормального чоловіка», і заведуть на се¬лах ті нові «обителі», з котрих тектиме і народня освіта і народній добробит. Одначе ж праця одних тілько «ченців» не виведе наш народ зовсім на ясну годину стежку; треба, щоб на запомогу «ченцям» вийшли наші женщини і внесли в свої сем’ї, в виховане своїх дітей справжні націо¬нальні і економічні основи. Тогді тілько гуртовою ро¬ботою розженемо хмари і тогді певне, що виясниться.