По словесному завданю нашому припадає нам обов’я¬зок, бачнім оком доглядати усі повороти, а невгомонною щирою та праведною, критикою розібрати усі об’яви нашої молодої народної сцени.
Не без певного душевного вдовольства приступаєм ми до тієї роботи. Поглядаючи на ту святиню рідного слбва, наше завдання мов би полегшало, важкість праці мов би уступила.
Не так тяжко приходиться нам голубити красу нашої рідної мови, сіяти любов на ній і по тій незруйнованій ос¬нові будити патріотичного духа, самим готовити щасливу будуччину, коли поміж читающою громадою надиблемо багато, що дознали чарівної сили на сцені, нічим невідня- тої: коли рідня душа, мов щебетливий пташечок, чарівної Марусі, неповинної Наталки видобула а їх серця горячу сльозину.
Ой! не так воно легко самому будувати пишну святиню народню, та легше усе стелити до неї добру дорогу, над¬зирати, щоб нічого негідного до неї не приближалось!
Не раз воно лучиться що глибока пісня, таємнича кар¬тина словесна, розумна річ остаються зовсім німими, тра¬тять свій огонь, яким написані, свою вартість, коли вони на папері тільки,— бо тут що-небудь може читцеві одібрати увагу, що-небудь малозначне може відвернути його око від глибшого погляду! А який незіпсований чоловік запре своє серце, коли уздрить на сцені сумну якусь подію життя люд¬ського? Яка патріотична душа відійде неочарованою, коли засіяє на позорищі образ прадідів,— коли завзятий коза¬рлюга згадає стару славу та закривавлену волю?
Така то вже,таємнича сила драматичної штуки! Неда¬ром то ще у старовині збудувала собі Мельпомена такі до- мовища величезні, в которих обладаючи душами народні- ми, очищала б і змивала б плями братобійства і всякої скверні із лукавої душі чоловіка.
Пустивши деяку мисль про сам театр, належить нам тілько коротко обміритись з нашим становиськом, яке ми займати хочем побіч народнього театру.
Наше діло єсть діло розвою рідного слова, а театр свя¬тиня його. Що величного, що дорогого, що святого має на¬род, те має явитись в його життю вищім, котре єсть слово чи письменність, театр має його представляти в живих об¬разах-,, близько, як найближче перед очима народу. Слово
399

родить патріотичного духа, любові до усього рідного, а те¬атр розводить той огонь і піддержує.
Письменність/слово зачате — театр слово воїтлощене народу.
Ці мислі, мов ті ясні зорі, сіятимуть високо над нашою «Нивою» — не опустять вони нас ніколи. Так позираючи будем берегти нашу народну сцену від упадку, зледащін- ня,— усяку нечесть від неї оддаляючи. Не замовчимо нічого перед Вами, дорогі земляки, яке б лукавство — не дай Бо¬же— тут вдерлось, об’явимо Вам, знаючи, що небагаті ми в скарби, та зате який єсть у нас, нехай пробуває, чистий, святий, ненарушений. Усяку штуку так розбиратимем, що скажем: це або не одповідає годності нашого слова, нашо¬го духа, це огидить його красу, тут або там не душа народ- ня говорить.
Цілим серцем приляжем, цілою душею пильнуватимем.
Знаючи, що скорбячею душею виглядав народ свої вла¬сної рідної сцени, знаючи, що він зложив тут великі надії, мовчати не можемо.
Але не будемо втручатись у це, хто тут не шанує святи¬ні, хто легковажить її, це йде поза обшаг нашого завдання, над цим нехай судять політичні газети, їм бо пристоїть і той обов’язок, стеречі усякі народні інституції — їх матеріаль¬ного добра, для нас повторяємо він єсть тільки святинею рідного слова.
А користаючи з від’їзду теперішнього подамо ми у ко¬ротких картинах історію річну нашої сцени, як вона поча¬лась, як розвивалась за тих недовгих днів життя свого мо¬лодого. Розберемо усі штуки, котрі представлялись, по їх народному значенню. Такою роботою здається, що вив’я¬жемся із нашого обов’язку, і заспокоємо нашу читаючу громаду.