Немає в поетів могил.
Ніхто не дізнається, чи промовляв коли Микола
Зеров це латинське словосполучення: vivere hones­
te — прожити чесно. Але воно — цілком у дусі
«неокласичних» моральних підвалин (згадаймо бо­
дай у М. Рильського: «життя своє непроданим до­
нести»)…
Мінявся, поглиблювався метод літературознав­
чого дослідження Миколи Зерова, але з юних літ
він проніс переконання, що біографія письменника
вирішальною мірою формує його творчі зацікав­
лення, всю систему поетичного космосу. Це вияви­
лося в його статті ще часів університетського нав­
чання («З студентських років М. В. Лисенка».—
Світла. — 1913. — № 6. — С 30—38) і не зміни­
лося аж до його останніх студій, як, припустимо,
«Шевченко і Аскоченський». Не будучи високої
думки про власну поетичну творчість, він, однак,
свої вірші вважав гарною канвою для спогадів, які
збирався писати на схилі літ. Отож і ми пройдімо
стежками та дорогами життя цього унікального
митця, доля якого випала на складний передрево­
люційний час, на епоху демократичного відроджен­
ня 20-х років і трагічно завершилася на (Половець­
ких островах. Він прийняв цю долю як невідхиль-
72
ний закон і ніде не намагався схитрувати або об­
дурити, йшов чесно і прямо, несучи в грудях, за
його ж висловом, «гострої розпуки гострий біль»,
але водночас і незникому буттєву радість, що бри­
ніла «мов співи давнини повноголосі».
Дитинство його минуло в мальовничому Зінько-
ві на Полтавщині, де він народився 26 квітня
1890 р. в сім’ї Костянтина Іракліиовича Зерова,,
вчителя місцевої двокласної школи, згодом дирек­
тора її, а з 1905 р. — інспектора народних шкіл
уже в Кролевці. Батько походив із селян і добре
знав, скільки важить наука. Тому він зробив усе,,
аби його діти здобули вищу освіту. А з п’яти синів
Костянтина Зерова (було ще дві дочки) троє ста­
ли відомими людьми. Крім Миколи — Дмитро, ви­
датний ботанік, академік АН УРСР, Костянтин, гі­
дробіолог, і Михайло,, поет, що виступав під псев­
донімом Михайло Орест. Мати їхня, Марія Яків­
на, походила з козацького роду Яреськів з-під Ди-
каньки. Вже родинний побут зіткнув, як то майже
завжди бувало в середовищі дореволюційної укра­
їнської інтелігенції, дві мовні стихії. В сім’ї в
ужитку була російська мова. Українська панувала
на вулиці. І Марія Яківна знала силу народних
пісень, гарно співала їх. Із служницею також роз­
мовляли рідною мовою.
Величезний вплив на національне самоусвідом­
лення Зерова справили зіньківський знайомий їх­
ньої родини А. Лещенко і рідний дядько, материн
брат П. Яресько. Вже в пізніші часи виникли ле­
генди, за якими Костянтин Іраклійович дружив з
Лесею Українкою і їздив до Косачів на велосипе­
ді, коли ті об’являлися в Гадячі. А Леся Українка:
ніби, в свою чергу, бувала у Зерових у Зінькові,.
гостювала, бавилась із дітьми, читала їм вірші,,
казки. Але, треба думати, все це не більше ніж ле-
7.5′ генда, бо ніяких, навіть побічних підтверджень во­
на не має.
Хоча інтерес у сім’ї Зерових до літератури був
великий. Зокрема, Микола навчився читати в чо­
тири роки і світ класичного письменства залишив
глибокий слід у його свідомості. Досить прочитати
низку сонетів різних років, присвячених улюбле­
ним книжкам («Таємничий острів», «Домбі і син»,
«Історія Генрі Есмонда», «Життя на Міссісіпі»,
«Гуллівер…»), щоб переконатися в цьому.
В юному віці Микола, під впливом батька, також
серйозно захоплювався ботанікою, географією та
астрономією.
Закінчивши двокласну зіньківську міську школу
(цікаво, що його однокласником був Павло Губен­
ко, майбутній Остап Вишня1), він з 1900 до 1903
року навчається в охтирській гімназії, а у зв’язку
з тимчасовим переїздом батьків до Переяслава і
Микола з 1903 р. переходить до Першої Київської
гімназії, яку закінчує 1908 р. Це був важливий пе­
ріод становлення літературних та лінгвістичних ін­
тересів майбутнього поета і перекладача. Особли­
вий вплив на нього справив учитель латині
С. Трабша, в якого він навчився й необов’язкової
на той час давньогрецької мови. Поглибленим за­
цікавленням історією Зеров зобов’язаний своїм гім­
назіальним учителям М. Попову (ще з Охтирки)
та М. Лятошинському (в Києві), до речі, батькові-
відомого композитора. Стійкі позитивні враження
лишилися також від професора А. Митюкова, кот­
рий читав прекрасно збудований курс енциклопе­
дії права, і викладача математики інспектора І. Чи-
р’єва. Все це були люди передових поглядів, які
не лише давали знання, а й формували громадян­
ське обличчя гімназистів. Проте траплялися й різ­
ні сутички з гімназіальними викладачами. Вони не-
74
рідко набирали гостроконфліктного характеру із
політичним забарвленням. Річ у тому, що родина
Зерових 1905 р. переїхала до Кролевця, де Ми­
кола подружився з майбутнім відомим мовознав­
цем Петром Горецьким, що з ним провчився й про­
жив разом аж до кінця університету. Так от, на
той час у Кролевці виявилися дуже сильними ук­
раїнофільські настрої серед місцевої інтелігенції,
й вони активно формували деякі погляди Зерова.
Помітну роль у цьому процесі відіграв місцевий
земський бібліотекар М. Халецький, який трагічно
рано, в 24 роки, помер. Некролог М. Зерова було
надруковано в журналі «Світло» (1912, № 4).
У гімназії за Миколиною ініціативою зароджу­
ється так зване кролевецьке земляцтво, що перене­
сеться згодом до університету як свого роду укра­
їнська студентська громада. Вчився Микола блис­
куче, але медалі не дістав саме через опозиційні
настрої, за крамолу, як сам казав. У восьмому кла­
сі він засновує рукописний журнал — разом зі
своїми друзями В. Воскресенським (у майбутньо­
му професором зоології), І. Кожичем (він стане
актором Московського художнього театру) та
О. Гольденвейзером. Часопис, у якому дошкульно
висміювалося та пародіювалося гімназіальне жит­
тя, називався «Скучающий осмоклассник». Як ба­
чимо, тут обігрувалася назва збірника церковно-
службових співів «осмогласник». Отож уже це ви­
казувало «єретичне» спрямування змісту.
М. Зеров у ці роки виявляє чудові імітаційні
здібності — він мав природний хист до перевтілен­
ня. Згодом це виявиться і в пародіюванні різних
поетів, і, безперечно, допомагатиме в перекладаць­
кій діяльності, де відчуття стильових нюансів украй
важливе. Гімназист же Зеров умів веселити своїх
Друзів копіюванням манери викладачів, відомих
75 поетів, акторів, однокласників. Він бере активну
участь в аматорських виставах, які, очевидно, здій­
снювалися при кролевецькому земляцтві — судя­
чи з куцих відомостей про репертуар, які дійшли
до нас. Так, Дмитро Зеров згадував, що року
1906-го чи 1907-го брат захоплено розповідав про
постановку в гімназії п’єси І. Карпенка-Карого
«Хазяїн».
Ці рядки виявилися дуже важливими для фор­
мування духовних уподобань М. Зерова, його за­
цікавлення українським письменством. Він згодом
міняв оцінки тих чи тих літературних діячів, але
завжди визначав вплив чару їхньої творчості на
своє громадянське й естетичне становлення. Зрілий
критик, Зеров погоджується зі стриманими оцін­
ками творчості О. Олеся в 20-ті роки, але не може
не згадати й своїх юнацьких вражень від першого
українського поета доби «межи двох революцій»,
.з циклом якого «Щороку», надрукованим в «Укра­
їнській хаті», він колись цілісінький день у незбаг-
ненно-ейфоричному сп’янінні носився вулицями
Києва: «Пригадую свої перші враження від Оле­
ся р. 1906—1908; як я вишукував його поезії по
тодішніх декламаторах; як вражали вони мене сві­
жістю і безпосередністю, приємною відсутністю ба-
яально-цінних фраз та учительського тону стар­
ших поетів. Свої симпатії до Олесевої поезії я пе­
реносив навіть на «Парубоцькі літа» («Парубоцькі
літа — то бурхливий потік»), вірш зразково слабий
і ніколи потім не передруковуваний. Газетна звіс-
ка «В Київ прибув і редакцію «Ради» одвідав наш
відомий поет О. Олесь» мене хвилювала, а 21 чи
22 жовтня 1909 p., прослухавши на літературній
вечірці українського клубу в авторовім читанні по­
ему «По дорозі в казку», я, пам’ятаю, записав у
щоденнику кілька безладно захоплених фраз. Тої ж
76
зими, на другій вечірці, почувши кілька докорів на
адресу Олесевої мови, я щиро був здивований: ме­
ні здавалося, що українська мова «Журби і радос­
ті», «По дорозі в казку» і 2-ої книги поезій — без­
доганна»2.
З такими літературними уподобаннями прийшов
Микола Зеров 1908 р. на історично-філологічний
факультет Київського університету. Спершу під
впливом порад батька він збирався вступати до
Петербурзького університету. Конкурсний іспит з
давньогрецької мови витримав, але не мав особ­
ливих надій попасти на казенний кошт, тобто ді­
ставати стипендію — на ЗО вакансій було понад
220 заяв. Отож Микола виїжджає до Києва —
крім того, Петербург своєю на кістках запорожців
зведеною величчю справляє на романтично настроє­
ного юнака (його вже хвилюють відгомони ко­
зацької історії) гнітюче враження.
У Київському університеті Зеров мав намір спе­
ціалізуватися з історії та літератури Давнього Ри­
му, але відповідних фахівців на факультеті не ви­
явилося. Акцент був поставлений на вивченні гре­
ків, до серйозної роботи над якими Зеров не по­
чувався достатньо підготовленим. Тоді він перей­
шов на російський історичний відділ, але нудна
робота над переписними книгами, якою наванта­
жував студентів історик Довнар-Запольський,
швидко відбила охоту і від цієї спеціалізації.
Врешті Зеров, не шукаючи вже собі керівника, ви­
рішив зайнятися українською історіографією і по­
чав писати під номінальною орудою приват-доцен­
та В. Данилевича курсову роботу «Літопис Гра-
бянки як історичне джерело і літературна пам’ят­
ка». Це була перша серйозна наукова робота Ми­
коли Зерова, що її він виконував протягом двох
років (1913—14).
77 s
До того часу це вже був сформований, як на
студентський вік, дослідник. Із 1912 р. він друкує
свої статті в українському педагогічному журналі
для сім’ї і школи «Світло», а з наступного року
доволі регулярно виступає з рецензіями в газеті
«Рада». Більше того, М. Зеров у 1908—13 pp. стає
одним із провідних діячів київської української
студентської громади. Він читає ряд доповідей,
бере участь в обговоренні літературних та політич­
них проблем, хоча крен саме в літературну сферу
переважає. Відомо, що на одних із зборів грома­
ди 1912 р. Зеров, користуючись формальним мето­
дом А. Белого, доводив ритмічну бідність поезії
Грицька Чупринки…
Чи не враження ще цього часу відбилися аж
1920 року в сонетоїді «Олесь»:
Коли ж минав патріотичний бред —
в смутному Києві, веселім Відні —
він однаходив звуки відповідні
і запашний точив із себе мед,—
бо ж він стільник, а не пуста вощинка,
бо ж він Олесь, а не Грицько Чупринка.
А на похороні Бориса Грінченка 9 травня 1910 р.
Зеров виголошував прощальне слово від студент­
ства. Він говорив про болючий сум і тугу, які опо­
вили всіх свідомих українців. Передчасна смерть
цього подвижника культури була тяжким ударом,
особливо в час, коли над українством знову поча­
ли збиратися хмари й громадянство охопили зне­
віра й малодушність. Своєрідною клятвою прозву­
чали заключні слова студента Зерова: «І от, жур­
но схиляючи голови перед дочасною могилою ве­
ликого діяча землі української, ми бажаємо йому
непорушного спокою, тихого сну, а самі підемо
працювати й сподіватись, і, може, діждемось часу»
78
коли у нас встане ціле покоління таких щирих, не­
втомних працьовників, яким був покійний»3.
І це була не фраза. В університеті Зеров розгор­
тає публічну боротьбу з деканом історично-філо­
логічного факультету професором Т. Флоринським,
затятим шовіністом і монархічно настроєним полі­
тиком.
1912 р. в університетській клініці професора Об­
разцова лікується Михайло Коцюбинський. Тут
пізньої осені його відвідує М. Зеров як представ­
ник української студентської громади — зустріч
ця лишила глибокий слід у свідомості молодого
дослідника. Недаремно він її кілька разів згаду­
ватиме згодом у своїх студіях над творчістю видат­
ного українського прозаїка.
В спогадах дружини М. Зерова Софії Федорів­
ни навіть повідомляється, ніби Микола виступав
на похоронах Лесі Українки: «Как-то мы прочи­
тали в газете, что умерла Леся Украинка и что на
ее могиле произнес речь Николай Зернов. И хотя
фамилия напечатана была неправильно, мы сразу
догадались, что это Коля Зеров»4.
Тут злий жарт зіграла пам’ять. Відбулася кон­
тамінація кількох різних подій. Зерновим Миколу
Костевича назвали при виступі над могилою
Б. Грінченка5, а на похоронах Лесі Українки про­
мови взагалі не були дозволені поліцією. Правда,
він міг брати участь у похоронній процесії. І на­
віть цілком імовірно, що надруковані в газеті «Ра­
да» слова прощання від українського юнацтва Киє­
ва належать саме йому: «Де тонко — там і рветь­
ся. Відповідне місце знайшла собі коса смерті! Ні!
Не вмерла Леся Українка! Повік, наша мати, жи­
тимеш в серцях молодих синів твоїх!…»6
Так само ініціатива ще однієї публікації в «Ра­
ді», безперечно, належить якщо не йому, то колу,
79 до якого Микола Зеров уходив. Це істотно для
з’ясування настроїв середовища, що в ньому він
жив: «Ми, українці міста Кролевця на Чернігів­
щині, кличемо до вас, борці за вкраїнський універ­
ситет у Львові: «Ви боретеся, брати наші, за най­
світлішу справу людську — за освіту; ви боретесь
за велику радість цілого народу, вкраїнського. Хай
же ганебні вчинки недолюдків-шовіністів не захи­
тають вашої віри в вашу перемогу! Хай же наше
глибоке і щире спочуття підтримує вас у тяжку
годину боротьби!
Кролевець. 3.VI.1912 р.
8 підписів»7.
Звернімо увагу на оперативність, з якою було
надруковано цей лист, — ясно, що хтось із Кроле-
вецької громади був вхожий до редакції «Ради».
Хто, крім Зерова?
Слід сказати, що публікації Зерова цього періо­
ду вже вражають широтою погляду і виваженістю
оцінок. Скажімо, коментуючи в «Раді» поему
Я. Кухаренка «Харько-кошовий», він порівнює за­
дум автора з відповідними намірами Вергілія. Але
тут же вдумливо застерігає, що поемам-травестіям
типу «Енеїди», тобто вияву «котляревщини», в 40—
50-х роках, коли українське письменство рішуче
переходило до реалістичного зображення, вже не
було місця в живому літературному розвитку8. Як
для студента, та ще й наразі охопленого ідеєю
національного відродження, це вкрай сміливе й
тверезе спостереження. Тут він явно випереджав
у ті роки і О. Дорошкевича, і О. Гермайле, універ­
ситетських колег, з якими об’єднувався спільними
дослідницькими інтересами.
…А одночасно з цим плине повнокровно-гомінке
студентське життя. Колись Зеров скаже у вірші
«Самоозначення»: «Я знаю: ми тугі бібліографи і
80
мудрість наша — шафа книжкова». Це треба,,
швидше, сприймати як полемічний прийом, ніж
реальний автопортрет. За спогадами сучасників,,
він, особливо в студентські роки, був жвавий,,
спраглий до повнокровного життя юнак. Неподіль­
на трійця друзів — Микола Зеров, Петро Горець-
кий і Віктор Романовський, в майбутньому істо­
рик, — щедра на витівки та молоді веселощі. Ми­
кола — заводій компанії. Він, тонкий поцінувач
архітектури (це виразно відіб’ється й у йрго пое­
зії), вдень був ініціатором походів по київських
вулицях. Міг,’ спускаючись Андріївським узвозом
на Поділ, годинами розповідати про Растреллі, про
українське барокко, яке любив найбільше за всі
архітектурні стилі. А ввечері в гамірливій компа­
нії на ковзанці являв чудеса ковзанярської техні­
ки. Навіть у найтяжчі часи свого життя він не
переставав цікавитися архітектурними новинами в
листах до дружини із Соловків. І звідти ж трохи
з терпкою іронією, а десь, мабуть, і серйозно пи­
сав: «Очень жалею, что нет со мною моих конь­
ков, здесь им могло быть хорошее применение. Со­
хранились ли они у тебя? Теперь приличных полу­
фигурных коньков я не видел. В Москве в прош­
лом году я ничего приличного не нашел даже в.
Парке Культуры и Отдыха — хоккейные трехфун­
товые железки, нурмис (порты с прямым полозом,
на которых ни одного приличного круга нельзя
сделать) — и все в таком же роде»9.
..Хоча — про таке в якихось 1911 —12 роках і
не думалося, звичайно. Тоді легко й весело отою
неподільною трійцею писалося колективну по­
вість «Запорожці XX століття». Цікаво, що все,
буквально все, чим жив тоді Зеров, замикалося на
літературних інтересах, точніше — фіксувалося в
його своєрідній літературній «хроніці». З 1908 р.
8t він починає записувати власні поезії (хоч складав
їх іще в гімназії, не надаючи, проте, серйозного
значення своєму заняттю) — збереглося кілька де­
сятків творів цього періоду — жартівливі сонети
на тему «Зламався зуб», станси «До флейти», на­
писаний октавами «Лист до К- В. Кравченка-Ку-
біанського», поема «Розбита бандура», низка вір­
шованих пародій, імітацій… Особливого літератур­
ного значення вони не мають, але залишаються
свідченням того, як відбувалося становлення пое­
тичного характеру Миколи Зерова — його життя
було невіддільним від життя слова. Про це він
через багато років повідає дружині в табірному
листі: «Не знаю, как ты переносишь мои литера­
турные экскурсы, но для меня писать о себе —
это писать главным обр (азом), что я читаю или
пишу. Все остальное укладывается в несколько
строк»10.
Та й знайомство Зерова із Софією Лободою (ді­
воче прізвище дружини) навесні 1912 року, що ста­
лося у веселій студентській їдальні на Гімназіаль­
ній вулиці (тепер вулиця Леонтовича — і їдальня
та збереглася…) супроводжувалося філологічними
жартами та експромтами. Микола міг, не дочекав­
шись Софії з її сестрами, курсистскою та гімназист­
кою, які запізнювалися на обід, залишити наколо­
тий на виделку папірець із рядками:
Вот ждем уж месяц,
Вот ждем уж год, —
Все нет их, все нет их —
Прекрасных Лобод.
Ці роки залишаться в його житті найсвітлішим
спомином. Він згадуватиме про них як про буй­
ство молодих, здорових сил, але не пустопорожнє,
а сповнене радісної інтелектуальної роботи («Ми
сповивали ніч у серпантин… цитат»). Усе це в го-
82
дину тяжких випробувань, духу й плоті нагадувати­
ме «золотий метеоричний слід»…
Наближалося закінчення навчання в університе­
ті. У травні 1914 р. Зеров блискуче захищає кур­
сову роботу «Літопис Грабянки як історичне дже­
рело і літературна пам’ятка», але при університеті
його не залишають — дався взнаки брак постій­
ного керівника. Правда, голова державної комісії
професор-лінгвіст А. Грушка намагався на цьому
наполягти, бачачи унікальні здібності студента..
Але нічого в нього не вийшло, та й, мабуть, діяль­
ність Зерова в українській громаді не залишилася
непоміченою університетським начальством. Додай­
мо до цього ще давній конфлікт із Флоринським…
Одне слово, Микола Зеров їде вчителювати до
Златопільської гімназії. Це була глуха провінція,
хоча в липні 1914 р. до Новомиргорода і Златополя
підвели залізницю, і два містечка фактично з’єд­
налися. Працювали там на той час гімназія, про­
гімназія, два парафіяльних училища. Було чотири
книжкові лавки, одна приватна платна бібліотека,,
де часом відбувалися театральні вистави, влашто­
вувалися недільні читання. Але хіба йшло все це
в порівняння з бурхливим культурним життям
Києва… Єдине, що згладжувало прикрість перифе­
рійного «небуття», — викладання латині, в яку Зе­
ров був буквально закоханий.
І все-таки знайомі Миколи не могли змиритися
з його провінційним учителюванням. У Златопіль,.
на Дворянську, 41, йдуть листи. Наприклад, В. Ба-
зилевич інформує його про науковий гурток, у яко­
му брав участь і Зеров, — розповідає, що війна
мало вплинула на наукові заняття, від початку
нового академічного року до 1 грудня вже відбу­
лося чотири засідання. Молодий златопільський
латиніст дізнається й про те, що його друзі, зо­ крема й Віктор Романовський, вже кидають учи­
тельську роботу й переходять на наукову”. Він і
сам усіляко схиляє своїх колег по університету до
цього. Так, 1915 р. пише, очевидно, до члена того
самого студентського гуртка Павла Федоренка:
«Ясно, что если Вы не оставите научных занятий,
то это будет «як нахідка» для науки, и для «шко­
лы Антоновича».
Особенно — для «школы». Это ей будет боль­
шой почет. Посудите сами: Виктор Романовский
уже остался, Якубский — еще только подает на­
дежды, да и то слабые, я — не остался и ничего
решительно не обещаю, т. к., кажется, полностью
унаследовал от дорогого учителя (сиречь Васи)
его неизлечимое ученое бесплодие. Остаетесь Вы,
У Вас есть знания, и надежды, и таланты — Вам
сам Бог велел оставаться при Университете, при­
крепляться к науке и увеличивать славу пресло­
вутой «школы»12.
І тут виникає питання: невже справді М. Зеров
почував «ученое бесплодие»? Чи, може, це спра­
цьовував комплекс враженого самолюбства: чи не
найобдарованіший студент — і попав у провінцію?
Щоб відповісти на ці питання, треба зрозуміти, чи
обтяжливою виявилася викладацька робота для
Зерова. Тим, хто добре його знав зі студентських
років, це видавалося майже неймовірним. Так,
О. Гольденвейзер, котрий довший час нічого не чув
про долю свого ще гімназіального товариша, не
приховуючи подиву, писав: «Итак, Вы педагог!
Простите, но с трудом представляю себе Вашу иро­
ническую физиономию на учительской кафедре и
Вашу скептическую речь — произносимой в началь­
ственном, важном, догматическом тоне… Ваше пси­
хологическое лицо никак не укладывается у меня в
образе гимназического педагога»13.
Але, мабуть, саме викладання не було нестерп­
ним і «несродним» для M. Зерова, якщо зважити
на його лекторський дар і на заняття саме улюб­
леною латиною. Більше терзало культурне безго­
міння. Звичайно, він включається в діяльність гім­
назіального «гуртка любителів словесності», яким
керував викладач X. Більський. Зерова обирають
почесним членом, він уміщує в одному з чисел жур­
налу «На пути к искусству», що його видавав гур­
ток, свій російський переклад білим віршем поезії
Леконта де Ліля «Антична медаль» (цікаво, що
згодом він здійснить і українську, але вже римо­
вану версію цього твору).
Все це так. Але, звісно, він був закроєний на
більше. Златопіль починає гнітити. Дедалі частіше
Зеров наїздить до Зінькова. Співробітничає з міс­
цевою газетою «Труд», де вміщує кілька статей
про культурно-просвітницькі починання Полтав­
ського земства. Тих, хто в 20-х роках нарікатиме,
ніби Зеров з погордою ставиться до народних мас,
ніби він з Олімпа не хоче бачити проблем у галузі
народної освіти, можна було б просто відіслати
до статей у зіньківському «Труде». М. Зеров ве­
ликі надії покладає на широку освітницьку діяль­
ність. На якусь високочолу зверхність тут і натяку
ніякого немає. Він прискіпливо аналізує зусилля
земства в напрямку поліпшення освітніх заходів і
вказує на кінцеву мету таких дій, розуміючи, що
все це потрібно для вивільнення духовної енергії
народу: «С осуществлением хотя бы части намечае­
мой земством программы будет сделан первый шаг
к отрезвлению деревни и к поднятию культурного
ее уровня»14.
Це була благородна діяльність. Але дедалі ясні­
ше відчувається, що повітові межі для Зерова ста­
ють затісними й обтяжливими. В листі до одної київської знайомої у нього виривається: «Очень
извиняюсь, что со своим письмом я так запоздал:
все Златополь вытравил и вытравливает (вне его)
полученные впечатления»15.
Але 1917 р. йому вдається вирватися з провін­
ційної задушливості — Зеров бере участь як один
із секретарів і як член редакційного комітету дру­
кованого органу в Першому (квітень) і Другому
(серпень) Всеукраїнських учительських з’їздах. Че­
рез кілька його виступів наскрізною лінією прохо­
дить турбота про покращення освітньої справи на
Україні. Він так перейнятий проблемами організа­
ційними, що, здається, назавжди порине в шкіль­
ну справу. Гадаю, цікаво під цим кутом зору буде
перечитати пару уступів з промов Зерова: «Попе-
чительні ради при вищих, а також і середніх шко­
лах непотрібні. Господарські обов’язки бажано пе­
редати педагогічним радам, доповнити їх пред­
ставниками громадських установ. Повітові шкільні
ради повинні бути подвижними і не перетворюва­
тись в парламенти по шкільним справам. Комісар
і інструктор мають право рішаючого голосу». «По.
вищих початкових, a надто по середніх школах іс­
нують категорії учителів «служащих из платы по
найму». Часто сі учителі являються добре освіче­
ними і досвідченими педагогами, а проте перебу­
вають у становищі «безправних». Всім таким учи­
телям повинно дати права державної служби»16.
Ці конструктивні думки, очевидно, не залишили­
ся непоміченими — з вересня 1917 р Зеров пра­
цює вчителем київської 2-ї української гімназії
ім. Кирило-Мефодієвського братства, де викладає
латинь і секретарює в педагогічній раді. Але, не­
зважаючи на недавні заяви про «ученое беспло­
дие», в ньому прокидається науковець, літератур­
ний критик.
Він читає ряд суто літературознавчих лекцій
(приміром, у Новомиргороді 26 вересня 1917 р.
виголошує доповідь «Мировые образы и темы в но­
вой украинской літературе»), а з початку 1918 р.
активно виступає як літературний критик на сто­
рінках журналу «Книгар». І виявилося, що М. Зе­
ров не тільки мав пропозиції по вдосконаленню
шкільної освіти, але й чітко бачив завдання, які
пекуче постали на порядок денний розвитку ук­
раїнської літератури. В цьому розумінні «неокла­
сичні» погляди справді зароджувалися ще на сто­
рінках «Книгаря». Пишучи про поезію посередньо­
го рівня, критик Зеров бачить ту перспективну
стежку, якою можна вийти з глухого кута провін­
ційної самозакоханості й обмеженості: «Україн­
ській поезії треба багато учитися, але учитись їй
треба не в Надсона, і не в другорядних російських
перекладачів, а в великих майстрів слова, поетів
античності, новоєвропейських класиків. І засвою­
вати їх треба з оригіналів, а не з російських пере­
кладів»17.
Там же, в «Книгарі», здибуємо й рецензію на
першу, ще житомирську книжку «Поезії» Якова
Савченка. Хто зна, чи не відгукнувся в’їдливий тон
цього виступу Зерова в позалітературних баталі­
ях другої половини 20-х років. Схоже все-таки, що
відгукнувся…
«З українською поезією д. Савченко проте зв’я­
заний мало. Єдиний, хто міг вплинути на нього,
це — Олесь, як автор «Світла ватри», «Огня» і
інших подібних п’єс. Далеко виразніші впливи по­
етів російських, головним чином Бальмонта. Од
Бальмонта взяв д. Савченко свою пристрасть до
абстрактних іменників («пустельність», «глибин-
ність», «потворність», «злобність»), свою неприєм­
ну манеру писати звичайнісінькі слова з великої
87 літери, свою манірність і позу. Але коли російська
поезія давно вже пережила Sturm und Drang сим-
волізма і нині знаходить інші настрої, культивує
іншу манеру, — молоді українські поети, шукаю­
чи нових тем, вибиваються на цю стежку тільки
тепер — тобто спізнюються щонайменше на 20
літ… Бідна українська поезія»18.
І хоча виступає в пресі М. Зеров в основному .як
критик (правда, 1918 р. в № 2—3 «Літературно-
наукового вісника» вперше надрукував свій пере­
клад — «Четверту еклогу» Вергілія), він для себе
і своїх друзів продовжує писати вірші. Вважаєть­
ся, що М. Зеров, на відміну од своїх приятелів із
«грона п’ятірного», не зазнав впливу якихось лі­
тературних течій, а відразу постав сутим «неокла­
сиком». Це не так. Приміром, його поезії «Про
схід сонця…», «То була тиха ніч чарівниця»19, напи­
сані десь у році 1917-му, явно мають на собі знак
символістичних впливів з неодмінною атрибутикою
«крівавих мрій», «крівавих змагань», лебедя, що
«сплескував білим крилом», сонця, яке «розпачем
билось», т. ін. Саме тому, треба розуміти, Микола
Зеров їх ніколи не друкував. А проте щедро пре­
зентував своїм друзям і знайомим акуратно виме­
режані саморобні збірки віршів (це називалося
«гутенбержити»). їх навіть до сьогодні дійшло по­
над десяток, і найсоліднішим є подаровані В. Ро-
мановському три томи «Почти полного собрания
сочинений» (1910—19 pp.). Але це була все-таки
поезія «для хатнього вжитку».
Сторінки ж «Книгаря» відкривають читачеві ак­
тивного й вимогливого літературного критика, який
1919—20 pp. працює редактором цього видання,
водночас і виступаючи в ньому майже кожного чи­
сла.
Він часто виїздить з читанням лекцій на курсах
українознавства в інші міста, зокрема в провінцій­
ні. Зеров усвідомлює, наскільки потрібне там, у
глибинці, серйозне слово про літературу. В цьому
переконує, приміром, його курс із двадцяти чоти­
рьох лекцій «Історія українського письменства»,
прочитаний 1918 р. в заштатних містечках Сміла та
Кролевець20.
З 1919 р. Зеров, паралельно до гімназії і «Кни­
гаря», працює професором Київського архітектур­
ного інституту з предмету «історія української
культури». Спрямування його діяльності чітко ви­
значене. Могутня інтелектуальна сила знаходить
надійне річище, в якому можна здійснити швидке
просування до вершин світової культури. Через
якесь десятиліття М. Зеров виявиться не зовсім
точним, коли, змальовуючи свої літературні уподо­
бання перших пореволюційних років, зазначить:
«Нечуй-Левицький і Панас Мирний видавалися де­
що чужими»21. В некролозі ж 1918 р. він писав:
«Три тижні тому, на початку місяця квітня умер в
Києві найзаслуженіший український письменник —
Іван Семенович Нечуй-Левицький», а трохи далі:
«І не тільки старше покоління, але й молодше, що
саме тепер підростає, вчитиметься рідної мови на
його творах. Колись українському письменству не
вільно було розвиватись, — над ним як меч висі­
ли тяжкі заборони, — але тепер діло піде жваві­
ше — твори Нечуя-Левицького читатимуться і в
народних домах і скрізь будитимуть серед люду
любов до українського слова»22.
Так що в загальну спрямованість діяльності Зе-
рова потрапляли не тільки «європейці» Франко
та Леся Українка, але й трохи старосвітський ав­
тор «Баби Параски та баби Палажки». То інша
річ, що згодом багато хто з «плужан» не захотів
бачити нічого, крім орієнтирів, розставлених І. Не-
83 чуєм-Левицьким, хоч, ясно, піднятися до його ху­
дожнього рівня такі «послідовники» були не здатні.
Високі патріотичні почуття виявляються не тіль­
ки в літературно-критичній діяльності Зерова, але
й у його тогочасній поезії. Як на зразок можна
вказати на вірш «Ріг Вернигори», написаний
1919 р.23. Тут надії автора на відродження свого
народу, мабуть, звучать найвиразніше. І — найбез-
посередніше, втілюючись у поетичний образ народ­
ного богатиря Мусія Вернигори, який прийде на
допомогу гнобленому люду:
Зникнуть, зникнуть агаряне…
Вся потуга їх розтане,
як весною тане сніг.
А над нашим краєм рідним
задзвенить ключем побідним
Вернигорин дивний ріг.
У ці роки, з весни 1918-го, Микола Зеров близь­
ко зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися
навколо ректора Української Академії мистецтв,
глухівчанина за походженням Георгія Нарбута.
Дух розкутої фантазії панував на зібраннях у по­
мешканні видатного графіка на Георгієвському
провулку. Тут обговорювалися питання про розви­
ток української літератури, малярства, графіки.
Буйних сил молодої української інтелігенції, роз­
буджених революцією, вистачало і на серйозні
справи, і на жарти, незрідка притаманні людям пе­
реконаним і впевненим.
Саме в цьому гурті народився образ Лупи Юди-
ча Грабуздова, «неслужащого дворянина», з мало­
маєтних поміщиків пирятинських. Історія виник­
нення цього літературного персонажа така. Якось
Г. Нарбут придбав оригінальний перстень із силуе­
том напівзруйнованого пам’ятника. Виявилося, що
це фамільна реліквія якогось Грабуздова. Нарбут
90
захопився ідеєю створити образ українського К.озь-
ми Пруткова, намалював його портрет (довгоносий,
у старовинному вбранні), вибудував його генеало­
гічне древо. Ідея полягала в тому, щоб показати,
як розкладалося малоросійське дворянство, як зрі­
калося своєї культури, мови. В пресі друкувалися
фейлетони «З газетної практики Л. Ю. Грабуздо­
ва». Характерний уривок одного з них, «Спекуля­
ція по оракулу», варто навести:
«Бачте, — дід мій походив з пирятинських ко­
заків і звався просто Гарбузом, але записався Гар­
бузовим. А записуючи свого сина, мого батька, до
метрики, подарував попові многоплодного гиндика
за те, щоб той переставив літери й записав його
Грабузовим. Звідки взялося д і як я став Грабу-
здовим — не можу вам з’ясувати. Але еволюція та­
ка, очевидно, мала повести до «ушляхетнення» на­
шого роду й до забуття старих охлократичних тра­
дицій «хохлацьких», що визирали з ганебного прі­
звища Гарбуз… Бабуня оповідали навіть, що дід
хотів «на височайше» вдатися, щоб переіменовано
було його в Тиквина, але, зазирнувши в оракул,
побачив, що ідея його виникла в критичні дні —
«неблагоприятные для всяких хождений по делам»
і закинув дальшу саморусифікацію»24.
1920 року планувалося відсвяткувати 89-літній
ювілей Лупи, випустити невеличким тиражем у ви­
давництві «Друкар» збірник статей про рід, жит­
тєву й літературну кар’єру Грабуздова, зі спога­
дами про нього, його власними мемуарами, вірша­
ми, науковими працями. Художнє оздоблення
книжки мав виконати Г. Нарбут. До одної гравю­
ри (місячна ніч, напівзруйнований млин, що ко­
лись був джерелом достатків родини Грабуздових,
а перед ним — постать самого героя в ораторській
позі Зеров написав текст «Елегія Грабуздов-
91 ська — на умолчаніє мелніци фамильної». Це бли­
скуча імітація давньої української поезії — Зеров
потвердив свій хист тонкого стилізатора. Смерть
Г. Нарбута зруйнувала цей цікавий задум…
Та й у долі Миколи Зерова відбуваються істотні
зміни. 13 лютого 1920 р. він одружується з Софією
Лободою — починається новий етап життя. Він
серйозно думає про планомірну наукову працю.
2 травня його обрано на дійсного члена філологіч­
ної секції Українського наукового товариства. Збе­
реглося повідомлення про це25.
Того ж 1920 р. виходять друком підготовлені ним
книжки «Антологія римської поезії» та «Нова ук­
раїнська поезія» — помітні віхи тогочасного літе­
ратурного життя.
Проте влітку Зеров тяжко перехворів на черев­
ний тиф. Рік видався неврожайним, місту загрожу­
вав голод. Аж раптом у Києві об’явився директор
Баришівської соціально-економічної школи Мико­
ла Сімашкевич, котрий запросив Зерова на работу
викладачем української літератури та історії.
Правда, вийшло так, що він ще й навчав усіх ба­
жаючих і своєї улюбленої латини, хоча вона як
предмет, «непотрібний пролетаріатові», була скасо­
вана по всіх навчальних закладах.
Платня вчителям оплачувалася мізерно, зате
видавалася натура (харчі, паливо, гас), що на
час економічної розрухи і невпевненості виглядала
значно твердішою «валютою». І саме це дало змо­
гу більш-менш забезпечено перебути тяжкі літа.
У Баришівці вже працював О. Бургардт, а нев­
довзі туди переїхав і В. Петров (Домонтович). Ба-
ришівський період життя Зерова тривав з 20 жовт­
ня 1920 до 15 вересня 1923 року, хоча він не пори­
вав зв’язків із Києвом — був членом редколегії
журналу «Голос друку» (в № 1 за 1921 р. опуб-
92
ліковано кілька його рецензій), доволі часто висту­
пав перед різними аудиторіями. О. Бургардт нази­
ває роки 1920—23 «добрими часами» в житті Зеро­
ва. Гадаю, що це далеко не так. Свідченням є по­
езії цього періоду, зокрема написані александрій-
ськими віршами «Lucrosa»*, «У степу», «До аль­
бома» та іщ.
Супокійне, мляве життя «шкурної громади» (в
Баришівці в основному мешкали чинбарі) не могло
вдовольнити людину, яка прагла іншого товарист­
ва, інших діянь. Отож ввижався образ Херсонеса-
Києва з його напруженим інтелектуальним ритмом.
І поет писав:
Але пощо мені ці вітрові пориви,
І жайворонків спів, і проростання трав?
З якою б радістю я все те проміняв
На гомін пристані, лиманів сині плеса,
На брук і вулиці старого Херсонеса!
Вульгарна критика не раз вказуватиме на цей
образ, вбачаючи в ньому зашифроване неприйнят­
тя радянської дійності, хоча тут виявлялася еле­
ментарна ностальгія за напругою великого міста…
Про те ж, наскільки «добрими часами» були бари-
шівські роки, свідчить і лист Зерова із Соловків
від 11 січня 1937 року, де, зокрема, є й такі слова:
«Вспомнил Барышевку и думаю, что, пожалуй, мои
«дни и труды», состояние духа и рабочее настрое­
ние тебе легче всего уразуметь по аналогии с Ба-
рышевским нашим пребыванием. Только то разве,
что там мы были вдвоем, а здесь я в единственном
числе»26.
* Болотяною Лукрозою називав М. Зеров Баришівку, ла­
тинізувавши назву містечка від «lucrum» — бариш. А лежа­
ло воно, справді, серед боліт («З двох сторін — канавами! —
дві річки…»).
93 По-моєму, й особливих коментарів до цих слів
не треба…
А проте цей період був по-своєму плідний — всі
поезії, вміщені в книжці «Камена» (1924), написа­
ні тут, створено також низку сонетоїдів та сатир-
пародій, частина з яких опублікована останнім ча­
сом. Багато займався Зеров перекладами, зокре­
ма, тут створена українська версія «Мазепи» і по­
чата «Балладина» Ю. Словацького. В цей же час
написано навіть кілька прозових речей, наприклад,
оповідання «На річці Іорданській» та «Єретики» —
на матеріалі баришівського побуту27.
Зеров не тільки виголошував доповіді в київ­
ській підготовленій аудиторії або брав участь v
різних фахових обговореннях, а й часто виступав
перед простою баришівською громадою — і завж­
ди з незмінним успіхом. Слава про нього як лек­
тора вийшла далеко за межі Баришівки. О. Гер-
майзе 4 серпня 1923 р. писав йому в «болотяну Лу-
крозу», запрошуючи виступити на курсах учителів
у Конотопі: «Ждуть вони Вас дуже. Коли одного
разу під час своєї лекції я сказав, що Ви маєте
прибути, аудиторія радісно загомоніла. Серед кур­
сантів багато кролевчан, які добре Вас знають»28.
І знову-таки, коли Зерову в майбутньому заки­
дали ігнорування інтересів широких народних мас,
він ніколи не захищався ні своєю зіньківською
обороною народної освіти, ні тим, що от, мовляв,
у Баришівці я працював із простим людом. І ба­
гато що зробив. Але ці діяння були природними і
не сприймалися як щось виняткове або нарочите.
Так, само, гадаю, не надавав він особливого значен­
ня й фактові, про який писала 1923 р. «Пролетар­
ська правда»:
«Не так давно в Баришівці, як і скрізь по селах,
смерділо темрявою, прогнилим болотом та міщан-
94
ством. Було в селі до десятка інтелігентів, та й то-
чужих до нього — накрейдених, розодягнених ба­
тюшок та матушок». Тепер же: «Замість просвіт,
гуртків — клуб ім. Карла Маркса. Кипить, росте
праця, всі нею зацікавлені! У всіх одна мета. За­
мість нездатного поганого театру збудувать новий!
Керівники клубу — незамінні працьовники Бари­
шівки. Між ними й голова райвиконкому тов. Зе­
лик і вчителі Зеров і Сімашкевич»29.
І хоч би які робилися спроби применшити або й
зовсім заперечити внесок Зерова в соціалістичне
будівництво, вже самий факт створення ним клубу
ім. Карла Маркса хіба не промовистий?
Про спрямованість діяльності Миколи Зерова в
Баришівці свідчить і початок датованого 31 груд­
ня 1920 р. вірша « В пустынном и глухом изгна­
нии…», що присвячений О. Бургардту. Тут усе не-
випадкове, в тому числі й згадка про Овідія:
В пустынном и глухом изгнании
Мы дни свои изводим здесь,
Распространяя отблеск знания
На кожемяческую весь.
Плач, воздыханье и дезидия —
На нашем жизненном кругу…
Не дан ли нам удел Овидия
На савроматском берегу?