Ясна річ, що Зеров прагнув повернутися до Киє
ва, де поле і викладацької і наукової діяльності
було значно ширшим. Хоча й Баришівка, завдяки
невтомній праці згуртованого М. Сімашкевичем
педколективу, перетворилася на відомий культур
ний центр. Коли абітурієнт дуже добре складав
вступні іспити з літератури чи історії до К- І. Н. О.,
його неодмінно запитували, чи він не баришівський
учень Миколи Костевича Зерова. И відповідь не
рідко виявлялася ствердною…
Нарешті у вересні 1923 р. його запрошують на
95 роботу професором української літератури до Ки
ївського інституту народної освіти. З 1 жовтня він
розпочав тут свої лекції, про які згодом ходитимуть
пишні легенди.
На цьому можна було б і закінчити розпорідь
про баришівські «три літа», якби не одна обстави
на, а точніше — навіть дві.
Відомо, що Миколу Зерова єднала давня друж
ба з видатним математиком Михайлом Кравчуком,
який так само загинув у сталінських катівнях. У
присвяченій йому книжці журналіст М. Сорока
силкується вивести образ Зерова. Але тільки сил
кується. Я вже не кажу про фактичні неточності:
тут і нібито сотні написаних у Баришівці віршів;
і переклади зі старогрецької, англійської; і повер
нення до Києва 1921 року; і робота в університеті
лід час денікінщини; і сонети, писані шестистоп-
им ямбом., хоча Зеров, окрім перекладів, майже
не користувався цим розміром; і навіть якийсь
фантасмагоричний епізод: «…вхідний дзвінок. За
тим два дражливо короткі. Так міг оповіщати про
своє прибуття тільки Микола Зеров: це був умов
ний сигнал ще з часів дореволюційної конспіра
ції»30. Як таке міг вигадати автор — не збагнути…
Але найприкріше — Зеров був зовсім не таким,
яким зобразив його автор книжки. Він, наприклад,
не міг кваліфікувати збірку Дмитра Загула «На
грані», що то, мовляв, «суцільна містика, абстрак
ції, символізм», оскільки для нього це явище різ
ного порядку. А той самий Д. Загул ніяк не міг
сказати в 1921 році про Зерова «славетний поет»,
бо перший вірш Миколи Костевича був надрукова
ний лише 1923 p., і т. д. Дуже прикре враження
залишають по собі ці безвідповідальні домисли.
Та ще дивовижніші речі довелось мені вичитати
в одному «мемуарному» рукописі, який, на щастя,
96
поки що не опублікований. Називаються ці «спога
ди» «Любарський університет», і автор їх, котрий,
до речі, сам свого часу доклав тяжку руку до цьку
вання Зерова, розповідає, як Микола Костевич і
талановитий учень М. Кравчука Іван Білик з 1918
до 1920 р. викладали йому в Любарській школі,
чого насправді ніколи не було. А далі, щоб звести
хронологічно кінці з кінцями, повідомляє: «Восени
1920 р. Білик І. П. і Зеров М. К. переїхали з Лю-
барець у Баришівку — вчили там у семирічці Ко
лесника П.Й . (у майбутньому визначного україн
ського радянського літературознавця й прозаїка)».
Якщо в першому випадку, з М. Сорокою, перед
нами наслідок несумлінного вивчення фактів, спо
творення їх несвідомого, то в другому — перекру
чення цілком осмислене. Бо ж так хочеться сьо
годні реабілітуватися за давні погромні акції…
Проте повернемося до Києва осені 1923 року.
Те, що вона стане якимось рубіжним етапом у
літературному житті, відчували вже сучасники. Зо
крема, цікаве свідчення зустрічаємо в дописі «Ми
стецтво в Києві», надрукованім у № 4—5 «Черво
ного шляху» за 1923 р. Автор, указавши на роз
мови про «т. зв. неокласиків» та на те, що про
них було виголошено кілька доповідей, цілком пев
но зазначає, що підверстані під цією назвою поети
не творять ніякого об’єднання і, більш того, в Киє-
ні не проживає жодного «неокласика» Мабуть,
П. Филипович не видавався авторові виразною по
статтю, і тому він резюмує свій допис у такий спо
сіб: «Кияне великі надії покладають на осінь. Чи
тільки ті надії не сядуть пилом? Сюди небавом
приїздить Зеров, Рильський і Ярошенко»31.
…Отож з 1 жовтня Микола Зеров — професор
Київського інституту народної освіти. Одночасно
він професор української літератури в Київських
4 В. Брюховецький 97 кооперативному технікумі та другій торгово-проми
словій школі. На ці факти варто звернути увагу
сьогодні. В 20-ті роки широко практикувалося за
лучення найповажнішої професури до викладання
української літератури навіть у таких, далеких від
філології закладах. Крім них, Зеров у різний час
викладав також у Київському археологічному ін
ституті, в залізничному технікумі, Інституті лінг
вістичної освіти, у вечірньому освітянському уні
верситеті. Додамо сюди численні курси та семіна
ри, і тоді збагнемо величезний обсяг роботи, здій
сненої Зеровим на освітянській ниві. Й скрізь йо
го лекції мали колосальний успіх, слухати їх при
ходили студенти з інших курсів і навіть з інших
вузів та технікумів. Григорій Костюк у своїх спо
гадах зафіксував портрет улюбленого професора:
«Був середнього, а може, навіть нижчого росту.
Будова — північна. Широке, приємне, відкрите об
личчя. Високе ясне чоло, зачісане назад русяве
волосся з слабо позначеним проділом з лівого бо
ку. Блакитні, веселі, рухливі очі, пенсне, трохи за
велика нижня губа; приємний горловий сміх, щи
рий, безпосередній. Був людиною веселого харак
теру з нахилом до іронії, інколи колючої. Одягав
ся переважно в костюм темно-синього шевйоту, а
зимою носив старомодне, темного кольору пальто
з чорним плюшевим коміром»32.
Рік 1923-й був схожий на трамплін, з якого
«неокласики» рушили в літературний процес. Са
ме тоді вони всі з’їхалися до Києва і познайоми
лися між собою, спершу об’єднавшись у рамках
АСПИСу. Того ж року в грудні відбулася перша
зустріч Миколи Зерова з Миколою Хвильовим, ко
ли той у складі харківської гартованської групи
письменників приїхав до Києва. Листи цього
палкого прихильника «азіатського ренесансу»,
98
що збереглися, засвідчують, яким плідним було їх
нє спілкування (див: «Радянське літературознав
ство», 1989, №№ 7, 8). Саме цієї пам’ятної осені
«неокласики» організовують серію літературних
вечорів, з яких особливого розголосу набрали про
ведені 25 вересня і в середині грудня. За тими
скупими даними, що дійшли до нас, видно, як ос
новні зусилля вони спрямовували на згуртування
мистецьких сил, на спрямування їх у русло кон
структивної праці. Передумови для цього існували.
Але така позиція викликала різкий спротив офіцій
но підтримуваних літературних чи білялітератур-
них кіл. Дві рецензії на вечірки у ВУАН, одну з
яких я вже цитував (Б. Шестерня. Гопакадемики.—
Більшовик. — 1923. — 28 вересня), виразно під
тверджують це. Особливою непримиренністю по
значено допис під псевдонімом «Ачу» — «Літера
турний вечір «класиків» та «неокласиків»33. Нама
гання М. Зерова намітити платформу для консолі
дації здорового ядра в літературному процесі сква-
ліфіковано як замах на ідеологічну цноту панфу-
туристів та гартованців. Доповідач проаналізував
«Наш універсал» (1921), підписаний М. Хвильо
вим, В. Сосюрою і М. Йогансеном, і витлумачив
фразу про одгетькування від неокласиків та футу
ристів як непродуманий юнацький жест. Бо ре
альне літературне життя передбачає многогран-
ність творчих пошуків, багатоманітність художніх
підходів. Здавалось би, цей концептуальний аналіз
літературної ситуації розкривав можливості по
дальшого продуктивного просування у творенні со
ціалістичної культури. Натомість — перекручення,
політичні звинувачення і недотепні кпини. Близь
кий у цей час до поглядів «неокласиків» Олек
сандр Дорошкевич був змушений виступити зі
спростуванням подібних умисних кривотлумачень
4* 99 і із засудженням конфронтаційної тактики тих,
хто приховувався за прибраними йменнями Богда
на Шестерні та Ачу. Він, зокрема, писав: «Блис
кучу промову Зерова переказує убогими словами,
але з обов’язковими «кивами» й «моргами» куди
треба. Цей багатий матеріал можна було б й вар
то оцінювати з погляду ідеологічного чи формаль
но-літературного. Але тільки не таким тоном блюз
нірського патякання…
З подібних невідповідальних рецензій («Ачу»!)
виступає таке запашне амбре, що, певна річ, піс
ля цього справа літературного об’єднання тільки
ускладнюється»34.
Ось така ситуація виникла на початок 1924 ро
ку. Він розпочався з бурхливих дискусій. На культ-
комісії міськкому ВУАН 3 січня М. Зеров виго
лошує доповідь «Українська література в 1923 p.»,
а 20 січня там же відбувається диспут, де допо
віді Д. Загула «Криза сучасної української лірики»
опонували М. Зеров, Юрій Меженко, Григорій Ко
синка, Михайло Івченко. Лідер «неокласиків» ду
же високо оцінював 1923-й — як «рік літератур
ного оживлення». З’явилася ціла низка цікавих
імен, хороші книги. Пожвавленню літературного
життя сприяє заснування нових журналів зі своєю
позицією. В Києві, приміром, встановилася своє
рідна змагальність між «Новою громадою», до якої
тяжіли члени АСПИСу, і «Глобусом», де виступа
ли в основному футуристи, гартованці, плужани.
Тобто все, за розумінням Зерова, йшло нормаль
ним шляхом.
Дмитро Загул підходить до оцінки літературної
ситуації з іншими мірками. Різнородність її скла
дових він оцінює як кризу, занепад. Навіть із зві
ту завжди неприхильної до Зерова газети стає зро
зумілим, у чому полягала відмінність позицій. Суть
100
опонування загулівській точці зору викладена та
ким чином: «Зеров вказав на те, що не годиться
ліричному, поетові балакати про кризу лірики і
поділяти поетів так: «Хто під загулівську лірику —
вправо! (іменно!), хто ні — вліво!
Гейнівський ліризм, що на ньому виховався За
гул, зараз не «в моді», але це не дає права роби
ти висновки про загальну кризу лірики»35.
Отож уже тут виразно намітилися дві тенден
ції — до різноманіття літературних пошуків і до
уніфікації, суворої регламентації як вибору ідей,
так і художніх засобів.
Зеров, немов компенсуючи бідність на літератур
ні емоції баришівських років, виступає часто не
тільки як оратор-полеміст, але вже і як поет. Ска
жімо, між З і 20 січня відбувся в тій же ВУАН
ще й суто літературний вечір, де свої твори чи
тали Максим Рильський, Микола Зеров, Тодось
Осьмачка, Аркадій Казка, Степан Бен, Валеріан
Підмогильний.
Цей рік ознаменований для М. Зерова й вихо
дом у світ його вимріяної «Камени». Задум визрі
вав, автор ділився ним у листах до М. Рильського,
П. Филиповича, М. Хвильового, П. Тичини, а пер
шому навіть надсилав рукопис майбутньої книжки.
Хоч як дивно, але «слава» про Зерова-поета йшла
попереду його публікацій — часто грунтована на
чугках та упередженості. Ще в травні 1923 р.
П. Филипович писав йому у Баришівку, що вини
кають певні складнощі з реалізацією ідеї про ви
дання його книжки віршів, оскільки «законодавці
літературних мод» вважають, що Зеров не відчу
ває сучасності, живе суспільними анахронізмами.
Тому П. Филипович закликав зосередити увагу
на літературознавчому нарисі: «Коли ж Ви напи
шете «Іст(орію) у(країнської) літ(ератури), то
101 доведете, що Ви не тільки естет, пурист слова, а та
кож аналітик-соціолог (говорю це, бо знаю пер
ші розділи Вашої книги) і що Ваша книга поруч
:з книжкою Б (ориса) В(олодимировича) (Якубсько-
го) про соціологічний метод — явище не консерва
тивне, а світле й «поступове»36.
Але хоч як скептично оцінював Зеров власні
вірші, вивірене чуття підказувало йому, що це та
ки поезія. Тож на виході книжки він наполіг, і са
ме у видавництві «Слово», за політичну репутацію
якого так клопотався П. Филипович. «Камена» ви
кликала бурхливу реакцію — більшість рецензен
тів вітала її захоплено. Негативні ж відгуки, зде
більше декларативного характеру, мали виразно
погрожувальні інтонації. Як-от: «Ця «чяста» пое
зія, виключно словесна робота, не бувши потріб
ною ніколи, особливо непотрібна, до обурення зай
ва тепер, коли під напором епохально важливих,
негайних до розв’язання проблем, поезія, як така,
взята «на мушку»…
Коротко, збірка ніяк не може бути пришита до
тютреб біжучого часу. Це просто незломна, «кла
сична» упертість в обороні нікому не цікавих, да
леких від життя класичних позицій з їх глиняни
ми, китайськими батареями індивідуально-естетич
ної філософії. Це… «їхня» збірка»37.
Поряд із образом затятого противника нового
життя в уяві певної частини літераторів постає ін
ший Зеров, портрет якого також не вельми аде
кватний, проте характерний для його сприйняття
сучасниками. Учень Баришівського соціально-еко
номічного технікуму, початкуючий поет Олександр
Сорока так уявляв собі свого вчителя: «Десь да
леко-далеко сидить собі в теплій кімнаті невелич
кий чоловічок і пише, пише «не для творців бето
ну і асфальту», а для тих, хто дійсно його розу-
102
міє, кому стиль римських авторів є звичайною су
часністю і не здається новою Америкою… Пише. А,
серйозна публіка, для якої старе здається наївною-
казкою, жде і гострить свої клинки, щоб зразу ж,
як тільки на світ божий народиться, забити, бо-
контреволюційному в добу пролетаризації мас не
має місця: буржуазні примхи оджили своє. А Він
пише і пише, і ще раз пише — Він знає, що сер
йозна публіка не що інше, як рештки «кровной
Крыловской Моськи» і що слова їхні — полова..
І стає тоді заздро: один — а така сила, один
з маси — а такий сильний.
І хочеться, хочеться бути й собі «одним із ма
си», щоб тобі не було рівного, щоб ти не був сер
йозним чоловіком і сучасним покидьком. Але це
тільки — заздрість: самі по собі ми давно «мало-
душествуємо» — як каже Тичина, і бовтаємося в
твані, як Зеровський неборак, не знаючи, до якого
ми берега дійдемо, бо майбутнє нам, як більшості,.
невідоме…»38
От що прикметно — ні перше, ні друге уявлен
ня не відповідають реальному духовному єству Ми
коли Зерова, бо виходить із неправильного розу
міння його естетичних настанов. І тим, і тим зда
ється, ніби він живе лише минулим і що його геть
не цікавить сучасне, легковійне і невтримне життя.
Такі легенди, на перший погляд, підтверджували
не тільки йего поезії, а й перший випуск історико-
літературного нарису «Нове українське письмен
ство», невеличка монографія «Леся Українка»,
Що також були видані 1924 р. Все це — минуле,
яке багато ким тоді просто відкидалося, уроки і
надбання якого заперечувалися. До тих докорів,
Що їх рясно діставав за своє життя Зеров, на по
чатку 1925 р. додаються й такі, що, мовляв, він
майже не виступає як літературний критик на сто-
103 рінках газет і журналів. У пам’яті, очевидно, ще
не стерлися активність його часу «Книгаря». Про
те й цей докір розсипався в порох уже того ж
1925 p., який можна вважати піком літературно-
критичної діяльності Зерова. Саме тоді він довів,
що не є ні противником нового ладу, ні анахоре
том, що сховався в античність від штормів сучас
ності.
Але перш ніж ближче глянути на «труди і дні»
цього року, варто зупинитися на одному прикрому
епізоді, який немало дошкулив Зерову — саме че
рез те, що чесна людина перед наклепом лишаєть
ся безпорадною. На початку літа 1924 р. він про
читав цикл лекцій з історії нової української літе
ратури на Житомирських губерніальних курсах
учителів. Але ледь устиг повернутися до Києва, як
у газеті «Більшовик» 3 липня з’явилася злобна
кореспонденція О. Демчука «Десять лекцій по іс
торії сучасної української літератури, або неокла
сичні гастролі Зерова в Житомирі», де професор
змальовувався жерцем «чистої краси», який зане
хаяв соціологічний метод аналізу, а натомість ко
хається в художності, естетичному, класиці, що,
звичайно, є контрреволюційно-буржуазним форма
лізмом. Але й це ще не все — через три дні ко
лишній житомирянин (пригадується, його «Поезії»
1918 р. вийшли саме там) Я. Савченко підводить
«теоретичну базу» під малограмотні інсинуації
О. Демчука. Автор аж із Києва побачив і почув,
як у Житомирі лектор «розперезався», як він ви
кривляв і перекручував факти, демонструючи про
фесорську зарозумілість, неокласичне неуцтво,
буржуазну злобу до революційних літературних
угруповань. «Гвоздь» же полягав у формулюванні
«неокласичного» кредо в Савченковій інтерпрета
ції: «Мистецтво — краса. Воно родиться з натхнен-
104
ного духу творця і через те не може залежати від
матеріального процесу, від даної конкретної еко
номічно-побутової обстановки. Воно живе в душах
тільки тих, кого божа ласка обдарувала. Закони
його — вищого порядку, і з землею вони не мають
нічого спільного. Хід їх, розвиток — цілях духа,
ідеї. Логічно — tempora mutantur*, — а мисте
цтво — вічне»39.
Зрозуміле обурення Зерова. Він удається до
редакції «Більшовика» із спростуванням — від
мовляють. Він звертається до М. Хвильового з
проханням допомогти опублікувати статтю-відпо-
відь у якомусь із столичних видань, та, як свід
чить їхнє листування, це теж виявилося справою»
далеко не простою. Проте на початку вересня від
повідь Зерова була опублікована в «Літературі,
Науці. Мистецтві» (додатку до харківських «Віс
тей»). У ній він виклав методологічні засади про
читаного курсу лекцій та й узагалі його історико-
літературних студій. Пояснював, що завжди харак
теризує нове українське письменство виходячи із
суспільних обставин XIX століття — капіталізації’
країни, зростання великих міст і народження бур
жуазно-демократичної інтелігенції. Аналіз усіх цих
явищ і складає основу, на якій розглядається літе
ратурне життя. Далі, процитувавши повністю ви
гадки Я. Савченка з приводу «теоретичної бази»,
на якій нібито грунтуються «неокласики», Зеров-
зазначає: «Цілком погоджуюся з Савченком, що
ця теорія справді немудра, — не розумію тільки,,
чому він зрікається своїх авторських прав на неї.
Оскільки ж вона відповідає моїм поглядам, нехай
міркує читач.
1. Питання про те, чи вічне мистецтво, чи має
* Часи міняються (лат.).
105 скоро вмерти – – мене не цікавило ніколи. Це пи
тання, над яким тепер міркують тільки футуристи.
2. Про незалежність мистецтва «від даної конкрет
ної обстановки» я не говорив ніколи. Говорив я
(і друкував) тільки протилежне. В передмові до мо
го «Нового українського письменства» читач знайде,
як ні на хвилину я не спускав з ока класового, гру
пового обличчя українського письменства і укра
їнського читача. Мені цікаво було стежити за змі
нами в цьому обличчі і внаслідок їх — за змі
нами в літературних замовленнях, які ставали пе
ред українським автором»40.
Здавалось би, конфлікт вичерпано. Тим більше,
що підтримав Зерова і В. Еллан-Блакитний, кот
рий точно кваліфікував дії О. Демчука та Я. Сав-
ченка як елементарну неграмотність, умисне при-
мітйзування думок професора і брехню навпіл з
брутальною лайкою. «Крайня пора настала, — пи
сав цей невтомний згуртовувач українських літе
ратурних сил, — повести боротьбу і з літературним
хуліганством, махновщиною, що тільки дискреди
тує те, в ім’я чого безграмотний і що найгірше —
не здатний до думання «критик» б’є собі лоба на
сторінках нашої преси»41.
Але конфлікт вичерпано не було. Він, можна
сказати, тільки поглиблювався і роз’ятрювався.
Особливо це стало зрозумілим, коли 1925 р. Зеров
-активно включається в поточну літературно-кри
тичну практику. Продуктивність його вражає —
тільки журнал «Життя й революція» 1925 р. вмі
стив 17 матеріалів М. Зерова різних жанрів!
А ще ж були інші часописи, газети, усні виступи,
лекції перед студентами — почалася відома літе
ратурна дискусія 1925—28 pp. Загальноприйнято
відлік її вести зі статті Григорія Яковенка «Про
критиків і критику в літературі» («Культура і по-
106
бут» від ЗО квітня 1925 р.) та відповіді на неї Ми
коли Хвильового. І це справді так. Проте навряд
чи буде помилкою визнати, що літературна диску
сія не розгорілася б так швидко і яскраво без по
тужного імпульсу, який дав диспут «Шляхи розвит
ку української літератури». Відбувся він 24 трав
ня 1925 р. в залі бібліотеки Всеукраїнської Акаде
мії наук. У Києві на той час уже «напрацювався»
солідний досвід подібних зібрань. І можна сказати,
що душею їх був блискучий промовець і полеміст
Микола Зеров. Досить зазначити, що лише від по
чатку року до диспуту 24 травня він виголосив та
кі доповіді на вечірках історично-літературного
товариства при ВУАН: «Українська література в.
1924 році» (початок січня), «Запізнений роман
тик — Я- Щоголів» (початок лютого), «Творчість
Марка Черемшини» (кінець лютого), «Черемши
на і ми» (17 травня). Крім того, величезного роз
голосу набув уже згадуваний вечір оригінальної і
перекладної поезії «п’ятьох з Парнасу» — М.Риль
ського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бур-
гардта і М. Зерова (17 березня). І це лише захо
ди, в яких Зеров був центральною постаттю, але ж
він грунтовно виступав і в обговореннях інших нау
кових та критичних доповідей, виголошуваних тоді”
в Києві практично щотижня, а то й частіше, і на.
численних поетичних вечорах…
Отож у такій насиченій атмосфері відбувся цей
літературний диспут. У ньому взяли участь пред
ставники всіх літературних організацій Києва, а.
також письменники, що перебували поза літератур
ними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав
Ю. Меженко. В обговоренні її виступили Б. Кова
ленко, М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний,.
С. Щупак, М. Могилянський, П. Филипович, О. До-
рошкевич, Б. Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Ів-
107 ченко, В. Нечаївська, І. Жигалко та M. Рильський.
Основна полеміка розгорнулася навколо того, яки
ми шляхами може українська література вийти на
справжні верховини новітнього мистецтва. Дуже
швидко в бурхливому обговоренні акцент з доповіді
змістився на виступ М. Зерова, пафос якого особ
ливо гаряче підтримали М. Могилянський, П. Фи-
липович, О. Дорошкевич, Б. Антоненко-Давидович
та М. Рильський. Уже визнаний на той час як лі
дер «неокласиків», Зеров чітко вказав небезпеки,
які чигають на молоду пролетарську літературу, і
накреслив першочергові завдання. Боротися на
самперед треба проти: 1) «вопиіющого неуцтва»,
2) нездорової обстановки гурткової виключності і
привілеїв, 3) нехтування формою, а властиво —
художньою довершеністю творів. Позитивна ж
програма М. Зерова полягала в тому, що: 1) не
обхідно усвідомити, осмислити і засвоїти багатства
української національної традиції — це дасть змо
гу багато які із сучасних дутих авторитетів оціни
ти тверезо й реально; 2) необхідно пересадити на
український грунт найвидатніші твори європейської
класики і сучасної літератури різних народів — це
неминуче підніме «планку художності»; 3) нареш
ті, слід встановити атмосферу здорової літератур
ної конкуренції, а не кон’юнктурного протегуван
ня. «Ми повинні повсякчас заявляти про потребу
уважного відношення до всякої культурної ціннос
ті. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літе
ратурної обстановки, в якій будуть цінитися не ма
ніфест, а робота письменника; і не убога суперечка
на теоретичні теми — повторення все тої ж плас
тинки з хрипучого грамофона — а жива й серйозна
студія літературна; не письменницький кар’єризм
«человека из организации», а художня вибагли
вість автора перш за все до самого себе»42.
108
Така, на сьогодні безсумнівна в своїй логічності,
позиція викликала на диспуті, та й у пресі зго
дом, бурю заперечень. Особливо не подобалася опо
нентам Зерова його вимога замість гурткового про
текціонізму запровадити здорову літературну кон
куренцію. Вульгарно утилітаризований ідеологізм
уже утверджувався в літературному процесі. Так,
B. Десняк однозначно заявив з цього приводу:
«Привілейоване становище молодої пролетарської
літератури, як наше досягнення, воно буде завж
ди, гадаємо, в наших руках. У всякому разі буде
мо за нього боротися. Так що даремні сподівання
тов. Зерова і інших, що настав час «мирної літе
ратурної конкуренції»43.
Наслідки такої войовничості нам відомі. Все це
дуже важливо для пояснення деформацій в літера
турному житті, які цілком виявили себе вже в на
ступне п’ятиліття.
Паралельно проблемі протекціонізму розгляда
лося й питання про так званих «попутників» у лі
тературі. На самому диспуті виразно окреслилися
три позиції — Б. Коваленко і В. Десняк: за «ви
користання» їх до потрібної пролетаріату межі;
C. Щупак: за співробітництво; О. Дорошевич: за
нормальне співжиття, бо все інше створило б ат
мосферу «невідповідального наймитства, що часто
межує з експлоатацією…»44. Але практично почав
переважати перший, найвульгарніший постулат, що
точно відповідав уже реально впроваджуваній у
життя «теорії гвинтика», за якою особистість, яс
крава індивідуальність фактично діставала статус
персони нон грата.
Якнайсерйозніші наміри М. Зерова та його од
нодумців працювати на ниві українського радян
ського письменства піддалися злобній примітивіза
ції та безпардонному остракізму. В літературне
109 життя безсоромно входив анонім, щоб потім на
плодити добре знайомих і сьогодні анонімників.
Два підписаних псевдонімами газетні матеріали за
слуговують тут на увагу. В першому, київської га
зети «Більшовик», хоча й погрозливо показується
батіг «неокласикам» та скрадливо підсовується
пряник О. Дорошкевичу, все ж видно якісь потуги
розібратися, бодай з позірною об’єктивністю ви
світлити хід диспуту. А от уже швидко видана сте
нограма його рецензується «Культурою і побутом»
(Харків) з провінційно самовдоволеним «гигикан
ням». Виступ М. Зерова міфічний Омелько Буц
пародіює таким «дотьопним» способом:
«Зеров — Меженко промовляє, як той сморгон-
ський ведмідь танцює на розпеченій плиті, — весе
ло чи сумно, а танцюй, бо знизу пече.
О temporal О mores!* Меженко не розуміє досі,
що Європа це — я, і я це — Європа! (Б’є себе в
груди).
Omnia mea mecum porto!**
Коваленко узурпує моє право писати халтурну
критику! Коваленко грабує мене!.. Караул…
Пробі!!!
(Промовцеві дають понюхати томик Горація ви
дання 1587 року, й він заспокоюється).
Подивіться, як цей критик побиває, розправля
ється, бойкотує, протестує!.. То пак, це я побиваю
й розправляюсь***… Але ж то я — Європа! (Гор
дий погляд у натовп).
Знов-таки гуртківство. Ну нехай «Ланка», ну не-
* О часи! О звичаї! (лат,).
** Усе своє ношу з собою (лат.).
*** Див. ч. 5 київського журналу «Нема життя в револю
цію»45.
110
хай «Неокласики», ну нехай «Акверірки», а то ще
й ріжні там «Гарти» й «Плуги». Яке нахабство!
(Промовцю прикладають до потилиці закордонне
видання «Історія Укр. Літератури» С. Єфремова,
й він отямлюється).
Sint ut sunt, aut non sint* — скажу я за своїм
попередником!
Нехай живуть старі сімейні традиції в Укрліте-
ратурі! Quod erat demonstrandum**.
Вся заля ридає. Музика грає на мотив:
Пропала надія,
Розбилося серце…»
Це можна б назвати літературною недоумкуваті
стю. Проте зазвучали звинувачення й серйозніші,
та й з вуст впливовіших людей. Сергій Пилипен-
ко, відразу розпізнавши могутню силу, що доволі
несподівано з’явилася в літературній дискусії на
боиі М. Хвильового, спробував дати викривлену по
літичну оцінку позиції Зерова. Посилаючись на
звіт у «Більшовику», плужанський «папаша», як
його любовно всі називали, виступив на захист
своїх чад, звинувативши промовця в схилянні пе
ред буржуазною Європою і в ігноруванні реаль
них потреб новонароджуваної української радян
ської літератури. Але найбільше С. Пилипенка, як
і В. Десняка, непокоїла теза про необхідність твор
чого змагання, літературної конкуренції. Тому він
переводить її інтерпретацію в суто політичну пло
щину, занепокоєну думку М. Зерова, очевидно, сві
домо викривлюючи: «Отже, допустити вільну кон
куренцію це, коли далі розвинути за межі худож
ньої літератури, є допустити волю друку, допустити
і т. д. і т. д. На це робітничо-селянська влада зви-
* Хай буде так, як є, або зовсім нічого не буде!» — сло
ва єзуїтського генерала Річі.
:
* «Що й треба було довести» 46. чайно, не піде і від протекціонізму пролетарським
організаціям (в якій-будь ділянці життя) не зре
четься»47.
Коли у Миколи Зерова виникне нехіть до роз
мов про сучасну літературу, то причини насамперед
слід шукати в подібного роду інсинуаціях та в не
можливості їх відмести, спростувати. Адже його
«Кільком словом на відповідь т. Пилипенкові», як
свідчить лист М. Хвильового48, було відмовлено в
друкові, й вони збереглися лише в архіві. Зважаю
чи на те, що Зеров чітко формулює в цій полеміч
ній замітці свою мистецьку й політичну позицію,
їх варто розлого процитувати, принаймні в най
важливішій частині:
«Мушу, по-перше, засвідчити т. Пилипенкові, що
цілком даремно він посилається на статтю «Біль
шовика», як на безсторонню репортерську замітку:
автор її подає не так мої слова, точно їх фіксую
чи, скільки свої міркування з приводу них, свої до
них коментарії. Досить того, що слова про «куль
туру і халтуру» 24 травня сказані не були: гово
рилися вони в іншому зв’язку і за тиждень до дис
путу.
По-друге. Виступаючи на диспуті, я Хвильовим
ніскільки не прикривався. Мені, розуміється, бу
ло дуже приємно, що мої думки спадаються з дум
ками такого чутливого письменника, як Хвильовий,
але виступав я все-таки від свого власного імені.
Про Хвильового всвоїй промові, правда, я говорив,,
але говорив, опонуючи т. Ю. Меженкові. Т. Ме-
женко висловився в тому розумінні, що стаття про
«Сатану в бочці» ллє воду на млин безоглядного
‘приймання Європи, а я хотів показати, що в тій
статті немає нічого, що б давало право на такий
висновок. Де ж тут «прикривання» Хвильовим?
Третє. Говорячи про небезпечність нашого літе-
112
ратурного протекціонізму (і посилаючись при цьо
му на Бухаріна), — я зовсім не переносив питан
ня в площу політичних вимог чи політичних колі
зій. Сковорода колись говорив, що коли б він від
чув, що його покликання бити турків, він би зараз,
же причепив собі шаблю до боку. Смію запевнити
т. Пилипенка, що коли б я мав охоту зробитися
політичним працьовником, я б давно уже став на
цей шлях. І наші з т. Пилипенком стежки де-не
будь в цій царині уже б перестрілись… На диспу
ті ж моя промова оберталася вся в літературній
площині — в цьому можна легко пересвідчитися
з стенограми. І гадаю, навіть метод читання між
рядками не дасть тут нічого.
І нарешті четверте. Виступати проти ріжних не-
нормальностів нашого літературного життя, в тому
числі і деяких рис літературної лінії т. Пилипен
ка — зовсім не значить «зачіпати основні лінії ра
дянського будівництва». Тим більше, що влада і
партія зовсім не дають монопольного права ре
презентувати її якій-будь літературній організації.
Чому ж так гарячиться т. Пилипенко з приводу
кількох голосів, що скромно і зичливо подають до
відому й міркування кілька фактів, які свідчать
справді про небезпечні ухили в нашій літературній
практиці? Не думаю, що він стане твердити, що
т. Яковенко зробив етично, опублікувавши нена
лежного йому листа. Не думаю, щоби т. Пилипен
ко став обстоювати, що його плужанський молод
няк підняв загальну культурність нашого літера
турного оточення. Не думаю, щоби т. Пилипенко
по щирості міг сказати, що «на нашій Шипці все
гаразд». А коли так, то й «демагогія», котру він
чомусь уважає за необхідну, честі його перу не
робить»45.
До цього, 1925-го, року відноситься й початок
113 серйозного розходження Зерова з його ще універ
ситетським товаришем О. Дорошкевичем. Воно зу
мовлювалося далеко не літературознавчими чин
никами, а політичними акцентами. Пряник, який
вигулькнув був у інформації про диспут 24 трав
ня, виявився привабливим, хоч назовні нічого там
багатообіцяючого не проглядалося, йшлося всьо
го-на-всього про ставлення до робсількорів. Зов
сім не відкидаючи соціальної ваги такого роду
діяльності, Зеров та його прихильники рішуче ви
ступали проти посилено розповсюджуваних уявлень
про ледь не тотожність письменницької та робсіль-
корівської праці. «Приклади? — запитували плу-
жани. — Будь ласка — прихід у літературу Івана
Ле…» Правда, цей молодий на той час літератор
обурювався великою кількістю незнайомих слів та
невідомих імен у промовах «неокласиків», списую
чи все це в баласт історії. Власне, те саме не по
добалося й кореспондентові «Більшовика», коли
він розмахував батогом, водночас витягуючи з ки
шені отого пряника: «Вони не розуміють, що це за
база, що це за кадри для розвитку літератури —
робселькори. Але тут Дорошкевич, один з «ворожо
го табору», рішуче став на правильну виразну по
зицію. Взагалі, його виступ, здається, був найбільш
виразний, чіткий і не мав у собі багатьох із тих
«гріхів», що виявились у виступах Зерова, його од
нодумців та представників «Ланки»50.
І сталася досить дивна метаморфоза, яка боля
че ранила М. Зерова. О. Дорошкевич поступово,
крок за кроком, відходить від не так давно об
стоюваних позицій, дедалі послідовніше підіграю-
чи офіційно утверджуваній точці зору. Колишні
однодумці в розумінні шляхів розвитку української
радянської літератури, призначення мистецтва, во
ни втягуються у взаємну полеміку на сторінках
114
редагованого Дорошкевичем «Життя й революції»
(статті М. Зерова «Європа — Просвіта — Осві
та — Лікнеп», «Євразійський ренесанс і пошехон-
ські сосни» та О. Дорошкевич «Ще слово про Єв
ропу» та «Моя апологія, альбо оборона»). Але от
що цікаво — в цій полеміці була й п’ята стаття —
«Зміцнена позиція» М. Зерова, яку він надруку
вав у своїй книжці «До джерел» (1926). Цей факт
може виглядати трохи дивним, адже писати статтю
після завершення конкретної розмови — не що ін
ше, як розмахувати кулаками після бійки. Проте
вдалося з’ясувати, що «Зміцнена позиція», як від
повідь на статтю О. Дорошкевича «Моя апологія,
альбо оборона», була не лише вчасно написана,
але и набрана для друку в журналі «Життя й ре
волюція», а потім з невідомих причин знята зі звер
станого номера. Зберігся оригінал цієї статті
М. Зерова, яка мала й інші варіанти заголовку —
«Извъщение краткое про неокласичні спокуси»
та «Коротка повість про латинські спокуси»51, де
автор, як бачимо, намагався спародіювати стиліс
тичну конструкцію назви статті О. Дорошкевича.
Але так само збереглася прочитана й виправлена
автором журнальна коректура «Зміцненої пози
ції»52. Тобто О. Дорошкевич, як редактор «Життя
й революції», вже скористався й нелітературним
аргументом у полеміці. Звісно, таке трапляється,,
коли відчуваєш свою неправоту. Вразливість пози
ції О. Дорошкевича, до речі, чудово розуміли су
часники. В журналі «Глобус» (1925, № 23—24)
з’явилися дружні шаржі Агніта до літературної
дискусії, де редактор «Життя й революції» зобра
жений з двома головамц. Характерний і підпис під
малюнками: «Ну й ситуація ж! Аж в’язи болять»,
згодом, після «року великого перелому», О. До
рошкевич сам, по суті, підтвердив двоїстість влас-
115 ної позиції 1925 року. Посилаючись на вплив кон’
юнктури моменту (а ми сьогодні добре знаємо, в
чому вона полягала), він сповідався: «…внаслідок
зазначених вище соціальних процесів я перейшов
з позиції «загальнорадянської» (попутницької), як
що можна так сказати, на позицію пролетаріату,
позицію партійно-комуністичну, тобто в своїй нау
ковій і громадсько-професійній діяльності почав су
воро додержуватись партійних директив»53.
Болюче-значущий автокоментар…
Микола Зеров у цитованому Г. Кочуром листі
до І. Айзенштока прикро дивувався, де О. Дорош-
кевич 1927 р. міг вичитати, ніби «неокласики» без
оглядно захоплюються Європою, і що саме давало
підстави для таких кваліфікацій: «Недооцінюючи
тієї культурної революції, що сталася в пролетар
ській державі СРСР, неокласики найбільші надії
в культурному ренесансі (відродженні) на Украї
ні покладають на Захід, на капіталістичну Європу
з її культурою, як це виявилось у недавній літера
турній дискусії»54. А тут усе легко прочитується —
адже бажання відродити капіталізм, буржуазний
лад інкримінувалося «неокласикам» постановою
червневого (1926 р.) Пленуму ЦК КП(б)У.. Пе
чальні уроки історії…
Відторгнення культурних здобутків людства під
гаслами класових інтересів дуже непокоїло М. Зе-
рова. Про це він часто й переконливо писав у
своїх статтях. По суті, протилежний погляд ви
словлював В. Ярошенко, котрий уже публічно зрік
ся «одрижок неокласичного «Музагету»55.
«Селькор, що сіє зерна освіти, культури, «лені
нізму» на широкому селянському полі, і що сам
«вчиться, вчиться і вчиться», що не боїться сказа
ти правду в очі і не боїться глянути в очі небезпе
ці, — це боєць — це селькор!
116
Селькори, не жаліючи ні рук, ні чорнила — бу
дуймо нашу найміцнішу в світі червону пресу»56.
Полеміка дуже швидко перейшла з площини лі
тературної на кон’юнктурно-політичну, й тому ін
терес до неї у М. Зерова різко падає. Кола, близь
кі до «неокласиків», ще намагаються захищатися,
часом навіть переходять у наступ, як-от ерудит
М. Могилянський у статті «Іронія і скепсис Анато-
ля Франса»:
«Франс був пристрасним оборонцем шкільного
класицизму, а з його творів в дальшому нам ще
доведеться подавати такі цитати, за які сучасне
неуцтво повинно б облаяти його «скверним» сло
вом «неокласик».
Дозволяю собі, одначе, думати, що в означеному
нахилі розумових інтересів Франса, він менше, ма
буть, одходив од Маркса, ніж сучасне неуцтво. Ад
же ж і Маркс був таки не чужий «неокласиці». Це
ж він сказав: «Лише ідіот не розуміє значення ан
тичної культури для пролетаріату…». Отже, тим
сучасним «марксистам», що мало ознайомлені з
Марксом (а багато розвелось таких), слід би
уважніш почитати вчителя, а коли це діло їм не по
розуму, або часу на вистачає, то хоч бути обе
режнішими в деяких своїх твердженнях, аби не
заслужити титула «ідіота» за Марксом»5’.
Проте вже навіть такі докази не діяли, лише —
дратували. Соціальний барометр на кінець 1925 р.
явно фіксував тривожні симптоми. Ось як відгуку
вався про них Микола Філянський у листі до Зе
рова від 12 грудня 1925 року: «Виготовлений до
друку том творів — заборонено цензурою. Пада
ють руки… Мотив — персонально висловлений цен
зором: «Хотя ничего антиидеологического (sic)*
* Саме так {лат.).
117 и нет, но… чрезмерная индивидуализация (sic) и
фантастика»58.
Набирають силу справді «антиидеологические»
течії, якщо мати на оці ідеологію в галузі культу
ри зразка початку 20-х років…
Микола Зеров, починаючи з 1926 р. лише при
нагідно й випадково виступає як літературний кри
тик, основні зусилля зосередивши на перекладах та
історико-літературних студіях. Правда, в цьому ро
ці ще виходить друком його блискуча стаття «На
ші літературознавці і полемісти» («Червоний шлях»,
№ 4) та книжка «До джерел», але ж вони вже є
відгомоном минулих битв. Переконлива публічна
перемога на черговій вечірці у ВУАН, яку здобуто
над Д. Загулом та Я. Савченком, вже, схоже, не
радує. Адже розмова велася неконструктивна, це
була полеміка ради полеміки, коли противники Зе-
рова й слухати не бажали його аргументів. Вихід
книжок «Література чи літературщина?» і «Азіат
ський апокаліпсис» та офіційна підтримка оста
точно упевнили їхніх авторів у ортодоксально-не
погрішимій вірності марксистському розумінню лі
тератури. Я. Савченко ще й виголосив 3 березня
доповідь «Мистецтво минулого з точки зору про
летарського будівництва (греко-римське мистецтво
і сучасність)» на засіданні секції мистецтва і літе
ратури міжвузівського марксистсько-ленінського
семінару. Екзальтована ейфорія панувала на цьо
му засіданні, і самовпевненим противникам «нео
класиків» здавалося, ніби позиція опонентів роз
трощена по всіх пунктах.
Але культкомісія Академії наук влаштовує 28
березня літературний вечір, де з доповідями на
тему «Новини літературної полеміки» (з приводу
книжок Д., Загула і Я. Савченка) виступили М. Зе
ров і М. Могилянський. Газета «Пролетарська
118
правда» негайно відгукнулася на цю подію статтею
під черговим псевдонімом — «Присутній» («Герць
за античні святощі»). Але навіть крізь агресивну
недоброзичливість автора проступали нотки роз
губленості, коли він писав: «Мик. Зеров викривав
недостатню ерудицію Савченкову в римській поезії
й, поволі захопившись, перейшов до лекції про
римських ліриків з латинськими цитатами. Поруч
з ними він розташував і важку артилерію автори
тетів, де переплуталися в якійсь неймовірній кадри
лі імена Карла Маркса, Троцького, Володимира
Соловйова, Інокентія Анненського, Т. Зелінсько-
го»59. І далі нічого не лишалося, як, визнавши пе
реконливість аргументів доповідача, перейти до
заяложених дотепів та спрощень — мовляв, М. Зе
ров ратує тільки за відродження «радісного анти
чного світогляду». Особливо потішався «Присут
ній» над «сенсаційною заявою» М. Зерова з при
воду того, що він не проти соціологічного методу
в літературознавстві (хоча ж, власне, це він наго
лошував ще у вступному слові до «Нового україн
ського письменства»), що він знає марксистську лі
тературу з цього питання, але особисті смаки схи
ляють його до культурологічного, синтетичного
аналізу мистецтва слова. За це він відразу був на
званий формалістом, котрому ніяка ерудиція, про
никливість і логіка доказів не допоможуть…
Та що важили подібні несенітниці, коли сам Ми
кола Скрипник 1926 р. називав уже Зерова пред
ставником новонароджених ідеологів української
нової буржуазії!..
Все це втомлювало. Хоча ще не пригнічувало. В
листі до І. Айзенштока від 21 листопада 1926 р.
Зеров зізнавався: «Сидіння вдома — то є найкра
ще, що можна собі уявити, і аби тільки книжка
під рукою та шклянка чаю. Ніякий Курбас — бо
119 він, не зважаючи на свій хист, все-таки «лукавить»
і «потрапляє» — не може замінити чистої радості
наших схем, концепцій та інших операцій з «хохла
ми прежних дней»60.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Vivere honeste
Наступна: Vivere honeste – 3