А за два роки, пишучи для М. Плевака автобіо­
графію, він згадував: «Року 1925 в зв’язку з літе­
ратурною дискусією попав «без драки в большие
забияки», а з 1926 є мовчазним свідком буйного й
довільного росту своєї доброї і лихої слави («не
так та слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись
у переконанні, що літературні репутації живуть
своїм особливим і незалежним життям»61.
Рік 1926-й болісний для М. Зерова ще й тим,
що після згаданої вище постанови червневого Пле­
нуму ЦК КП (б) У з ним, очевидно, урвав листу­
вання М. Хвильовий. У кожному разі, його листів
після Пленуму виявити не вдалося… Цей вчинок
психологічно неважко пояснити, бо Хвильовий, за
спогадами друзів, неухильно дотримувався партій­
них рішень, навіть якщо глибоко був переконаний
у їхній неправильності. Ще один тяжкий душевний
дисонанс, який, безперечно, підштовхував М. Хви­
льового до фатального пострілу в скроню 13 трав­
ня 1933 р.
Але той самий рік дарував і світлі, і радісні спіл­
кування. Тільки недавно вони вдвох з П. Филипо-
вичем «вивели в люди» молодого сільського хлопця
з Київщини Степана Бендюженка, який уже дру­
кувався під іменем Степана Бена. А тепер Андрій
Казка надіслав вірші невідомого ще нікому Васи­
ля Мисика. І M. Зеров уже розповідає про цього
поета в студентських аудиторіях, пише йому лис­
ти, уважно й прискіпливо аналізуючи твори тала­
новитого початківця. Продовжується заочне зна­
йомство з перспективним прозаїком із Золотоноші
Дмитром Борзяком, якому рекомендація Зерова
120
відкрила шлях до друку. А з Полтави озивається
Григорій Майфет, з Харкова — Мирон Степняк,
становленню котрих як літературознавців також
немало сприяв Микола Костевич. І ще, і ще… А
додаймо до цього лекції перед студентами, керів­
ництво науковим філологічним семінаром підвище­
ного типу та ГУКУСом — гуртком культури укра­
їнського слова в КІНО. Тим часом його звинувачу­
ють у зверхньому ігноруванні молодого літератур­
ного покоління. Правда, можемо говорити про геть
відмінні уявлення стосовно молодого поповнення в
літературі. Зеров підтримував талановитих лю­
дей — і, трагічний факт, всі названі тут і багато-
багато інших були репресовані в тридцятих…
Але такого ще ніхто не міг уявити, бо буяла
молода сила (та й професорові йшов якийсь там
тридцять шостий рік), світ здавався осяйним і змі­
стовним. У родинному житті Миколи Костевича та­
кож сталися радісні події — 1924 р. народився
син, названий на честь діда Костиком. Любив його
Зеров безмежно. Він зберігав усі дитячі малюнки,
записував смішні вислови сина. Хлопчик ріс дуже
кмітливим, рано почав читати, з п’ятирічного віку
знав твори багатьох поетів. Цікаво, що жартома
М. Хвильовий називав його малим неокласиком…
Г. Майфет згадував і такий випадок. Коли він
уперше відвідав київське помешкання Зерова (вул.
Леніна, 82, кв. 7), Костику сказали, що прізвище
дядька Майфет. На це малюк відповів, що є поет
Мей, є поет Фет, а от Майфета він не знає…
У своїх листах різним адресатам М. Зеров зво­
рушливо розповідає про те, як Котик вчиться фран­
цузької мови у чудової вчительки, як він мило кар­
тавить «р» і дуже тонко вимовляє німе «є»… Як
він зачитується Бремом, як любить розповідати про
тигрів, леопардів, амфібій і т. ін. Такі описи вияв-
121 ляють ніжну вдачу цього іронічного ерудита. Мико­
ла Костевич надзвичайно цінував людяну життєву
обстановку, якої йому постійно бракувало. «Зеров
был хорошим мужем, — згадує його дружина, — но
отцом оказался еще лучшим. Сына очень любил и
гордился им с первых дней его появления на свет»62.
Отож поки що все-таки панував дух буйносилого
життєвого змагання. Розповідають, що в ті рокя
Микола Зеров залюбки повторював пушкінські
слова:
Приятно дерзкой эпиграммой
Взбесить оплошного врага.
Недоброзичливці, тамуючи до часу злість, цього-
не забували…
На літні місяці 1926 і 1927 pp. він виїздить у
Крим, де в Буюрнусі відкрили Будинок відпочинку
для працівників Всеукраїнського комітету сприяння
ученим. «Неокласики» облюбували його — тут бу­
вали також П. Филипович, М. Драй-Хмара, А. Ле­
бідь, Г. Майфет… Збиралися вчені різних галузей—
математики, фізики, хіміки, філософи, історики.
Спілкування з ними Зерову вельми подобалося.
Крим багатій уяві навіював античні мотиви — що
й відбилося в низці віршів, власне, становлять во­
ни цілий цикл.
Зеров гедоністично захоплюється Півднем — йо­
го спокоєм і впорядкованістю, безмежжям моря,
зеленими горами, улюбленим великим платаном…
«Про Північ і північну природу говорити мені з
Вами важко, — пише він в одному з листів. —
Білих ночей та іншого на зразок «березового сит­
цю» я не розумію, а наше коротке літо, ледь «від-
таююче» (за Тютчевим), здається мені надто ко­
ротким. Ні, нема нічого кращого, як сидіти в Кри­
му у вересні, їсти виноград, ходити без піджака,
122
купатися в морі й відчувати всім єством, що 9 ве­
ресня осінь почалася тільки на календарі»63.
В наступні роки, коли вже не вдалося вибратись
у відпустку до Криму (нестача грошей, а згодом —
і неможливість дістати путівку), М. Зеров просто-
таки страждав, рятуючись лише роботою…
Він активно перекладає, а також плідно працює
над розробкою повного курсу історії української
літератури. В одинадцятому числі «Глобусу» за
1926 р. вміщено фото президії урочистого зібран­
ня по вшануванню пам’яті М. Коцюбинського. Є на
ньому й М. Зеров, котрого дедалі більше вабить
творчість видатного прозаїка. Саме в цей час він
починає роботу над розвідкою «Коцюбинський і Че­
хов», надрукованою згодом у третьому томі кни-
госпілчанського видання творів М. Коцюбинського.
Він також збирає й опрацьовує нові матеріали про
Лесю Українку. Відшліфовує курс лекцій з історії
українського письменства — до часів «Основи».
Його, до речі, старанно законспектують студенти і
розмножать авторизований текст на гектографі, та­
ким чином зберігши цю працю, — 1977 р. вона
вийде друком у канадському видавництві «Мозаї­
ка». Отож продовжувалася напружена робота, що
було найприроднішим станом Миколи Зерова.
Думаю, його поки що більше смішили, ніж при­
гнічували люто-безпардонні випади в пресі. Ха­
рактерна, приміром, листівка до М. Могилянського,
надіслана Зеровим 19 серпня 1926 року: «У Буюр­
нусі нам живеться не зле. [Ананія] Лебедя куса­
ють москити, але накусане не свербить (9-те диво
світу), — мене не кусали ще досі зовсім, що ме­
ні незрозухміло так само, як Самійлова [Щупака]
коректність, котрою Ви так захоплюєтесь»64.
Проте інтелектуально безсилі випади перетворю­
валися в агресивні напади і дедалі посилювали-
123 ся — в різній формі, навіть «поетичній». Черговий
анонім О. Магма, приміром, друкує, за його пере­
конанням, пародію-відсіч на чудовий сонет М. Зе-
рова «Київ з лівого берега». Варто навести цей
шедевр наклепницького жанру, щоб ясніше стало,
як літературні інтереси досить динамічно в другій
половині 20-х років відходять на другий план і
увага переважно зосереджується на вишукуваннях
політичних збочень. Це тим більше цікаво, що
1934 р. буде надруковано ще один подібний «твір»,
і ми дістанемо можливість навіть з’ясувати, як
швидко йшов процес знелюднення в соціальних
відносинах, як це накладало жорстокий відбиток
на ставлення до того, в чий бік спрямовано вказую­
чий ідеологічний перст.
Писання О. Магми опубліковане в № 19 дніпро­
петровської «Зорі» за 1926 р. такою припис­
кою-листом автора: «Прошу надрукувати мого вір­
ша, завдання якого дати відповідь М. Зерову на
його вірш «Київ» в № 18 «Зорі». Як бачимо, опе­
ративність вражаюча. Хто ж інспірував її, чим це
викликано? На ці питання точно не відповіси, але
ясно, що лейтмотивом знову проходила версія про
спроби «відродити капіталістичний світ», версія,
відладжувана поки що у віршованій, а не прото­
кольній формі.
В давно минулих днях
твоєї слави:
сльози…
кров…
Не ридайте, не шуміть, дзвони…
Київ той далекий пішов…
Грають, грають
Дні нового Київа…
Київ новий…
Його істота —
мідні дзвони,
124
Мідні пролетарі…
«А стоголоса мідь» —
вона риданням
б’є його…
Смуток…
І разом з нею:
«не вернеться щаслива мить»…
не вернеться…
В сьогоднішньому шумі
ти не знаєш —
хто ти…
Гомер і Одисей…
Сива давність…
Вона пропитала істоту…
Хворість…
А де ж сміх сьогоднього
дзвоніння?
Нема…
Не буде…
Дні ці, дні…
Ридання…
Хворість…
Спробуймо уявити, як було Миколі Зерову чи­
тати таку базгранину. Смішно чи сумно?
Але тут надходять відомості про вже геть дивні
речі. І. Айзеншток у листі від 7 листопада 1927 р.
запитує: «Як з Вашим приїздом до Харкова? Чув,
що не дозволяють тут Вашої лекції навіть про Вер-
гілія…»65.
А В. Мисик деталізує цю ситуацію: «Ми тут жда­
ли Вас на святкування Вергілієвої пам’яті, [Мак­
сим] Лебідь багато цим клопотався, та начальство
в кінці кінців так і не наважилось — такий Ви
страшний стали для всіх! Зараз нічого доброго у
нас не чуть, Павло Григорович [Тичина] ходить
смутний, події розгортаються»66.
А події не просто розгорталися, а нагніталися.
І дивного тут мало. Другий рік підряд високий
партійний орган під орудою Кагановича звертає
увагу на «неокласиків» — цього разу постановою
125 Політбюро ЦК КП(б)У, що прийнята в червні
1927 р. Але якщо торік п’ять поетів підозрювалися
в намаганні «спрямувати економіку України на
шлях капіталістичного розвитку», то тут вони вже
прямо названі антипролетарськими, буржуазними
літераторами. І відповідно змінюються «методи ді­
знання». Г. Майфет повідомляє в листі, що восе­
ни 1927 р. в Полтаві виступав Б. Коваленко і
-«аналізував» той самий вірш «Київ з лівого бере­
га», але вже в стилі допиту в ГПУ…
Отож М. Зеров саме тепер практично повністю
відходить від літературно-критичної практики,при­
пиняє публікувати свої нові вірші (хоча продов­
жує писати їх і потроху виношує задум нової
книжки). У листах цього періоду він ділиться пла­
нами негайного завершення другого випуску «Но­
вого українського письменства». Він багато пра­
цює як упорядник (разом з С Єфремовим та
П. Филиповичем), готуючи «Збірник з теорії та
історії письменства», перший випуск якого поба­
чив світ 1928 р. під назвою «Література». Мабуть,
ця робота і тримала не тільки розум у напружен­
ні, але й дух у готовності до тяжких випробувань.
Вони ж насувалися, як невідхильний рок. І. Май­
фет 3 липня 1927 р. так писав про настрої в Хар­
кові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Ти­
чина каже: «Мені шкода не того, що я нічого не
друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…».
Або Ваші слова — про необхідність зосереджен­
ня в історико-літературній діяльності? Знову ж
трагедія критика. Не бережуть людей: сварка, во­
рожнеча, лайка — не література, а саж…»67
У сажу товктися не хотілося… М. Зеров береть­
ся за низку передмов до видань української кла­
сики в серії «Дешевої бібліотечки красного пись­
менства», пише тексти до альбому портретів «Пи-
126
сьменники Радянської України» (1928). Видавни­
цтво «Слово» анонсує «Антологію сучасної фран­
цузької поезії», яку мали підготувати М. Зеров,
О. Бургардт, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Бо­
рис Тен та деякі інші перекладачі. Михайло Драй-
Хмара у своєму щоденнику 22 січня 1928 р. зано­
тував: «Учора був у Зерова на нараді з приводу
видання фрацузької антології. Були ще Филипо­
вич і Бургардт. Вирішили надрукувати антологію
не пізніше як 1 січня 29 року»68. Переклади були
зроблені, але книжка вже так і не побачила світу.
Невтомному Максиму Лебедю після заборони
вергіліївських лекцій 1927 р. вдалося-таки «протяг­
ти» доповідь М. Зерова про «Сонячну машину»
Володимира Винниченка. Вона відбулася в харків­
ському Будинку вчених 27 травня 1928 р. Оче­
видно. Зеров виступив цього приїзду і в інших
аудиторіях. Він це любив, умів, і ефект його слова
завжди був колосальним. Це розуміли й борці з
«неокласикою». Тому вже на початку наступного
року той самий М. Лебідь змушений здатися: «Так
от: в цім сезоні таки нічого не вийде, бо зараз,
після самогубства ВАПЛІТЕ, у нас таке напру­
жене становище, що не знають, на яку й ступити,,
і Ваш неокласичний привид блукає по Харкову
як страховище (а може, й як голос совісті для де­
кого). Отож прийдеться чекати, в що виллється
наша напружена тиша! Піррової перемоги ніхто
не святкує — хіба Софієва (Левітіна) — та її вже
увічнено у відомій новели «Свиня», що її авто­
ром є відомий Вам Микола Хвильовий»69.
Микола Зеров ще продовжує друкуватися в пре­
сі (виходять статті «У справі віршованого пере­
кладу», «Квітка й українська проза», «Коцюбин­
ський і Чехов», «Літературна позиція Старицько-
го»), але це вже поодинокі події в літературному
127 житті. Року 1929-го навіть устигла вийти його
книжка «Від Куліша до Винниченка», яка прак­
тично не була оцінена критикою. Згодом він ще
видає два ретельно упорядковані збірники «Пое­
ти пошевченківської пори» (1930) та «Байка і
притча в українській літературі XIX—XX ст.»
(1931) з розлогими передмовами. Але це було все,
що вдалося зробити…
Виростає стіна. «Неокласикам» зусиллями
В. Десняка і Ф. Якубовського остаточно приклеє­
но наличку формалістів та еклектиків. В. Коряк
знаходить дивовижний спосіб порівняти М. Зерова
і Остапа Вишню (вчились же в одному класі);
мовляв, ось Зерова ніхто не читає, а всі про нього
говорять. У Остапа Вишні — все навпаки, а ми його
недооцінюємо. Проте якими схожими вже дуже
скоро виявилися дороги колишніх однокласників…
Нарешті 1930 рік поставив усе на «свої» міс­
ця. Якщо резюмувати численні критичні «пророб-
ки», то вибудуємо ланцюг претензій до «неокласи­
ків»: 1) вони, як представники правого літератур­
ного угруповання, утверджують грецьке і римське
мистецтво на противагу пролетарському; 2) в цьо­
му виявляється їхнє неприйняття радянської дійс­
ності; 3) саме цим вони ведуть класову боротьбу
проти пролетаріату; 4) значить — вони є ворожою
силою, яку треба знешкодити.
Від Зерова починають відвертатися полохливі
знайомі, дехто з улюблених студентів. Його учень
ще з баришівських років Петро Колесник, на той
час уже аспірант, так схарактеризував ситуацію,
в якій перебував колись обожнюваний учитель:
«Коли під проводом т. Кагановича КП(б)У в
1926—28 pp. розбила буржуазно-націоналістичний
«хвильовізм», а в 1929 р. перед пролетарським су­
дом став контрреволюційний СВУ, — Зеров заме-
128
тушився був, почав нібито «переглядати» свої
«старі» позиції і навіть написав… листа до редак­
ції газети «Пролетарська правда»70.
Лист цей був вимушеною захисною реакцією — в
той час подібних документів епохи друкувалося
безліч. Але М. Зерову не повірили, і дуже скоро
його пояснення були схарактеризовані як «сабо­
таж» і намагання приховати справжні погляди.
Це й не дивно, бо відповідало духові часу. Зга­
даймо, що коли 1918 р. Горький відкидав право­
мірність подібних звинувачень щого інтелігенції,
то до 1930-го його позиція кардинально змінила­
ся: «Если враг не сдается, его истребляют»71.
Чому ж не повірили Миколі Зерову? Тому що
він не просто каявся, але щиро намагався поясни­
ти свою платформу: критики, приписуючи йому
націоналізм, формалізм, народництво, ворожість
радянському і соціалістичному будівництву, ви­
кривлюють засади його наукової праці та життєвої
позиції. «Від перших літ своєї громадянської сві­
домості, — намагався переконати «стіну» Зеров,—
я вважав і сьогодні вважаю, що національне питан­
ня може бути розв’язане тільки в державі, своєю
організацією зорієнтованій на інтернаціональну
солідарність трудящих кляс. Тому з приходом Ра­
дянської влади я зразу ж узяв участь у новоза-
снованих її культурних закладах, щиро віддавшись
роботі в нових суспільно-політичних умовах. Тому
р. 1921 —1923, працюючи на периферії, я зайняв­
ся освітньо-організаційною справою, будуючи но­
ву школу на селі, та справою професійною, засно­
вуючи осередки спілки «Робос» в районах колиш­
ньої Переяславщини».
Далі Зеров говорить про помилки, яких він ні­
бито припустився в літературній дискусії, хоча,
властиво, не може й сам зазначити, в чому ж во-
5 В. Брюховецький 129 ни полягали. Він засуджує представників академіч­
них кіл, які саме тоді проходили по так званому
«процесу СВУ». Що ж, навіть з найпечальнішої
пісні слова не викинеш і, гадаю, згодом не раз
пекло душу в’язня на Соловках ось це: «Не може
бути іншої оцінки цієї контрреволюційної змови,
як — сигналізування закордонному фашизмові, як
запобіглива служба найзапеклішому класовому во­
рогові, як спроба скомпрометувати українську
культурну справу перед широкими пролетарськими
лавами»72. Водночас М. Зеров рішуче повстає про­
ти тих, хто шукав приховані алегорії у його пое­
зіях «Київ з лівого берега» та «Дев’ята зима». Він
також наполегливо доводить, що увага до фор­
мального боку літературної творчості зовсім не
свідчить про ігнорування ним проблем соціальної
її зумовленості.
Цей тяжкий лист був, звичайно, кроком відчаю.
Зеров кожного дня бачив, як поглиблюється прір-
на штучного відчуження його від навколишнього
світу. Людині щирій, веселої вдачі це було пере­
живати непросто. Та він, розуміючи соціальну не­
захищеність свого становища, намагався не поста­
вити під удар будь-кого із знайомих. Відгомін цих
болісних настроїв знаходимо в листі Олександра
Білецького від 3 січня 1930 року: «Нехорошая фра­
за в Вашем письме: «а м [ожет] б [ыть], не сле­
дует надоедать Вам письмами» и еще что-то в этом
роде. Нехорошо, нехорошо: я бы Вам так не на­
писал, п [отому] ч [то], очевидно, я о Вас лучшего
мнения, чем Вы обо мне»73.
Цікаво, що й В. Підмогильний, з яким у Зерова
від початку 20-х років не виникало душевного кон­
такту, на початку 30-х, коли лідера «неокласиків»
було майже проскрибовано, раптом адресує йому
невеликі, але промовисті листи підтримки. «Ваші
130
вказівки й поради для мене завжди цінні й по­
житочні»74, — пише він 10 липня 1931 p. A трохи
згодом, 25 листопада, знову звертається до Зеро­
ва: «Велике до Вас прохання — якщо Ви стено­
графуєте Ваші лекції в І [нституті] Л [інгвістич-
ної] О [світи], то я прошу дозволу при нагоді про­
студіювати їх»75.
На цей час професор Зеров уже пройшов як сві­
док у «процесі СВУ» — його допитували 19 січня
1930 p., Газетний звіт про засідання суду подає
слова М. Зерова у викладі, але навіть за цим тек­
стом видно, як свідок намагається з грунту полі­
тичного переходити в площину літературно-естетич­
ну, говорячи про свої розходження з С Єфремо-
вим, Л. Старицькою-Черняхівською та ін. То був
тяжкий день у житті Зерова — адже на лаві під­
судних сиділи люди, що він хай і не поділяв їхніх
літературних позицій, але, звичайно, і в офіційні
звинувачення на їхню адресу не вірив.
Щось для себе М. Зеров на цей час уже визна­
чив. Холоднокровним спокоєм віє від рішення,
прийнятого ще 1929 p., — він передає свій архів
до Всенародної Бібліотеки України, складає біб­
ліографію своїх публікацій… Якесь непояснюване
передчуття підказувало йому ці дії. Він ніби й не
протестував, а насмішкувато дивився на метушню
своїх заздрісних літературних опонентів та на важ-
кобрових політичних кар’єристів, подальший шлях
угору яким відкривали тільки нові й нові «спра­
ви»…
Певна «податливість» Зерова, схоже, декого
впевнила, що він після листа до «Пролетарської
правди» зламався. В кожному разі, очевидно, було
вирішено і йому показати «пряник». Зроблено бу­
ло це в такий спосіб. Як відомо, 1930 р. в Москві
проходив (сфальсифікований так само, як і «про-
5* 131 цес СВУ») «процес Промпартії». Всеукраїнське то­
вариство культурного зв’язку з закордоном поста­
новило швидко видати відповідну брошуру, аби на
цілий світ засудити чергову «антирадянську орга­
нізацію». Зберігся офіційний лист до Зерова з про­
позицією до 14-ї години (!) 13 грудня 1930 р. по­
дати свою статтю для цього збірника, де було «пе­
редбачено вмістити, окрім матеріалів процесу, зая­
ви про інтерв’ю видатних наукових, інженерно-тех­
нічних та громадських діячів України, зокрема
Києва, про значення процесу для широких кіл ін­
телігенції та становище громадськості у справі обо­
роноздатності Радянського Союзу супроти загрози
інтервенції»76.
Зеров промовчав. Отож те, що його покаянному
листу не повірили, гадаю, мало в підґрунті й від­
мову від подальшого «співробітництва»… Це були
найпекельніші в житті роки. Мабуть, він внутріш­
ньо здригався, згадуючи їх навіть після арешту і
неправедного суду, коли чекав свого етапу з ленін­
градської пересилки на Соловки. 11 травня 1936 р.
писав дружині: «Мій переклад «Енеїди» зі мною,
та працювати не можу. Гамірно і жодного затиш­
ного куточка. Загалом паршиво. Хоча загальний
висновок — незрівнянно краще, ніж у 1930—
1931 pp.»77.
Він намагався із притиском показати, що соціо­
логізм йому не чужий. Піджартовував над собою,
що викладає в ІНО історію письменства «від про­
мислового імперіалізму і капіталізму — до жовт­
ня». 1931 р. підготував курс лекцій із шести тем
для співробітників Всенародної Бібліотеки Украї­
ни про дожовтневу літературу. В архівах зберегли­
ся матеріали цих лекцій. Я би розвинув думку
С. Білоконя з приводу того, що вони соціологічні
и кон юнктурш 78 — вони кон юнктурш саме в сво-
132
їй заданій соціологічності. Це не була органічна
стезя для Зерова.
…Усе якось одне за одним руйнується. Він пра­
цює гарячково й безсистемно, в нехарактерному
для себе стилі. Впорядковує книжку віршів В. Тар-
ноградського — а вона не виходить друком. Пере­
кладає спогади В. Аскоченського — те саме. Бе­
реться за рецензії на твори П. Куліша, підготовле­
ні О. Дорошкевичем, та на книжку харківських
романтиків, упорядковану А. Шамраєм, і ніяк не
закінчить їх. У «Книгоспілці» виконує стилістичну
редакцію перекладів з Беранже, Пушкіна та Гоголя.
Займається редакційною підготовкою творів
М. Старицького. Продовжує разом з С. Савченком
готувати антологію французьких поетів. Пише пе­
редмову до «Люборацьких» А. Свидницького, стат­
ті про розвиток української байки, про бурлескові
оди. Формує «Другу Камену». Веде невдалі пе­
реговори з харківськими видавництвами «Рух» та
«Література і мистецтво» про книжку нових пере­
кладів римлян. І лекції в КІНО — українська лі­
тература XIX ст.
Раптом, як грім серед химерного 1932 року, —
запрошення на роботу до Інституту ім. Т. Шевчен­
ка, про який Микола Зеров мріяв давно… Хто ді­
знається тепер про якісь попередні умови, що при
цьому ставилися? Можливо, щось подібне на спра­
ву із промпартією… В кожному разі, «сватання» не
відбулося. Все це не могло вже по-справжньому не
травмувати. Фактично до Зерова застосували по­
літичну облогу, і рятівного просвітку він не бачив.
Кільце звужувалося. 1933 р. він пише Р. Олексіє-
ву: «Бувши в Харкові 10—12 січня, я з’ясував, що
біля третини моїх листів у Харків не доходить».
І далі: «З весни минулого року не пишеться»79.
Не писалося й у 1933-му. 13 травня трагічно
,133 прозвучав постріл Хвильового. Через два місяці
так само пішов з життя Микола Скрипник. При­
служлива критика відразу побачила тут зловмисно
взаємопов’язану «лінію». Нашвидкуруч переоці­
нивши розвиток літературної дискусії, С. Щупак
вибудував «новий підхід», звинувачуючи колиш­
нього наркома освіти УРСР М. Скрипника в не­
прощенних гріхах: «Тов. Каганович оцінює Хвильо­
вого 1926 року, як підголоска буржуазії, з яким
потрібна рішуча боротьба. А тов. Скрипник пе­
реключив увагу на Зерова, заступаючись і суттю
амністуючи Хвильового»80.
Останньою краплею в ідеологічному цькуванні
«неокласиків» стали рішення листопадового
(1933 р.) об’єднаного Пленуму ЦК і ПКК КП(б)У.
Причому в його ухвалах відбулася дивовижна ви­
дозміна сталінської установки на загострення кла­
сової і національної боротьби. Генсек на XII з’їзді
РКП(б) заявив: «Мы не можем не вести борьбу
на два фронта, ибо только при условии борьбы на
два фронта — с шовинизмом великорусским, с од­
ной стороны, который является основной опас­
ностью в нашей строительной работе, и шовиниз­
мом местным, с другой, — можно будет достигнуть
успеха, ибо без этой двусторонней борьбы никакой
спайки рабочих и крестьян русских и инонацио­
нальных не получится»81.
Українські ідеологи, нічтоже сумняшеся, «під­
правляли» цю тезу (думаю, не без згоди «батька
всіх народів») : мовляв, це ніякою мірою не супе­
речить тому, що «ворогів народу» слід шукати ви­
ключно серед української інтелігенції. В звітній
доповіді про роботу Київського обкому КП(б)У на
II обласній та IV міській конференції про це йшло­
ся гранично відверто: «Товариш Сталін (…) зро­
бив основний наголос на боротьбі з великодержав-
134
ним російським шовінізмом. Як ми повинні були
зрозуміти це на Україні? Ми, члени КП(б)У, без­
умовно, повинні були зрозуміти на Україні так,
щоб особливу увагу звернути на боротьбу з укра­
їнським націоналізмом»82.
Такі рішення вимагають негайних конкретних
підтверджень. Перст упав на Київський універси­
тет. Підібрано відповідні постаті професорів. Пер­
шочергова небезпека — «націоналіст» Микола Зе-
ров, друга — «великодержавний шовініст» (?!) ук­
раїнський мовознавець Михайло Колинович. І на
початок грудня було намічене судилище — за-
гальноуніверситетські партійні збори. Але приклю­
чалося непередбачене. Виступ М. Зерова із само­
обороною виявився настільки переконливим, що зал
нагородив його бурхливою овацією. Схвильоване
піднесення від цієї перемоги тривало, правда, не­
довго. «Пролетарська правда» негайно відгукнула­
ся погрозливою статтею Я. Кагана «Під гучні оп­
лески присутніх», де з неприховуваним роздрату­
ванням давалася нищівна політична оцінка зборам.
Про виступ лідера вже фактично розгромлених
«неокласиків» читаємо таке:
«На трибуні досить відомий М. Зеров, неокла­
сик і зміновіховець. Із медових вуст присяжного
златоуста пливуть слова, одні солодші від других.
Аудиторія притихла, вона вслухається в кожне
слово.
Прислухаємося і ми. Про що співає вельмипо-
важний професор?
«В минулому я робив формалістичні помилки».
Маєте політичну самокваліфікацію проф. М. Зе­
рова!
«Рішення листопадового пленуму дають мені
можливість глибше проаналізувати мої помилки в
літературній роботі».
135 Це про політичне значення пленуму…
А взагалі (і це центральне місце виступу М. Зе-
рова) я вважаю, що процес інтернаціоналізації вже
зайшов так глибоко, що ми можемо впевнено ска­
зать нашим ворогам словами Дайте: «Облиш на­
завжди будь-яку надію».
Навіть сивоголового Данте притягнув професор,
щоб під прикриттям красної фрази приховати ціл­
ковите «нерозуміння» (чи небажання зрозуміти?)
ухвал історичного пленуму партії, який особливу
увагу звертає на потребу поглибити інтернаціо­
нальну виховну роботу.
Професорове цитування укривають оплесками.
Плескали в долоні тому, хто довгі роки був ідео­
логічним натхненником, теоретиком української
формою, буржуазної змістом культури!
Це про М. Зерова тов. Каганович Л. М. сказав,
що Хвильовий та Шумський творять діло, за яким
диригує Зеров»83. І т. д.
Оплески з боку комуністів університету були роз­
цінені як притуплення класової пильності, і стаття
супровождувалася приміткою редакції, що Сталін­
ський райком партії зобов’язаний розслідувати ці
факти і про наслідки повідомити редакції.
…Перш ніж простежити за тим «розслідуван­
ням», придивімося, як Зеров оцінював цю свою
ідейну перемогу уже під час слідства реального,
після арешту 1935 р. Спершу на допитах він про­
сто відзначав, що партзбори підтримали його ви­
ступ. Однак уже 3 червня з’являються в цьому
твердженні й оцінні моменти з новими нюансами:
«В этом выступлении я констатировал, что про­
цесе интернационалистического воспитания интел­
лигенции уже начался, в то время как ноябрьским
Пленумом ЦК КП(б)У было признано, что интер­
националистическое воспитание составляет неот-
136
ложную задачу ближайшего будущего». А 9 липня
дається й політична самокваліфікація (рівнознач­
на підписанню собі вироку), що він не просто «кон­
статував», а говорив, «пытаясь усыпить бдитель­
ность партии уверением, что перевоспитание культ-
кадров в духе интернационализма уже началось —
это противоречило речи тов. Косиора». Але не все
станеться згодом…
1933 р. Сталінському райкому не довелося скли­
кати термінового засідання. Вже в день виходу
статті «Під гучні оплески присутніх» прийнято по­
станову міськкому партії, в якій різко засуджува­
лася позиція університетських комуністів і ухва­
лювалося:
«1. Вказати бюру сталінського РКП на абсолют­
но незадовільне керівництво з його боку парторга-
нізацією університету, зокрема відсутність належ­
ної підготовки до проведення відкритих партзбо­
рів з питань проробки підсумків пленуму ЦК
і ЦКККП(б)У.
2. Бюро партосередку університету — розпусти­
ти. Запропонувати сталінському РКП у декадний
строк зміцнити керівництво парторганізації універ­
ситету.
3. Тов. Сліпущенкові — зав. культпропу сталін­
ського РПК, який був присутній на відкритих збо­
рах парторганізації університету і не дав належної
відсічі класовому ворогу, не мобілізував парторга­
нізації університету на боротьбу з ним — з роботи
зняти і вивести із складу членів бюро РПК.
4. Вказати тов. Мельнікову (доповідач на збо­
рах), що він припустив велику політичну помилку
тим, що не спрямував вогонь на класово ворожі
елементи серед професури, не викрив конкретних
носив українського націоналізму й великодержав­
ного шовінізму в університеті.
137 5. Доручити сталінському РПК вдруге провести
відкриті партзбори в університеті для проробки
підсумків пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У і для ви­
криття класово ворожих елементів в університеті.
Доповідачем на ці збори призначити тов. Лібер-
берга»84.
Ще до кінця року було скликано другі збори.
які вже пройшли за детально розробленим сцена­
рієм і дали відповідну оцінку попередньому «про­
валу». Звіт в університетській багатотиражці ви­
кладав це таким чином:
«Класову притупленість використав проф. Зе-
ров — головний диригент, виконавець програми та
«керівник» катедри, і просунув під прапором фор­
малізму свою націонал-фашистську концепцію укр.
«неокласика», що ненавидить українську сучас­
ність, насаджує хвильовізм, живить петлюрівщину
всередині і зовні, разом з іншими «донцовими»
мріє про «пишне, творче літо реставрації» (А. Хви­
ля). І далі: «Другі партійні збори, скликані за по­
становою МПК, викрили контрреволюційне нутро
націоналіста Зерова, що ще раз на цих зборах, за
допомогою «пишнобарвних» риторичних словесних
маневрів, хотів знайти щасливу «лазейку». На цей
раз «номер» не пройшов, — машкару зірвано, ха­
мелеон не встиг перефарбуватись…»85.
Тут же публікується «шедевр» студента Зосенка
«За «щирість» — «щирість», порівняно з яким ви­
плід О. Магми 1926 р. виглядає невинною дитячою
забавкою:
У старезную форму сонету
Втикаю сучасний зміст.
Хочу твоїм же багнетом
Проткнути твою ж таки злість.
Крізь піни і бризки фашистів
Єгипет встає із «Камени».
Я форми намул розчистив
138
І ясно тепер для мене:
Єгипет — радянська Україна,
Твій ворог — трудящі — ми.
Без фальші, намулу й приму —
На згадку сонет мій прийми.
* * *
Вирує труд! Шиплять навколо змії.
Професор Зеї Ти Сет, ти бог пустині!
Готуєш смерть радянській Україні…
…Скорботно опускаєш вії.
Дзюрчать слівця, волнує хлопотлива
Брехня, маневр, фальшиві викрутаси…
Під тряпкою «соборної» — тримався ряси.
Москву топтав із Шумським і Хвильовим.
. «Безносий сфінкс в околиці Мемфісу» —
Усіх трудящих би повісив,
Випив Дніпро, спинив би край!
Спинив би сонце у блакиті…
До краю злобою налитий
Кричав би дико: Проппадай!
Та… зміст пересилив форму:
Новому — нове, — закон.
Співаці з фашистського форумі/
Раптом зірвано тон…
Фраза завмерла, звисла.
Байдак налетів на гриф.
Розгадано постать сфінкса —
Прочитано гієрогліф.
Почалося впровадження ідей у маси. На почат­
ку січня 1934 р. відбулося засідання університет­
ського товариства «Літератор-марксист, де П. Ко­
лесник виголосив доповідь «Буржуазно-націоналіс­
тична літературознавча концепція М. Зерова і хви­
льовізм». Можливо, саме ця доповідь навіяла Зе-
рову сонет «Incognito». І справа не в конкретній
особі з її дволикістю («ще вчора він слова точив
мені медові»), а в загрозливому соціальному явищі:
Він народивсь давно, — і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах-
Мов літоросль повзка од в’язового пня.
139 Це саме про тих, хто швиденько навчився приду­
мувати «гієрогліфи» — і служити, доносити, гро­
мити…
З 1 вересня 1934 р. професора Зерова усунено
від викладання в університеті, але, правда, зали­
шено на кафедральній науковій роботі (тоді така
була), яка «протривала» рівно два місяці. 1 ли­
стопада наказом ректора № 316а без пояснення
причин професор M. K. Зеров остаточно звільнений
з університету…
Як кажуть у народі, біда сама не ходить. На по­
чатку того ж фатального листопада ще один тяж­
кий удар випав на долю цього чоловіка — після
ускладнення від скарлатини помер Костик-Котик.
Моторошно навіть уявити собі душевний стан Ми­
коли Костевича. Що він пережив? Як мучився?
Відторгнутий владою, покинутий друзями… На по­
хороні, крім нього, були лише проф. С. Родзевич,
А. Лебідь, Р. Янкелевич і А. Гозенпуд. Над сві­
жою могилою, обливаючись слізьми, Микола Кос-
тевич прощався із сином латинською мовою…
У листі до невстановленої особи (можливо, до
своєї харківської знайомої Людмили Курилової)
він у ці дні писав: «Котик представляется мне ка­
ким-то очарованным десятилетним сном, кото­
рый, увы, отошел и не повторится никогда. Это
чувствую я обыкновенно по утрам — сознание, что
никогда не услышу его ясного меццо-сопрано, осо­
бенно горько. Плачу и иногда целыми часами —
особенно тяжело было 5-го — вчера наоборот —
покойно — нервы живут своим ритмом и приносят
то депрессию, то отупение, независимо от меня и
моих мыслей.
Еще есть одна мысль: сколько горя впереди. Де­
ти будут расти, сменять стариков, и только у ме­
ня и около меня будет пусто… А мальчик был так
140
талантлив. Я припоминаю себя в детстве. Многие
из Котиковых фантазий, интересов, побуждений
точно повторили меня — но многое было и отлич­
но» 86
Тоді ж вилився душевною мукою вірш:
То був щасливий десятьлітній сон!
Так повно кров у серці пульсувала,
І екстатичних сонць легкі кружала
Злітали в неба голубий плафон.
1 кожен рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печать лежала,
1 доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.
Та… розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка — з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.
Справді, ніби за накресленням невмолимої долі
збіглися в часі для Миколи Зерова трагедія сус­
пільна і особиста. Приголомшений усім, що стало­
ся, він, забравши в університеті 25 грудня 1934 р.
свій «трудовий список», виїздить до Москви. Жев­
ріла надія знайти бодай тимчасову роботу. Справ­
ді, його знали: відразу було замовлено низку пере­
кладів російською мовою для хрестоматії римської
літератури. За короткий час (менше як чотири мі­
сяці) він утверджується в колі московських пере­
кладачів та критиків як проникливий стиліст і май­
стер російського вірша.
Бувши 6—10 березня в Києві, Зеров пересвід­
чився, що його вигнання не було випадково-оди­
ничним фактом. Репресії продовжувалися. Ось-ось
мали оголосити вирок Євгенові Плужнику… По­
вернувшись до Москви, він пише одному зі своїх
141 кореспондентів: «Київські літературні і літерату­
рознавчі справи мало мене хвилюють. Обтято, об­
різано — і нехай там хоч світ валиться. Зрештою
вони тратять більше, ніж я. Розуміється, прикро
трохи, коли подумаєш, що в Москві я рядовий лі­
тературознавець, а в Києві найсильніший, тобто
найбагатший органічним знанням процесу і хистом
до синтезу фахівець укр [аїнської] літератури і з
погляду саме марке [истського] літературознавства
корисніший від Коряка з Колесником — але мало
од чого не буває людині прикро. Тут аби не втра­
тити творчого хисту — а писати на укр [аїнські]
теми можна і в Москві.
А ти, Марку, грай! — девіз непоганий. Особливо
коли Маркові нічого іншого не зостається і коли
це єдине, що він може робити»87.
…Але «всевидящее око» пильно наглядало за те­
пер уже російським перекладачем Миколою Зеро-
вим, який притулився у знайомих на ст. Пушкіно
по вул. Гоголівській, № 1. У ніч після свого дня
народження він не зміг заснути — душу вимотува­
ли якісь лихі передчуття. А наступної ночі до квар­
тири голосно постукали. Обшук. Арешт. Перший
допит. Все це сталося 28 квітня 1935 р. В архівах
НКВС зберігається судова справа Зерова і його
«банди», ознайомлення з якою розкрило багато
таємниць останніх років життя Миколи Костевича.
У середині грудня 1934 р. серце кожного чесно­
го українського інтелігента здригнулося, коли було
опубліковано вирок двадцяти восьми діячам куль­
тури, звинуваченим у тероризмі. Всі знали, що
це неправда. Зеров зайшов до Рильського 26 груд­
ня переговорити у справі перекладів з Брюсова,
над яким вони тоді працювали. При розмові був
також молодий письменник Сергій Жигалко. Зга­
дали про Косинку, Близька, Фальківського… По-
142
м’янули невинні душі. Потім Зеров прочитав кілька
поезій — «Учись у них» Фета, «Звелося літо» Що-
голіва та «До кобзи» П. Куліша. Пригнічені, ро­
зійшлися по домівках.
8 січня заарештували Жигалка. Допитували ма­
ло не щодня. І от 25 квітня він «показав» про по­
минальне читання віршів у помешканні Рильського
і додав, що, мабуть, Зеров якийсь особливий зміст
вкладав у такі слова Панька Куліша:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Та посідаймо на голих лавках.
Та посумуймо по мертвих братах.
Темно надворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний од Півночі віє,
Квилять вовки по степах-облогах.
Цього було досить. Уже 27 квітня в Москві був
виписаний ордер на арешт Миколи Зерова, який
звинувачувався в терористичній діяльності. На пер­
шому допиті на це він заявив однозначно: «Ни к
какой контрреволюционной деятельности я не при-
частен и, следовательно, соучастников назвать не
могу». Пізніше змушений був відповідати інакше,
а тепер він поки що заарештований не знати за
які гріхи. При обшуку вилучено дві книжки: «По­
літика» (назва яка!) з дарчим написом «терорис­
та» Григорія Косинки та роман П. Куліша «Чор­
на Рада». Це й усі докази… І особливі прикмети:
«волосы рыжие, глаза карие*, нос обнаковен-
ный»…
20 травня його відправили до Києва. От тут по­
чалася справжня «робота». Допити слідчого Ліх-
мана ледь не через день. Протоколи відбивають
лише слова, зафіксовані працівником НКВС і під-
* Насправді очі в Зерова були блакитні.
143 тверджені підписом арештованого. Що було поза
тим? Здогадатися не так уже й важко. Бо вже 9
липня М. Зеров «показував»:
«Я признаю себя виновным в том, что примерно
с 1933 года принадлежал к руководящему составу
контрреволюционной националистической органи­
зации, куда кроме меня входили Рыльский и Ле­
бедь».