Микола Зеров уже остаточно усвідомив, що со­
лодким снам про «супокій самотньої кімнати» не
дано збутися, що «єдиний добрий на майбутнє
знак» (знайдена на бруку підкова) — дитячий ана­
хронізм, йому провидчеськими видаються інші реа-
175 лії — «цегляний цоколь і залізні грати». І він
сприймає свої солодкі мрії про творчу працю за
марення мандрівника в тундрі, котрий, замерзаючи,
«усе тропічний бачить краєвид».
Поезія Зерова 30-х років була б усуціль позна­
чена тугою соціальної безнадії і можна сказати
навіть — приреченості, якби не незбориме переко­
нання в тому, що «…людська творчість підіймає
міт у саме небо, зорями розшите». Але тепер ми
не знайдемо епічного спокою, як у ранніх віршах
поета, в тому числі й у тих, що з’являлися не в
найприхильніші години життя.
Свічки і теплий чад, з високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодй,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор.
Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас пересторогу півень nie,
І слуг гуде архиєрейський хор.
Навіть у цьому давньому сонеті, тривожно навія­
ному церковною службою в Баришівці, але за низ­
кою «темних алегорій» співвідносному з тяжкими
часами кінця громадянської війни, зберігається
якась розважливість і віра в минущість біди. Ад­
же все-таки назовні дзвенять «дитячі голоси, і в
вогкому повітрі вогкі зорі».
За всієї викінченості сонетів 30-х років у них
явно переважає ламка, нерозв’язувана конфлікт­
ність. Поет уже навіть не проповідує, як то трап­
лялося в другій половині 20-х років, а засуджує й
закликає (звичайно, властивими йому засобами -—
внутрішній стан душі передається або через витон­
чені ремінісценції, або через своєрідне трактування
класичних творів, або через літературні паралелі).
Дедалі частіше Зеров власне почуття ставить у
центр художнього зображення («Елегія», «Присвя­
та», «Степові дороги», «Творча тиша», «Розмова
на пароплаві», «Голос», «Відповідь», «Incognito»
та їй.), а тим часом раніше воно, як правило, опо­
середковувалося безстороннім описом зовнішнього
світу.
Найвищого вияву біль поета досяг у сонетах «То
був щасливий десятьлітній сон…», «Тут теплий
Олексій…» та в елегійних дистихах «Сон». Перший
з названих тут віршів нерідко навіть трактується
як поетична реакція на розгром української інте­
лігенції в першій половині 30-х років. І справді,
настільки збіглося й злилося в ньому інтимне й
загальнозначиме, що цей сонет цілком піддається
і подібній інтерпретації. Із сухим стеблом порівняв
себе поет. Викинутий з університету. Осиротілий
душею після втрати сина. І раніше, як філософ,
котрий знає про минущість життя, Зеров не раз
замислювався над законами людської долі, шукав
паралелі їм у природі, але нині тяжка туга, навіть
безнадія оповиває це усвідомлення. Досить порів­
няти елегійні дистихи «Прудко на безвість ідуть
наші дні…» (1927) і сонет «Присвята» (1933). Якщо
в першому творі осмислюється закономірність при­
родного циклу змін у співвіднесеності з перебі­
гом людського життя, то в другому мова вже не
тільки про ґвалтовні наслідки несприятливих, ан-
типриродних обставин. Не зневірою, а сумовитою
елегійністю сповнені мудрі рядки 1927 року:
Так у півсні пролетять наші дні і літа повносилі,
І зачорніє в душі старості голе гілля.
І зовсім іншого, зловісного змісту набуває епі­
тет «чорний» у заключному терцеті сонета 1933
року:
Та почуття усохли соковиті:
Так просихає торфу чорний плат
По многосоннім і пекучім літі.
177 Як бачимо, тут життєвий цикл не завершується
природно, а обпалюється безжально-пекучим вог­
нем.
Не менш разючо відмінними стають його спога­
ди про минуле. Ми вже з’ясовували, скільки вони
важили для підтримання здорової рівноваги духу
поета у віршах «Водник», «Передосінні дні і без­
голосі ночі…». А в сонеті «Елегія» (1934) він не­
сподівано повертається знову до тих днів щасли­
вих мрій та поривань («Мого юнацтва радість
осяйна Встає назустріч нинішній недолі»), але на­
слідок цього «екскурсу» в минуле вже зовсім не
той. Навіть теплий для серця спогад не здатен роз­
віяти осмуту. Та й молодість поета з подивом, ба
навіть нерозумінням, дивиться на знедоленого,
втомленого чоловіка — а йому ж усього сорок чо­
тири роки…
Мабуть, тільки «київський цикл» віршів зали­
шився навіть у тяжкі тридцяті роки так само, як
і раніше, піднесеним і урочистим. Микола Зеров
завжди благоговійним почуттям обіймав своє улю­
блене місто. Здавалося, він ніяк не міг намилува­
тися на «хмери бароккових бань», на «Шеделя бі-
локолонне диво», на каштани, що «в небо зносять
міріади свіч». Навіть у роки занепаду й розору він
чув нездоланну міць, яка раніше чи пізніше, але
мусить себе виявити:
Живе життя і силу ще таїть
Оця гора, зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
(«Київ з лівого берега»)
Сам цикл невеликий, він складається із семи со­
нетів: «Київ з лівого берега», «Київ. Традиція»,
«Київ навесні ввечері», диптих «Брама Заборов-
ського», «Будівникові», нарешті — «У травні», най­
пізніший «київський» сонет, написаний І933 р.
178
Власне, на останньому вірші акцентувати доводить­
ся особливо, бо ми легко спостережемо, як крізь
залюблений погляд на «Емаль Дніпра, сліпучо-си­
ній сплав, Газон алей і голе жовтоглиння» проби­
вається дещо неясно-тривожне, тяжким каменем
привалюючи свідомість. Воно виривається у поета
вводному слові, але то як недобрий кассандрів-
ський знак:
Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена
Земних рослин, і листя чорноклена
Кривавиться у світлі ліхтарів.
М. Зеров, не визнаючи значної художньої ваги
власних віршів, усе ж вважав їх доброю біогра­
фічною канвою свого життя — вони й справді від­
бивають важливі для автора віхи долі. І слово»
«кривавиться» в 1933 році геть не випадкове… Во­
но прийшло із нуртуючих глибин тогочасного сві­
тосприйняття, хоч викликане цілком реальним «по­
дразником» — біля поетового будинку справді,
просвічувалося червоним листя якогось дерева під
світлом ліхтаря. Сьогодні ми можемо констатува­
ти, що в об’ємному поетичному світі Зерова не до­
мінувало лише раціоналістичне начало. Цей світ
постійно проймали смутні магнетичні токи тривож­
ного передчуття, що часом підіймалися гребенем
трагічного ясновидіння. Вже згадував я сонети
«Чернишевський» і «Цегляний цоколь і залізні гра­
ти» з їхнім ненавмисним пророцтвом. Та є улюб­
лено-болюча постать в історії, котра, як уже за­
значалося, не давала спокою Зерову впродовж ба­
гатьох років.
Ще в «Камені» він умістив два александрійські
вірші «Овідій» і «Безсмертя», де доля поета-ви-
гнанця накладалася на власні тогочасні роздуми
автора. До першого з названих тут творів узято
слова цього видатного поета епохи Августа, слова,
179 що так перегукувалися із внутрішнім неспокоєм
українського «неокласика»: «Під зорями, що ні­
коли не торкаються хвиль». Просторово-часова ін­
тенсивність переживань Миколи Зерова втягувала
в його поетичний космос всі близькі йому за ду­
хом здобутки людства, робила їх майже інтимно
питимими. Мабуть, існує перегук світовідчувань й
через тисячоліття — що ми виразно бачимо на при­
кладі ірраціональної єдності душевних струмів
Овідія і Зерова. На засланні Микола Зеров не
раз згадує долю давньоримського поета і, безпе­
речно, порівнює її зі своєю. Думаю, він уже впев­
нився і в тому, що його життєве призначення та­
кож не виявиться марним і підвладним забуттю.
На Соловках фактично доводилося переживати те,
що провиділося в твердих рядках «Овідія» ще на
початку 20-х років:
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в сивій ризі.
І от риплять вози, копита б’ють по кризі,
Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай,
Легко помітити зв’язок між передаваним станом
Овідія і тим самопочуванням, що вилилося в Ми­
коли Зерова віршем «Тут теплий Олексій…» —
хоча б за перегуком завжди важливого й значу­
щого для поета образу («небо в сивій ризі» та «сі­
ра далеч тьмяна»). На Соловках Микола Косте-
вич перекладає пушкінське «До Овідія». В листі
до дружини від 2 квітня 1937 року він повідомляє:
«Перевел еще Пушкинского «Овидия», одно [из]
ранних его стихотворений [1821 года], которое при­
влекало меня уже давно»16. Правда, надіслав він
тільки перші двадцять рядків перекладу…
Інтерпретація пушкінського вірша блискуча, але
180
для нас тут насамперед цікаво, як знову космого­
нічний образ неба виказує настрій Зерова:
Як живо у мою ти вкарбував уяву
Смутного вигнання пустелю неласкаву,
Похмурий неба схил, нетанучі сніги
І коротко теплом розцвічені луги.
…Успіх «Камени», власне — її оригінальної час­
тини, перевершив усі сподівання Миколи Зерова.
І хоча він продовжує себе називати «бібліофагом»
і щиро дивуватися, чим приваблюють читача його
«скупі слова», та впевненість у своїх поетичних
силах дедалі неповоротніше оволодіває ним. Попри
вульгарні випади скороспілої на судження крити­
ки, «Камена» дістала схвалення людей, думку
яких автор високо цінував. Олександр Білецький
у своїй рецензії відзначав: «В усіх трьох части­
нах — дух класичного спокою, висока майстер­
ність вірша, добірна мова, і все це без всякої ма­
нірності, навпаки — надихане прекрасною просто­
тою’»17. Микола Хвильовий відгукнувся на наді­
слану книжку: «Вашу «Камену» одержав; дуже
дякую. Дуже мені подобається розділ оригіналь­
них віршів. Цікаво, те, що коли в особі Рильського
неокласика найшла свій розмах, то в Вашій особі
втілено заглиблення. Не погоджуючись з трактов­
кою деяких тем, я все ж страшенно шкодую, що
Ви так мало пишете оригінальних віршів»18. Схви­
льовану листівку надіслав Марко Черемшина: «За
Вашу чудову «Камену» сто разів сердешне спаси­
бі. Се такий вінок, що душу підійма і ніколи не
в’яне. Прямо поезія богів! Дякую тричі»19.
Відповідаючи Ростиславу Олексієву, котрий так
само захоплено відгукувався про сонетярство Зе­
рова, Микола Костевич однак зазначав: «За доб­
ре слово за віршову мою посилку дуже вдячний. Ви
трохи перебільшуєте поетичну вартість моїх «суха-
181 риків». Я до них ставлюся суворіше, хоч писати
пишу і навіть гадаю видати колись, згодом. Відки­
нувши з десяток речей ранніх, не відновляючи лі­
тератури приятельської, почасти загубленої, я маю
їх поверх 50-ти (51-52). Ще б кілька штук — і
можна обходити пів-Ередіївське свято: Ередіа має
сонетів — 118»20.
А в тому ж 1930-му Зеров «вигутенбержив» чер­
говий томик своїх поезій під прикметною назвою
«Друга Камена» і подарував його своєму москов­
ському приятелеві, сонцелюбові, як він його нази­
вав, згодом — професорові, членові-кореспонденту
АПН СРСР Геннадію Євгеновичу Жураківсько-
му21. Трохи раніше інший варіант «Другої Каме­
ня» був подарований Максимові Рильському22. А
1934 р. поет підготував для друку друге видання
«Каменя», яке вже не побачило світу. Згодом са­
ме рукопис цієї книжки ліг в основу «Вибраного»
(1966), хоча деякі поезії, зокрема — «Та як нам
жить хвилиною легкою…», «Цегляний цоколь і за­
лізні грати…», не змогли пробитися до друкарсько­
го верстата навіть під час хрущовської «відлиги»,
яка, правда, вже змінювалась ожеледицею…
Коли поглянути на весь віршовий доробок Ми­
коли Зерова, то він ділиться на цикли (Крим, Одіс­
сея, Київ, «астрономічні» та «архітектурні» сонети,
поетичні інтерпретації художніх творів, літератур­
ні суперечки, історичні постаті і т. д.). Розширю­
ючи коло своїх поетичних візій, Зеров архітектоніч­
но постійно продовжував пучки тематичних ліній,
які накреслив був уже на початку літературної ді­
яльності. Часто поезія перепліталася із перекла­
дацькими зацікавленнями (як у випадку з Овіді-
єм чи з рапсодіями «Одіссеї», що інтерпретували­
ся в самостійні художні твори) або зі студіями іс-
торико-літературними (приміром, два сонети про
182
Горленка чи проникливий психологічний малюнок
«Куліш»).
Причому Зеров завжди залишався прискіпливо
точним у фактурі та у фактах і водночас давав
злитки справдешньої поезії, освяченої глибокою
думкою. Ось як він у трьох рядках характеризує
постать Пантелеймона Куліша, про котрого напи­
сав і кілька прецінних наукових розвідок:
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче ставляти курінь,
Над творами культурників п’яніє.
Тут жодного випадкового або навіть принагід­
ного слова, кожне з них ніби виміряне й відточене
науковим аналізом. І тут же далі суто біографіч­
на деталь, яка по-своєму розкриває характер цього
невспокійливого велетня української культури:
/ днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.
І справді, біографи Куліша розповідали, що,
вмираючи, він швидко водив рукою в повітрі, мов­
би щось дописуючи.
Слід сказати, що така доскіплива точність Зеро­
ва в передачі реальних деталей та фактів узагалі
була винятковим явищем у літературі 20-х років,
багатій на довільні інтерпретації та домисли.
Все це заслуговує на окреме відзначення. Але,
ясна річ, не вірність факту робили вірші Миколи
Зерова непересічним явишем літератури. Насампе­
ред цьому прислужувалася виважена досконалість
його поетичного слова. Воно настільки відточене й
вигранене, що ледь-ледь зменш природну інтона­
цію вислову — і здалося б (як і здавалося деяким
сучасникам) плодом лабораторного досліду. На­
пружена динаміка мислі вживлювала в його пое­
зію дух вільної чуттєвості. Форма його сонетів,
183 александрійських віршів та елегійних дистихів від­
значалася рвійною різноманітністю, майже неймо­
вірною в межах канонічної форми. Інтонаційне
багатство його строфи нейтралізовувало усталену
логічну заданість й умисну вивіреність кожного сло­
ва. Ще раз звернімо увагу на співвіднесення пауз
синтаксичних (тобто після завершених речень) і по­
етичних (чітко витримані цезури та кінцівки ряд­
ків), які творять переливно-вибагливий рух обра­
зів, що притаманно істинно натхненній поезії. Тер­
цети із сонета «Самоозначення» опукло ілюструють
цю особливість поетики Миколи Зерова.
Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплік та уданих мук,
Розливних сліз, плиткої гістерії.
І промовляє критик: «Скинь кашкеті
Он світоч наш, він гріє і зоріє,
Люби і поклоняйся: то — поет!»
Смислове навантаження, що лягає на слово «то­
чене» завдяки поєднанню цезури й синтаксичної
паузи) тут проектується на подальшу назовні про­
стакувату гру рим «гістерії — зоріє, кашкет — по­
ет», які точно розраховані в своїй іронічній спря­
мованості. Будучи майстром сонетної форми, Зе-
ров ніколи не був її рабом. Так, він, усупереч ка­
нонові, часом дозволяв собі видовжувати останній
рядок сонета і п’ятистопну ямбову побудову закін­
чував шестистопним сонетним замком.
Сонет «Іванів гай» було написано після поїздки
до Полтави і відвідин занедбаної садиби І. Ко­
тляревського. Зерова прикро вразило ставлення жи­
телів міста до пам’яті про свого великого земляка.
А город скніє в сні, турботах, сварах,
І скрізь по «пішоходах», по бульварах
Викохує цупкий, густий бур’ян.
Ліниву славу давню зневажає
184
1 пам’ять кращого із громадян
Шанує смітником Іванового гаю.
Ненав’язливі алітерації та асонанси, інтонацій­
ні перепади й чергування пауз посилюють розповід­
ний ритм пятистопного ямба, і на цьому тлі ще
виразніше виділяється останній, подовжений ря­
док. Подібним засобом підкреслення своєї думки
користувався Зеров неодноразово й у інших соне­
тах («Александрія», «Князь Ігор»). Слід сказати,
що практично весь сонетарій Миколи Зерова ство­
рено п’ятистопним ямбом, він віддавав йому по­
мітну перевагу («шестистоповий ямб, на мій по­
гляд, одноманітний, скучна його глибока і фіксо­
вана цезура»23, — зазначав поет). Але от болючий
вірш «Тут теплий Олексій…» написано шестистоп­
ним ямбом, і він виявився найоптимальнішим роз­
міром для передачі почуття туги й безнадії…
І все-таки чим пояснити стійку прив’язаність Ми­
коли Зерова до складних канонічних форм? Адже
вони так терпко стримують політ фантазії, приму­
шують уводити її в русло наперед визначеного руху
думки, інтонаційного звучання (останнє особливо
стосується елегійних дистихів з їхнім чітко зада­
ним ритмом). А може, він був справді книжни­
ком, котрий просто не бажав вириватися за межі
кабінетного світу (писав же «про супокій самот­
ньої кімнати…»)? І це йому часто закидала вуль­
гарна критика, приплюсовуючи сюди ще й «внут­
рішню еміграцію», опозиційність до пролетаріату
і т. ін. Але ж будь-хто неупереджений погодиться,
що нікуди Микола Зеров не тікав, а навпаки, дуже
гостро реагував на громадське життя. Інша річ,
Що дехто відгуком на дійсність вважає не роздум
над реальними проблемами, а сервілістичне схва­
лення всього, що йде згори… Так, до такого «слу­
жіння хвилі» Зеров справді непричетний.
185 Проте громадянська визначеність поета не тіль­
ки не пояснює, а ще більше заплутує питання про-
його несхитний «формалістичний» консерватизм.
Була свого часу цікава спроба розібратися в цьо­
му питанні й у такий спосіб: «В своїх сонетах і
александрійських віршах М. Зеров ішов не від дій­
сності, а до дійсності, він намагався зрозуміти світ
з людини, а не навпаки — людину з світу»24. За
всієї афористичної привабливості такого визначен­
ня, воно швидше характеризує парадоксальність
мислення самого його автора, а не прояснює спра­
ву достатньою мірою. Або треба розглядати «дійс­
ність» надто вузько, що Зерову геть не притаман­
но, або мусимо погодитися, що це поняття охоп­
лює не тільки реально, матеріально суще, але й
світ ідеальний, який існує в наших уявленнях, за­
кодований у запасі знань і культури людства, в
ного історії. Що Зеров саме так розумів «дійсність»,
не викликає найменшого сумніву. Тож від чого й
до того він міг «ходити»? А втім, ефектна формула
Павла Мовчана наближає нас до розуміння фено­
мена поезії Миколи Зерова. Він просто глибше й
ширше розумів саму дійсність. Для нього тради­
ція, неперервна нитка зв’язку історичних епох були
такими ж -складовими частинами його епохи, як
революція, громадянська війна, неп, голод, будів­
ництво майбуття («б’ють молоти, нове життя ку­
ють»). Але й це ще не все. Як ми побачимо далі,
Зеров-літературознавець, Зеров-культуролог мав
виважену концепцію розвитку світової культури.
Він визнавав певну автономність духовної еволю­
ції людства, намагався дослідити її закони, взає­
мовпливи різних течій, традицій. Він бачив внут­
рішню рівновагу і самозбалансованість цієї сфери
дійсності й розумів, що її збагачення полягає в
урізноманітненні, але через дотримання традицій.
186
Нічого не з’являється випадково в космосі люд­
ського духу, все має свої причини і наслідки, ви­
східні й спадаючі лінії. Щоб конкретніше пояснити
ці загальні розмірковування, пригадаймо ще од­
ну — вже не строго канонічну — віршову форму,
яку полюбляв Зеров: сонетоїд. 1921 р. він навіть
присвятив йому вірш («Сонетоїд»), що є худож­
ньою інтерпретацією побутування в поезії цієї
строфічної форми:
Як ніжно розцвітав ти в саді-винограді
У холодку онегінських алей;
Відтак в тамбовському міському палісаді
Тебе плекав рогатий казначей;
Відтак з Мінаєвим, як пілігрим і зайда,
Ти став на корабель до Байронового Чайльда,
А наостанку зсох, зів’яв, зачах
В Максимільян-Волошинських листах.
J нині на краю сумної одіссеї
Потрапив до моїх неситих рук,
І втратив ти ліро-епічний звук,
Скотившись з верховин шляхетних епопеї
В безодні мадригалу й епіграм
На жертву гнівно-говірким струмкам.
Сонетоїдом Микола Зеров називав онєгінську
строфу, але вільнішу за віршовим розміром — по­
ряд із чотиристопними (як у О. Пушкіна) він ви­
користовував п’ятистопний і шестистопний ямб і
навіть п’ятистопний хорей. Але це не була геть
вільна форма, вона справді пройшла певний роз­
виток, мала виразні модифікації, що й зафіксував
Микола Зеров у «Сонетоїді». Від О. Пушкіна до
М. Лєрмонтова («Тамбовская казначейша»). Далі
цю строфу замість Спенсерової використовував
Д. Мінаєв, перекладаючи «Чайлд-Гарольда»
Д. Байрона. І нарешті йдеться про «Отрывки из
воспоминаний» М. Волошина, де епічність явно
вже починає поступатися суто ліричному або й
епіграматичному тону. Саме в останньому призна­ ченні особливо часто використовував сонетоїд Ми­
кола Зеров.
Цікаво, що Микола Зеров починав, так би мо­
вити, як поет «для хатнього вжитку». «Невпинні
веселощі, нестримний сміх, дотепи, жарти — по­
блажливі чи дошкульні — така атмосфера цієї
поезії, — зазначає Г. Кочур. — Все, що відбува­
ється й що відчувається, — все стає матеріалом
для літературної гри, віршового гротеску, іноді па­
родії або стилізації»25.
Усе це подавалося в довільних поетичних фор­
мах. Щ ж спричинило зміну поетичної орієнтації
Зеровим, надання з часом стійкої переваги давньо­
му канону? Мені здається, пояснення можна від«
шукати в загальних настроях поета кінця 10-х —
початку 20-х років, у тих висновках, які він уже
зробив, а згодом блискуче розвинув, стосовно по­
треб молодої української літератури. Все це до­
сить виразно сформульовано в маловідомій перед­
мові Зерова до посмертної книжки Володимира
Кобилянського «Мій дар»: «Як і російський сим­
волізм 90-х pp., молода творчість українська розпо­
чалася з пересаджування і акліматизації чужозем­
них квіток. Там — це були вишукані й химерні кві­
ти французького декадентства та символізму, тут—
«останні слова» сучасної лірики російської — од
Блока до Маяковського включно. І як там на чолі
поетичного руху стояли спочатку вірні учні чужо­
земних майстрів, як Брюсов, а потім на передній
план виступив суто національний в своїй творчо­
сті Блок, — так і тут маємо спочатку слухняних
учнів російських майстрів (Семенко) і пізніше —
специфічно українського в своїй ліричній своєрід­
ності Тичину.
Безперечно, українська поезія зростає, збагачу­
ється, набуває сили та яскравості.
188
І найкращою, може, познакою близького її буян­
ня являється те, що якось раптом піднялися ті ви­
моги, які ставляться читачем кожному дебютанто­
ві; поети наші стали проходити поважну школу
технічну, шукати й знаходити нові звукові ефек­
ти, чеканити наше широке, степове, запахуще, але
ще не досить оброблене слово»26.
В майбутньому Зеров скаже про Василя Елла-
на-Блакитного, що історією його «поетичної твор­
чості є історія суворого самоконтролю, постійного
і невідхильного заморожування в собі ніжного ін­
тимного лірика»27.
А про автора «Камени» можна сказати, що він
свідомо стримував у собі пародиста, жартівливо­
го стилізатора і навіть розчуленого лірика. Все це
було в його ранніх творах, але ясно усвідомлюва­
на потреба «чеканити… ще не досить оброблене
слово» вела його твердо обраною поетичною доро­
гою. Безперечно, такий вибір був би неможливим
поза наявністю глибинних особистісних передумов
для цього. Але це якраз той випадок, коли зов­
нішня необхідність збігається із внутрішньою го­
товністю, здатністю митця до самообмеження, яке
фактично є найприроднішим шляхом його розвит­
ку. І те ясно, що спрацював тут цілий комплекс
обставин і потенцій, в якому далеко не останню
роль відіграли перекладацькі зацікавлення Зерова.
Передуючи приміткам до розділу «Римляни», він
у «Камені» зі справдешньою зацікавленістю в роз­
витку радянської літератури писав про необхід­
ність молодим поетам учитися в класиків поваж­
ному ставленню до техніки слова. Він точно спо­
стеріг симптоми хвороби, що згодом масово вгніз­
дилася в наше письменство, — провінційна сіряти­
на, яка особливо небезпечна там, де ще не викри-
сталізовано стійких традицій, де ще не так бага-
189 то взірців, де технічний бік справи завжди вигля­
дав другорядним поруч тих суспільних потреб, що
їх задовольняло слово. Все це повною мірою сто­
сувалося молодого українського радянського пись­
менства. Та й сьогодні, коли ми визначаємо штучне
зниження престижу української культури, слід
повернутися до осмислення аргументів Миколи
Зерова. Бо назовні нічого штучно не нищилося, а
тільки підтримувалося (самих літературних премій
скільки засновано!..) — питання в тому, що під­
тримувалося. В 20-х роках спримітизований, але
вкрай зідеоологізованпй вільний вірш як пошесть
пройшовся по нашій поезії. В результаті — втрата
інтонаційного розмаїття фрази, убогість словника,
шаблонований синтаксис, брак економії слова,
втрата національного колориту. Все це ми щедро
пожали в 30—50-х роках, дещо дійшло й до на­
ших часів, і все виправдовувалося чи не єдиним —
нібито службі сучасності. Абсурдність таких уяв­
лень Микола Зеров намагався розтлумачити ще в
1924 році: «…кілька слів про ту сучасність, що
стільки про неї тепер говоримо і сперечаємось. Ви­
магаючи від поетів служби сучасному, чи ж з’я­
сували ми, що тільки лірик-імпресіоніст може да­
ти нам відчуття тої хвилинної, щораз далі пересо­
вуваної грані між минулим і майбутнім, яку зви­
чайно звемо теперішністю; що поет-епік, беручись
за свої великі й малі полотнища, неминуче пише
про минуле, — бо, як говорить один дотепний
письменник, «поема вимагає певного віддалення,
щоб затирало деталі», і «гору можеш охопити по­
глядом тоді, коли стоїш оддалік од неї, а не тоді,
коли на неї лізеш».
І далі — хіба минуле не зв’язано тисячею ниток
з теперішнім і сучасним?
Я, наприклад, гадаю, що римські автори золото­
­­­
го віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю,,
але і як автори, близькі нашій сучасності своїми
настроями й чуттями. Учасники великого револю­
ційного зрушення, вони теж приймали революцію,
зміняли дорогу («вехи»), з тривогою вглядались
у майбутнє і, заспокоєні, співали гімни новому по­
рядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя.
Перечитуючи Вергілія й Горація, Тібулла й Овідія,
уважний читач легко розпізнає контури «вічної каз­
ки», перипетії «давньої і щораз нової історії»28.
Можна погодитися, що не абсолютно коректно
виглядає історична паралель, запропонована авто­
ром «Камени». Але як естетична програма вона
чітка і продуктивна. Це було поетичне й перекла­
дацьке кредо Миколи Зерова. Він цим жив. Оче­
видно, під впливом розмови на подібну тему Ми­
кола Чернявський 21 серпня 1927 р. надсилає з Ка-
расана до Буюрнуса, де саме відпочивав Зеров,
вірш, йому присвячений:
Пройти приморською тропою
Уранці тихий Партеніт,
Узять неспішною ходою
Гірський підйом і раптом світ
Гурзуфа синьої затоки,
Мов келих доброго вина,
Жадливо випить — то одна
Утіха люба і висока.
А ще любіша — в Буюрнус
Поуз мечетного бескета
Пройти у келію поета
І там почуть класичних муз.
Старий Вергілій, і Горацій,
І гостро-жовчний Ювенал —
Після сучасних ламентацій —
Який то справді ідеал!
А далі, з’ївши винограду
І склянку випивши води,
191 Щоб угасить гірку досаду,
Що без поезії сюди,
В цей світ, прийшов з-за Аю-Дага,
Ідеш над морем в Карасан.
В грудях тобі співа пеан.
В душі снується синя сага.