Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину.
Хто захоче скласти собі уявлення про Зерова-
критика за «Литературной энциклопедией», четвер­
тий том якої було видано 1930 р., в статті про ньо­
го прочитає дещо дивовижне: «Совместно с нео­
класиками он боролся против организаций проле­
тарских писателей, хотя и пытался быть объектив­
ным (см., например, его статью о Сосюре в «До
джерел»). Недооценка роли массового писателя и
превалирование интересов чисто литературных над
217 интересами социально-политическими — основные
черты Зерова как литературного критика»1.
Мирон Степняк, автор цієї статті, не вельми
вірив, що його думки не будуть спотворені, й то­
му надіслав копію оригіналу, поданого ним до
редакції, Миколі Зерову. Ось що насправді там
було написано: «Мнение о враждебности Зерова
к пролетарской культуре вообще — неверно (см.,
например, его статью о Сосюре в «До джерел»);
можно говорить лишь о недооценке роли массо­
вого писателя и о превалировании интересов чис­
то литературных над интересами социально-поли­
тическими»2.
Отже, запевнення M. Степняка про неправомір­
ність звинувачень на адресу Зерова в тому, ніби
той вороже ставився до пролетарської літератури
взагалі, трансформувалося в твердження, що він
боровся (!) проти пролетарських письменницьких
організацій. Основними ж рисами критика назва­
но те, що автор статті в «Літературную энцикло­
педию» визначав як частковість.
А на цей час М. Зеров як критик практично вже
не виступав. Своєю останньою ґрунтовною статтею
в «Житті й революції» (1928, № 9) — «У справі
віршованого перекладу» — він принагідно ніби
узагальнював підсумки півторадесятилітнього від­
тинку літературної історії, в якій сам залишиться
чи не найяскравішим критиком. «П’ятнадцять літ,
що минули від першого виступу Тичини, від Се-
менкового «Prelude», «Дерзаннів» та «Кверофуту-
ризму», — писав Зеров, — накладають обов’язок
поважніше приглянутися до справжніх тенденцій
та історико-літературної ролі того, «буєстю юно­
сті» позначеного і небезталанного дебюту. Нині
здобутки тих років пішли до загального ужитку,
дещо лишилося невикористаним, і на кону оригі-
218
нальної поезії — тихо й малоцікаво. Правда, роз­
гортається помалу на інтересного поета М. Ба­
жай, — але чомусь і досі він не здобуде собі су­
цільної витриманої лексики. Підкупає безпосе­
редньою свіжістю ліризму В. Мисик, але як хо­
четься часом побажати йому побільше темперамен­
ту! Виходять одна по одній в ДВУ книжечки мо­
лодих поетів, одноманітні, як дитячий будинок на
прогулянці, — але навіть аматорові поезії нелегко
попрочитувати їх до краю: так мало серед тих
численних імен людей, позначених «лица необщим
выраженьем», мало і культури вірша, уміння впо­
ратися з технічною навіть стороною справи»3.
Дуже промовисте тут поєднання імен Павла
Тичини і Михайли Семенка. Річ у тому, що вже
«Сонячні кларнети» (1918) викликали захоплен­
ня М. Зерова. Він одразу побачив у цій книжці
могутній талант і далі уважно «фіксував» усі
ідеологічні зміни в творчості Павла Тичини, а та­
кож простежував вплив тих змін на його складну
поетику. Про «Prelude» ж Михайля Семенка мо­
лодий критик Зеров відгукнувся у «Раді» (1913),
2 червня) вельми несхвально, побачивши в ній
лише «заїжджені» штампи та деструктивні по­
туги. Як бачимо, думку свою він згодом досить
радикально змінив… До речі, незважаючи на сер­
йозні літературні розходження, обидва лідери —
футуризму і «неокласики» — підтримували між
собою дружні стосунки. Це засвідчує бодай по­
дарована М. Семенкові одна із «згутенбержених»
Зеровим книжечок, що нині зберігається в Інсти­
туті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР4.
Наприкінці 20-х років М. Зеров природно з’єд­
нує різні течії в молодій українській радянській
поезії й бачить цілісну картину її розвитку. Зви­
чайно, тут він «виписав» лише фрагмент, але ду-
219 же характеристичний. Під ударами кагановичської
політики література справді починає занепадати.
«Масова критика» (а її, так само як і «масового
письменника», Микола Зеров не сприймав) співає
дифірамби недолугим віршованим виробам, сприя­
ючи анемічно-блідій агресії посередності, а М. Зе­
ров своїм непідкупним чуттям виділяє лише двох
дебютантів другої половини 20-х років: Миколу
Бажана і В асиля Мисика. Що ж, час довів, на
чиєму боці виявилася правда.
…Дебютував М. Зеров у критиці рано — його
перші статті та рецензії з’явилися друком у жур­
налі «Світло» 1912 року, а з наступного він почи­
нає регулярно виступати в газеті «Рада». В коло
зацікавлень студента Київського університету по­
трапляють здебільше історико-літературні та іс­
торіографічні праці, хоч поступово він звертається
й до сучасної літератури (мабуть, чи не найпер­
шим виступом з приводу неї якраз і є рецензія
на «Prelude» Михайля Семенка).
В літературно-критичній діяльності Зерова мож­
на легко вирізнити два піки активності: 1918—
20 pp. — у «Книгарі» і 1925—26 — у «Житті й
революції».
У «Книгарі» він уміщує десятки невеликих ре­
цензій (серед них — на російське видання поеми
І. Франка «Мойсей», на розвідки М. Марковсько-
го «Івана Франко» та Ю. Тищенка — «Хто такий
В. Винниченко», на твори О. Олеся, Я. Савченка,
Д. Загула, А. Головка, К- Тетмаєра. Н. Романович-
Ткаченко, І. Манжури, В. Тарноградського,
М. Мандрики, А. Ковальчука, Л. Козаря. О. Свя-
тогора, П. Тенянка, а також статті про Лесю Ук­
раїнку, В. Кобилянського. Н. Кибальчич, M. Ty-
гана-Барановського, П. Дорошенка, В. Петрушев-
ського та інших діячів культури. В цей же час
220
він активно співробітничав і з «Літературно-науко­
вим вісником» та журналом «Промінь», надруку­
вавши й там добрий десяток статей та рецензій.
Саме наприкінці десятих років Микола Зеров
започатковує річні огляди літератури — стаття
«Українське письменство в 1918 р.» (ЛНВ, 1919,
№ 3). Правда, регулярно певний час йому вда­
лося здійснювати їх лише в наступному десятиліт­
ті — від 1922 до 1926 р.
В літературній позиції Зерова цих літ можна
відзначити три основні моменти. 1) Обстоювання
самобутності української культури, що формува­
лася на перегоні багатовікової історії, — найре-
льєфніше думки щодо цього критик висловив у
відповіді на статтю Іллі Еренбурга «Об украин­
ском искусстве», вміщеній у газеті «Киевская
жизнь» («Книгар», 1919, № 28). Великодержавній
зверхності в оцінці тогочасної культурної ситуа­
ції М. Зеров протиставив чітку аргументацію, до­
водячи глибинність духовних джерел українсько­
го народу, їхню чистоту й красу. 2) Проте не­
сприятливі історичні обставини нерідко деформу­
вали уявлення про органічний шлях розвитку
української культури. Вона перетворювалась на
сліпе копіювання якихось визначних зразків, втра­
чаючи при цьому зв’язок із народним світобачен­
ням. Ще 5 жовтня 1913 p. M. Зеров писав своєму
приятелю Б. Чигиринцю: «Мушу познайомити Вас
з одним моїм літературним планом. Я готую знов
«облічітельного» реферата про «Чужоядність в
українській поезії». Чужоядністю я зву те, не раз,
певно, і Вами спостережене явище, коли поети
українські беруть чужий мотив або чужий метр —
і чужий твір видають за свій. Найбільше в цьому
винні Старицький (ввесь його літературний доро­
бок — плагіат з горожанської поезії сімдесятих
221 років), Грабовський, Чернявський, Вороний». 3) З
іншого боку, принцип «писати, як на душу лягає»,
що його сповідували деякі молоді, малоосвічені
літератори, загрожував іншою крайністю: «орга­
нічним» провінціалізмом, хуторянством. Рецензую­
чи книжку віршів одного з таких авторів, М. Зе­
ров. зазначав: «За наших часів поетові самого ба­
жання писати не досить, йому повинно мати ви­
роблений смак, технічну виучку, знання й куль­
турну форму»5.
Уже критичні виступи періоду «Книгаря» засвід­
чили широту літературних зацікавлень молодого
критика, добірний смак і дар переконливого ар­
гументування своїх суджень. Він стає одним із
найпомітніших «законодавців» літературного про­
цесу. Навіть коли життєві обставини закинули Зе-
рова в провінцію, він продовжує, в міру можливо­
стей, підтримувати зв’язки з літературними часо­
писами. Найпромовистіший епізод — участь 1921 р.
в першому числі «Голосу друку» (який так і за­
лишився, на жаль, єдиним). «Баришівський Ові-
дій» надрукував у ньому відразу п’ять рецензій.
Однак його мовчання було надто помітним.
О. Дорошкевич навіть спробував був розцінити це
як ледь не політичну акцію. Нарікаючи на брак
кваліфікованої автури, редактор журналу «Жит­
тя й революція» писав: «Такої критики, збудова­
ної на вмінні не лише формально-стилістично, але
й широко-соціологічно охопити наш літературний
процес, такої критики в нас не було останніми ча­
сами, як немаэ ще й тепер. Колишні критики, які
вже за революції блискуче себе проявили (як Зе-
ров, Коряк, почасти — Филипович),. тепер або
замовкли, або перейшли на академічні студії, на
критичну переоцінку минулого з виразним історич­
но-літературним ухилом… Але сучасність од цього
222
багато програє, і молодий письменник мусить по­
кладатися на власні сили, як і масовий споживач
літератури»6. Це твердження може видатися до­
сить дивним: адже тільки-но Зеров, саме в «Житті
й революції», № 1—2 за той же 1925 p., виступив
з проникливою аналітичною рецензією на книжку
Павла Тичини «Вітер з України». І, очевидно, го­
тувались до публікації інші його матеріали. Ми
пам’ятаємо — за 1925 р. він надрукувався в ча­
сописі, очолюваному О. Дорошкевичем, 17 разів!
Але таки факт, що реальне повернення М. Зерова
до напруженої літературно-критичної стихії при­
падає на 24 травня 1925 p., коли відбувся знаме­
нитий диспут «Шляхи розвитку сучасної літерату­
ри». З цього дня М. Зеров включається в літера­
турну дискусію 1925—1928 pp.: Європа чи просві­
та? Це питання впродовж принаймні 1925-го ро­
ку обговорювалося гаряче й із справдешньою за­
цікавленістю. Супротивники-дискутанти сходилися
в затятому герці, наївно гадаючи, що діють на
користь літературі. Як уже згадувалося, М. Зеров
виступив у дискусії зі статтями «Євразійський ре­
несанс і пошехонські сосни» та «Європа — Про­
світа — Освіта — Лікнеп», а репліку «Зміцнена по­
зиція» вмістив уже в книжці «До джерел» (1926).
Ще в одній статті — «Наші літературознавці і поле­
місти» («Червоний шлях», 1926, № 4)—він уже
de facto попередньо підсумовував неочікувані по-
залітературні наслідки, спричинені літературними
чварами, що досить швидко зламали діловий тон
обговорення справді пекучих проблем культурно­
го життя.
Але участь М. Зерова в літературних баталіях
того часу обмежити лише цими публікаціями не
можна.
Адже, скажімо, найнепримиренніші його опонен-
223 ти — Я. Савченко і Д. Загул — розглядали літе­
ратурну позицію Зерова, не розрізняючи в ньому
критика, поета, перекладача, історика літератури.
Слід погодитися, що тут вони мали рацію, бо зі­
ткнулися з феноменом рідкісно цілісної особистос­
ті. В усьому Зеров був послідовним і наполегли­
вим. Його судження про стан та шляхи розвитку
української літератури грунтувалися на твердих
культурних підвалинах. А культуру він та його
однодумці розуміли дуже широко і водночас не
ототожнювали її з ідеологією як такою.
Відкидаючи безпідставні звинувачення уперед­
жених недоброзичливців, М. Зеров так роз’ясню­
вав позицію «неокласиків» у літературному про­
цесі 20-х років: «Даючи повний простір один од­
ному, вони ніколи не окреслювали спільної для
всіх рамки; однаково перекладали і «залізні со­
нети» німецької робітничої поезії, і давніх рим­
лян, і польських романтиків, і французьких уна­
німістів, їм однакові гекзаметри і октави, чоти-
рьохстопові ямби і свобідний вірш. От чому ВО­
ЙН, всупереч авторитетному твердженню Загула,
ніколи не підпишуться під § 2 маніфесту росій­
ських неокласиків — не скажуть, що свою твор­
чість вони «засновують на базі чистого класициз­
му»; от чому вони воліють свою назву «неокла­
сики» брати в лапки, і вже, розуміється, ніколи
не погодяться з Д. Загулом, що «мистецтво» іс­
нує «ради мистецтва» та що «класична літерату­
ра є альфа і омега всіх мистецьких досягнень».
Неокласики гадають, що грецькі і римські автори
можуть бути корисні в справі утворення «вели­
кого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що
на давніх авторах їм світ зав’язано, і завжди про­
ситимуть Д. Загула не одмовлятись від авторства
блискучої формули «про альфу і омегу»8.
224
Дивним сьогодні виглядає простолінійне вичи­
тування «ідеологічних зривів» у образних узагаль­
неннях Зерова, матеріалом для яких служила
культурна спадщина минулого. Скажімо, Д. Загул
цитував заключний терцет сонета «Саломея»:
Душе моя, тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
І робив .висновок: «Тільки невдоволення сучасним
станом речей, непогодження з нашою сучасною
дійсністю штовхає декого з наших митців на той
шлях, що на ньому в своїй мистецькій творчості
стоять «неокласики». Вчитайтеся тільки в їх твори,
і ви побачите навіч, як далеко хочуть вони втекти
від нашої дійсності, які вони самітні в сучасному
соціальному оточенню»9.
Не мовимо вже про явні порушення законів
сприйняття художнього образу — тут усе навіть
поверховіше. Критик наче не хоче помічати попе­
реднього терцету, саме в контрасті до якого роз­
криваються змістові акценти сонета:
/ Саломея!.. Ще дитя (дитя!)
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч та помсту накликає.
Звісно, розуміння образного ходу (протистав­
лення розпусної Саломеї і ясно-чистої Навсікаї)
вимагало відповідної підготовки читача. Але чи
претензії тут повинні були адресуватися авторові?
Втім — відповідь на це питання не є такою
простою й однозначною. Особливо коли зважати
на реальні обставини двадцятих років, ми мусимо
певною мірою погодитися з Д. Загулом у його
злободенних, як на той час, переживаннях: «Ба­
гатство і досконалість класичної європейської лі­
тератури— це не наше багатство, а надії на тепе­
рішній ренесанс — це мрійне багатство, доки не
8 В. Брюховецький
225 буде в нас 90 % письменних. Хто хоче прискори­
ти велике національне мистецтво України, той хай
не цурається широкої, масової освітньої роботи»10.
Ясна річ, що неписьменний народ не може ні
творити, ні навіть сприймати високу культуру —
йому не до найвищих досягнень світового мистецт­
ва. Проте критичне жало своїх виступів Зеров ні­
коли не спрямовував у бік неписьменного наро­
ду,— згадаймо його педагогічну працю, участь у
баришівських культурних заходах. Йому йшлося
лише про боротьбу з аматорськими, безпорадними
писаннями, які видавалися за справжню літера­
туру і самими авторами, і значною частиною кри­
тики. Так, можливо, Зеров не шукав шляхів роз­
в’язання проблеми неписьменності, а то й не вель­
ми переймався нею. Він таки був трохи осторонь
багато чого, що не торкалося власне літератури
як мистецтва. І це, часом небезпідставно, дивува­
ло сучасників. Навіть делікатний Павло Тичина,
котрий дуже високо цінував смак, знання, прин­
циповість і доброзичливість Зерова, часом повста­
вав проти філологічної зосередженості його суд­
жень. У листі від 24 листопада 1924 р. він у від­
повідь на аналіз критиком «Вітру з України» пи­
ше: «Не розумію, як можна окремо від суспільно­
го духу розцінювати книгу і говорити: уділова
вага її висока, бо… ритмічно Ваша книга прекрас­
на. Тут десь непослідовність. Або ж я виявив
якийсь дух, або я тільки ритмічно підріс. А коли
останнє, то, значить, я й зовсім не підріс. (…) Нев­
же ви, критики, так пильно стежити за кожним,
що й слово помітно, як вони переставлять? А в
кінечнім обрахунку все-таки слово «духом спіє»
краще, ніж «молиться». Не зачіпав би цієї дріб­
ниці, але чую, що тут у Вас десь незгода не зо
мною, а з самим часом»11.
226
Отож можна полемізувати щодо конкретних
аналітичних «операцій» Зерова, але не піддаєть­
ся сумніву те, що він завжди був прихильним до
таланту. Жодного письменника, який залишив свій
більш чи менш окреслений слід в українській ра­
дянській літературі, Зеров не «знищував» і не
«скидав з Олімпу», що йому тоді частенько інкри­
мінували люди переважно безталанні.
Дмитро Загул мав право, навіть обов’язок, ще
і ще раз наголошувати на необхідності поперед­
ньої просвітницької роботи в масах — то була не­
відхильна вимога часу. Прикро інше: що ми часто
навіть з дистанції історичного досвіду викривлює­
мо правду, захищаючи бажану для себе (а може,
для когось?) концепцію. Приміром, М. Пригодій
уже значно пізніше, 1970 p., коли з’явилася мож­
ливість об’єктивно розібратись у складнощах бурх­
ливих перипетій тих літературних «змагань», зав­
зято переконував читача, що М. Зеров і всі «нео­
класики» безоглядно обстоювали «консервативно-
естетську концепцію». Для підтвердження він на­
водив вищецитовані слова Д. Загула — але як!
Перше речення опускалося, мовби критик Зерова
й не заперечував потрібності та досконалості кла­
сичного мистецтва, а просто доводив необхідність
вести лікнепівську роботу. Опоненти ж цьому пра­
вильному поглядові, «неокласики», нібито відкида­
ли вимогу грунтувати «свою творчість на живому
сучасному житті»12. Таке спрощення, звичайно, ні­
якого стосунку не має до наукового пояснення і
мотивів, і цілей «неокласиків». Та й те не слід за­
бувати, що Зеров був не проти роботи із здібною
молоддю і розумів її, до речі, дуже правильно: «В
порядку підтримання талановитих дітей села і за­
воду їм можна видавати стипендії, заснову­
вати студії, не допускати, щоб вони гинули від
8* 227 сухот і мистецької самотності, але для друку бра­
ти в них тільки речі, варті друку… Критичні від­
гуки на їх твори зробити ще строгішими: вони по­
винні писати краще, як хто інший, вони ж репре­
зентують культуру майбутнього»13.
І далі. Послухаймо, як по-сучасному звучить ви­
мога Зерова до літературної критики. І вдумай­
мося, чи ще не з тих поблажок, що їх вимагали
письменники «від станка і плуга», не вельми об­
тяжуючи себе копіткою працею над твором, наро­
дилися й деякі сучасні біди критики — комплімен­
тарність, чиношанування, обслуговування автор­
ських амбіцій? «Високі літературні вимоги до на­
ших літераторів,— писав М. Зеров,— я вважаю
потрібним перш за все в інтересах пролетарської
літератури. Я б ставив їх завжди і навіть щороку
їх би підвищував. Навіть припускаючи, що X чи
У, члени «Плугу» або «Гарту», мають певний хист,
я б не дарував їм ні одної неохайності»14.
Усю літературно-критичну діяльність Зерова 20-х
років організовують три принципи, дотримання
яких молодими письменниками він невтомно дома­
гався: 1) засвоєння найвидатніших творів культур­
ного фонду всього людства; 2) з’ясування націо­
нальної традиції української літератури і орга­
нічний її розвиток; 3) мистецька вибагливість,
наполегливість у роботі над кожним твором.
Може виникнути питання: а де ж знання сучас­
ного життя? Про це Зеров, справді, писав ніби
мало, точніше — це не декларував. Але досить
прочитати його конкретну критику, і все стане на
свої місця. У жодній із численних статей чи ре­
цензій ми не зустрінемо жодного випадкового
імені, підказаного чи то кон’юнктурою, чи то по­
милкою смаку. Зеров переживав літературу як
глибоко особистісне, святе, і не пробачив би тут
228
собі найменшої нещирості, та він навіть не міг
такого припустити.
А кого ж підтримав свого часу Зеров як критик?
Назвемо лише імена поетів, молодих тоді поетів,
і зрозуміємо, що вимога знати життя й художньо
його осмислювати була сама собою зрозумілою,
такою, що не потребувала для Зерова додатко­
вого обгрунтування. В. Еллан-Блакитний, М. Риль­
ський, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, В. Ми­
сик, М. Семенко, М. Доленго — ось кого помічав
і творчість кого високо оцінював критик Зеров.
Додаймо сюди прозаїків А. Головка, Ю. Янов-
ського, О. Слісаренка, О. Копиленка, Д. Борзя-
ка… Промовистий підбір імен!
Щоправда, не раз йому закидали, що підтриму­
вав не за те, спрямовував не туди. Одне з най­
серйозніших звинувачень було вперше зроблене
А. Хвилею з приводу інтерпретації Зеровим твор­
чості В. Еллан-Блакитного. Ця інтерпретація, за
А. Хвилею, «до того зводиться, щоб довести, що
тільки через громадськість, партійну програмо-
вість Блакитний заморозив у собі дійсного поета
з великими можливостями»15. Цікаво звернути ува­
гу, як Л. Новиченко вже в 60-х роках по-своєму
зваріював звинувачення А. Хвилі, доводячи, ніби
Зеров стверджував, «что «партийный деятель»,
точнее, принцип партийности (Sic! — В. Б.) «за­
морозил» лирика в В. Эллане-Блакитном двадца­
тых годов»16. Але ж це далеко не так. М. Зеров
дуже високо цінував творчість В. Еллана-Блакит-
ного, відзначаючи, що для неї характерна, «твере­
за, трохи суха простолінійність і якась підкресле­
на програмовість»17. Хіба ж це не точне спосте­
реження? І критик не засуджує, знову повторю,
високо оцінюючи саме такий творчий доробок по­
мета, а пояснює. І вже зовсім ніде слова немає про
229 те, ніби Еллан-Блакитний «заморозив у собі дій­
сного поета». Зеров розрізняв поняття «поезія» і
«лірика» і писав про інше: «Вся історія його пое­
тичної творчості є історія суворого самоконтролю
і невідхильного заморожування в собі ніжного ін­
тимного лірика»18. Чи до лірики було в ті часи?
Отже, Зеров просто розкрив одну з істотних рис
поетики В. Еллана-Блакитного, рис, грунтованих
на тому ж принципі суворого самообмеження, який
виявився у широковідомих рядках В. Маяков-
ського.
Но я
себя
смирял,
становясь
На горло
собственной песне.
Взагалі опоненти Зерова, як правило, накидали
йому звинувачення у площині форми, свідомо ідео-
логізуючи їх. В інтерпретації Зеровим змісту
творчості сучасних письменників вони не могли
знайти потрібних для себе аргументів. І от вини­
кає одне з живучих «фантастичних уявлень»:
М. Зеров — прихильник «чистої лірики», а не гро-
мадянськи наснаженої поезії. Та прочитаймо лише
його передмову до книжки поезій Івана Франка, і
ми побачимо, що це не так: «З «Каменярів», як із
центра, радіусами розходяться всі інші мотиви
ранньої Франкової лірики»19. Це що ж, і «Каменя­
рі» — «чиста лірика»? Весь дух цієї статті засвід­
чує, що звинувачення на адресу критика були без­
підставними. Більше того, Зеров ніколи не обстою­
вав пріоритету лірики над іншими родами худож­
ньої літератури. Заглибімось у його статтю «Па­
м’яті Самійленка»— і відкриємо, що якраз не лі­
рика (на відміну від Франкової інтерпретації
230
доробку В. Самійленка) цінував у цьому авторові
Зеров, а його громадянські поезії та сатиричний
талант.
А зміст? Хіба неупередженому читачеві не ста­
не ясним після прочитання бодай рецензії на «Ві­
тер з України», що критик радо вітав саме уви­
разнення соціальних мотивів творчості Тичини?
Простежуючи рух від «Сонячних кларнетів» через
«Плуг» до «Вітру з України», Зеров ставить про­
мовистий акцент: «Допіру випущена книжка ста­
новить не тільки «прийняття», але й радісний гімн
нашій добі — соціальній революції»20. І не випад­
ково, що саме він назвав Тичину «корифеєм всьо­
го молодого покоління»21.
Але супротивна, за суттю своєю саме формалі­
стична, до того ж прикрита гучною фразою, кри­
тика (в даному разі — К. Довгань) підшуковує
нові аргументи: «Усе-таки ми вважаємо верлібр
за сучасніший розмір, ніж метри точні. Усе-таки
той факт, що «неокласики» не дуже кохаються у
верлібрі, можна в контексті з іншими їхніми ри­
сами соціально-мистецькими розцінювати і з со­
ціального погляду»22. Під такі критичні «виверти»
невдовзі було підмуровано й «теоретичну» базу —
«формалізм усіх сил докладає до того, щоб усу­
нути навіть можливість питань про аналіз худож­
ньої літератури, виходячи з соціальних основ, ви­
являючи в ній елементи класової боротьби»23.
Верлібр? Відповідати на безглузді звинувачен­
ня? Ні. Зеров просто з неприховуваним захватом
зупиняє свою увагу на «прекрасній по свіжості
спостереження і синтаксичній силі верлібру
(справжнього, а не quasi…) поеми «Робфаківка»24
В. Сосюри. Цікаво, що всі, хто засуджував кри­
тичну діяльність Зерова, старанно обминали його
ставлення до цього, за висловом критика, «тала­ новитого і свіжого» «поета революції», який «прий­
няв її не в прогнозах книжників, а у власнім ре­
волюційнім чині, знав її не з публіцистичних ви­
кладок, не з передчуваннів штатного політика, а
з особистих вражінь»25.
«Тов. Зеров «відпочиває» на поезії М. Рильсько­
го,— нанизувалися чергові закиди, — а решта
письменників давала творчість такої якості, що
«відпочити» нема на чому»26. І це писалося всьо­
го через сім місяців після статті про В. Сосюру!
Статті, яка, очевидно, збивала з пантелику не од­
ного із принципових супротивників Зерова. Мало
того, що прихильник «античності», «бібліофаг», як
він себе називав, вітав «пролетарський розмір»—
верлібр. Він ще й визнав успіхи молодого Сосю-
ри саме у відображенні сучасної теми і не прий­
мав його історичної тематики! Як тут було не роз­
губитися,— тож краще обійти мовчанкою.’
Закидали олімпійський спокій і зверхність, а
йому боліло майбутнє радянської літератури: «Ще­
дрий и родючий український грунт не скупує на
обдарованих поетів. Люди з поетичним «нутром»
появляються у нас незрідка,— але невисокий рі­
вень словесної культури, невибагливість читача, що
підозріло дивиться на поетів, «поверяющих алгеб­
рой гармонию», приятельська критика і т. п.—
спричиняються до того, що поети мало працюють
над собою, рано видихаються, скоро починають
повторюватися і, замкнувшися в тісному колі ви­
пробуваних тем і ритмів, падають наниз замість
цвісти і розвиватись»27.
І сьогодні ще живе безпідставно виплекане уяв­
лення, мовбито він шанував мало не єдиного Пань-
ка Куліша, вважаючи того за «першого європей­
ця» в українській літературі. А він обстоював зов­
сім інше і, відповідаючи прихильникам хуторян-
232
сько-обмеженої «малоросійщини», переконував
фактами: «Хочемо ми чи не хочемо, а з часів Шев­
ченка і Франка, Лесі Українки і Коцюбинського
європейські теми і форми приходять у нашу лі­
тературу, розташовуються в ній. Уся справа в тім,
як ми цей процес оєвропеювання переходити­
мемо»28.
У чому ж полягає значення літературно-критич­
ної спадщини Зерова для нашого дня? Насампе­
ред, гадаю, у глибокому її інтелектуалізмі. Ще
повчальніший урок дає він нам у плані методоло­
гічному. Чи не походить більшість наших літера­
турних бід від того, з чим так безкомпромісно бо­
ровся Зеров-критик? Чи остаточно подолали ми
відчуття духовного провінціалізму, а ще точні­
ше — «спрагу» за ним? Адже це так зручно — і
не намагатися зійти на світового значення верши­
ни. «Хатній» патріотизм і сьогодні загрожує роз­
миванням уявлень про справжні цінності і схилян­
ням перед цінностями вельми сумнівної якості.
Джерела його — бездуховність, лінощі розуму й
почуттів, конформізм. Втішання середнім рівнем
(«не висовуйся»…) — бич нашої літератури. «Сту­
діювання великих майстрів завжди переймає сві­
домістю власної своєї малості («Poeta semper
tiro», говорив Франко, виросши як художник і,
мабуть, забувши свою юнацьку фразу про «дур­
ня» Флобера), — а ця благодатна свідомість ве­
ликою мірою ослабляє ту самозакоханість, на яку
страждають здебільшого «невизнані генії». Тобі-
левичівський Матюша у «Суєті» уважає себе за
генія, може, тільки тому, що ні разу ще не бачив
людини, яка б вивчила до краю «Гуси» Кирило­
ва»29, — визначав симптоми і сьогоднішніх наших
хвороб М. Зеров.
Недаремно саме на 20-ті роки припадає така
9 В. Брюховецький 233 дивовижно плідна творча діяльність Миколи Кос-
тевича Зерова. Якісь кілька років тому для нас
як одкровення прозвучало нагадування ленінської
думки, яку ми загубили в парадній суєті самови-
вищування, про пріоритетність загальнолюдських
цінностей у культурі. Зеров ще 1925 р. наполег­
ливо доводив, що справжнє розуміння революції
несумісне з будь-яким забобоном, хоча б і класо­
вого характеру: «І не мавши певних даних про
пролетарське походження Коперника, можна по­
годитися з його центросонячною системою світу.
І хто перечитував основоположників марксизму,
той добре знає, що класовою точкою погляду ні­
коли не можна користуватися як знаряддям проти
загальнообов’язкової логіки»30.
А що він вагався в деяких питаннях — так це
тому, що нічого не приймав просто на віру. Ми
сьогодні уже мали б вивчити, як Зеров від гурту
культурних діячів, що зосереджувався навколо ре­
дакції журналу «Книгар», перейшов непростий
шлях до, приміром, щирого захоплення «найбільш
пролетарським з пролетарських поетів» Володи­
миром Сосюрою. Адже це теж було здобутком
революції. Він не пристосовувався до неї, а вжи­
вався в новий світ, намагався в усьому розібра­
тися неупереджено, справедливо вважаючи, що
«сто раз вище стоїть людина, в якій вічна триво­
га думки плодить інколи сумніви, аніж ті люди,
пласкі і впевнені, що вивчили катехізу і тим раз
назавжди визволили себе від небезпеки сумнівів
і шукань»31.
Але сумніватися вже в другій половині 20-х
років ставало дедалі небезпечніше. Насувалася
хвиля тоталітаризму і в літературному процесі. Са­
ме це «відлучило» Миколу Зерова від власне кри­
тичної діяльності, яка не могла бути продуктив-
234
ною, — шлях до вільного обміну думок перекри­
вався.
Агапій Шамрай 1926 р. нагадував Зерову про
його літературознавчі «обов’язки»: «А як Ваш
«Нарис»? Чи не час вже Вам повісити скривав­
леного і вкритого славою меча на положене йо­
му місце до слушної години й звернутися ad fon­
tes! Бо слава, знаєте, річ непевна і часом не тре­
ба, щоб вона була надто голосною. Я це говорю
до того, що в Харкові ходять всякі чутки про
M. M. Могилян [ського], ніби йому вже зовсім оді­
брали змогу воюватися, принаймні в журналах»32.
Справді, Зеров починає дедалі більшою мірою
віддаватися літературознавчим студіям, хоча лі­
тературно-критичні імпульси постійно проймали
всю його творчу діяльність. Недаремно стільки вір­
шів поета присвячено власне мистецьким темам.
В одному з них, написаному 12 квітня 1932 p., Зе­
ров означав позицію «неокласиків» у цей уже тяж­
кий для літератури час:
ТВОРЧА ТИША
Ol Нас давно не видко на кону.
Закохані у тишину робітні,
Ми стали скромні стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.
Але не кидаймо свого «клену»
Тим давнім дням борні і кроволитні:
Болото в березні, гроза — у квітні,
Все має час і пору уставну.
А по весні приходить гоже літо,
Як хилиться і наливає жито
1 спокій сходить з темно-синіх бань.
Тоді працюй без крику і зупинок,
Хай осторонь од бур і хвилювань
Скиртами твій підноситься ужинок.