• Предмет і метод літературознавства
  • Зв’язок літературознавства з іншими гуманітарними науками
• Специфіка науки про літературу
• Періодизація
  • Особливості розвитку українського літературознавства і зв’язок його із світовою наукою про літературу

Літературознавство — наука про художню літературу та особли­вості розвитку літературного процесу; розгалужена мережа нау­кових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань

словесної творчості.

Літературна критика, зокрема, досліджує тільки су­часний літературний процес, історія літератури — мину­ле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої. Вужчими за науковим обсягом є допоміжні галу­зі літературознавства — бібліографія, археографія, текс­тологія, методика викладання літератури, а в межах лі­тературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить таїна структури літератур­ного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це ра­зом називається літературознавством, і завдання пропо­нованого навчального курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові.

Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних осмис­лень та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літера­турознавства визначається способом думання вченого,

Звичайно, поняття об’єктивності в такій делікатній справі, як творчість та її дослідження, є дуже хистким, оскільки пов’язане з враженнями й діяльністю суб’єкта. Пам’ятаючи про це, слід вважати об’єктивними лише такі судження чи міркування, які позбавлені суб’єкти­візму й тенденційності (названа вище ідеологічна й шо­віністична заангажованість тощо). З цією проблемою безпосередньо пов’язана проблема «точності» літерату­рознавчих суджень. Понад століття в наукових колах ведуться дискусії про те, чи можна вважати ці суджен­ня справді точними (як, скажімо, судження в природни­чих науках). Точність останніх, мовляв, може підтвер­джуватись експериментом чи кількісним обрахунком, а в художній (літературній) творчості та її дослідженнях ні експерименти, ні обрахунки неможливі. В радянсько­му літературознавстві цю проблему намагалися розв’я­зати по-вольовому «просто»: мовляв, у буржуазних кра­їнах неточність суспільних ‘ наук (зокрема літературо­знавства) цілком очевидна, бо вона буржуазна, але в нас вони — точні, бо наші вчені «володіють справжнім нау­ковим методом — марксистсько-ленінським методом»¹. Відома річ, що це була данина не науці, а псевдонауці. Насправді точність (а отже — науковість) літературоз­навства лежить у тій же площині, що й об’єктивність. Точним є те судження, яке являє собою наслідок науко­вого досліду, тобто міркування про літературний факт, а не суб’єктивну (тенденційну) оцінку його. У міркуван­ні завжди присутнє прагнення визначити, скажімо, ха­рактер узагальнень у літературному творі, його генезис, зв’язок із фольклорною чи писемною традицією, і це бу­

В.  Перетц мав цілковиту рацію, коли згадував у зв’язку з цим прислів’я «Скільки голів, стільки й умів» і вва­жав найпершим обов’язком літературознавця не підмі­нювати міркувального, наукового досліду суб’єктивною, тенденційною оцінкою.²

Точність літературознавчих суджень не має нічого спільного з догматичністю. Літературний твір — це жи­вий організм, який розвивається в часі й просторі, отже й судження про нього мають «часовий», історичний ха­рактер. Йдеться про те, що вони можуть уточнюватися, збагачуватись і поглиблюватись залежно від зрушень в естетичній і аналітичній свідомості людства. Якби було інакше, то сама наука про літературу ставала б набором канонізованих дефініцій, а не пластичним пульсуван­ням думки, що постійно відкрита для спілкування з ін­шою думкою. Одним із принципових питань, наприк­лад, залишалося тривалий час питання самовистачаль- ності (самодостатності) української літератури, до якого в XIX ст. звертався фактично кожен її дослідник. М. Пет­ров, скажімо, був переконаний, що вона є відгалуження російської і польської літератур, М. Дашкевич довів, що вона створена самобутнім генієм українців, але заува­жив (щоправда — публіцистично), що значення її з ро­ками все ж буде зменшуватись навіть на землях україн­ських, бо головніше місце там займатиме розвинутіша література російська, з якою українська поступово має зближуватися та єднатись. Для спростування цієї думки потрібне було не лише звільнення вчених від нав’язаної їм великодержавної опінії, а й розщирення їхнього есте­тичного світогляду.

Новий світогляд у XX ст. явили такі історики й тео­ретики літератури, як С. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, Д. Чижевський та ін. Сповідуючи принципи різних наукових шкіл, вони, проте, в одному виявляли цілковиту одностайність: українська література, кажучи словами того ж М. Дашкевича, була природним продук­том місцевого розвитку, і поступальне зростання її відбу­вається за суто своєю образною системою, в основі якої лежить тільки їй властивий естетичний генетичний знак.

Будучи наукою самостійною, літературознавство, од­нак, не втрачає зв’язків із тими гуманітарними наука­

Літературознавство, на відміну від художнього мис­лення, в’яжеться з суспільною історією менш активно і завжди з певним запізненням. Причиною цього є похід­на залежність літературознавства від художньої твор­чості й історичних зрушень, яку (залежність) здатна часом порушити лише та галузь літературознавства, яка іменується критикою. Критика справді може інколи ви­переджати нові ідеї у творчості й суспільстві, але для цього потрібна з’ява в літературі неординарного таланту критика. Думається, що імена Арістотеля, Лессінга, Ге- геля, Франка чи Бахтіна в цьому випадку є переконли­вим аргументом.

Не менш тісними й органічними слід вважати зв’яз­ки літературознавства з філософією. Вона була фак­тично праматір’ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літе­ратурознавчий твір Арістотеля «Поетика», то його три­валий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. В наступні епохи, коли літературознав­ство дедалі виразніше формувалось як самостійна наука, його зв’язки з філософією ніяк не поривались, а ще більше поглиблювались. Філософська проблема буття зе­много і суті життя як такого однаково цікавить і

Яскраві приклади зв’язків філософії і літературо­знавства дає світова епоха Ренесансу й наступні за нею епохи бароко та романтизму. Філософи в ці часи знач­но просунулись у своєму русі до з’ясування основного питання філософії про первинність ідеї чи буття, а літе­ратурознавці стали активніше досліджувати його на рі­вні душі людської і гуманізму загалом, без чого немис­лимий сам предмет їхньої уваги — художня література. Інколи філософ і літературознавець у ці епохи виступа­ли в одній особі. Хто зважиться, наприклад, роз’єднати Гегеля-філософа і Гегеля-літературознавця в його зна­менитій «Естетиці»? Так само в новіші часи Д. Чижев- ський поєднував у собі дослідника і власне філософії, і літератури.

Звичайно, естетика — теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи — без мисте­цтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов’язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Провести між ними остаточні межі — заняття не лише невдячне, а й методологічно хибне. В гуманітарному циклі всі нау­ки взаємопов’язані, бо мають спільний корінь — душу людини і світ, в якому вона живе.

Спірним видається зв’язок літературознавства з еко­номікою. Про такі зв’язки до середини XIX ст. ніхто з дослідників художньої творчості, здається, серйозно не говорив. Першопрохідцем тут став марксизм, який сво­їм грубим матеріалізмом звульгаризував і уявлення про художню творчість, і методологію дослідження її.

За теорією Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна мистецтво належить до «надбудови» («базисом» є еконо­міка) і суть його зводиться до відображення того, що відбувається в «базисі». Ленін навіть говорив, що мис­тецтво — це риштування, яке одразу ж розбирається на дрова, як тільки буде збудовано комунізм. Причому вер­шинним досягненням мистецтва вважались такі твори,

Наукове літературознавство не ігнорує тих економіч­них мотивів, які відлунюють у літературних творах. То­му зв’язки між літературознавством і економікою ніби­то цілком очевидні. Але для літературознавця економіч­ний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням «реальних» економічних відносин у суспільстві, а лише однією із складових частин художнього світу, що тво­риться письменником в ім’я пошуку світової гармонії, проникнення в таїну людської душі і життя загалом. Хай це судження сприймається і як дуже загальне, але в ньому все-таки більше істинності, ніж у твердженні, що художня література ілюструє економічний базис.

Літературознавство перебуває в нерозривному зв’яз­ку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості сло­ва та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особ­ливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про коб­зарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викликати тугу чи радість, сльози чи усміх. Усе це — первісні форми літературознавства, і до­слідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх три­має в пам’яті та спирається на них.

Головною зброєю літературознавця є аналітизм. На­звати (описати) вади чи достоїнства літературного твору, з’ясувати життєві джерела його чи час написання — річ, звичайно, важлива й обов’язкова, але справді літе­ратурознавча робота фахівця починається тоді, коли на­буває обрисів його аналітична думка, коли він пробує розщепити ядро авторського задуму, з’ясувати його ху­дожню філософію, зміст і знайти йому місце в концеп­ції художнього пізнання й естетичного осмислення світу загалом. Цей процес може тривати протягом життя не одного літературознавця і не одного покоління, бо в справжньому художньому творі завжди залишається та­їна, яка може бути фактично неосягнутою, допоки й світ

Міркування з цього приводу підводить нас до необ­хідності періодизації літературного процесу і літерату­рознавства. В літературних кулуарах, як правило, до проблем періодизації ставляться з деяким скепсисом: мовляв, якщо ти в літературі ні на що більше не здатен, то займайся періодизацією. Однак вона необхідна. По­треба в періодизації літпроцесу та етапів його дослі­дження випливає з тих особливостей, про які йшлося вище: як і всьому в природі, літпроцесу властивий пульсуючий характер розвитку. Літературознавство, йдучи за художнім процесом, розвивається теж поштов­хами (етапами), які значною мірою визначаються роз­витком філософської думки і характером знань людини про її історію, природу, психологію, духовний світ зага­лом. Ці етапи можуть бути довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи, на­

Радянське літературознавство періодизацію літпро­цесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровади­ли по суті різновид її за так званими ленінськими пері­одами визвольного руху: дворянський період, різночин­ський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і є сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі «треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від само­го розвитку, не від «причин», а від «наслідків». Значен­ня факторів при цьому не зменшується, розвиток не стає іманентним, але історія літератури набуває права на звання науки, перестаючи бути лише доважком до істо­рії революційної боротьби, до історії суспільної думки, до історії громадянської».⁴ Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася «специфікою» літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських ча­сів «дозволялось» ділити на десятиліття чи «довоєнні», «післявоєнні» і «післяз’їздівські» (мались на увазі з’їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так звано­го дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х ро­ків: «Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і заро­дження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократич­ної літературної критики. Третій. Кінець XIX — поча­ток XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціаліз­

У розвитку світового (європейського) літературознав­ства, до якого в XI—XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, можна означити такі історичні етапи:

1. Античний період, який охоплює приблизно тися­чу років — від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними лі­тературознавчими працями були «Поетика» Арістотеля (384—322 рр. до н.е.) і «Наука поезії» Горація (65 р. до н.е. — 8 р. н.е.).
2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років — від V до XV ст. н.е. Це найтемніша смуга в роз­витку людської духовності, спричинена християнською ідеологією і запереченням античності як поганства. В ці роки не створено жодної вагомої праці з наукового літе­ратурознавства. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI—XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні — Київській Русі), але загальмував­ся цей процес татаро-монгольською експансією.
3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних тра­дицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Най- відоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), нім­ця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики ві­домі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторсь­кими вважаються «Поетика» Ф. Прокоповича (1705), «Сад поетичний» М. Довгалевського (1736), «Мистецька поетика» Г. Сломинського (1744—1745), «Практична поетика» Г. Кониського (1745—1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). За 300 ро­ків існування ренесансний період літературознавства зазнав багатьох видозмін: з одного боку, відбувалася догматизація античних уявлень про мистецтво, яка за­вершилася канонізацією його в класицистичних теорі­ях, а з іншого — до античних традицій пристосувалася новочасна мистецька творчість національними мовами і

1. Романтичний період, який розвивався з кінця

XVIII    до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвро­пейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), ро­мантизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символі­ку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві — спо­чатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський,

О.           Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бо- дянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Ос- нов’яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагиле- вич в «австро-польській» Україні). В цей період зароджу­ється історична школа в літературознавстві.

1. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина XIX ст.). Ця епоха значно сти­мулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідео­логічне (народницьке — як різновид) літературознавст­во; народила психологічний і вияскравила історико-по- рівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашке- вич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Кот­ляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологіч­ного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літератур­но-критичними працями виступають М. Комаров,

В.          Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мир­ний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу система­тичну «Історію літератури руської (української)» публі­кує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на

1. Період символістський (або модерністський). Він ознаменував рішучий поворот у погляді на літературу як на феномен естетики, феномен краси. Утверджують­ся різні варіанти філологічної школи в літературознавс­тві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологіч­ні) трактування літературної творчості. Псевдовивихом останнього було матеріалістичне (марксистське) літера­турознавство, яке проіснувало понад півстоліття в окре­мих країнах Європи та Азії, але пріоритетним усе ж за­лишалося літературознавство модерне, філологічне, яке з різним ступенем активності та розмаїття розвивалося протягом усього XX ст. Як варіанти його можна розгля­дати літературознавство, зумовлене розвитком таких на­прямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, «формалізм» та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов’язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.

Світове (зокрема — українське) літературознавство в цей період було як ніколи синкретичним. З’являлися праці, в яких єднались ідеологічні (історичні) та філоло­гічні принципи прочитання літературного процесу (кіль- катомні історії української літератури С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка); були спроби (але не до кінця зреалізовані) створити літературну історію Украї­ни з основоположним «постулатом краси» (Б. Лепкий) чи «стильовою домінантою» (М. Зеров, Д. Чижевський); силовими методами літературу заганяли за вульгарно- соціологічні ґрати (В. Коряк та ін.) або тенденційно при­в’язували її до революційних рухів та більшовицьких перебудов суспільства (історико-літературні видання, створені в радянських інституціях та навчальних закла­дах протягом 40—80-х років XX ст.); водночас робили посильний внесок у розвиток українського літературо­знавства подвижники-одинаки, працюючи або у вищих навчальних закладах материкової України (М. Зеров, П. Филипович та ін.), або в діаспорі (Л. Білецький, М. Гнатишак, Д. Чижевський, О. Горбач, Ю. Лаврінен-

Українське літературознавство, як видно з цієї періо­дизації, тривалий час мало принагідний характер (доба Київської Русі), а в епоху Ренесансу було латинізованим (подекуди — полонізованим) і в основі своїй відмежова­ним від національного літературного життя. Лише окре­мі тогочасні поетики (зокрема «Сад поетичний» М. Дов- галевського) зверталися за ілюстративним матеріалом до слов’янських (давньоукраїнських) текстів. До того ж над авторами цих поетик (особливо наприкінці XVII і протягом XVIII ст.) тяжіла не лише авторитарність «реабілітованих» античних поетик, а й схоластичність християнської ідеології та українофобська політика ім­перської Росії, яка тримала Україну в колоніальній за­лежності. Поступовий вихід з такої ситуації розпочався на рубежі XVIII—XIX ст., із зародженням нової україн­ської літератури, але ще понад півтора століття україн­ське літературознавство змушене було проходити всі етапи свого наукового становлення в умовах залежності і тому — в напіврозвинутому стані. Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським куль­турним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше — після утворення СРСР у 1922 р., хоч такі права офіційно й були проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та імперсько-російського держимор­ди, що на українську науку й культуру дивився не інак­ше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі стало можливим називати тільки внаслідок горба- човської перебудови, а також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 р., створення ГКЧП (Государственного комитета по чрезвьічайному положенню) і проголошен­ня Верховною Радою УРСР «Акту про незалежність

НБ ДонНУ

Пропонований підручник у цьому розумінні теж слід сприймати як перехідний, бо створення його зумовлене освітніми завданнями саме перехідного періоду в вищій школі України. Його завдання — дати систематизоване уявлення про розвиток українського літературознавства від давнини до сучасності. Складові частини його сту­дентам добре відомі з курсів «Вступ до літературознав­ства» і «Теорія літератури», а значну частину історико- літературних праць і критичних матеріалів вони вико­ристовували, звичайно, під час освоєння курсу «Історія української літератури». Пропонований курс має на ме­ті не повторення раніше відомого, а науково-критичне осмислення його, сприйняття літературознавчого матері­алу як іманентного розвитку думки про художню літера­туру з усіма її методологічними здобутками і національ­ними особливостями. Світовий контекст залучається в курсі остільки, оскільки літературознавство як науку не можна уявити національно відособленим і не інтегрова­ним у загальнолюдську думку про літературу. Найдавні­ша з відомих нам праць про письменницьку творчість — «Поетика» Арістотеля — була хоч і тісно пов’язана з грецьким літературним процесом античної пори, але її спостереження й висновки стали водночас світовим до­сягненням у цій галузі й тому до сьогодні однаково сприймаються в різних світових регіонах літературо­знавства. Це ж саме можна сказати й про інші найвідо- міші і самодостатні дослідження літературного процесу в ту чи іншу історичну епоху, з якими українське літе­ратурознавство перебувало в неодмінному контакті і так чи інакше додавало до них якусь і свою національну барву. Думається, що, скажімо, внески О. Потебні в роз­виток психологічної школи літературознавства, І. Фран­ка — в культурно-історичний напрям, В. Перетца — в становлення філологічної школи чи М. Зерова і Д. Чи- жевського — в методологію стильового прочитання літе­ратурного процесу, в цьому випадку переконливо під­