• • Становлення науки про літературу: об’єктивні умови й суб’єктивні вияви
• • Фольклорне і художнє літературознавство
  • • Античний розквіт і середньовічна принагідність літерату­рознавства
  • • Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу
  • • Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства
  • • Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубі­жному та вітчизняному літературознавстві
  • • Перші вияви протистоянь нормативних та антинорматив- них методологій

Світ, що існує в нас самих і нас оточує, являє собою об’єктивну реальність і від волі людини та людства не за­лежить; його можна спостерігати, аналізувати, навіть ко­ригувати, але природне обличчя його від цього загалом не змінюється. Однак він буде мертвим капіталом, якщо ми до нього не наближатимемось, не пізнаватимемо його і не формуватимемо про нього наукового уявлення.

Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості — не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фоль­клорної) традиції, вона водночас породжувала і суджен­ня про себе, які стали фундаментом науки, названої літе­ратурознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-науко- вої системи, в якій обидві складові мають сенс лише

Про те, що система зв’язків між літературною творчіс­тю та її осмисленням почала складатися ще на фольклор­ному етапі художнього процесу, свідчить наявність чис­ленних варіантів одного й того ж фольклорного твору, різноманітних легенд і переказів про магічну силу слова, обрядових купальських, дружинних чи весільних пісень, у яких особливого значення надано саме вербальному зміс­ту їх.- М. Грушевський, наприклад, у своїй «Історії укра­їнської літератури» аналізує чотири варіанти дружинної пісні «Ой рано-рано кури запіли…»: чернігівський, київ­ський, волинський і галицький. (До речі, чернігівський варіант цієї пісні художньо використав О. Довженко в «Зачарованій Десні».) З цього аналізу добре видно суто художню здатність людини до виражального варіювання станів своєї духовності, але стоїть за цим і схильність до наукової організації тексту, тобто до виявлення своїх до­слідницьких потенцій, які визначають смисл фіксованих у слові подій, почуттів, переживань².

В одному з новозавітних євангелій стверджується, що «споконвіку було слово… Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього»³. Таке обожнення слова, високе утвердження його змістової сили теж вказувало на аналітичну (а не лише поетичну) спроможність його, і такого типу свідчення збереглися у багатьох фольклор­них творах, присвячених саме глибинним, часом незбаг­ненним властивостям слів як таких. Достатньо згадати «пісні про пісні», замовляння, легенди про чаклунів (чорнокнижників), які «знають» цілющі слова, думи про кобзарів-бандуристів, які могли своїм словом звеселити душу, навіяти печаль чи надихнути на героїчний вчинок. «Заспіває, засміється, а на журбу зверне», — писав про одного бандуриста Т. Шевченко. Подібні речі мали, зви-

Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічно­му розумінні. Ще в античну епоху міркування про літе­ратурну творчість стали з’являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматич­них. Серед них класичної слави набули драми Арістофа- на «Жаби» й «Ахарняни». Створені в сатиричному клю­чі, вони містили чітко здекларовану систему літератур­них поглядів і самого автора, і численних його сучасни­ків. Найбільшою цінністю в літературі Арістофан вважав утверджувану духовну високість і моральну чистоту. Водночас він заперечував апологію ницості й натураліз­му, протестував проти грубощів і лестощів, проти показ­ного комізму в літературі та намагань письменників при­вернути увагу до себе всілякими вульгаризмами і не­пристойностями. Це було естетичним кредо драматурга, яке ґрунтувалося на протиставленні творчих методів Ес- хіла й Евріпіда, і водночас це був один із видів худож­нього уявлення про принципові питання сучасного для автора наукового літературознавства: з одного боку — про відтворення ідей життя, а з іншого — самого життя. Основні положення цієї проблеми невдовзі будуть викла­дені в діалогах молодшого сучасника Арістофана — Пла- тона та в «Поетиці» Арістотеля, який народився через рік після смерті Арістофана.

В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через чися- чу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київ­ської Русі. У «Слові про Ігорів похід» невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спо­сіб: «по билицях часу нашого» і «за вимислом Бояна». Розвиваючи свою думку, автор показує, що «вимисел Бо­яна» («соловія години давньої») полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучас­ного художнього осмислення, а тим часом можна ж не

Художнє літературознавство в Шевченковій поезії — це вже інший тип уявлення про слово, ніж у І. Вишенсь­кого. Шевченко — явище епохи романтизму, а романти­ки від слова жадали не просто правди, а істини, суті бут­тя земного. Вони прагнули сягнути ідеального сенсу в людській духовності і були переконані, що все це криє­ться в глибинах слова. Ось чому Шевченкові вірші «До Основ’яненка», «На вічну пам’ять Котляревському» чи «Гоголю» — не стільки твори про великих письменників, скільки хвала великому слову. У вірші «Гоголю» лірич­ний герой тужить над тим, що немає кому привітать і вгадати суть саме великого слова («…Хто тую мову При­вітає, угадає Великеє слово?»), а у вірші «На вічну па­м’ять Котляревському» він кличе праведную душу померлого вже поета, щоб вона прилинула до нього на чужину і прийняла, привітала саме його мову — «не му­дру, та щиру». Лише у вірші «Марку Вовчку» Т. Шев­ченко поставив слово (як і Вишенський) в один ряд із правдою, однак, вкладаючи в неї зміст не звичайної пра­вдивості, а правоти, життєвості («Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало»).

У художньому літературознавстві, певна річ, не можна шукати чітких наукових дефініцій чи висновків; у всіх ви­падках письменник вдається до образних означень певного літературного явища, за якими завжди стоїть чи узагаль­нення, чи конкретний «інший» зміст. Якщо, скажімо, в «Енеїді» І. Котляревського потрапили до пекла «скучнії пі­їти», «писарчуки поганих вірш», то цілком зрозуміло, що йдеться про осуд поетом будь-якого графоманства чи літе­ратурщини, а коли в тому ж пеклі карається якийсь «мацапура», що «кривив душею для прибитку, чужеє од­

І.  Котляревського видав перші частини його «Енеїди». Що­правда, деякі дослідники вбачають у «мацапурі» також узагальнююче значення — як образ потвори, страховиська тощо⁴. Однак є підстави вважати, що першопоштовхом до створення цього образу був таки реальний видавець Парпу- ра, тим більше, що подібний прийом творення образу в ху­дожній палітрі І. Котляревського був непоодиноким. У «Наталці Полтавці» так само піддано критичному осуду виставу в Харківському театрі, де «велика неправда ви­ставлена перед очі публічності… москаль узявся по-нашо­му і про нас писати». Як відомо, йдеться про конкретну комічну оперу О. Шаховського «Казак-стихотворец», у якій шаржовано подані українські мотиви, хоча в певному розумінні критичні роздуми про неї І. Котляревського, вкладені в уста героя «Наталки Полтавки», можна сприй­мати і як узагальнюючий художній засіб.

Після І. Котляревського і Т. Шевченка художнє літе­ратурознавство в українській літературі почало якщо не згортатись, то відігравати майже непомітну роль. Вірші про письменників і літературні явища, звичайно, з’явля­лися (наприклад, вірш І. Франка «Котляревський», роз­думи про завдання драматургії в «Суєті» І. Карпенка-Ка- рого, поезія Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця», віршований діалог між І. Франком та М. Воро­ним про старі й нові шляхи літератури тощо), але суто літературознавчі завдання в них були на задньому плані, оскільки цю галузь літературного процесу України в дру­гій половині XIX і в XX ст. вже активно освоїло профе­сійне літературознавство. За винятком поетичного діало­гу між І. Франком та М. Вороним, І. Франком та

В.   Щуратом про «нове» й «старе» в українській літерату­рі початку XX ст., новочасні віршовані чи й вкраплені в прозу і драматургію роздуми про письменників і їхню творчість сприймалися щонайбільше як художні мотиви, на які й погляди формувалися як на речі суто художні, а не наукові. Чимало з них у XX ст. було охарактеризо­вано зневажливим означенням «вірші про вірші», хоч се­ред них були й справжні поетичні шедеври: вірш П. Ти­чини «Один в любов», сонет Д. Павличка «Гранослов», деякі «іменні» поезії І. Драча та ін. Але вичерпні профе­сійні судження про літературні явища означеного періо­ду народжувались у працях не художньої, а наукової критики, в історико-літературних і теоретичних дослі­дженнях художнього процесу.

В «Іліаді» та «Одіссеї», що належать до VIII—VII ст. до н.е. і є вершиною давньогрецького народнопоетичного епосу, міркування про літературну творчість трапляють­ся лише принагідно і стосуються переважно думки, що герой кожного твору має бути не простим смертним, а рі­вним з богами, тобто наділеним богатирською силою, красою і високою духовністю. В такий спосіб утверджу­валася перша і чи не найголовніша якість мистецтва — узагальнююча піднесеність його. Коли в IV ст. до н.е. по­чала формуватися професійна наука про художню твор­чість, то визначальним предметом її було означено саме узагальнюючу піднесеність, котру Платон обґрунтував як категорію прекрасного в мистецтві. Він же залишив учення про інші естетичні категорії — трагічне та комі­чне, які до наших днів вважають по-своєму канонізова­ними й загальноприйнятими, оскільки точно і найбільш переконливо (що для науки дуже важливо) характеризу­ють головні естетичні константи мистецтва.

Платон першим помітив, що ці константи неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця об­ставина покликала до життя відомий поділ мистецьких явищ на три роди — епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші мистецтва, творчо (за умов особ­ливого натхнення автора) наслідує життя, точніше — ідею життя, і тому для кожного з названих родів харак­терна саме своя пізнавальна (гносеологічна) природа. Вказавши також і на виховну функцію художньої твор­чості, Платон заклав у фундамент античної науки про лі­тературу всі найголовніші складові її, залишивши для свого наступника Арістотеля лише проблему класифіка­ції літературознавчих дисциплін. Але Арістотель не тіль­ки класифікував літературознавство на теорію літерату­ри, критику, стилістику, а й запропонував (зокрема в своїй «Риториці») принципи аналізу способів творчості і стилю прозових творів та заклав основи ще одного під­розділу літературознавства — поетики. В своїх працях

В античну епоху історія й теорія літератури зробили значний крок до самостійності, тобто активно стали відо­кремлюватися від філософії. Інтерес до книги й читання зумовив появу численних бібліотек і власних книгозбі­рень; у певних колах інтелігенції ставала популярною лі­тературна критика текстів і пристрасть до бібліографіч­них занять. Як наслідок, з’являються різноманітні тлу­мачення текстів «Іліади» й «Одіссеї» Гомера, багатьох драм і поетичних творів, а в бібліотеках складаються ґрунтовні каталоги сувоїв і книг. Найвідомішою постат­тю серед тлумачів і критиків літературних текстів був Арістарх, який обґрунтував найголовніший принцип лі­тературно-критичної роботи в такий спосіб: для тлума­чення тексту слід користуватися тільки самим текстом. Йшлося про тексти поем Гомера, але це мало й загально- методологічне значення: річ у тім, що вже в античну по­ру були спроби довільного поводження з художніми тво­рами — тільки функціональне сприйняття їх, довільне «збагачення» текстів самими переписувачами, поширен­ня всіляких підробок, плагіатів тощо. Арістарх став на

Широкознаним бібліографом античності був Каллімах (III ст. до н.е.), який склав відомі в науці бібліографічні «Таблиці». Це був своєрідний путівник у світі книг, які Каллімах згрупував у п’ятьох розділах: поети, законодав­ці, історики, ритори, всі інші. Ці розділи являли собою не просто статистичний перелік імен і книг, а охоплювали й окремі коментарі, біографічні відомості, інформацію про назву та обсяг твору тощо. Інакше кажучи, це був прооб­раз майбутніх літературних енциклопедій, завдання в яких не облікові, а концептуально змістові; з таких енци­клопедій черпаються знання не про кількість, а про дух літературної (і книжної загалом) творчості.

З утвердженням християнства дослідницькі й теоре­тичні основи літературознавства античності не тільки ві­дійшли на задній план, а були на якийсь час фактично вилучені з духовного життя Греції та Риму. Лише в II— III ст. н.е. стали відроджуватись деякі елементи філоло­гічних знань^ але на матеріалі не світської, а релігійної літератури. Йдеться про окремі філологічні тлумачення біблійних текстів, до яких вдавалися вчені-богослови Ві­зантії як своєрідної наступниці античних держав. Один із них — Ориген (182—251 рр. н.е.) проаналізував пере­клади Святого письма з єврейської на грецьку мову. Ме­тоди аналізу він почерпнув з античної методології.

Більш відомим у Візантії тлумачем книг був церков­ний і літературний діяч Фотій (IX ст. н.е.), який зали­шив переказ змісту 285 книг не лише богословського, а й історичного та літературного змісту. Це своєрідні ре­цензії на книги «чистих» письменників, істориків церк­ви, риторів, граматистів, лікарів, філософів та ін. Що вони являли собою, видно хоча б із рецензії на роман Ахілла Тація, який складався з 8 книг: «…Твір — дра­матичний: розповідь про любов з перешкодами. Автор (за бажання) вміє бути ясним і дотепним з точки зору композиції. Слова, крім того, виразні, ясні, часом захоп­люючі, а на слух — гармонійні. Але є місця просто-таки безсоромні, в яких, хоча думка автора й виявляється ду­же ясною, все ж зміст відбиває бажання в читача чита­ти загалом».

До Данте, тобто до XIII—XIV ст., на Заході народна література живими мовами не викликала ні поваги, ні співчуття. Внаслідок цього літературні науки майже ви­мерли. Література як вид мистецтва була фактично забу­та. Філологія впала в летаргію. Ось чому середньовічна Україна (Київська Русь) дізнавалася про античний світ у IX—X ст. не через Західну Європу, а через Візантію і її вчених. У художній формі ці знання, як уже зазначало­

Прийнята вже і в Київській Русі ідеологія християн­ства довго не знаходила місця для розвитку світської ху­дожньої творчості та науки про неї і тому лиш на певно­му етапі свого панування стала допускати незначні вкраплення такого типу в окремі галузі своєї релігійної сфери. Так, у «Збірнику» Святослава за 1073 р. з’являє­ться перелік книг «істинних і ложних» та стаття про ху­дожні тропи і стилістичні фігури (метафори, порівняння, гіперболи, метонімії та ін.). «Істинними» книгами авто­ри «Збірника» вважали духовно-християнську літерату­ру, а «ложними» — всю іншу: апокрифічну, з мотивами поганства тощо. У «Збірнику» за 1076 р. теж містилися рекомендації щодо книг, які варто читати, а також по­хвала книзі як такій, що навчає людину бути мудрою, доброю і натхненною. Подібну похвалу книзі й читанню містила також «Повість минулих літ» (XI ст.). «Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, — читаємо в «Повісті», — то можна знайти велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесі­ду з богом і наймудрішими мужами»⁵.

Традиція похвал книгам та бібліографічного опису їх була тривалою і дійшла аж до XVII ст. У XV—XVI ст. бу­ли спроби описати монастирські бібліотеки, наприклад — у Слуцькому монастирі (XV ст.), в Супральському (XVI ст.) та ін. А до XVII ст. належить «Оглавлєніє книг, кто их сло- жил», яке, можливо, склав Спіфаній Славинецький. В усьому цьому проглядалися лише первісні форми літера­турознавства, в яких є і фольклорні, й описово-реєстра­ційні елементи, а феномен аналітизму, з якого починає­ться будь-яка наука і зразки якого дала ще античність, був фактично втрачений. Для відродження його потрібне було ще не одне століття, і сталося це в епоху Ренесансу, яка майже одночасно (XV—XVI ст.) прийшла в усі євро­пейські країни.

Ідея відродження античності в освіті, яка стимулюва­ла відродження і в літературознавстві, належить знач­ною мірою представникам ордену Іісуса (єзуїтам). Вони першими серед ідеологів католицького християнства від­чули, що утвердженню цієї ідеології можуть сприяти тільки вченість, тільки освіченість (у православній Візан­тії така традиція практично підтримувалася постійно). Єзуїти почали створювати братські школи, колегії та уні­верситети, в яких поряд з релігійними предметами впро­ваджувалися й світські науки. Поетика і риторика були серед них в особливій пошані, оскільки сприяли вдоско­наленню форм релігійного проповідництва, а отже — християнської ідеології загалом. Найвідомішими в євро­пейських країнах XVI—XVII ст. були навчальні книги з поетики італійця за походженням, французького профе­сора Ю. Скалігера (1561), німецького професора Я. Пон- тана (1594), італійського вченого О. Донатті (1631), німе­цького автора Я. Масена (1654) та ін. Створення і функ­ціонування цих книг утвердило в літературознавстві но­вий напрям, що дістав назву неокласичної (поетикальної) школи. Що ж справді нового пропонувала ця школа?

Насамперед, у нових поетиках пропонувався для осмислення літературний матеріал і нового, а не тільки античного часу. Автори по-своєму внормовували цей ма­теріал і підтверджували наявність новочасного літератур­ного процесу. По-друге, аналізуючи епічні і драматичні

Старим (або консервативним) у нових поетиках зали­шалось уявлення про творчість як наслідування життя. Думку Платона про творчість як наслідування ідей жит­тя вони не приймали, і тому головним авторитетом для них у цьому питанні залишався «матеріалістичний» Аріс­тотель. Старою і загалом найвразливішою в неокласично­му літературознавстві була також ідея нормативності, тобто уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і «вивчити», відтак стати письменником. Заперечувалася, отже, при­родна обдарованість творця, без якої ні про яку серйозну творчість говорити не доводиться. Найбільш догматично все це виявилося в «Поетичному мистецтві» Н. Буало (1674), де норми творчості доведено майже до юридичних кодексів, а природному дару людини не надавалося ні­якого значення.

З такими «плюсами» й «мінусами» неокласичне літе­ратурознавство впроваджувалося в навчальні заклади України, насамперед у Київську колегію, згодом — Киє- во-Могилянську академію, заклади Львова, Острога, Пе­реяслава, що творилися за зразком європейських єзуїтсь­ких шкіл, але на православній основі.

Перші українські поетики (традиційно писані латин­ською мовою) належать за часом до першої половини

XVII    ст.

Існує їх до двадцяти, але більшість — у рукописах. Видано (в перекладах російською чи українською мовами) лише кілька: Феофана Прокоповича (1705) та Митрофана Довгалевського (1736, 1737). За типом і структурою — це навчальні посібники, написані викладачами для лекцій спудеям, а за змістом вони майже ідентичні з антични­ми та ренесансними, тільки виклад у них здійснено «своїми словами» і подекуди з залученням до ілюстрати­вного матеріалу слов’янських (давньоукраїнських або польських) текстів. До речі, в Києво-Могилянській ака­демії (після реформ, здійснених П. Могилою в 1631 р.) викладалися, крім церковно-слов’янської, також грець­ка, латинська, польська мови. Але курси поетики вели­ся тільки латиною.

XVIIIст. вважали, що всі давньоукраїнські поетики є «поетиками з других рук», тобто їх творення відбувало­ся під впливом не «оригінальних» (італійських, німець­ких, французьких) поетик, а «скопійованих» польських, серед яких відомою була «Поетіка практіка» (1648). Пи­тання це, звичайно, дискусійне і не з’ясоване остаточно й до сьогоднішнього дня, бо, скажімо, поетика Ф. Проко- повича, на думку Л. Білецького, значно ближча до німе­цької поетики Я. Понтана, ніж до будь-якої польської. Зрештою, це не так принципово, бо і західноєвропейські, і польські, й українські поетики найбільшою мірою за­лежні від свого першокореня — поетик античних. Прин­циповішим є той присуд, який висловив В. Рєзанов що­до змісту всіх українських поетик. Він зазначав, що їм властиві стара схоластика, нормативність. «Це не була філософія поезії, це не було з’ясування актів поетичної творчості та її продукції, а було сухе схематизування, що його породив основний погляд на поезію, як на результат технічного вміння, як на мистецтво, що його можна опа­нувати, зіставивши правила, вивчивши зразки»⁶. Ближчі до нас дослідники (І. Іваньо, В. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь та ін.) значно пом’якшують цю категорич­ність, зауважуючи, що, крім схоластичних «техноло­гічних проблем», автори поетик «цікавилися й більш за­гальними філософсько-естетичними проблемами, а саме: їх цікавила сутність поезії, роль поетичного вимислу, фантазії, мета і призначення поезії тощо»⁷. Немає потре­би аналізувати всі поетики, щоб довести правдивість ска­заного. До них ми вже зверталися і в курсі «Вступу до літературознавства», і в курсі «Теорії літератури». Особ­ливо коли йшлося про питання метрики вірша, родів і жанрів поезії тощо. Але філософсько-естетична проблема­тика все-таки потребує якщо не ґрунтовного розгляду, то бодай розстановки деяких акцентів.

Слід зазначити, що філософія присутня в українських поетиках там, де автори їх міркують передусім про при­роду поезії. М. Довгалевський у «Саду поетичному» стверджує, що поезії не може бути насамперед без вимис­лу. Йдеться, отже, не про «техніку», а про особливу зда­тність поета до фантазії і до вміння «оживити» будь-яке явище, що стало предметом поезії. З іншого боку, пое­тичний вимисел завжди не абстрактний, а освітлений ре­лігійно-етичним чи національно-естетичним почуттям. Це стане предметом особливої уваги представників пізні­шої, історичної школи в літературознавстві, але те, що 2 1-116

Інше питання, на якому слід наголосити у зв’язку з філософічністю в поетиках, стосується власне теорії літе­ратури. Попри надмірне захоплення авторів поетик «роздрібнюванням» поетичних текстів відповідно до осмислених Арістотелем античних зразків, вони все-таки дали найвичерпнішу теоретичну класифікацію літератур­них творів, з’ясували внутрішню і зовнішню природу твору, визначили для кожного з них, як зазначав Л. Бі- лецький, «певне його місце серед інших, і цими принци­пами, щоправда, з певними поправками, заснованими вже на історичному підкладі, наша наука користується й до теперішніх часів»⁸. Вище уже йшлося про вплив пое­тик на становлення історичної школи. Без «неокласиків» навряд чи зміг би сформуватися, зокрема, психологічний напрям в історичній школі (вченню про внутрішню і зов­нішню форму слова), навряд чи змогли б без традицій по­етик так широко розгорнутися віршознавчі студії, як розгорнулися вони вже в XX ст.

Принциповим у поетиках був акцент (насамперед у поетиці Ф. Прокоповича) на почуттєвій природі поезії. Те, що М. Довгалевський називав вимислом, у Ф. Проко­повича звучить як «почуттєвий вимисел», який вносив суттєве доповнення до проблеми джерел поезії, її «вищих сенсів». Любов була першим джерелом її (поезії), і в цьо­му слід шукати всі ознаки її людяного змісту, наголошу­вав Ф. Прокопович, відкинувши будь-які ілюзії щодо вартості штучно творених віршів, щодо раціональних пріоритетів у художній творчості та ін.

Автори поетик (передусім Ф. Прокопович), наголошу­вали на поміченому ними факторі зміни в літературному процесі жанрових «лідерів». Якщо досі (як і в часи Аріс­тотеля) визначальним вважали драматичне художнє мис­лення, то в XVIII ст. більше схилялися до епічності. Лі­тературна історія XIX ст. і пізнішого часу підтвердила це: в літературному процесі переміг епос — спочатку віршо­ваний, а згодом — прозовий. Вершин його лідерства дося­гнуто в романній прозі. Хоч на рубежі XVIII—XIX ст. деякі романтики вважали, що прозаїк лише наполовину поет (митець), то деякі письменники, наприклад, Текке- рей, підносили романну прозу на найвищий п’єдестал ми­стецтва. За його словами, «романіст знає все». Інакше кажучи, роман здатний художньо осмислити всі грані і особистого, і суспільного життя людини, і тому йому на­лежить жанрове лідерство.

У ранню епоху Ренесансу історія літератури як галузь літературознавства до певного часу була менш розвину­тою, ніж теорія творчості. Античний досвід створення біб­ліографій, довідників енциклопедичного типу і критич­них коментарів текстів відроджувався в нових умовах ду­же повільно і в Західній Європі XIII—XIV ст. перебував фактично на стадії первісного літературознавства. Так, у 1340 р. італієць Пастренго створив одну з перших у Євро­пі історико-літературних праць, але це був звичайний пе­релік відомих автору письменників, розміщених в алфа­вітному порядку. Його сучасник — поет Петрарка (1304— 1374) уявляв історію літератури як збірку письменниць­ких біографій, запропонувавши відповідно створену пра­цю («Де ребус меморандіс лібрі IV»), але водночас зробив перші кроки на шляху утвердження новочасної літератур­ної критики. У книзі «Вітає вірорум іллюстрірум» він вдався до загалом продуктивних засобів критичного ін­терпретування текстів, хоч у судженнях і висновках зали­шався дуже суб’єктивним і поверховим.

Вагомий внесок у розвиток літературно-критичного тлумачення текстів та становлення історії літератури зро­бив автор відомого «Декамерона» Джованні Боккаччо (1313—1375). Він створив літературну біографію Петрар- ки й очолив у Флорентійському університеті кафедру «Божественної комедії» А. Данте. Виконуючи в основно­му освітню роботу, Д. Боккаччо зробив водночас одну з перших спроб наукового осмислення першого твору євро­пейського літературного відродження. Це був аналіз окре­мих місць поеми, тлумачення незрозумілих образів і осо­бливостей стилю, але на рівень історико-літературних узагальнень, на сприйняття твору Данте як органічного явища в контексті всієї літератури Д. Боккаччо, звичай­но, ще не виходив, і в цьому, зрозуміло, обмеженість йо­го історико-літературного методу.

Ближче до осмислення цих питань через сотню років підійшов німецький учений Конрад Гесснер (1518— 1565). Він створив велику працю «Універсальна бібліоте­

Термін «історія літератури» вперше вжитий німець­ким ученим і бібліографом П. Ламбеком (1628—1680) у книзі «Вступ в історію літератури» (1659). За його твер­дженням, усі знання людина здобуває історичним шля­хом, а наука «історія» об’єднує в собі історію природни­чу, політичну, церковну та літературну. Останню він поділяв на історію мови, історію письменників і історію наук та мистецтв. Вплив середньовічної теології відчут­ний у Ламбека там, де він не піддає жодному сумніву пе­реконання, ніби першою мовою на землі була мова єврей­ська, а данина старій історико-літературній традиції виявилась у тому, що історією літератури він вважав іс­торію літераторів, а не історію літературних пам’яток. Через це до них він так і не звернувся в своїй праці, а в оповідях про літераторів приділяв більше уваги побуту їхнього життя, ніж творчості.

Поняття «літератор» для епохи Ренесансу було недо­статньо окресленим і єднало в собі не лише творців, а й збирачів літературних текстів та бібліографів, популяриза­торів біографічних відомостей про письменників і видав­ців їхніх творів. Відчувалося, що для руху вперед потріб­на була якась нова історико-літературна ідея, яка, з одного боку, спрямувала б учених у саму серцевину літе­ратурної творчості, тобто в текст, а з іншого — озброїла думку вченого новим методологічним підходом, інстру­ментарієм. Бо Ренесансній науці загрожував би ще один різновид схоластики, якою уславило себе Середньовіччя. У галузі теорії літератури, тобто в традиціях написання пое­тик, елементи такої схоластики вже були помітні, а літе­ратурна критика залишалася усе ще в зародковому стані.

Змінити суть справи могла насамперед філософія, яка оперує найзагальнішими закономірностями і здатна від­кривати нові й нові шляхи проникнення людського розу­му в сутність речей і явищ. Стосовно людської духовнос­ті, в т.ч. і літературної творчості, новаторами наприкін­ці ренесансної епохи були англійський філософ Френсис Бекон (1561—1626) і французький — Рене Декарт (1596—1650). Обидва жили і творили на зламі XVI—

XVII    ст., але їхні ідеї в системі наук стали активно пра­цювати лише через століття, тобто у XVIII ст.

Другим відкриттям Бекона було розмежування різ­них галузей знань стосовно духовної здатності людини. Так, історія (на думку Бекона) базується на пам’яті, по­езія — на уявленні, а філософія — на міркуванні. Істо­рія мистецтв (за Беконом) потребує і пам’яті, і уявлення; без історії мистецтв загальна історія була б схожа на ста­тую осліпленого Поліфема; саме в історії мистецтв, як у погляді, в очах людини, відбивається геній і характер людства.

Щодо історії літератури (вона є частиною історії мис­тецтв), то в епоху Бекона (за його переконанням) вона ще не сформувалася остаточно, але мусить формуватися за тими ж принципами, які Бекон визначив стосовно всіх інших наук. Історія літератури, по-перше, повинна пока­зати рух методологій, до яких у різний час зверталися учені; по-друге, вона має охопити всіх письменників за епохами і дати міркувальну оцінку найголовніших їхніх книг. Крім того, історик повинен схарактеризувати при­роду й історичні умови, в яких формувався письменник, релігійні та ідеологічні (юридичні) чинники, які або сприяли, або перешкоджали розвитку письменницького таланту.

Виклад усього повинен бути не полемічним, а об’єк­тивно чітким і позбавленим елементів випадковості й не­визначеності. Досягнути цього можна, спираючись тіль­ки на факти.

Методологічні передумови для формування і розвитку історії літератури, обґрунтовані Беконом, знайшли свій розвиток у працях Декарта. Основні з них — «Мірку­вання про метод» (1637) і «Початки філософії» (1644). Для істориків літератури важливим було, звичайно, і крилате: «Думаю, отже існую», але головне — настанова на те, що двигуном думки є сумнів. Ця настанова є, по суті, розвитком принципу Бекона про потребу для вчено­го відкидання будь-яких постулатів, що спираються, на­приклад, не на факти, а на віру. Отже, наголошував Де- карт, усе піддавай сумніву, і тоді будеш рухатися до істини. Треба бути здоровим скептиком, і тоді кожну іс­тину можна буде сприймати як тимчасову і відтак руха­

Значним стимулом у становленні й розвитку історії лі­тератури була праця ще одного європейського філософа — італійця Джамбатисто Віко (1668—1744). У своїй голов­ній праці «Основи нової науки про загальну природу на­цій» (1725) він обґрунтував закономірності розвитку нау­кового і художнього мислення, які однаково характерні для всіх народів і націй. Незалежно від того, спілкують­ся між собою чи не спілкуються різні народи, у своєму на­уковому і зокрема історико-літературному розвитку вони «потрапляють» на один і той самий шлях. Нова наука, наголошував Дж. Віко, черпає з двох джерел: філософії і філології. Філологія дає філософії реальні факти — фак­ти духовної діяльності та мову, які творяться суб’єктами, індивідами, і тому їм властиві індивідуальні вивихи. Але є в них і те, що непідвладне вивихам. Це так званий «здоровий глузд», або — інтуїція. Вона в усіх індивідів і народів (мас) має однакову природу існування і тому ви­водить їх у кінцевому наслідку на однакові шляхи, у то­му числі й історико-літературні. Чому, запитував Дж. Ві­ко, всі грецькі регіони сперечалися про місце народження Гомера? Тому, що всі представники цих регіонів знаходи­ли в Гомерові свій характер, щось властиве саме їм. Звід­си — вся Греція була Гомером, вся Іспанія — автором «Дон Кіхота» Сервантесом. Розвиваючи таку думку, мож­на сказати, що великі письменники всіх часів і народів знайдуть відгук у душі будь-якого народу, отже вся земля є цим великим письменником (до речі, за Г. Сковороду «сперечаються» дві українські області і кілька сіл, а в бага­тьох імперських джерелах цей український філософ і поет значиться як російський). Історик літератури цю особли­вість повинен обов’язково враховувати, і тоді зникне те, що називають ізольованістю розвитку певної літератури, а з’я­виться те, що іменується світовим літературним контекс­том, який випливає зі «здорового глузду» людини або, інак­ше кажучи, зі сформованої природою «народної мудрості».

Що це дало для розвитку історії літератури? По-пер- ше, акцент Дж. Віко на підсвідомій народній мудрості поклав початок вивченню фольклору й етнографії, які були зневажені не лише середньовічними схоластами, а й ренесансними гуманістами. По-друге, так звані «випад­кові» факти в різних літературах, на думку Дж. Віко, слід вважати закономірними. Один із них — поезія як по­чатковий вид творчості, таким він був у всіх народів. І ли-