• • Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.
• Формування історичної школи як вияв романтизму в нау­ці про літературу
• Синкретизм художнього мислення в новій українській лі­тературі та перші спроби її критичного осмислення
• • Утвердження традиції вивчення фольклору та давньої української літератури
• • М. Максимович і його принципи наукового аналізу літера­турних творів
• •«Романтичне літературознавство» авторів «Руської трійці» та «Кирило-Мефодіївського братства»
• Міфологічний напрям у літературознавстві та розвиток його в працях М. Костомарова
• • М. Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття «Огляд творів, писаних малоруською мовою»
• • Панько Куліш як один з основоположників української лі­тературної критики нового періоду
• •Естетичні погляди Т. Шевченка
• •Висновки і перспективи розвитку історичної школи

Народження нового завжди супроводжується існуван­ням старого. В літературознавстві старе інколи давало про себе знати так відчутно, що для нового ніби й зовсім місця не залишалось.

На рубежі XVIII—XIX ст. європейське літературо­знавство вже ніби остаточно прощалося з неокласичними уявленнями про творчість, а в Росії, до складу якої вхо­дила й Україна, старі традиції все ще залишалися дуже живучими. У європейських країнах, наприклад, майже повсюдно мовою науки ставала не латинська, а націо­

Щодо активності переходу до нових літературознав­чих уявлень, то ситуація того часу є не менш показовою. В Європі на початку XIX ст. вже інтенсивно утверджува­вся філософсько-історичний погляд на саму природу творчості, який знайшов обґрунтування в працях найві- доміших філософів того часу — Емануїла Канта (1724— 1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831). Суть його зводилася до формування універсальних знань про мистецтво, які поєднували в собі історію літератури, теорію (поетику), літературну критику і стилістику. Кант, зокрема, обґрунтовує філософську природу есте­тичного як феномена, а Гегель — три типи художнього мислення (символічний, класичний і романтичний). У працях новочасних теоретиків і практиків творчості — Йоганна-Готфріда Гердера (1744—1803), братів Шлегелів (Август, 1767—1845; Фрідріх, 1772—1829), Йоганна- Вольфганга Гете (1749—1832) та ін. — обґрунтовується категорія особливого в мистецтві, за якою визнається беззаперечна наявність у літературі кожного народу й періоду суто свого ідейного і художнього змісту та визна­ється як очевидний факт неможливості відновлення ста­рих (класицистичних) форм творчості та реальності но­вих (романтичних) форм, в основі яких — символіка духовного й безкінечного в людському існуванні. В істо­рію європейського літературознавства період утверджен­ня цих теоретичних положень увійшов як період «бурі й натиску» (за назвою твору німецького драматурга Ф. Клінгера), визначальні риси якого зводяться до ви­знання національної своєрідності й народності мистецтва і вимог зображення в творах сильних пристрастей, геро­їчних діянь і вольових характерів. Найбільш показовими для цього часу є філологічні міркування Й. Гердера і бра­тів Грімм (Якова, 1785—1863 і Вільгельма, 1786—1859). Й. Гердер, зокрема, довів цілковиту безперспективність біографічного і фактографічного прочитання історії літе­ратури, а в галузі теорії показав схоластичність розгляду

Тим часом у самій колоніальній Україні та імперсь­кій Росії всі ці проблеми мали зовсім інший вигляд. Лі­тературознавство, зокрема, залишалося залежним від неокласичних уявлень про творчість, хоч тенденція до спрямування його в нове національне річище, звичайно, простежувалася. Першою власне російською працею (на­самперед — щодо мови) була «Риторика» Михайла Ломо- носова (1711—1765), в якій викладено вчення про три літературні стилі (високий, середній і низький) та про поділ слова на поетичне і прозове. Пізніше А. Байбаков (1745—1801) у своїх «Правилах пиитических…» розме­жував поняття «оповідна» і «змішана» поезія, автор «Опьіта риторики» Іван Рижський (1761—1811) доводив наявність у поезії і прозі двох видів красномовства і т.д. Все це було ще не тим магістральним шляхом, на який уже виходило в цей час європейське літературознавство, поєднуючи теоретичні й історико-літературні знання для вияскравлення суті самої науки — історії літератури як центрального предмета літературознавства. Й. Гердер вважав історію літератури сукупністю не всіх творів, на­писаних певною мовою, а тільки таких, які виражають чуттєво-розумову фізіономію народу — їхнього творця. Фр. Шлегель справжньою літературою вважав лише ту, яка за основу брала життя і саму людину. Пізніше Гет- тнер дав відоме визначення історії літератури, яке збіга­

У Росії історико-літературна свідомість такого змісту стала формуватися тільки з опублікуванням у 1800 р. «Слова про Ігорів похід», яке засвідчило, що вітчизняна література з духом «місцевого» народу має глибоке істо­ричне коріння, але з тим, що те коріння належало насам­перед Україні, а не тільки Росії, російська наука про лі­тературу на початку XIX ст. і пізніше погоджуватися не хотіла. Студент Петербурзького педінституту В. Алек- сандровський у дипломній роботі, яку захищав 1806 р., всю літературу Київської Русі відносить до давнього ро­сійського періоду. В 1808 р. І. Борн видає «Краткое ру- ководство к российской словесности», в якому теж київ­сько-руську і пізнішу літературу називає російською і вперше в російському літературознавстві розглядає її не за родами й видами (як це робили «неокласики»), а за іс­торичними періодами. З цього часу виникає наукова про­блема літературних періодів, а автор «Введення в науку стихотворства…» Н. Язвицький (1811) виділяє вже в роз­витку «російської» літератури п’ять періодів: епоха Ки­ївської Русі, період феодального роздрібнення, період та- таро-монгольського іга, допетровський час і література

XVII     ст. В описовій (публіцистичній) формі автор наголо­шував, що в такий спосіб бачимо Росію «народжувану», «поділену», «загарбану», «воскреслу» і «процвітаючу». Отже, скрізь і завжди — тільки Росію…

Уперше в Росії про дух народу, відображений у літе­ратурі, заговорив Н. Греч в «Обозрении русской литера- турьі 1814 года». У 1822 р. він опублікував «Опьіт крат- кой истории русской литературьі», в якому розглянув літературу як суспільне явище. До XIX ст., на думку

Н.   Греча, російська література пройшла не п’ять (як у

Н.   Язвицького), а чотири етапи: до прийняття християнс­тва (X ст.), після прийняття християнства (XI—XIV ст.), від XV до початку XVIII ст. (тобто до царювання Петра І) і від петровського часу до початку XIX ст. (До речі, філо­соф П. Чаадаєв розглядав Росію з позиції трьох періодів — Русь Київська, Русь Московська і Русь Петровська, за що був визнаний божевільним). Пізніше або в цей самий час з історико-літературними працями виступали О. Бесту- жев-Марлінський, В. Кюхельбекер та інші, але їм усе ще не вдавалося показати літературу в розвитку, в послідов­ному засвоєнні традицій. Однак вони виробили суто

З відкриттям у Харкові в 1804 р. університету в істо- рико-літературній думці Росії мав би утвердитися й український (чи хоча б малоросійський) мотив. Але на перешкоді стояли зачерствілий консерватизм і зневажли­ве ставлення до самого факту існування України та її мови й літератури. Ставленики великодержавної політи­ки, професори Харківського університету, ревниво обері­гали російську науку і від усіляких іноземних впливів, і від зв’язків її з «низьким малоросійським наріччям». Якщо професор Ягелонського (Краківського) університе­ту Ю. Бандтке в одній з публікацій початку XIX ст. на­голошував, що українська мова не поступається за віком російській і тому є не її наріччям, а самостійною мовою в ряду інших слов’янських мов, то російські лінгвісти й політики подібні думки піддавали всілякому остракізмо­ві й доводили, що до ступеня «вченості» малоросійська мова ніяк не дотягується. Редактор «Вестника Европьі» М. Каченовський твердив у своєму журналі, що ця мова придатна лише для таких жартів, з яких «складено» «Енеїду» І. Котляревського. Такої ж думки, але ще більш реакційно, дотримувалися й викладачі Харківсь­кого університету. Завідуючий кафедрою російської сло­весності І. Рижський опублікував, наприклад, два навчальні посібники з літературознавства («Опьіт рито­рики», 1805; «Введение в круг словесности», 1806), але в жодному з них навіть «Енеїди» І. Котляревського не згадав, хоча подібну до цього твору «Вергилиеву Знеи- ду…» Н. Осипова проаналізував з великим пієтетом як визначне досягнення російської художньої думки. Ціл­ком очевидно, що вчений керувався не науковою, а суто політичною кон’юнктурою, оскільки зіставлення цих двох творів було б явно не на користь Н. Осипова.

Побожиться я готов, девушки российски,

Говорит сама любовь по-малороссийски,

Нет нежнее язика, да навряд и будет…

А вже у 1818 році жартівливу пісню про свій від’їзд із Слобожанщини до Петербурга В. Маслович пише влас­не українською мовою («Коню мій, коню, не спотикайся, Люба матусенько! Ти не печалься…» і т. д.), де відчутні і стилізація в дусі фольклору, і суто романтична поетиза­ція мандрів.

Активно наближався до розуміння нових шляхів у лі­тературі й естетиці видавець і редактор «Украинского журнала» О. Склабовський. У статті «Взгляд на народ – ньіе песни древних греков» він зіставляє еллінські пісні

1. Склабовський відзначає при цьому роль авторської фантазії і необхідність не механічного, а вибіркового, найхарактернішого у відтворенні явищ і процесів. Деякі радянські дослідники (М. Пархоменко, П. Федченко) вва­жали, що в цьому твердженні виявлялися перші спроби теоретичного осмислення реалізму, але насправді йшлося про романтичний тип мислення, який під характерним у відтворенні дійсності розумів ідеальне, виняткове. Вито­ків такого ідеального й виняткового, підкреслював суча­сник О. Склабовського, поет і професор Харківського уні­верситету П. Гулак-Артемовський, слід шукати в народній творчості. «Лише народний смак, тонкий слух народу, освічене серце, його схвалення, суд і вирок, нарешті — йо­го здивування й оплески творять і вдосконалюють мисте­цьку красу», — писав він у статті «Про поезію і красно­мовство на Сході»⁴.

Продуктивним автором «Украинского журнал а» був випускник, а пізніше ректор Харківського університету

1. Кронеберг. Він не лише прокладав своїми публікація­ми дорогу романтичному напряму в літературі, а й роз­робляв теоретичні основи романтичної літературної кри­тики. За його уявленнями, розгляд літературного твору можливий у кількох аспектах: критичному (твір зістав­ляється з канонізованими зразками), історичному (твір аналізується відповідно до панівних у певні епохи уяв­лень про мистецтво) і емпіричному (твір розглядається поза будь-якими зв’язками). Нова критика (критика майбутнього) повинна, наголошував І. Кронеберг, керу­ватися всіма критеріями і давати синтетичне, отже — на­укове, трактування художніх текстів. Йшлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту й форми, про зв’язок його з фольклором і історич­ною епохою, що було принциповим положенням формо­ваної тоді історичної школи літературознавства.

Її становленню в харківський період української нау­ки про літературу сприяла, зокрема, і значна пошукова робота Ізмаїла Срезневського (1812—1880). Після закін­чення Харківського університету (1829) він гаряче пе-, рейнявся українською історією, видав кілька фольклор- но-етнографічних збірників («Запорожская старина», «Украинский альманах»), у яких доводив самобутність української історії й мови, розкривав їхнє багатство в на-

І.   Срезневський змінив свою точку зору щодо самостій­ності української мови, вважаючи її наріччям російської, а після обрання його академіком Петербурзької академії наук (1851) повністю відійшов від української проблема­тики і працював як типовий імперський філолог (у галу­зі історії російської мови, палеографії та ін.).

Якщо з «чистими» вченими таке переродження було в поневоленій Україні першої половини XIX ст. звичай­ним явищем, то більш чутливі до порухів народної душі, нових естетичних вимірів і соціальної справедливості пи­сьменники еволюціонували якраз у зворотному напрям­ку. Почавши писати і думати по-російськи, вони з часом переходили в табір українства і ставали послідовними за­хисниками його самобутності. Такими були Л. Борови- ковський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та інші українські письменники. У виданому 1834 р. альманасі «Утренняя звезда» Г. Квітка-Основ’яненко, який до того писав російською мовою, опублікував написані українсь­кою мовою перші прозові твори («Маруся» і «Салдацький патрет»), а також критичне есе «Супліка до пана іздате- ля». Це своєрідна літературна декларація, в якій було да­но відсіч недругам українського письменства, утверджу­валися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні, засади («як говоримо, так і писати треба»). За переконанням Г. Квітки-Основ’я- ненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття, «…зворушувати і пробуджувати співчуття читачів, а то­му користувалися більшою й якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні»⁵. Йшлося про ту якість, яку несли в собі твори з новими романтични­ми почуттями й уявленнями про літературу як виразни­цю історії і буття народу. Новий етап у розвитку цих ідей в літературознавстві пов’язаний з відкриттям університе­ту в Києві і дослідницькою діяльністю його першого ре­ктора Михайла Максимовича (1804—1873).

Відкриті Дж. Віко, Й. Гердером і романтиками гене­тичні зв’язки професійної творчості з фольклором та бут­тям певного народу (національною своєрідністю його) зумовили, як уже наголошувалось, інтерес науки до пер- шовитоків фольклору і генезису художньої свідомості за­галом. Старішими за фольклор (чи його предтечу) витра- ктовувалися міфи, які у давні часи були і мистецтвом, і

Перший етап розвитку цієї науки дістав назву симво­лічного, оскільки природа міфа трактувалась як символі­зація навколишніх явищ, котрі фіксувались у людській психіці у вигляді двох протилежностей: світло й пітьма, сонце й зоряне небо, холод і тепло, чергування пір року та ін. Наочні наслідки цих психологічних розмежувань позначалися насамперед на мові, яка на зорі людського мислення була єдиною і лише з часом почала зазнавати діалектних відгалужень. Такі ж відгалуження характер­ні і для образної мови, першовитоки якої прийнято шу­кати у східних народів. Звідти вони поширилися на За­хід, набуваючи відповідно західної специфіки, яку мож­на помітити інколи тільки завдяки інтуїції дослідника, отого «здорового глузду», про який говорив не раз Дж. Віко. Його ідею на якомусь етапі розвитку естетич­ної думки підхопив німецький учений Г. Крайцер (1771—1858). Він назвав інтуїцію специфічною духовною організацією в людині, був основоположником символіч­ного напряму в міфологічній галузі історичної школи. Крайцер доводив, що названа духовна організація в люд­ській психіці є основою і міфологічної, і професійно-ху- дожньої творчості (головна його праця з цієї проблеми «Символіка й міфологія давніх народів, особливо греків» вийшла 1810 р.).

З’ясувати відмінність між єдиними в основі своїй мі­фами різних народів можна вже не тільки шляхом інту­їції, а й шляхом історичних порівнянь. Відтак народжу­ється порівняльно-міфологічний напрям в історичній школі, для якого основним матеріалом є мова міфів. Що далі в глибину віків, то в мові тій спостерігається більше спорідненого, ніж відмінного. Отже, існувала-таки в ми­нулому єдина прамова, залишки якої в діалектних та об­

До кінця першої чверті XIX ст. символічний та порів­няльний напрями в історичній школі стали відомими не лише західному, а й східноєвропейському літературознав­ству. В Україні одним із його фундаторів став М. Макси­мович. До міфічного періоду художньої творчості він, що­правда, не доходив, зосередившись переважно на народ­них піснях і думах та старокиївській професійній літера­турі, але в передмові до зібраних ним «Малороссийских песен» (1827) він говорить і про потребу вивчення міфів, і про відображений у них засобами мови дух народу. «Дуже значні і тому гідні уваги, — пише вчений, — бу­ли б пошуки слідів народної міфології, обрядів, пісень, прислів’їв та ін. Особливо мова вдосконалюється внаслі­док досліджень залишків минулого, в яких вона ближча до свого кореня, отже — чистіша за складом і міцніша в силі»⁶. У цій же передмові до «Малороссийских песен» М. Максимович наголошував, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко — його іс­тинна історія. Серед пісень слов’янських племен україн­ські пісні посідають одне з чільних місць за артистиз­мом, поривами пристрастей, природністю вислову.

З таким критерієм і з таким науково обґрунтованим поглядом підходив М. Максимович і до тлумачення «Сло­ва про Ігорів похід», яке він здійснив уперше в універси­тетських лекціях протягом 1835 р. На той час філологіч­на наука про «Слово» тільки зароджувалася. Адже існу­вав лише єдиний список поеми, та й той дуже попсова­ний. Художня ж сила його видавалася такою значущою, що одразу ж у певних колах дослідників зародився сум­нів: чи це оригінальне явище XII ст., чи якийсь фальси­

«Слово» як історична поема, доводить М. Максимо­вич, не пропонує історичних подробиць у подіях, але во­но сповнене історичної правди свого часу. З іншого боку, «Слово» тісно пов’язане з літературною традицією доби і водночас із народною поетичною творчістю. Це було від­криттям М. Максимовича, від якого пізніше відштовху­вались у своїх дослідженнях фактично всі науковці, що займалися давньою українською літературою і зокрема «Словом про Ігорів похід».

Важливим у студіях М. Максимовича було з’ясуван­ня світоглядних основ автора «Слова» та поетичних реф- лексій твору. Проаналізовано сам дух поеми, дух любові автора взагалі і войовничий дух його любові до минувши­ни та скорботність з приводу чварної сучасності. На осно­ві паралелей з народною поезією М. Максимович дово­дить наявність в Україні великої літературної традиції, а в процесі аналізу «Плачу Ярославни» розкриває зміст ви­сокої поезії у відтворенні жіночої любові, чистоти душев­них станів людини загалом.

Справжній філологічний хист виявив М. Максимович у дослідженні мови «Слова», поетичних його засобів. Він розглянув, зокрема, метафоризм «Слова», епітети й порі­вняння, народнопоетичну символіку та інші засоби, які ще раз підтвердили народну основу поеми. А в такому художньому засобі, як повтори, вчений побачив цілком очевидну літературну стихію, тобто належність «Слова» до професійної літератури.

Аналізуючи поетичну форму «Слова», М. Максимо­вич першим у слов’янській філології виявив зв’язок йо­го з формою українських народних дум. Попередники М. Максимовича вважали, що «Слово» написане або про­зою (Востоков), або навіть правильним гекзаметром (Лу­бенський). М. Максимович доводить, що в його формі спостерігаються різноманітні хвилі (Востоков називає їх періодами), з середини яких вириваються справжні вір­ші, які є і ритмізованими, і вільними, дуже схожими з віршами українськими, зразки яких найвиразніше пода­ні в народних думах. Поетичний лад «Слова» М. Макси­мович небезпідставно називає стародавнім повістярським ладом, що передував такому самому ладові української та російської поезії і приховував у собі зародки і того, й іншого.

Серед інших проблем, які цікавили М. Максимовича як українського філолога і які так чи так мали дотич- ність до «Слова», слід відзначити його роботи про народ­ні думи як історичне джерело. Він переконливо показав, що думи (як і «Слово») характерні лише своїми історич­ними мотивами, але ніяк їхній зміст не можна безпосе­редньо співвідносити з конкретними історичними подія­ми. Для вченого вони являли собою не історичний доку­мент, а художній твір, і так їх тільки й треба сприйма­ти. Ось чому, наприклад, Дунай чи Дон у думах — це ні­як не конкретні власні назви, а лише певні символи на­родної поетичної фантазії. Цим своїм твердженням М. Максимович полемізував з П. Кулішем, який у «Записках о Южной Руси» доводив протилежне.

Взяв участь М. Максимович і у відомій дискусії, що пов’язана з так званою теорією Погодіна-Соболевського. Стосувалася вона історичного походження української мови та літератури. Вчений довів і споконвічність україн­ського фольклору (зокрема — пісень), і те, що українська мова й література з’явились не після XIV ст., а своїм ко­рінням сягають у Київську Русь і давніший період вітчи­зняної історії. Про це свідчить, зокрема, і «Слово про Іго­рів похід» з його багатьма суто українськими словами і зворотами та зв’язками з українським фольклором.

Ще одне, на чому слід наголосити, стосується систем­ності наукової теорії М. Максимовича. Якщо він гово­рить про історію літератури, то наполягає на органічнос­ті розвитку її разом з мовою та фольклором. Показовий приклад тут — його стаття «О стихотворениях червоно- русских» (1840), де поезію західноукраїнських авторів проаналізовано саме під таким кутом зору. З іншого бо­ку, літературна історія бачиться йому в еволюційному поступі, у зв’язку з розвитком усього народного життя,

Молодший сучасник М. Максимовича Осип Бодянсь- кий (1808—1877) пішов фактично шляхом свого попе­редника, коли вдався спочатку до збирання українських народних пісень, аналізу фольклорної спадщини інших слов’янських народів і т. д. Але на початку своєї діяльнос­ті він виступав і з критичними статтями, опублікувавши, зокрема, першу ґрунтовну рецензію на «Малороссийские повести» Г. Квітки-Основ’яненка. Головна художня сила цих творів, наголошував О. Бодянський, у народнопоетич­них джерелах їхньої образності й мови як такої. Вони за­безпечили оригінальність повістей письменника і відсут­ність будь-якої залежності їх від чужих впливів.

Власні спроби використання фольклорних джерел

О.   Бодянський продемонстрував у віршованих переказах трьох українських казок, які видав під назвою «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» (1835). Стильова домінанта в цих переказах міцно пов’язана з на­роднопоетичною стихією, а водночас — із поширеним уже того часу бурлескним типом письма, який пізніше буде схарактеризований як котляревщина. Однак критична оцінка «Наських казок…» у періодиці була загалом схвальною. Пізніше, щоправда, І. Франко говорив про де­яку «наївність» патріотичних мотивів у них, хоч основою їх була, звичайно, любов до рідного краю і народу.

Наукове осмислення специфіки фольклору слов’янсь­ких народів О. Бодянський здійснив у своїй магістерсь­кій дисертації (1837). Новизна міркувань у ній зводила­ся до осмислення органічних зв’язків професійної літера­тури з фольклором, які (зв’язки) вже завершували свій відхід від космополітичних наслідувань зразків давньої (античної) літератури чи зразків західноєвропейських лі­тератур, котрі у XVII—XVIII ст. теж уже пройшли шлях національної самовизначеності і формування зв’язків з духовною ментальністю своїх народів. Теоретичні тонко­щі в розумінні цих питань залишались, звичайно, не- осягнутими, оскільки рівень теоретичної думки на той час був недостатньо розвинутим не лише в українській, а й загалом у слов’янській філології. Важливим було, про­те, означення східноукраїнського фольклору в системі народної творчості інших слов’янських народів, і цього в своїй дисертації О. Бодянський, звичайно, досяг.

Важливим етапом в утвердженні думки про самобут­ність української мови і літератури була подвижницька діяльність групи львівських семінаристів Маркіяна Шашкевича (1811—1843), Івана Вагилевича (1811— 1866), Якова Головацького (1814—1888), що ввійшла в історію української літератури як «Руська трійця», вида­вши у 1837 р. альманах «Русалка Дністрова». Вони вва­жали українців останніми в колі слов’янських народів, хто виходить на шлях самостійності й утвердження вла­сної духовності. В альманасі, крім фольклорних матеріа­лів, зібраних його укладачами, містилися також їхні по­етичні твори й статті-роздуми про долю української на­родної творчості та виражальні можливості української мови. Це були, по суті, перші літературознавчі спроби в Західній Україні, до яких належать, зокрема, «Передслів’є» і «Старина» М. Шашкевича, «Передговір к народним руським пісням» І. Вагилевича та пізніше на­писані І. Вагилевичем «Замітки о руській літературі» (1848), а також стаття Я. Головацького «Іван Котлярев­ський» (1849). Належність цих праць до історичної шко­

У «Замітках о руській літературі» І. Вагилевич обме­жився переважно бібліографічним переліком усіх авто­рів, що творили в Україні від часів «Повісті минулих літ» до ЗО—40-х років XIX ст., коли на українську літе­ратурну арену вийшли романтики. Елементи аналізу присутні тут лише на рівні констатації зв’язків літерату­ри з дійсністю («важное сочинєніє до історії унії», «взяв за задане представити в різних очерках многообразноє житє миру» та ін.), але ця констатація витримана в хро­нологічній послідовності й з прагненням повноти літера­турного матеріалу.

Я. Головацький, після відкриття в 1849 р. у Львівсь­кому університеті кафедри україністики, запропонував слухачам «Три вступних виклади про руську словес­ність», у яких теж намагався якнайповніше оглянути всю українську літературу, але це було скоріше ознайом­лення з іменами літераторів, ніж з їхніми творами. Пев­на ізольованість, відірваність мислення від європейських ідей у літературознавстві були тут цілком очевидними. Пізніше О. Маковей зазначить, що Я. Головацький у цих своїх викладах не був дуже прихильним і до народної мо­ви, яку так обстоював у молоді роки разом з М. Шашке- вичем та І. Вагилевичем. Ним керував уже не молодечий ентузіазм, а холодний «учений» розум, який волів, аби замість народної вживати старосвітську, як у самого Іла- ріона, мову.

Тим часом у Східній Україні в 40-х роках молоді пи­сьменники і вчені створили Кирило-Мефодіївське брат­ство. Серед його найактивніших фундаторів — М. Косто­маров, Т. Шевченко, П. Куліш. Це був по-справжньому вулканічний прорив у слов’янський світ української ду­ховної енергії, яка невдовзі набуде загальносвітових мас­штабів і такою залишатиметься протягом усіх наступних десятиліть і століть. Про Т. Шевченка М. Костомаров скаже, що його муза «роздирала завісу… І страшно, і со­лодко, і болюче, і п’янюче було заглянути туди! Тарасо­ва муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма

Зацікавлення міфологією виникло в М. Костомарова (1817—1885), звичайно, не на голому місці. До нього ці­єї проблеми в науковому плані торкалися російські й українські дослідники М. Чулков, М. Попов, І. Срезнев- ський та ін. Але в них це були «епізоди» і певною мірою «принагідні» заняття проблемою. Один із найближчих попередників М. Костомарова в цій темі М. Касторський свою працю назвав «Начертание славянской мифологии» (1841), і це було справді «начертание». М. Костомаров пі­шов значно далі і дослідив слов’янську міфологію як предтечу слов’янського художнього мислення загалом і художнього мислення українських авторів зокрема. У його праці «Славянская мифология» (1847), яка сформу­валася на основі читаних лекцій у Київському універси­теті і була своєрідним продовженням його магістерської дисертації «Об историческом значений русской народной поззии» (1843), розкрито найголовнішу особливість міфа, про яку згадували ще німецькі міфологи Крайцер і бра­ти Грімм. Однак М. Костомаров у деяких випадках прин­ципово відходить від їхньої позиції і формує суто свою точку зору на природу міфа. Як і Крайцер та брати Грімм, М. Костомаров показує на прикладах із слов’ян­ських міфів, що в слов’ян, як і в інших етносів, рушій­на сила свідомості народжувалася з протистояння світла й темноти (бога-творця і диявола-руйнівника), що міф — це початок історії слов’янства, що міф відкриває релігію, що він, як і релігія (вірування), одвічно злитий з поезі­

Шлях М. Костомарова до таких висновків був типо­вим для представників історичної школи. Ще в молоді (харківського періоду) роки він на якомусь етапі своєї лі­тературної освіти був глибоко вражений художньою си­лою і своєрідністю українського фольклору. Прочитав­ши, зокрема, збірник М. Максимовича «Малороссийские песни», він писав в автобіографії: «Мене вразила й захо­пила непідробна принадність малоросійської народної поезії, я навіть не запідозрював, щоб така вишуканість, така глибина і свіжість почуттів були в творах народу,

Інший етап вростання М. Костомарова в проблемати­ку української художності пов’язаний з осмисленням професійної літератури українських авторів. 1843 р. він опублікував в альманасі «Молодик» «Огляд творів, писа­них малоросійською мовою». Це був один із перших істо­рико-літературних оглядів української літератури нового періоду.

У радянському літературознавстві цю працю М. Кос­томарова оцінювали переважно негативно, оскільки саму постать автора вважали «недостатньо революційною» і майже націоналістичною. У своїй монографії П. Федчен- ко зазначає: «…На цій статті молодого М. Костомарова позначилися і його ідеалістично-романтичні захоплення, і вузьке розуміння проблем народності української літе­ратури. Вже тут намітилися і ті тенденції, що вилилися згодом у систему буржуазно-ліберальних поглядів, які зближували Костомарова то з українськими буржуазни­ми націоналістами, то з російськими слов’янофілами»¹¹. Оскільки тут надто сумнівно поєднано ідеалізм, націона­лізм і слов’янофільство, є потреба спинитись на «Огляді» М. Костомарова детальніше.

Спочатку про «звужене» розуміння М. Костомаровим народності: вона нібито пов’язується тільки з мовою на­роду. Насправді в М. Костомарова з цього приводу були значно ширші уявлення. «Енеїду» І. Котляревського, на­приклад, він вважав справді народним твором через те, що: а) в ній відображена істинна картина українського життя; б) вона сповнена суто українського гумору; в) ро­мантичною душею її є народна мова. Ці три ознаки оста­точно заперечують твір І. Котляревського як пародію на поему Вергілія та утверджують його як справжнє явище духовності суто українського народу.

Повісті Г. Квітки-Основ’яненка є творами народними не лише завдяки українській мові. На цю висоту їх під­несли насамперед зв’язки з фольклором України, серце­виною якого було й залишається глибоке почуття. В народних піснях і казках це почуття було стихійним і «розірваним», а в повістях Г. Квітки-Основ’яненка воно набуло цілісності й організованості. «Письменник, — на­голошує М. Костомаров, — сприймає передане йому на­