У рецензії на «Народні оповідання» Марка Вовчка (1859) він уже зайняв двояку позицію. З одного боку, твори письменниці здалися йому непідробно правдивими і «натуральними». Це — мова народу, наголошує рецен­зент, «підслухана» авторкою тоді, коли той говорив не з принуки, а невимушено. Водночас це голос на захист слабких і беззахисних носіїв правди, які несуть на собі тягар пригніченості. Далі, ніби спохопившись, М. Косто­маров почав доводити, що твори Марка Вовчка все ж не є значним художнім узагальненням, а тільки окремими картинами, які не претендують на мистецтво. Картини

ж,   мовляв, творяться хіба що для розваги, а завдання пи­сьменника — відтворювати життя цілком, будити людей для творення добра, загоювати рани народні тощо. Саме цього, на думку М. Костомарова, якраз і бракувало опо­віданням Марка Вовчка.

Це часткове зауваження щодо творів письменниці М. Костомаров невдовзі розвине у поглядах на всю укра­їнську літературу. У низці статей він висловлює песиміс­тичні припущення щодо перспектив української мови за­галом, а в статті «Малоросійська література» (1871) ха­рактеризує всю українську літературу як «етнографічний напрям» у літературі великоросійській і фактично пере­оцінює всі свої міркування, які висловив 1843 р. в «Огляді». І Котляревський, Квітка й інші автори Украї­ни — це письменники, пише він, «мужицького кола» і за мовою, і за рівнем свого духовного розвитку. Про Т. Шевченка М. Костомаров намагався теж говорити як про «поета простого народу», котрий, наприклад, і в ху­дожніх засобах, і в «вихованні» поступається Міцкевичу чи Пушкіну. І все ж наукова щирість і сумлінність учено­го не дали йому на цьому спинитись. Далі він сказав, що цей «недолік» Т. Шевченка компенсувався, зрештою, «си­лою його творчого генія». «…Життєвістю його ідей, масш­табністю почуттів, природністю і простотою Шевченко значно підноситься над ними. Його значення в історії — не літератури, не суспільства, а всієї маси народу»¹⁴.

Ці дослідження і висновки М. Костомарова стануть у майбутньому ґрунтом для розвитку історичної школи, але вже в такому відгалуженні її, як психологічний напрям. Найвиразніше він виявиться в дослідженнях О. Потебні та

І.  Франка.

Ще одним учасником «Кирило-Мефодіївського братс­тва», яке найбільше прислужилося утвердженню істо­ричної школи в українському літературознавстві, був Па- нько Куліш (1819—1897). Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне українсь­кої літературної критики, писаної не тільки іншими, а й українською мовою. Нагадаємо, що серед інших мовою української критики були польська, російська, а в часи Ренесансу й класицизму — латинська, якою писані всі поетики періоду неокласичної школи.

Протягом тривалого часу поняття «судження» мало тільки прикладний зміст: загальна оцінка твору, порада читачеві, похвала чи огуда на адресу письменника. За та­ких умов у літературного критика було багато простору для суб’єктивізму. Згодом у зв’язку з цим виникла необ­хідність теоретичного обґрунтування завдань і специфіки критики. В доромантичний період літературні критики керувалися переважно смаковим «здоровим глуздом», вказували на окремі «красоти» чи «погрішності» в ху­дожньому творі, але про сприйняття його в історичному аспекті, з погляду художньої цілісності мови, як прави­ло, не було. Останнє стало завоюванням нового періоду в літературі і пов’язане з розумінням літературного твору як породження певної епохи, певного суспільства і пев­них уявлень про єдність у творі ідей та образів. У Захід­ній Європі така літературна критика пов’язана з іменами Лессінга, Гегеля, Сент-Бева та інших, а в Росії — Бєлін­ського, Чернишевського, Добролюбова та ін.

Шалений (неистовьій) Віссаріон, як сучасники нази­вали Бєлінського (1811—1848), значною мірою сформу­вався під впливом Лессінга та Гегеля і переніс їхню ме­тодологію критики на російський ґрунт фактично без особливих змін. Єдине, що було в нього новим чи відмін­ним, — це зміщення акценту в критичних судженнях із літературного твору на особу автора, що інколи породжу­вало напруження в середовищі письменників і вияви не­прихованого волюнтаризму в критичній діяльності само­го В. Бєлінського. Показовими є два приклади: в 1834 р., коли в російській літературі уже був сформований як по­ет О. Пушкін, В. Бєлінський у своїх «Литературньїх меч-

Трактуючи літературні твори і їх авторів у співвідне­сенні з епохою, В. Бєлінський взагалі не виходив з річи­ща основних принципів історичної школи, але коли по­силався на зв’язки з суспільством і певним народом, то знову збивався на суб’єктивізм, забарвлений водночас очевидним прислужництвом ідеям імперської Росії. Звід­си його великодержавницькі пасажі в бік літератур на­ціональних меншин Російської імперії, найпоказовішим із яких (пасажів) було неприйняття Шевченкових «Коб­заря» та «Гайдамаків» і просто-таки хуліганські випади проти П. Куліша («зкая свиная фамилия»). У радянсько­му літературознавстві такі випади в спадщині В. Бєлін­ського всіляко замовчувались або витрактовувались як «вболівання» критика за розквіт української літератури і позитивний вплив на неї. Якщо, наприклад, самі росій­ські літературознавці ще могли з цього приводу сказати, що «…о Шевченко Белинский отзьівался пренебрежите- льно, но бьіл не прав»¹⁵, то українські (радянські) нама­галися пом’якшувати хибність і тенденційність суджень Бєлінського, прикриваючись при цьому словами

І.  Франка: «…Критична замітка Бєлінського о «Гайдама­ках», хоч побіжна та не зовсім справедлива, мала знач­ний вплив на Шевченка, охолодила його козацький пат­ріотизм і звернула його в напрямі, рівнобіжнім до думок Бєлінського — патріотизму на основі суто людській, со­ціальній»¹⁶. Складається враження, ніби Шевченків пат­ріотизм був недостатньо людським і соціальним. Примен­шувати значення цих чинників у козацтві — річ дуже су­мнівна, хоч і пов’язується з висловлюванням І. Франка. Тому ні В. Бєлінський, ні І. Франко не мали рації. Мож­на говорити хіба що про певні втрати в самій еволюції іс­торичної школи.

Після В. Бєлінського російська критика пішла шля­хом певного ігнорування естетичної специфіки літерату­ри і спрямовування її в бік публіцистичних завдань. Уже М. Добролюбов, наприклад, ніяк не вдовольнявся аналі­зом ідейно-художнього задуму автора в тому чи тому тво­рі й висловлював судження про саме життя, утвердивши

З мів

У середині XIX ст. критика в межах історичної шко­ли пропонувала ще кілька способів трактування літера­турних творів, серед яких чи не найпомітнішою була «біографічна критика». Основоположник її — французь­кий критик і поет ПІ. Сент-Бев (1804—1869). Його тео­рія, викладена переважно в «Літературно-критичних портретах» (ч. 1—5, 1836—1839), породжувала напрям, сформований згодом як психологічна школа (див. нас­тупний розділ). «Естетична критика» й «органічна кри­тика», які (відповідно) утверджували російські письмен­ники О. Дружинін і А. Григор’єв, належать теж до сере­дини XIX ст. Але особливого розвитку на той час «есте­тична критика» не набула, оскільки виявилася ніби «передчасною»: в ній проступали риси, що знайдуть своє місце в явищі початку XX ст. — філологічній школі. Ни­ні згадуємо про все це лиш тому, що українській крити­ці 40—50-х років XIX ст. треба було і шукати точний науковий орієнтир у такому розмаїтому морі критичних методик, і залишатись водночас самобутнім надбанням національної літературознавчої думки. Таку місію най­більшою мірою й судилося виконати саме П. Кулішу.

У часи існування Кирило-Мефодіївського братства (тобто до 1847 р.) літературною критикою П. Куліш ще активно не займався, але внутрішню готовність до такої праці формував уже тоді. За змістом його готовність бу­ла широкомасштабною і водночас полемічно загостре­ною. В радянському літературознавстві цю особливість таланту П. Куліша послідовно клали тільки на ідейні те­рези і доводили, що він (як і М. Костомаров) був цілко­витим антиподом Т. Шевченка, бо сповідував нібито бур­жуазно-націоналістичні погляди і на історію України, і на її літературу, і на науку про неї. Тим часом феномен П. Куліша був значно складнішим, і пояснити його мож­на лише психологічними особливостями таланту. М. Зе­ров точно означив ці особливості: «Кулішеві треба відда­ти заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку». На ниві літературно-кри­тичній він, наголошував М. Зеров, «визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на роз­ходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: зав­

Щоб зрозуміти всі ці речі, треба брати до уваги й об’єктивні, і суб’єктивні причини. До об’єктивних мож­на віднести невлаштованість усього українського буття (відсутність унормованого правопису, літературні спеку­ляції графоманів, імперський тиск на сам український дух та ін.), яке П. Куліш щиро хотів облаштувати. Що­до суб’єктивних причин — то в П. Куліша було гостро розвинуте почуття лідерства, але, як виявилось, лідером в українській духовності утвердився Т. Шевченко. І цьо­го не можна було не брати до уваги. Звідси контрастні погляди П. Куліша на одні й ті ж речі: звеличення, на­приклад, і осуд козаччини та гайдамаччини; побожне, а згодом — неоднозначне ставлення до Т. Шевченка; взає­морозуміння, а потім — розходження з Марком Вовчком, схиляння то на бік безмежного народолюбства, то на бік імперських амбіцій. Але попри все П. Куліш у багатьох галузях своєї діяльності залишив справді непроминальні цінності, а в галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й само­усвідомлення. Коли він говорив, наприклад, що єдиному Шевченкові відкрилася уся краса і сила рідної мови, що до появи оповідань Марка Вовчка нічого подібного не бу­ло ні в українській, ні в російській прозі, то це були не тільки емоційні пасажі. За цим стояла методологічно ви­важена об’єктивність, оперта на цілковите володіння си­туацією в історичній школі літературознавства¹⁸. Суть її П. Куліш найточніше виразив 1861 р. у статті «Характер і завдання української критики», коли писав, що завдан­ня літератури — відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах¹⁹. Тут же П. Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити на­самперед нашому моральному існуванню, а завдання критики — суворо вивіряти кожен твір естетичними по­чуттями і вихованим у вивченні своєї народності розу­мом. «Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігно­руємо в своїй критиці основні положення естетики, — ми станемо обманщиками власного народу і самозваними йо­го діячами; література наша знову опиниться на насліду­вальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи

Щоб прийти до цієї думки, П. Куліш виконав значну роботу, яка в його уявленні порівнювалась із роботою ка­меняра. На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (тут підсумком були двотомні «Записки о Южной Руси», 1856—1857), на спробах остаточно довести само­бутність української словесності («Про стосунок малоро­сійської словесності до загальноросійської», 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Ос- нов’яненка («Григорій Квітка-Основ’яненко і його повіс­ті», 1858) та ін. Остання праця була написана українсь­кою мовою, і в ній П. Куліш висловив одну із своїх прин­ципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ’янен­ка, а не І. Котляревського. У пізнішій своїй статті «Переднє слово до громади» (1860) П. Куліш поглибив цю думу в такий спосіб: «…Він (Г. Квітка-Основ’яненко) зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію що­денної сільської мови, як Шевченко — поезію народної пісні». А автора «Енеїди» тут схарактеризовано як «бур­лацьке юродство Котляревського»²¹.

Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулі- шем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі. Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював.

У «Передньому слові до громади» П. Куліш, наприк­лад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що «Памятник себе воздвиг нерукотворний», а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам’ятники. «Наш поет, насміяв­шись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на котре не всякий має право:

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою»²².

Мине якийсь десяток літ і П. Куліш скаже: коли до­бре «провіяти» твори Т. Шевченка, то в них найцінніши­ми будуть ті, які тісно пов’язані з етнографічним джере­лом. Всі інші — відвіються. І не на них треба рівнятися подальшій українській літературі… А тим часом слава Шевченка й усвідомлення величі його творчого подвигу дедалі зміцнювались і тому, мабуть, не давали спокою П. Кулішеві.

Деградація його літературних поглядів значною мі­рою була схожою на подібне явище в мисленні М. Косто­марова. Знову свою зловісну роль відіграли, мабуть, за­боронні акти Російської імперії щодо української духов­ності. Під їх тиском дала тріщину й психіка П. Куліша. Долучився ще й суб’єктивний елемент. Напрошується висновок про виняткове значення для творчих натур особливої сили волі. Із трьох чільних «братчиків» незла­мною виявилася вона тільки в Т. Шевченка. У галузі лі­тературознавства він не залишив спеціальних дослі­джень, але його творчість для розвитку науки про літе­ратуру була не менш значною, ніж статті й монографії його побратимів — М. Костомарова і П. Куліша. Можна сказати, що це був тріумф історичної школи в українсь­кому літературознавстві періоду романтизму.

Про внесок Т. Шевченка в науку про літературу уже йшлося. По-перше, своєю творчістю й особистим життям він довів, що нація — це ідеальна форма буття особистос­ті як головного предмета літератури. По-друге, його твор­чість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної лі­тератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистец­тва загалом: перо генія не лише художньо фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох ки­тах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися. Якою конкретикою з Шевченкової спадщини все це в різ­ний час наповнювалося, видно хоча б із таких найзагаль- ніших спостережень.

Уже перше видання «Кобзаря» в 1840 р. було сповне­не мотивів щодо місця творця в людському житті. З цих

Народним Т. Шевченко вважав такого письменника, в якого національне постає як загальнолюдське. Звідси його медитації і декларації про єдність слов’янських зе­мель як частини Всесвіту. «Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля», — писав Т. Шев­ченко, але вже в передмові до «Гайдамаків» (1, 142). У цій же передмові поет відчинив вікно й у свою творчу ла­бораторію. Важлива вона розумінням історичної та ху­дожньої правди в літературному творі. «Про те, що дія­лось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од ста­рих людей, — читаємо в передмові. — Надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічо­го» (1, 142). Остання фраза потребує деякого уточнення. З поеми «Холодний яр» видно, що про гайдамацький рух Т. Шевченко все-таки щось чув і читав (можливо, пізні­ше). Мається на увазі те місце, де поет полемізує з істо­риком (дослідники вважають, що з А. Скальковським), який говорив, що:

«Гайдамаки не воиньї,

Разбойники, ворьі.

Пятно в нашей истории…»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане… (1, 337).

Найбільш окресленим розуміння сенсу художньої творчості постає у творах Шевченка періоду Кирило-Ме- фодіївського братства, зокрема в таких творах, як «І мерт­вим, і живим…», «Кавказ», «Заповіт», «Великий льох» та ін. Якою вона має бути, ніби запитує поет, і показує, яким непримиренним він є до всякої фальші, котрою ба­гато хто хоче замінити «правдивеє слово». Історія Украї­ни, читаємо в поемі «І мертвим, і живим…», — це не «поема вольного народа», а вмита кров’ю і встелена тру­пами «слава»:

Прочитайте знову Тую славу…

Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми ?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь (1, 333—334).

Це була «порада» не просто «землякам», а насампе­ред тим землякам, які беруть до рук перо і не завжди ду­мають, про що і як писати, яку славу і як прославляти:

Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших…

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили

Перед вашими очима (1, 335).

Відома річ, поетичні інвективи ніяк не можна сприй­мати як літературознавчі судження. Маємо справу із зга­дуваним уже худояшім літературознавством, у підтексті якого нуртують насамперед образні інтерпретації. Трак­тування їх у дошевченків час нерідко було адекватним, але з появою художнього світу Т. Шевченка адекватність стала виявляти свою цілковиту неспроможність і мало- продуктивність. Ставало очевидним, що художні мірку­вання поета потребували трактувань або за принципом «навпаки», або із застосуванням ефекту подвійного чи й потрійного дна. Відтак з’являвся в літературознавстві цілком новий інструментарій, якому в методології істо­ричної школи ніби й місця не знаходилось. Як, скажімо, можна було пояснити рядки з «Кавказу» про те, що «У нас… Од молдованина до фінна на всіх язиках все мов­чить, Бо благоденствує», або про те, «які у нас Сидять на небі!»? Сказати, що тут тільки відтворено життя, означа­ло б нічого не сказати. Треба було шукати такий набір аналітичного інструментарію, який би дав змогу внести суттєве уточнення в цю головну формулу історичної шко­

«Щоденник» Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. Крім поривань до істини, важливим у його уявленні було тя­жіння до краси, гармонії. «Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини», — занотував він 18 лис­топада 1857 р., високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві (5, 167). Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Т. Шевченка не­прийнятним. Прочитавши книжку К. Лібельта «Естетика, або наука про прекрасне», він записав: «Для людини, об­дарованої… божественним розумом — чуттям, подібна тео­рія є порожньою балаканиною і навіть більше того — шар­латанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі. База­рі переживе цілі легіони Лібельтів» (5, 83). Т. Шевченко мав на увазі італійського митця й дослідника мистецтва Джорджо Вазарі, який 1550 р. опублікував сто тридцять три «Життєписи найславетніших живописців, скульпто­рів та архітекторів». Це були не просто біографії видатних митців, а справді фахова розповідь про красу їхньої твор­чості, тому вона так захопила Т. Шевченка.

Але захоплювала поета не краса заради краси. Він сприймав її в філософському, глибоко сердечному розу­мінні. Високо цінуючи, наприклад, талант М. Гоголя, він обов’язково наголошував, що це «справжній знавець сер­ця людського і наймудріший філософ. Навіть найбіль­ший поет повинен побожно схилятися перед ним, як лю- динолюбом» (6, 65). Відчувши, що традиція М. Гоголя творчо відгукнулася в прозі М. Салтикова-Щедріна, Т. Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до

Можна стверджувати, що Т. Шевченко добре розумів­ся і на чужих мистецьких творах, і знав ціну самому со­бі. Коли він писав, що його життя і творчість є частиною історії українського народу, то це були не просто слова. Водночас він не нехтував чужим словом, сказаним про себе. Навпаки, його непокоїло те, що про нього ніби зовсім забула літературна критика:

Либонь уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене, —

писав він у вірші «Хіба самому написать…» у далеко­му вигнанні на Кос-Аралі і продовжував:

Мені, було, аж серце мліло,

Мій боже милий!

Як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для чого я пишу? Для кого?

За що Вкраїну я люблю?

Чи варт вона огня святого?.. (2, 224).

На думку Т. Шевченка, критика повинна відповідати на питання, для чого і для кого твориться література, і ця ‘її (критики) думка порівнювалась із Святим письмом, якщо вона була справді святою правдою. На жаль, такої повної правди про свою творчість Т. Шевченко за життя не встиг почути. Зате в наступні десятиліття його поезія опиниться в центрі українського літературознавства. І за­лежно від того, під яким кутом зору розглядатимуть її критики й історики літератури, таких відтінків і набува­тимуть літературознавчі школи. Як з’ясується пізніше, поезія Шевченка була вдячним матеріалом для всіх від­

Аналізуючи наслідки функціонування в літературо­знавстві першої половини XIX ст. історичної школи, слід наголосити на такому:

1. Епоха художнього романтизму в європейському (й українському, зокрема) літературознавстві остаточно сформувала уявлення, що художнім твором може вважа­тися лише такий твір, у якому присутній дух (історія) народу.
2. Первісною формою літературної діяльності люди­ни були міфи, легенди, перекази, народні пісні, прислі­в’я, казки, думи та інші різновиди фольклору, що існу­вали тривалий час лише в усній традиції. Завдання істо­рика літератури — встановити зв’язки професійного літературного процесу з фольклорним, а також відповід­ність його історичним подіям та спрямованість його в майбутнє.
3. Для історика літератури художній твір є певним іс- торико-культурним документом, але він пройнятий осо­бистим ідеалом творця і тому не завжди може збігатися з ідеалом усього народу чи певної історичної епохи.
4. Найвищим досягненням у літературі вважається явище, в якому устами народу поет говорить те, що на­род лише готовий сказати. Йдеться про випереджальний характер поетичних ідей, котрі посильними на цьому етапі були тільки для таких геніїв, як Т. Шевченко.
5. Поетичні ідеї постають у художньому творі не в но­мінативному (декларативному), а в образному вигляді. Це те, що називають художністю, яка поставала з суб’єк­тивних переживань поета, з уміння означити найсуттєві­ше в конкретному явищі, з поетичної мови (стилю) ху­дожника, з уміння крізь життєву правду пробиватися до істини.
6. Художнє відтворення має свою індивідуальну й на­ціональну специфіку. Джерела її — у фольклорі, а про­фесійна творчість є її прямою спадкоємницею.

1. Головним предметом для суджень літературного критика й історика літератури є текст художнього твору та умови (історичні) його виникнення.
2. Літературні твори концентрують у собі могутній духовно-моральний заряд. Він здатен формувати (чи руй­нувати) світоглядні основи особистості, утримувати в іс­торії й передавати від покоління до покоління дух націо­нальної свідомості, виховувати в людині почуття краси, гармонії, досконалості.
3. Вразливим місцем усіх цих досягнень було одне: вони стосуються більше культури загалом, ніж власне літератури. Відкинувши розгляд видів, родів, жанрів лі­тератури, яким займалося класичне й неокласичне літе­ратурознавство, історична школа була недостатньо уваж­ною до літературної форми загалом. А з неї, власне, й по­чинається історія літератури як феномена зв’язку людсь­кої духовності з навколишнім світом.

Та, незважаючи на цю ваду, історична школа і далі розвиватиметься в XIX ст., набуваючи нових і нових від­тінків.

‘Див.: Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6-ти т. — К., 1963 — Т. 5. — С. 174.

²Див.: Українська література в загальнослов’янському і світово­му літературному контексті: В 5-ти т. — К., 1988. — Т. 3. —■ С. 224. ³История английской литературьі. — СПб., 1855. — Т. 1. — С. 3. “Украинский журнал. — 1824. — № 4. — С. 218.

⁵Історія української літературної критики. — К., 1988. — С. 25. ⁶Максимович М. Киев явился градом великим… К., 1994. — С. 282.

‘Письменники Західної України. — К., 1965. — С. 153,158. Костомаров М. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 304. Костомаров М. Твори: В 2-хт. — К., 1967. — Т. 2. — С. 424—425. “Костомаров М. — Т. 2. — С. 439.

“федченко П. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. — С. 292.

“Костомаров М. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 287. “Костомаров М. Слов’янська міфологія. — С. 292.

“Костомаров М. Слов’янська міфологія. — С. 321.

¹⁵Дмитриев В. По стране литературии. — М„ 1987. — С. 171. ¹⁶Див.: Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 79.

¹⁷Зеров М. Твори: В 2-х т. — К„ 1990. — Т. 2. — С. 247—248. ¹⁸Див.: Куліш П. Твори: В 2-х т. — К„ 1989. — Т. 2. — С. 482, 521.