• Втома романтизму і шукання нових методологій у межах історичної школи
• • Культурно-історичний напрям. Трактування української лі­тератури в «Истории славянских литератур» О. Пипіна
• • «Історія літератури руської» О. Огоновського
• • «Очерки истории украинской литературьі» М. Петрова
  • Наукова спадщина М. Дашкевича і проблеми компарати­вних досліджень літератури
  • М. Драгоманов і його порівняльна методологія в дослі­дженні фольклорної та професійної літератури
  • • Міфологічна методологія і теорія наслідування
    • •«Народницьке» літературознавство як останній етап у роз­витку історичної школи
    • • Б. Грінченко і його полеміка з М. Драгомановим («Листи з України наддніпрянської», «Листи на наддніпрянську Україну»).
    • • «Історія українського письменства» С. Єфремова
      • • Підсумки і нові перспективи в галузі літературних методо­логій

Романтизм і породжена ним історична школа в літе­ратурознавстві підійшли у своїх теоріях до дуже суттєво­го: зв’язку художньої творчості з першокоренем її та іс­торичними епохами. Але на якомусь етапі від усього цьо­го почало відгонити загальниками й надто суб’єктивною абстракцією. Відчувалась потреба в якійсь конкретизації і наближенні літературних ідей до земних реалій. Одне слово, на зміну почуттєвим, суб’єктивним у своїй основі домінантам прийшли більш об’єктивні, що цілком відпо­відало філософському принципу чергування типів і художнього, і наукового мислення: від почуттєвого до ра­

У таких і подібних випадках дослідник акцентував на виявленні «реальних» ідей у художньому творі — ідей морального, соціологічного, духовно-культурного змісту. В найзагальніших рисах можна сказати, що ці акценти стимулювались реальною дійсністю і тогочасним розвит­ком природничих наук. Зміна суспільних устроїв у бага­тьох країнах Європи (перемога прагматичного капіталіз­му) і нові відкриття природничників змушували літерату­рознавців і в своїй сфері шукати найточніших визначень причин і наслідків, давати максимально точні характе­ристики мотивам та ідейним спрямуванням літературних творів. Формується відтак ідеологічний напрям в історич­ній школі, який мав у свою чергу кілька різновидів. Най­більшого поширення в другій половині XIX ст. набув культурно-історичний різновид, який у деяких наукових джерелах фігурує з назвою «школи». Однак, на нашу думку, це тільки різновид ідеологічного напряму в істори­чній школі, оскільки принципово нового в підході до кри­тичного тлумачення літературних явищ він не давав. Як і в історичній школі періоду романтизму, вони трактува­лися з позицій феномена «відтворення».

Головним законодавцем мод у культурно-історичному прочитанні літератури є французький естетик і письмен­ник Іполит Тен (1828—1893). Свої теоретичні й методо­логічні погляди він виклав у працях «Філософія мистец­

Виходячи з таких теоретичних засад, історик літера­тури повинен не «вихваляти» чи «гудити» літературний твір (автора), а відповідати на питання про походження літературної пам’ятки, про зовнішні впливи на неї і про її особливості. Ця відповідь дасть змогу відродити світ почуттів і пристрастей, які панували в ту чи ту епоху, коли народився твір. Найбільш виразно і впливово в то­му світі виявиться, на думку І. Тена, національна (расо­ва) специфіка.

Культурно-історична теорія знайшла багатьох при­хильників, але згодом зіткнулася з критичним опором, і насамперед ось чому:

1. Не можна, як це робив І. Тен, ототожнювати літе­ратурний документ з історичним — це різні документи.
2. Поняття раси (нації) в антропологічному і культур- но-національному сенсах не збігаються. «Чисті» раси, як виявляється, трапляються дуже рідко, і тому надавати вирішального значення національній (расовій) специфіці

В.   Перетц. Думається, що він був під впливом класових (марксистських) теорій так само, як і деякі інші літера­тори на зламі XIX—XX ст. Помилка полягала в тому, що не звернуто уваги на тимчасовість класового і вічність національного (расового). Національне, принаймні, стій­кіше, ніж класове, бо класове твориться штучно, пере­важно виробничими умовами, а національне визріло ево­люційно, з усіма духовно-природними ознаками розвит­ку людини й цивілізації.

1. Середовища абсолютизувати теж не слід. На одно­го письменника воно впливає відчутно, а інший творить ніби всупереч йому. Останні, як правило, є особистостя­ми геніальними; вони «виламуються» з середовища, і в підсумку забезпечують собі прогрес у творчості, а інколи навіть в історії.
2. Психологічний момент, який зумовлює індивіду­альність у творчості автора, звичайно, дуже важливий. Але абсолютизувати, фетишизувати його теж не слід. Бо він не завжди може віддзеркалювати дійсність. В одних випадках творець може цілком підпорядкувати свою пси­хіку кон’юнктурі моменту, а в інших — цілком ігнору­вати той момент. М. Гоголь, наприклад, взагалі був лю­диною не своєї, а іншої (барокової) епохи. Українські неокласики теж ніяк не вписувались у потік «червоної романтики» 20-х років, а В. Свідзинський у часи бара­банної тріскотні про переможний рух «до нових висот» давав глибоку інтелектуальну лірику, що не в’язалася ні з якими замовленнями більшовицького часу. Отже, не можна остаточно судити про літературу за станом сус­пільства і не можна характеризувати суспільство тільки за літературою.

За всіх вразливих місць у цьому методі його все ж слід віднести до продуктивного активу науки про літера­туру. І насамперед тому, що замість докорів авторам чи хвали їм І. Тен пропонував шукати в їхніх творах голов­ну рушійну силу і причинність. Його метод можна засто­совувати до багатьох літературних явищ ще й тому, що цей метод передбачає дослідження індивідуальності авто­ра. А в широкому розумінні історія літератури є історією художніх індивідуальностей і їхніх творів. Ось чому по­слідовників І. Тена було чимало серед дослідників літе­ратури. Негативні наслідки з’являлися при цьому лише тоді, коли в методі цього вченого щось одне спотворюва­лося, а все інше — кривотлумачилося. Наприклад, поль­

Цілком зрозуміло, що маємо справу не з творчим ви­користанням (чи розвитком) методології І. Тена, а з його дискредитацією. Зовсім інакше використав цей метод у своїй науковій діяльності професор Київського універси­тету Микола Дашкевич (1852—1908). Прямим послідов­ником І. Тена його назвати не можна, оскільки в його ме­тодології з’явилися слабко виявлені в І. Тена мотиви іма­нентності мистецтва, але загалом його праці витримані саме в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдавався до історико-по- рівняльної методології і став відтак одним із найпослі­довніших в українському літературознавстві прихильни­ків компаративістики.

До написання головної своєї праці з українського лі­тературознавства («Відгук про дослідження п. Петро­ва…», 1888) М. Дашкевич створив кілька студій, у яких дав і теоретичне, й історико-літературне обґрунтування своєї методології, а крім того — осмислив значну части­ну наукової спадщини своїх попередників, зокрема тих, що зверталися до питань історії української літератури в пошевченківські роки.

Осмислювати, щоправда, довелося небагато праць. Нові заборонні акти проти української духовності (Валу- євський циркуляр та Емський указ) значно загальмували розвиток не лише суто художньої творчості, а й науково­го її осмислення. До того ж, у ньому переважав акцент, який переконував читачів, що українська література — це периферія російської. До уваги, як правило, не брали­ся міркування з цього приводу ні М. Костомарова, ні П. Куліша, ні інших захисників самобутності українсь­кої літератури, котрі у 70—80-х роках про українську лі­тературу теж говорили з певними застереженнями, а ча­сом і з певною опінією.

Периферійність української літератури щодо російсь­кої в окремих дослідженнях часом підкреслювалась на­віть їхньою композицією. Так, у 1861 р. у Варшаві була опублікована «История русской литературьі» П. Петра- ченка, а «Краткий исторический очерк украинской лите-

Сталося це після появи в 1887 р. першого тому «Історії літератури руської» О. Огоновського. Ознайомив­шись із нею, О. Пипін опублікував у «Вестнике Европьі» рецензію з промовистою назвою: «Особая история русской литературьі»³. Якщо в «Истории славянских литератур»

О.  Пипін наголошував, що факту існування південнорусь- кої (української) народності та її літератури не можна не визнати, то в названій рецензії він цю ж думку (але вті­лену вже в праці О. Огоновського) витрактував як тенден­цію українофільського сепаратизму супроти «обще- русской литературной жизни». О. Огоновський відповів

О.  Пипіну великою статтею («Моєму критикові. Відповідь

О.   Пипінові»), яку вмістив у львівському «Ділі» й пара­лельно видав окремим відбитком. У цій статті О. Огонов­ський не приймає порад О. Пипіна щодо злиття українсь­кої літератури (невеличкої ?!) з літературою російською і наголошує, що цими порадами славний публіцист «занапастив свої ліберальні думки про самостійний розвій української мови й літератури, що він похилив своє чоло супроти кормиги московського панславізму».

Згадана «История славянских литератур» О. Пипіна була чи не вершинним досягненням російського істори- ко-культурного літературознавства. «Серед двох тисяч сторінок його «Истории…» ніде не знайдеться жодної повної, присвяченої естетичному, суто літературному аналізу. Скрізь літературу О. Пипін розуміє тільки як

Критикували «Історію…» О. Огоновського також М. Сумцов («Киевская старина», 1887), І. Франко («Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року», 1910) та інші літературознавці, але майже всі сходилися на то­му, що вона цінна своїм зібраним матеріалом та утвер­дженням традиції, заявленої ще М. Максимовичем: укра­їнська література веде свій родовід від Київської Русі і має своє самостійне обличчя. У цитованій публікації С. Єфре- мова наголошується, що О. Огоновський закінчує собою добу збирання матеріалу і вже після нього став можливий той синтез, той підрахунок літературного надбання, який становить істотну рису справжньої історії письменства.

Сумлінним збирачем історико-літературного матеріа­лу України був ще один сучасник О. Огоновського, але на Східній Україні, професор Київської духовної академії Микола Петров (1840—1921). Його «Очерки истории украинской литературьі XIX столетия» (1884) були най­повнішим для свого часу критичним джерелом названого періоду і стали відправною точкою творчості М. Дашке- вича як нової сторінки в українському літературознавст­ві кінця XIX ст.

М. Петров займався дослідженням української літе­ратури не принагідно, а присвятив їй фактично все своє наукове життя. Він опублікував також «Очерки из исто­рии украинской литератури XVII—XVIII веков» (1911) і цим засвідчив, що його цікавить не лише період сформо­ваної вже української літератури (тобто нова література), а й її витоки, її давніші періоди і менш досліджені яви­ща. Проте найвиразніше виявився науковий метод

Українську (нову) літературу М. Петров розглядає в поступовому розвитку, хоч і не дає чітко окресленої періо­дизації. Для нього важить насамперед історико-культурне значення того чи того явища і зв’язок його з суспільними та політичними явищами. Трактування цих зв’язків, од­нак, видається не завжди мотивованим, особливо коли йдеться про національну самобутність літератури. Методо­логічна хиба М. Петрова полягала в тому, що він у кінце­вому наслідку позбавив українську літературу тієї само­бутності і поставив її в цілковиту залежність від літерату­ри російської. Як наслідок, українській літературі в май­бутньому нічого «не світить» і її шлях може пролягти (на думку вченого) тільки в напрямку повного злиття з літе­ратурою північного сусіда. Бо й народилась вона фактич­но як відлам і наслідування тієї літератури, підкреслює М. Петров. Ця остання теза стала невдовзі основним пре­дметом його незгоди з М. Дашкевичем, з яким М. Петров через багато літ таки погодився і в названій праці, що ви­йшла в 1911 р., став цілком на його позицію. Але М. Дашкевича вже не було серед живих.

Микола Дашкевич (1875—1948) випускник Київсько­го університету, працював згодом його викладачем, про­фесором кафедри історії західноєвропейських літератур, але головний свій внесок він зробив у вивчення саме української літератури. Теоретичні свої засади він сфор­мулював уже в ранній праці «Постепенное развитие нау­ки истории литературьі…» (1877), котра прочитана була спочатку як лекційний матеріал для студентів. Цією пра­цею М. Дашкевич засвідчив свою причетність до культу­рно-історичного напряму в історичній школі, але вніс у нього деякі новації, що наближали його до пізнішої фі­лологічної школи.

Перше, на чому акцентував учений, стосується само­стійності літератури як окремої сфери духовного життя, а відтак і самостійності науки — історії літератури. На відміну від суспільної історії, підкреслював М. Дашке­вич, історія літератури має своє окреме поле — не зага­

Предметом вивчення історика літератури, наголошу­вав М. Дашкевич, можуть бути не обв’язково всі твори, але обов’язково ті, що мають найзагальніше значення, тобто видатні твори, в яких виявлене вільне й живе став­лення індивідуального і суспільного «я» до дійсності. Це ставлення не може збігатися з точністю знань про жит­тя, якими керується «точна» наука. У словесних творах письменник спроможний дати новий простір для своїх вищих змагань і мрій, які можуть протистояти самій дійсності. Але основою їх є, звичайно, життя. Звідси — відоме прислів’я: «Спочатку життя, а потім мистецтво», і звідси ж — спостереження англійського філософа й со­ціолога Г. Спенсера, що авторські фантазія і натхнення можуть зробити дуже багато, але далеко не все. Необхід­не ще й організоване знання про життя в усіх його вимі­рах, яке тільки й здатне породити твір високої художньої проби.

Щодо форми творів, то М. Дашкевич вважав її для іс­торика літератури не дуже суттєвою. Але обов’язково, підкреслював він, слід звертати увагу на стиль, який ви­значає художнє обличчя і автора, і його літературного набутку. Досліджуючи ідеї літературного твору і його стиль, можна переконатися, що це справді окрема галузь духовної діяльності людини.

Друге питання, порушене М. Дашкевичем у статті «Постепенное развитие…», стосувалося розуміння впли­ву літератури на суспільне життя. Вплив цей значний, переконує вчений, але виявляється він не «моменталь­но», а поступово, і за змістом своїм не може зрівнятися з впливом, який належить науці. Література сповнена таких ідеалів, яких не дасть ні філософія, ні історія, ні етика, бо в ній вони постають синтетично і в естетично­му вияві. Ось чому їх вплив на людину і життя загалом безперечний, про що свідчать великі творіння літератури від Гомера до Шекспіра, Гете та ін.

На які ж сфери людського життя найбільше впливає література? Відповідаючи на це запитання, М. Дашкевич вказує насамперед на сферу просвіти і морального стану людства. Без літератури в цих сферах була б порожнеча або цілком очевидна неповнота.

Третю проблему, порушену М. Дашкевичем, можна сформулювати як проблему суб’єктивного начала в літе­ратурі. Для історика літератури вона є дуже важливою, оскільки в суб’єктивності автора літературного твору

Ще одне питання, на якому наголосив М. Дашкевич, пов’язане з визначенням своєрідності певної літератури. Для з’ясування цієї проблеми, вважав учений, історик літератури повинен вдатися до порівняльних досліджень, типологічних зіставлень явищ, що мали місце в різних літературах. Це дасть змогу з’ясувати характер внутріш­нього життя людини, що стала предметом художнього осмислення, і виявити оригінальність тих форм, якими користувалися окремий автор і окрема література. Водночас можна простежити розвиток літератур і те постійне, що характерне для літератури в будь-які істо­ричні епохи. Спостереження свідчать, що «здоровий» розвиток літератури залежить від «здоров’я» суспільст­ва. Ось чому література може бути і є мірою духовного, розумового й морального стану суспільства. Останнє, як­що воно самобутнє, неодмінно народить і самобутню, оригінальну літературу.

З такими уявленнями про літературу й історію її М. Дашкевич підійшов і до трактування самобутності української літератури. Поштовхом до цього була, як уже зазначалося, праця М. Петрова «Очерки из истории украинской литературьі XIX столетия». Відгук М. Даш- кевича на ці «Очерки…» («Отзьів о сочинении г. Петро­ва…») відзначений у 1886 р. престижною в ті часи академічною нагородою графа Уварова⁷ і в 1888 р. опуб­лікований у спеціальному звіті про такі нагороди, які присуджувались уже двадцять дев’ятий раз. Позначений певною залежністю від офіційної думки того часу про «обласний» характер української літератури, цей відгук

ж,   із з’ясуванням джерел і традицій її та з осмисленням її літературними критиками різних художніх уподобань та політичних орієнтацій.

М. Петров у своїх «Очерках…» теж прагнув подати ці різні вподобання і примирити, як каже М. Дашкевич, непримиренні сторони⁸, але йому не вдалося охопити весь необхідний матеріал, а в окремих нюансах його він просто не зміг розібратися, оскільки не належав, за його словами, до цього (українського) племені. Іншими слова­ми, російське походження М. Петрова не дало йому змо­ги бути до кінця науково об’єктивним.

Свій відгук М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного бо­ку, він (напрям) набував свого крайнього (народницько­го) вираження, а з іншого — в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у від­гуку відведено з’ясуванню проблеми народності в україн­ській літературі і водночас — послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення в ній не стільки сюжетів і мо­тивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського «я» тощо. Українська література, наголошує М. Дашкевич, тим і прикметна, що вона за духом глибо­ко народна, що, крім того, в ній нуртують світові моти­ви. Вписуючись своїми стилями в світовий літературний контекст, вона має власне естетичне обличчя.

Розглядаючи українську літературу в історичному розвої, М. Петров робить акцент на залежності її в різ­ний час або від польської, або від російської літератури. М. Дашкевич не відкидає цілком таких залежностей, але ставить їх на другий план. Він вважає, що М. Петров не мав підстав схилятися до думки М. Драгоманова про го­ловне значення для української літератури «русского

Піддав критиці М. Дашкевич і думку М. Петрова що­до періодизації нової української літератури. М. Петров пішов частково за М. Драгомановим і запропонував роз­глядати її за п’ятьма періодами: псевдокласицизм, сенти­менталізм, романтизм, націоналізм («отражение темньїх славянофильских стремлений») і демократизм (54). Таку періодизацію не можна було прийняти тому, що, по-пер- ше, в її основу не покладено єдиний критерій: перші три означено за естетичним (стильовим) принципом, а на­ступні два — за ідеологічним. По-друге, не всі з означе­них періодів можна заповнити конкретними літературни­ми явищами. Наприклад, псевдокласицизм — період в українській літературі дуже сумнівний. «Було перекон­ливо доведено, що псевдокласицизм, який мав достатньо сил у літературі XVIII ст., виявився дуже слабким у лі­тературі XIX ст. Зокрема в українській літературі він зо­всім не мав сил. Ми не знаємо, хто з українських поетів може бути названим прихильником псевдокласицизму. Писання байок, переробка небагатьох античних сюжетів на цілком новий, народний лад не дають прав на приуро­чення до псевдокласичного напряму». Щодо конкретних авторів, продовжував М. Дашкевич, є очевидним, що, скажімо, в дусі псевдокласицизму витримано лише окре­мі мотиви поеми І. Котляревського «Енеїда», а вже його «Наталка Полтавка» — це виразні рецидиви сентимента­лізму і т. д. Щодо оди І. Котляревського, то вона лише жанром своїм нагадує класицизм, а за іншими ознаками форми та за змістом вона цілком народна і їй слід шука­ти місце в інших напрямах.

Штучними видаються в М. Петрова так звані роман­тичний і націоналістичний періоди в українській літера­турі. До них віднесено всі явища відповідно раннього і пізнього романтизму. «Сенс такого розподілу, — підкрес­лює М. Дашкевич, — нам не зовсім зрозумілий. …Так, наприклад, А. Метлинський зарахований М. Петровим до романтиків, але з не меншими підставами його можна було б помістити в групу націоналістів» (272). Найнові­ший період в українській літературі (60—70-ті роки) М. Петров не називає ніяк, і тому не ясно, як треба ха­

І.  Нечуя-Левицького та ін. На думку М. Дашкевича, тут треба говорити про новий період реалізму, елементи яко­го були і в раніших українських письменників, почина­ючи, наприклад, від І. Котляревського. Доречно сказати, що М. Дашкевич не поділяв у своїй праці думку П. Ку­ліша, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ’яненко. Її витоки мають чіткий інший орієнтир — І. Котляревський. Не має значення те, що йо­го головний твір («Енеїда») побудований на запозичено­му сюжеті. «В художніх творах важлива не стільки ори­гінальність фабули, скільки її обробка, той духовний зміст, який вкладається в запозичений сюжет. Данте, Боккаччо, Аріосто, Шекспір, Мольєр, Гете не вигадували власних фабул, а черпали їх із літературних творів, які траплялися їм під руку, або ж із народної словеснос- ті»(86). Це ж робив і Котляревський: у запозичений сю­жет «Енеїди» він вдихнув цілком новий (український) зміст, і тому саме він є основоположником нової україн­ської літератури.

Проблематичним, на думку М. Дашкевича, був роз­гляд М. Петровим творчості Т. Шевченка. Його віднесе­но до «націоналістичного» періоду, що сприймається як несподіваний нонсенс. Т. Шевченко — поет загальнона­родний, він умістив у своїх творах загальнолюдські болі й думи. У нього є запозичені мотиви, мотиви з фолькло­ру, з Біблії чи з творчості інших поетів. Але вони осми­слені по-новому і тому виросли в самостійні твори, що зрозумілі не тільки українському народові. Чи впливали на нього В. Шекспір, О. Пушкін та інші генії літерату­ри? Безперечно, але так само, як і народна творчість чи творчість менш відомих українських поетів — попе­редників Т. Шевченка. Такі генії, як Т. Шевченко, готу­ються до народження всім попереднім досвідом літерату­ри, вони з’являються в історії народів дуже рідко, і тому їх не можна вбгати в будь-який, тим більше — штучно вигаданий період, наприклад — націоналістичний.

Підсумовуючи розгляд праці М. Петрова, М. Дашке­вич віддає належне автору за зібраний матеріал, за окре­мі вдало скомпоновані нариси про письменників, але ще раз наголошує, що в цій книзі, «за всього прагнення ав­тора до наукового викладу фактів нема чіткої системати­зації їх, яка б органічно випливала із самого матеріалу. Головні течії української літератури вияснені не зовсім задовільно і без належної повноти» (299). Отже, з цього погляду треба ще багато зробити всім наступникам

А якою ж буде майбутня доля самої української літе­ратури? Над цим питанням М. Дашкевич теж замислю­вався, але тут його міркування зайшли в суперечність із власними спостереженнями і він віддав належне своєму імперському часові. Говорячи про те, що українська літе­ратура є оригінальним витвором окремого народу, він водночас підкреслив (чи змушений був підкреслити), що вона є обласною частиною загальноросійської літератури. «Історія російської літератури повинна приділити укра­їнській словесності перше місце в ряду обласних вкладів у загальноросійську скарбницю духу і слова» (300). А в майбутньому «Розумний хід історії почав приводити оби­дві народності (російську й українську. — М. Н.) до тіс­ного зближення і єднання. В міру неминучих стирань різких відмінностей у характері обох російських народ­ностей, в міру зближення їх у загальній національній освіті і житейському спілкуванні значення української літератури ставатиме дедалі меншим і меншим» (268). Це висловлювання М. Дашкевича показове з погляду за- ангажованості автора режимними ідеями; вразливість його цілком очевидна також з наукової точки зору: воно не аргументоване жодним конкретним фактом, який би доводив занепад української літератури в майбутньому. Через це в наукових колах підтримувалась і розвивалась не ця ідея М. Дашкевича, а його роздуми про оригіналь­ність української літератури і про продуктивні методи її дослідження.

Одним із таких методів М. Дашкевич вважав істори- ко-порівняльний (компаративний). На його продуктив­ності наголошували дослідники міфів і фольклору, зокре­ма Гердер і брати Грімм, але особливо актуальним порі­вняльний метод стає в середині XIX ст.

До цього часу панівним було уявлення, що схожі мо­тиви, сюжети, герої з’явилися в різних пам’ятках фоль­клору ще в доісторичний час як наслідок однаковості розвитку людства, але в 50-х роках XIX ст. німецький дослідник Т. Бенфей своїми спостереженнями спробував довести, що вирішальну роль у цьому відіграли впливи, котрі стали можливими з виникненням письма уже в іс­торичну епоху. Як би там не було, але факт подібності в літературах був незаперечним, і він потребував осмислен­ня. Цим і зайнялися особливо активно історики літерату­ри ще в романтичний період (ми згадували про порівня­льні студії М. Костомарова та ін.), а в епоху реалізму до­

У російському літературознавстві канон порівняль­них досліджень встановили Федір Буслаєв (1818—1897) і Олександр Веселовський (1838—1906). Буслаєв свої студії будував переважно на фольклорно-міфологічному матері­алі («Исторические очерки русской народной словесности и искусства», 1861), а Веселовський через фольклор ви­йшов на порівняльне вивчення майже всіх європейських професійних літератур. Водночас він є творцем російської теорії історичної поетики. Головні праці його — «О мето­де и задачах истории литературьі как науки» (1870), «Славянские сказання…» (1872), «Южнорусские бьіли- ньі» (1881), «Разьіскания в области русского духовного стиха» (1889) та ін. Свою порівняльну теорію він будував не лише на зовнішніх подібностях літературних явищ чи на механічних впливах «сусідніх» літератур, а насампе­ред на «внутрішній готовності» тієї чи тієї літератури відгукнутися на певний вплив. Ідеться про обґрунтовану

О.  Веселовським теорію «зустрічних течій», яка передба­чає і психологічний, і естетичний рівень літературної творчості. Порівняльний метод дав змогу О. Веселовсько- му по-новому розкрити проблему походження поезії та її родів, намітити еволюцію основних елементів поетичного стилю і сюжетності, висунути протилежне кантівському розуміння ролі особи в історико-літературному процесі та ін. Суттєвими також були аргументи О. Веселовського на

Сучасником О. Веселовського був Олександр Котля­ревський (1837—1881), який народився на Полтавщині, працював у російських школах та вузах і на все життя зберіг, як писав 0. Пипін, «малорусское сочувствие». Він узяв участь у полеміці з теорією Погодіна-Соболевського про походження української мови, співробітничав в українському журналі «Основа», досліджував слов’янсь­ку міфологію, зробив значний внесок у порівняльне вивчення фольклорної та професійної творчості різних народів. Питаннями мови О. Котляревський займався то­му, що мова, як він наголошував, є тим ембріоном, з яко­го виростає наука про поезію і літературу загалом. На думку О. Котляревського, для історика літератури голов­ним завданням є дослідження кожного літературного факту, з’ясування в ньому ступеня народності й студію­вання історичного процесу в його поступовому розвитку та зв’язку між його етапами. Літературний твір є не іс­торичною пам’яткою, а власне літературною; в ній має значення не історичний факт, а душевне осмислення і сприйняття його автором, відлуння в ній душевних ста­нів народу. Порівняльне вивчення історії літератури є продуктивним тому, що в далекому минулому в усіх на­родів було єдине творче джерело, а з розвитком цивіліза­ції з цього джерела вийшли різні літератури, котрі були дзеркалом душі кожного окремого народу. Порівняння їх дасть змогу з’ясувати природу індивідуального й окремо­го, власного й загального в літературній творчості, а та­кож простежити рух форм та ідей, якими збагачувала світове письменство кожна національна література.

Головна праця О. Котляревського — «О погребальних обьічаях язьіческих славян» (1868). Крім того, він автор численних рецензій, оглядів, статей, які в 90-х роках ви­дані чотиритомником у Санкт-Петербурзі. В Київському університеті О. Котляревський працював протягом 1875— 1881 рр. Критичний огляд української літератури опублі­кував в «Основі» під псевдонімом Скубент Чуприна.

Порівняльно-історична методологія, в тій частині, де йшлося про природу міфа і його роль у формуванні пізні­ших національних мистецтв, знайшла послідовного кри­тика в особі Михайла Драгоманова (1838—1895). Погля­ди братів Грімм, Буслаєва та інших міфологів він піддав критиці за те, що вони не враховували ефекту чистоти

Порівняння, на думку М. Драгоманова, слід робити в кількох аспектах — українсько-російсько-білоруському, загальнослов’янському, арійському та інших (навіть ви­падкових), оскільки наш народ перебував у контактах з різними народами. Ці народи і передали йому або пе­рейняли від нього певну частину народної словесності. Це дасть змогу виявити і схожість, і відмінність нашого фольклору, показати, що в ньому є свого, що запозичене, що інтернаціональне, а що являє собою суто національ­ний зміст. Досліджуючи окремі зразки фольклорних тво­рів (наприклад, легенду про Шолудивого Буняка), М. Драгоманов значно розширив межі впливів на україн­ський фольклор, порівняно з Т. Бенфеєм, який припус­кав, що тут треба говорити лише про візантійський і пів­деннослов’янський впливи. М. Драгоманов доводить, що на український фольклор впливали і західноєвропейські сусіди (поляки, словаки, французи, німці), і ближча (донська) сторона, і далекі Монголія, Сибір, південна Азія, Кавказ, перська та індостанська традиції. Одне сло­во, треба говорити про цілий каскад впливів, за якими навряд чи можна помітити щось індивідуальне, суто українське. Висновок не дуже втішний, але він повинен ще більше активізувати наукові пошуки, щоб те власне українське у фольклорі все-таки віднайти. На думку М. Драгоманова, в пригоді тут може стати антропологіч­ний метод англійського етнографа Едуарда Тайлора (1832—1917). Цим методом М. Драгоманов скористався в роботі «Слов’янські перерібки Едіпової історії» та в зга­дуваній студії про Шолудивого Буняку.

Паралельно зі студіюванням фольклору М. Драгома­нов активно займався літературною критикою і залишив справді класичні зразки. В окремих із них він скористав­ся історико-порівняльним методом, але в такий спосіб, що не раз викликав не лише захопленння, а й нарікання української громади. Особливої уваги у зв’язку з цим за­слуговують такі праці М. Драгоманова, як «Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873; «Доповідь для літературного конгресу в Парижі», 1878;

Доповідь М. Драгоманова на конгресі в Парижі була стислим викладом проблем, висвітлених у його брошурі «По вопросу о малорусской литературе» (1876). Вона ма­ла на меті ознайомити європейську громадськість із кри­чущими утисками, яких зазнавала українська література в Росії. Ця доповідь мала заголовок «Література україн­ська, проскрибована урядом російським». Автор вислов­лював впевненість, що світова громадськість не зали­шиться осторонь тієї наруги, яку чинить Росія щодо української літератури, і прийде їй на поміч, але це бу­ли, звичайно, марні сподівання, оскільки російський уряд на жодні поради в питаннях гноблення національ­них меншин в імперії ніколи не реагував. Проблема за­лишалась нерозв’язаною, і українській літературі так са­мо відводились задвірки, в кращому випадку — місце «для домашнього вжитку».

Тим часом у самій Україні власна література існува­ла, як виявляється, в кількох варіантах. М. Драгоманов нарахував їх чотири і порівняльним методом спробував знайти їм місце в сучасному літературному процесі («Література російська, великоруська, українська і гали­цька»). Міркування про літературу перемежовувались у М. Драгоманова з міжпартійною боротьбою серед україн­ців, з роздумами про долю мови української і зрештою — про духовність усієї нації, яка знемагала від дрібних чвар, засилля москвофілів, немічності наукової думки і браку ясних перспектив на майбутнє. Внутрішнім двигу­ном полемічного запалу М. Драгоманова стала боротьба за народність літератури, котру, виявляється, дуже по- різному розуміють українці східної та західної України, не кажучи вже про москвофілів, які завжди щодо цього були одностайними: народне — це те, що єднає весь сло­в’янський (і неслов’янський) світ під гаслом «единой й неделимой России». Творчим особистостям, зокрема в Україні, з такою ідеєю змиритись було важко, що й при­звело до роздвоєності М. Гоголя, розгрому Кирило-Мефо- діївського братства, трагедії Т. Шевченка. Щоб з’ясувати свою позицію в розумінні цих питань, М. Драгоманов, на жаль, збочив у свої федералістичні вподобання і в понят­тя «народність української літератури» вклав своєрідний

Отака констатація і такі «перспективи»… А на гали­цькій Україні справи ще більш кепські; там зовсім не розуміють необхідності єднання інтересів Галичини, Малорусі, Великорусі. Розмова про літературу скотилась відтак у річище політичних міркувань, які в підсумку зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку «в сфері свого дійства» кожної з чотирьох літе­ратур і тоді, мовляв, не буде незгоди між галичанами, українцями, москвофілами, українофілами, русофілами, полякофілами, слов’янофілами, а буде спільна праця і бо­ротьба тільки проти обскурантів і експлуататорів. Нечіт­кість національної і літературної позиції врешті доповне­на була чіткістю в симпатіях до федеральних ідей і до ідей дедалі моднішого соціалізму: борись проти обскуран­тів і гнобителів, а всі інші питання (зокрема й національ­не) якось та вирішаться.

Ще більш непевною ця позиція постала в пізнішій праці М. Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціа­лізм». Тут уже відверто наголошувалося, що значення

Названа праця з’явилась як своєрідна відповідь мір­куванням Сірка (Федора Вовка), котрий у 1873 р. в Цю­ріху, під час відзначення 12-х роковин смерті Т. Шевчен­ка, пробував пов’язати творчість Кобзаря з ідеями соціа­лізму, а пізніше (в 1879 р.) ще раз повернувся до цих пи­тань у статті «Т. Г. Шевченко і його думки про громад­ське життя». М. Драгоманов розглянув спочатку постать Т. Шевченка в оцінках його сучасників, показавши, зокрема, що П. Куліш не мав рації, коли доводив напри­кінці життя «шкідливість» для українського народу «п’яної музи» поета, і що М. Костомаров теж був неточ­ним, коли писав, що Т. Шевченко говорив устами наро­ду. М. Костомарову М. Драгоманов закидав також хиб­ність його тверджень, ніби Т. Шевченко не мав «меч- таний о местной независимости». Навпаки, доводить М. Драгоманов, Т. Шевченко завжди був сповнений ідей незалежності, але хиба його в тому, що причину її він вбачав тільки в залежності «од москаля» і мріяв про по­вернення до козацьких та гайдамацьких вольностей. Усе це, мовляв, призвело до того, що Шевченко так і не зміг дати нам «провідної ідеї» майбутнього України, бо й сам її не мав, і не була вона достатньо зрозумілою його сучас­никам. Деякі політологи й літературні критики бачили ту ідею майбутнього в соціалізмі і були переконані, що Т. Шевченка слід сприймати як предтечу соціалістичних ідей. М. Драгоманов на це відповідає: «Ми ніяк не згоди­мось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, що згодитись із цим було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм» (2, 63). Вважаючи брак соці­алізму в Шевченка неабияким ґанджем, М. Драгоманов пробує знайти чимало вад і в поетиці Шевченкових тво­рів. Не сприймав він його «патріархального біблейства», тобто звернення Шевченка в його «противуцаристских стихах» до біблійної образності, а форму всіх поем поета вважав «розтріпаною», бо в них «перемішано» Біблію з петербуржчиною, цинізм з манірністю, жарт із недбаліс­тю тощо. Одне слово, в творах Т. Шевченка «нове пере­мішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього й треба брати» (2, 99).

Від Шевченкових «вад» М. Драгоманов перейшов до громадських справ в Україні і знайшов їх там дуже невтішними. Особливо слабким був ґрунт соціалізму, а щоб зміцнити його, потрібна велика праця «нового укра­