| Зачеплено, отже, дуже дражливі питання: вказано на «хиби» Т. Шевченка і визначено труднощі з утвердженням ходи України до федералізму. Дражливими вони були для часу написання статті (1878), а через чверть століття, як вважав І. Франко, вона вже «не збудить ніяких квасів та сердитостей» (2, 557). Як з’ясувалося, така впевненість І. Франка була передчасною. Мине ще понад чверть століття — ІД. Донцов виступить із статтею «Шевченко і Драгоманов» (1938), в якій ці питання постануть ще гостріше, ніж у 70-ті роки XIX ст. Д. Донцов витрактував Т. Шевченка і М. Драгоманова як цілковитих антагоністів, котрі стояли на абсолютно різних ідейних платформах. «Великою прірвою, яка ділила світогляд Шевченка від хаотичної мішанини думок Драгоманова, — писав Д. Донцов, — була ідея примату нації: ідея, яка набрала повного змісту щойно в наші часи — в боротьбі з антагоністичними контрідеями соціалізму… А соціалізм і поступовість — це були болвани, яким поклонявся Драгоманов і яким поклоняються і досі сторонни- ки того лакея Москви»11. Висновки Д. Донцов зробив однозначні: «Все в них (тобто в Шевченка й Драгоманова) різне… Різні джерела їх мудрості, різна й сама їх мудрість… В одного блискучі традиції своєї країни і їх літописців — автора «Слова», автора «Історії русів», у другого — анархічна, матеріалістична філософія соціалізму» (45). Якщо відкинути ярликування, а глянути на проблему тільки з позицій літературознавства, то стане очевидним, що справа не просто в особі М. Драгоманова, який не зрозумів Т. Шевченка і навмання захопився ідеями федералізму й соціалізму. Вся суть у втратах, які ставали дедалі відчутнішими в методологіях історичної школи — культурно-історичній, ідеологічній, порівняльно-історич- ній чи навіть міфологічній. Вони давали, виявляється, надто безмежний простір у погляді на літературу як виразницю життєвих ідей. Нюанси й напівтони до уваги не бралися. Так звані художні особливості літературних творів сприймалися часом не як синтез, з якого все починається, а як набір образних висловів, який відіграє ніби допоміжну, прикрашальну роль. І тому й виходило (як у М. Драгоманова): скористався Т. Шевченко моти- 4 1-116 |
| 98 |
| Історія українського літературознавства |
| вом з «Історії русів» — отже, віддав данину «туманам», якими сповнений цей твір; вдався Т. Шевченко до біблійної образності — отже, прирік себе на патріархальність і т. ін. Не зміг М. Драгоманов розібратися в цих речах як учений-філолог, бо в ньому переважав ідеолог і соціальний історик. З таким критерієм до нього й слід підходити, а те, що Д. Донцов спрямував на нього свій гнів та навішав ярликів, теж можна пояснити належністю і самого Д. Дон- цова до ідеологів та соціальних істориків, а не філологів. Два однакові заряди, як відомо, відштовхуються. Д. Донцов не відштовхувався, а відштовхував від себе, бо був могутніше озброєним історично і практично. Той «соціалізм», який для М. Драгоманова залишався теорією, в часи Д. Донцова став уже практикою. Та ще й такою, яка для України в 30-х роках XX ст. принесла значно більше втрат, ніж у часи М. Драгоманова мрія про федералізм. Д. Донцов дуже боляче сприймав ці втрати і тому шукав об’єкта для хоч якоїсь розрядки. Трапилася вона у вигляді гіпертрофованої методології М. Драгоманова як літературознавця. І зчинилась не просто розправа, а акція нищення опонента. Історія ж обом їм віддає належне.
У своїй творчості М. Драгоманов ще не раз звертався до постаті Т. Шевченка, але ті звертання були принагідними і не дуже багато додавали до раніше висловлених поглядів. Певний прогрес можна запримітити хіба що в полеміці й своєрідній боротьбі М. Драгоманова за Шевченка. В замітці про переклад «Катерини» французькою мовою він, наприклад, не спростовує думки про всенародність поета, про те, що Т. Шевченко «був луною їх (мас) почуття, тлумачем їх горя і їх змагань» (294), а в замітці про поезії Т. Шевченка в народних устах навіть шкодує, що «між простим народом твори його не так розширені, як би треба було ждати»(295). Справді войовничою була рецензія М. Драгоманова на видання «Кобзаря», здійснене в 1893 р. О. Огоновським. Назвав він цю рецензію промовисто: «Т. Шевченко в чужій хаті його імені». Ця промовистість полягала в тому, що М. Драгоманов найжорстокіше засудив метод видання О. Огоновського і не сприйняв жодної його характеристики творчого доробку поета. Жанрове визначення окремих творів, до якого вдався О. Огоновський («думки», «балади», «посвяти», «епічні твори» та ін.), позначене схоластикою (пише М. Драгоманов), а спроби видавця скористатись порівняннями видаються «іграшкою в порівняльний метод». Нічого не дає, наприклад, порівняння «Сну» Т. Шевченка з «Мідним вершником» О. Пушкіна, поезій пері |
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 99 |
| оду заслання з поезією теж свого часу засланого античного поета Овідія та ін. Після таких порівнянь, зазначає М. Драгоманов, «можна сказати, що і смерть Шевченка нагадує смерть Гомера, бо певно ж, коли Гомер жив на світі, то мусив і вмерти» (408).
Багато зауважень зробив М. Драгоманов щодо неточності біографічних даних, якими оперує О. Огоновський, і щодо намагання видавця переінакшити релігійні погляди Т. Шевченка. Про останнє він говорив цілком суб’єктивно, із своїх греко-католицьких позицій, які православного Шевченка не завжди стосувалися. О. Огоновський згадав і статтю М. Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм». Однак з’ясувалося, що змісту її він не збагнув. М. Драгоманов уточнив дві свої позиції, від яких не збирався відступати: 1) Т. Шевченко не був соціалістом; 2) справа соціалізму має розвиватись водночас із національною. Чи мають ці позиції зв’язок із конкретною творчістю Т. Шевченка, М. Драгоманова не цікавило, бо зробити це так само неможливо, як і в часи написання статті «Шевченко, українофіли і соціалізм». Легше сказати, що погляд О. Огоновського на постать Т. Шевченка занадто богомазний, що й робить не без іронії М. Драгоманов. Але в кінці рецензії він висловлює певне вдоволення, що навіть таким недосконалим виданням «світло «Кобзаря» все ж таки поставлено перед люди — на стіл, а не сховане під стіл. Решта прийде» (415). Що таке «решта» — можна лише здогадуватися: Т. Шевченко значно більший (і інакший) поет, ніж подає його О. Огоновський. Це був прогрес М. Драгоманова в трактуванні Т. Шевченка, але школа, методологія його, що позначена, крім усього, цілком очевидним федералістичним і соціалістичним індивідуалізмом, залишалась незмінною. Певне відлуння її можна спостерегти і в згадуваному листуванні з Б. Грінченком, хоч воно до власне літературних справ мало й не дуже прямий стосунок. Предметом дискусії стало з’ясування політичних і методологічних поглядів на шляхи і перспективи розвитку української літератури. Б. Грінченко у зв’язку зі згадуваним драгомановським федералізмом процитував відомі слова Т. Шевченка про «шмат гнилої ковбаси», за яку, мовляв, і матір рідну можна продати. М. Драгоманов уточнював, що російська література — це не «шмат ковбаси», що він усього лише хотів, аби українська література не залишалася в етнографічних рамках, що українським авторам треба приймати досвід і російської, і інших зарубіжних літератур. М. Драгоманов «запідозрю |
| 100 |
| Історія українського літературознавства |
| вав» Б. Грінченка в «етнографічному патріотизмі», а Б. Грінченко не сприймав Драгоманового космополітизму, який відводив думку від «національної ідеї». М. Драгоманов писав про свою вихідну позицію так: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність у фунті і формах культурної праці»12. Фактично це була модель відомої формули радянських часів: «інтернаціональна (культура) за змістом і національна за формою». Б. Грінченко вважав, що література мусить бути національною і за змістом, і за формою, а прикладом ставить тут творчість Т. Шевченка, котрий завдяки такій єдності в своїх творах високо підняв самосвідомість українського народу. М. Костомаров і П. Куліш, вважав Б. Грінченко, значно понизили її, оскільки збились на манівці «літератури для домашнього вжитку» (М. Костомаров), на лайливі випади проти українського козацтва (П. Куліш) тощо. Не мав рації М. Драгоманов і тоді, підкреслював Б. Грінченко, коли поділяв українську літературу на галицьку, українську, великоруську та ін.: «Історія не знає ніяких «підлітератур», ніяких літератур «для домашнього вжитку», ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика»13.-З часу Т. Шевченка українська література вийшла на загальнолюдські дороги, і такою має бути її майбутня перспектива, наголошував Б. Грінченко.
Полемічна гострота думок обох полемістів мала принципове значення лише з позицій ідеологічних, а методологія літературних поглядів у них була фактично однаковою: за межі історичної школи вони обидва не виходили, лише увиразнили в ній напрям цієї школи, який пізніше буде названий народницьким. Б. Грінченко послідовно утверджував його в усіх своїх рецензіях і статтях, вдаючись інколи аж до фетишизації народних мас (як героїв мистецької сфери), для яких, мовляв, потрібна лише та література, що їм зрозуміла, і т. ін. Але вже на початку XX ст. він уточнив свою позицію і став висловлюватися за необхідність піднесення рівня художніх смаків народу, якому має бути зрозумілим не лише «просте» письмо, а й твори Гомера, Шекспіра, Мільтона. З таких позицій, зокрема, написана його стаття «Малорусская ли- тература» в «Большой знциклопедии», яка (стаття) хоч і мала суто інформаційне завдання, однак була позбавлена будь-яких симпатій щодо «простої», «азбучної» літератури для народу. Залишив Б. Грінченко і деяку (полегшену, щоправда) критику статті С. Єфремова «В поисках новой красотьі», яка саме з народницьких позицій не сприймала деяких новацій в українській літературі. |
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 101 |
| Якщо Б. Грінченко займався літературно-критичною діяльністю лише принагідно (як і інші письменники — його сучасники: М. Павлик, П. Грабовський, О. Мако- вей), то в діяльності таких авторів, як Михайло Комаров (1844—1913), Василь Горленко (1853—1907), Василь До- маницький (1877—1910), Сергій Єфремов (1876—939), Остап Терлецький (1850—1902) та ін., що розвивали історичну школу в її народницькому і неонародницькому варіанті, літературознавство займало значно вагоміше місце. М. Комаров зробив помітний внесок у розвиток української бібліографії («Бібліографічний покажчик нової української літератури, 1798—1883)», В. Горленко активно працював у галузі рецензування творів сучасного літературного процесу (зокрема драматургії), О. Терлецький зосереджувався на зв’язках літератури з соціально-політичним життям («Галицько-руське письменство 1848—1865 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції»,1903), а В. Дома- ницький виконав просто-таки історичну роботу в галузі становлення на новому етапі української текстології. Йому належить ґрунтовний «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Т. Шевченка» (1906), в 1907 р. він підготував наукове видання «Кобзаря», яке досі не втратило свого джерелознавчого значення, а крім того В. Домани- цький запропонував дуже принципові аргументи на користь Марка Вовчка як авторки «Народних оповідань» українською мовою. Ці аргументи ґрунтуються на тих же текстологічних дослідженнях і дають вичерпну відповідь на дражливе питання в українському літературознавстві. Протягом 1908 р. В. Доманицький опублікував статті «Авторство Марка Вовчка», «Марія Олександрівна Маркевич — авторка «Народних оповідань», «Марко Вовчок (на основі нових матеріалів)». Здійсненню нових задумів перешкодили В. Доманицькому хвороба і смерть у 1910 р.
Найвидатнішим представником народницького (дехто вважає — неонародницького) напряму в українському літературознавстві першої третини XX ст. був С. Єфремов. Він залишив не тільки численні праці цього напряму, а й теоретичне обґрунтування його. Це був останній спалах продуктивної свого часу історичної методології, після якого почались або суто наслідувальна інтерпретація її, або цілковита вульгаризація (в радянському літературознавстві). Основною працею Є. Єфремова в галузі літературознавства стала «Історія українського письменства». Крім неї, йому належать ще понад три тисячі публікацій, але «Історія…» — це найвиразніший штрих у його подвижницькій науковій роботі. |
| 102 |
| Історія українського літературознавства |
| Після гучного судилища над Спілкою визволення України (1930), якою, за фабрикацією ДПУ, нібито керував С. Єфремов, в усіх радянських працях з історії, політології, літературознавства про нього писали тільки як про найбільшого ворога українського народу — буржуазного вченого, реакційного націоналіста та ін. Ось лише одна цитата з «Історії української літератури» у 8-ми томах, виданої 1970 р.: «Як і в кожній іншій культурі в класовому суспільстві, в українській існували прогресивна культура Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки і реакційна, буржуазно-націоналістична культура Є. Єфремова, Д. Донцова та ін.». І далі — про те, як академік С. Єфремов орієнтував письменників на назадницькі художні смаки, заперечував прогресивне мистецьке новаторство, пропагував разом із М. Грушевським «теорію єдиного потоку», а радянським ученим і письменникам доводилось вести з такими поглядами нещадну боротьбу (див.: — Т. 6. — С. 8—9).
Тим часом С. Єфремов був дуже продуктивним дослідником усього літературного процесу України. Його осмислення української літератури було, щоправда, своєрідним, його сприймали далеко не всі вчені, але більшість у кінцевому підсумку сходилася на думці, що таке осмислення все ж можливе, бо привело вченого до великого відкриття, яке умовно можна порівняти хіба що з відомою періодичною системою Д. Менделєєва. Усім ще зі школи відомий «хроматичний ряд» або «канон» українських письменників нового й новітнього періодів — Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Ос- нов’яненко, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Леви- цький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Цей ряд «встановив» С. Єфремов. До виходу його «Історії…» такого канону в науці не існувавало, а пізніше, як писав М. Зеров, його тільки уточнювали залежно від новознайде- них матеріалів чи новіших поглядів на окремі з них14. Цим же каноном, до речі, успішно й безцеремонно користувалося протягом усіх років радянське літературознавство, але без посилання на джерело. У своїй «Історії…», С. Єфремов піддав суворій критиці фактично всі такого типу роботи, що творилися до нього. «Історію літератури руської» О. Огоновського він критикував за брак «внутрішньої ідеї» і за «номенклатурність» творів; «Нарис…» І. Франка — за «бібліографічний метод»; «Історію…» М. Возняка — за «невиразність основних поглядів» і «диспропорцію частин»; «Начерк історії української літератури» Б. Лепкого — за однобокий |
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 103 |
| «постулат краси»;«Нове українське письменство» М. Зе- рова — за «занадто абстрактний, занадто загальний… і неплодючий» стильовий метод аналізу літпроцесу та ін. Відтак С. Єфремов розумів, що і йому не вдасться уникнути критики. Найбільше критикували його за те, що він нібито ігнорував естетичний критерій аналізу. Навіть у зовсім недавно виданому другому томі «Української літературної енциклопедії» (1990) можна прочитати: «Розглядаючи творчість письменників XIX ст. передусім з точки зору вираження в ній соціальних запитів трудових верств… недооцінював значення естетичного аналізу» (с. 191). Така думка поширена й серед деяких науковців української діаспори. Акцентував на цьому В. Петров у 1946 р. в огляді «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття», а коли в 1956 р. вийшла «Історія української літератури» Д. Чижевського, то Ю. Шеве- льов (Шерех) наголосив, що це — цілковитий антипод єфремовській «Історії…», в якій літературні вартості підпорядковані вартостям суспільним; що цей напрям розвивали також радянські літературознавці, котрі лише слово «народ» замінили «трудящими масами» і т. ін. А ось в «Історії…» Д. Чижевського, мовляв, «не стало народу, не стало трудящих мас, не стало уярмленої нації. Ми лишилися сам на сам з літературними творами… Нас учать, що література — це стиль, а історія літератури — історія зміни стилів»15.
Подібну думку повторив згодом Г. Грабович. Він писав: «Естетичне розуміння літератури… Єфремову ніяк не промовляє… Наголосивши суспільну, навіть активіс- тичну роль для літератури і літературознавства і зазначивши, що власне ефективне виконання таких завдань є суть і ціль літератури, Єфремов входить у такт з офіційною догмою… Таке уявлення про літературу легко провадить до п’ятирічки для Спілки письменників».16 Зближення С. Єфремова з радянським літературознавством виглядає як якесь дивне непорозуміння. Адже С. Єфремов, говорячи про суспільну вартість літератури, в усіх випадках орієнтувався на загальнолюдські цінності (як, до речі, Гердер, Гегель та ін.), а в радянському літературознавстві визначальним був класовий, партійний, тобто одномірний підхід до художньої творчості. З іншого боку, Д. Чижевський наголошує, що з’ясування ідейного змісту твору є кінцева мета літературознавця («вища інтерпретація твору»)17, тобто Д. Чижевський через стилі йде до ідейного змісту, а Є. Єфремов теж не був байдужим до естетичного, до художньої форми в літературі. Якби це і справді мало місце, то навряд чи С. Єф- |
| 104 |
| Історія українського літературознавства |
| ремов зумів би вибудувати згаданий канон українських письменників. Річ в іншому.
Критикуючи Б. Лепкого за «постулат краси» як критерій його «Начерку історії української літератури», С. Єфремов зазначає, що краса, естетичні емоції — то лише «частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам письменство; з іншого боку, естетичні емоції — річ нестабільна, вони змінюються, еволюціонують, і це можна довести багатьма прикладами з історії мистецтва. І ще одне міркування з цього приводу зводиться в Є. Єфремова до того, що красу, естетику він має «за неодмінний складовий елемент усякої парості в мистецтві, тим самим в літературі. На те література й література, щоб твори її були перейняті красою…»18. Це зауваження має найпринциповіше значення в теоретичній концепції Є. Єфремова, бо саме воно дало змогу вченому збудувати канон українського письменства. Щоб розмістити кожного письменника в цьому каноні, вважає Є. Єфремов, треба пам’ятати, що історія літератури — це історія художньо виражених ідей, а кожен художній твір цікавий для історика лише остільки, оскільки він несе читачеві якусь велику життєву ідею. Л. Білецький називав науковий метод Є. Єфремова ідеологічним. Серед попередників його були М. Дашкевич, О. Пипін, певною мірою О. Веселовський та ін. Ще один сучасник С. Єфремова В. Дорошенко пов’язував його метод із революційно-народницькою, суб’єктивно- соціологічною школою російського критика М. Михай- ловського… Можна по-різному трактувати сказане цими вченими, але слід мати на увазі насамперед історичну школу в її народницькому варіанті, що утвердився в часи літературного реалізму. Саме тоді німецький дослідник Геттнер (розвиваючи думки Дж. Віко, Й. Гердера та ін.) наголосив: «Історія літератури до XVIII століття була історією книг, а після цього стала історією ідей та їх форм»19. Така думка, очевидно, дуже імпонувала С. Єф- ремову, і він її повторює майже без змін, тільки своїми словами. Уточнюючи позицію представників психологічного напряму, які наголошували, що в мистецтві на передньому плані стоїть не «що», а «як» (тобто не ідея, а форма), С. Єфремов підкреслив: «…І «що», і «як» однакову в мистецтві мають ціну, бо коли без «як» немає мистецького утвору, то без «що» ніякого взагалі твору бути не може» (65). Тому запідозрювати С. Єфремова в поза- естетичному погляді на літературу та її історію може лише той, хто упереджено ставиться до нього. Навпаки, тут |
| Наука про літературу в епоху реалізму. |
| 105 |
| з романтичним максималізмом розглянуто суть справи в літературній науці. Подекуди, щоправда, цей максималізм не в усьому виявлявся до кінця, а часом навіть приводив до суперечностей думок вченого. Теоретичній концепції С. Єфремова бракувало, зокрема, узагальненого погляду на проблему, «зворотного» акценту на іманентній специфіці літератури, яку нездатна замінити будь- яка інша людська діяльність. Оперуючи естетичним матеріалом, вона не творить ідей-двійників, що адекватні ідеям життя, а дає цілком нову якість, яка відрізняється від життєвої своїм поліфонізмом, невибагливістю і обов’язковою втаємниченістю. Інакше кажучи, для мистецтва важлива не життєва, а ідеальна реальність, у якої про життя, правду життя є суто своє уявлення.
Інша проблема, в якій максималізм Є. Єфремова виявився недостатньо, стосується української літератури XVII—XVIII ст. Учений вважав цю літературу маловартісною, з чим, звичайно, погодитись ніяк не можна. Особливо нині, коли маємо значно більше відомостей про літературний процес означеного періоду, ніж у часи Є. Єфремова. Нарешті, не мав рації вчений і тоді, коли дуже критично оцінював модерну українську літературу рубежу XIX—XX ст. Деяких представників цієї літератури, зокрема В. Єтефаника, Є. Єфремов цінував високо. Він писав: «Сила Стефаника, опріч його величезного таланту, полягає в тій сміливості, з якою він уміє дивитись на життя й скидати полуду з очей і іншим людям» (561). Розуміння творчості О. Кобилянської було позначене в нього певним дуалізмом: з одного боку, він вказував на «крайнощі естетизму» в її творах, а з іншого — говорив як про «визначну постать у нашому письменстві» (556). Щодо «молодомузівців» і пізніших футуристів, то їх С. Єфремов фактично не сприймав і відводив їм місце хіба що десь поза літературою. Зумовлено це, певна річ, не якоюсь химерною смаківщиною. Ним керував той же недовиявлений максималізм у розумінні літератури як історії ідей. Кількість їх в українській літературі вчений обмежив цифрою «З» («ідея визволення людини від пут, накладених на неї формами людського існування»; «національно-визвольна ідея»; «ідея народності в змісті і формі, насамперед — у літературній мові»), а все те, що нібито не підходило сюди, вчений рішуче заперечував і цим звужував своє уявлення про літературу. В основу періодизації літературного процесу Є. Єфремов поклав ідею визволення і відтак одержав три «виразніше окреслені періоди»: |
| 106 |
| Історія українського літературознавства |
У цих періодах С. Єфремов розмістив фактично всю відому йому літературу і дав їй загалом вичерпну (з позицій свого методу) характеристику. Проблемною для нього залишалась тільки фольклорна творчість, яка існувала ще до появи писемної літератури. Але фольклор Є. Єфремов «переніс» на кінець другої — початок третьої (виродженської) доби. Таке «самочинство» він виправдав тим, що для літератури фольклор мав якесь значення лише тоді, коли був уже записаним. Не випадково ж, мовляв, і його історія має назву не історії літератури, а історії письменства. Тим більше, що писана українська література виростала не з фольклору, як у класичних (античних) країнах, а всупереч йому; привнесене в Україну староболгарське письмо та народжена на його основі література не сприймали, мовляв, місцевого фольклору і були щодо нього в постійному конфлікті. І лише після запису його, коли почалося незворотне національне відродження (І. Котляревський та ін.), фольклорна і професійна літератури стали на шлях гармонійної взаємодії і взаємозближення. Думка не позбавлена резону, але багато в чому дискусійна. Хоча б тому, що народжувана українська професійна література все-таки не була відмежована од фольклору якоюсь залізною завісою. Привнесене нам староболгарське письмо було, як відомо, пристосоване до місцевих, староукраїнських умов, а в перших професійно- літературних творах цією мовою не важко добачити хай і несміливі, але все ж помітні фольклорні вкраплення. Є вони в «Повісті минулих літ», є вони в «Слові про Ігорів похід» і т. ін. І не брати до уваги цього не можна. Жорсткий і звужений метод С. Єфремова все ж не позбавив автора можливості дати більшості літературних явищ загалом вичерпну характеристику. Показові з цього погляду, наприклад, характеристики української літератури перших пореволюційних років. Радянські літературознавці понад півстоліття давали цій літературі переважно антинаукову характеристику, говорячи, наприклад, про реальні вияви свободи творчості (після перемоги більшовизму), про справжній тріумф мистецтва, яке роз |
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 107 |
| квітло одразу ж після залпів «Аврори» і т. ін. С. Єфремов на ці речі дивився інакше і ще в 1923 р. писав: «Літературне наше життя за останні роки минало — та й тепер ще минає — так болюче, так нерівно, з такою напругою й так дошкульно для людей, які звикли вже здавна брати в ньому безпосередню участь, що часто криком хотілося кричати чи то з болю та образи за письменство, чи на осторогу письменникам. І саме тоді уста прещільно за- клепано, резонатора навкруги жодного, голос губиться тут же біля тебе» (608—609). Але навіть у такій скруті українська література протягом 1917—1923 рр. народила кілька талановитих імен, які покликані були, пише Є. Єфремов, не дати загинути справді великій традиції письменства попередніх епох. Серед цих імен — П. Тичина («поет, мабуть, світового масштабу»), М. Рильський («з талановитого учня… виробився на справжнього майстра»), Г. Косинка («нового села письменник… вдумливий спостережник»), В. Підмогильний («глибокий, людяний талант… чи не найсучасніший з усіх наших молодих письменників… нагадує трохи Достоєвського»), М. Хвильовий («цікава постать… ще не вироблена… але сильна») та ін. До таких точних характеристик С. Єфремов прийшов на основі ознайомлення з буквально кількома публікаціями цих авторів, а радянські літературознавці усвідомили це лише недавно, в роки незалежності. Переконливими були й міркування С. Єфремова про те, що не треба намагатись убгати кожного письменника в наперед заготовлені схеми чи рамки. Вирішують справу зрештою таланти, писав С. Єфремов, а вони завжди значно ширші, ніж вготовані для них рамки, і тому виламуються з них так буйно, що від рамок часто тільки тріски залишаються…
Останнє висловлювання вченого показове для розуміння ще однієї риси його «Історії…». Йдеться про історизм «Історії…». Опоненти С. Єфремова найвразливішим місцем її називали саме брак історизму. «Народницька історія літератури, — писав Ю. Шевельов у 1944 р., — зосередилася на внутрішній динаміці, але це була історія без історизму: всі письменники любили народ, кожний попередній письменник готував наступного, наступний виростав з попереднього (Сергій Єфремов)»20. Через рік після появи цих слів В. Петров (Домонтович) у статті «Проблеми літературознавства…» зарахував Є. Єфремова до тих істориків минулої епохи, які в трактуванні літератури трималися ідеї провінційної етнографічності і замкненої |
| 108 |
| Історія українського літературознавства |
| ізольованості в межах певного соціального класу, ототожненого з народом. На підкріплення цієї думки використав навіть вислів О. Білецького про «таких» істориків, що твердо трималися принципу слугування мистецтва народові, не припускали іншої поезії, окрім поезії «гражданс- кой скорби» й до того ж у загальноприступній, близькій народу, тобто селянству, формі»21.
Читаючи таке, мимоволі себе запитуєш: чи ці опоненти хоч раз прочитали до кінця «Історію…» С. Єфремова? Чи звернули вони увагу, що цей учений зовсім не намагався убгати кожного письменника в якісь невластиві для нього рамки? Що С. Єфремов не наголошує на любові письменників до «народу», що в нього вони не виростають один з одного, а щодо селянської ізольованості — то це взагалі якийсь абсурд. Прочитаймо, наприклад, розділ про М. Коцюбинського, Г. Сковороду або згадуваних новобранців літератури, що прийшли до неї в часи кривавих революцій 1917-го і наступних років. Не простежити в них історизму, пропущеного крізь письменницьку індивідуальність, заганяти їх у кут селянської ізольованості — це можна зрозуміти хіба що в трактуванні
Безперечно, вразливі місця в «Історії…» Є. Єфремова є. І не тільки ті, про які вже йшлося. Слід говорити ширше про втому історичної школи як такої. Будучи явищем історичним (тавтології тут не уникнути), вона вже добігала свого кінця (про психологічний напрям її, який проіснував трохи довше, буде окрема розмова), але в особі С. Єфремова знайшла дуже талановитого її сповідника. Взявши за основу розгляду літпроцесу ідею народності, він зумів-таки дати їй не ілюстративне, а художнє вираження. Внаслідок цього його «Історія…» сповнилася ду |
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 109 |
| хом історизму. Кожному літературному явищу він дав справді історичне пояснення, а що не зроблено при цьому особливого акценту ще й на історичних літературних епохах, то це вада всієї історичної ніколи, представники якої вважали, що це не суттєво або само собою зрозуміло. Не має значення, вважали вони, до якого естетичного напряму чи стилю належав той чи той письменник; якщо розглядають його творчість, то це — явище естетики, а найголовніше — як у тій його естетиці виявляється дух народності. Іншого завдання в літератури немає.
Досвід показує, що літературні завдання можна розглядати і крізь призму суто естетичну, а можливо, й тільки через неї. Але це не означає, що цим буде заперечено всі здобутки представників історичної школи (а серед них і Гердер, і Гегель, і Веселовський). Це буде всього лише інакший підхід, який ще раз підкреслює неоднозначність, неодномірність такого явища, як художня література. Неоднаковими можуть бути й наукові підходи до неї. В 90-х роках XIX ст. О. Веселовський, який половину життя віддав історичній школі, раптом у «Трех главах из исторической позтики» (1898) починає доводити, що в поезії, в літературі й загалом у мистецтві важливим є не «що», а «як» і що історія літератури має своїм предметом дослідження не цього «що» (думки, змісту), а «як» (форми). Такого ж погляду дотримуватиметься в перше десятиріччя XX ст. і пізніше В. Перетц, а С. Єфремов у цей же час стоятиме на позиції, що для літератури однаково важливе і «що», і «як», ремствуючи (зокрема в статті «В поисках новой красотьі»), що молоді письменники в ім’я цього «як» жертвують будь-яким «що». Коли ж доходило до практики, то автор «Історії українського письменства» давав блискучі зразки оперування саме постулатом «як» і досягав безсумнівного літературознавчого ефекту, наприклад, в розділах про М. Коцюбинського, П. Тичину та ін. Бути непідвладним епосі й новим віянням у мистецькій сфері нікому й ніколи не вдавалося. Особливо натурам обдарованим, творчим, мислячим. Література Єфремов С. Цитоване видання. — Т. 1. — С. 32. 2Пьіпин А. История славянских литератур. — СГІб., 1902. — Т. 4. — С. 588. 3Вестник Европьі. — 1890. — Т. 5. — Кн. IX. — С. 241—274. |
| 110 |
| Історія українського літературознавства |
| “Пиксанов Н. Творческая история «Горе от ума». — М., 1971.— С. 13—14.
5Єфремов С. Дорогою синтезу… //Записки історико-філологічно- го відділу ВУАН. — Кн. 2—3 — К., 1923. 6Петров Н. Очерки истории украинской литературьі XIX столетия. — К„ 1884. — С. 1—2. 7Граф Уваров С. — президент Петербурзької АН (1813—1833) і міністр освіти Росії (1833—1849). Автор відомої формули: «православне, самодержавне, народность», якою роздано «всем сестрам по серьгам» і здобуто найвищу висоту в інтелектуальній ієрархії імперської Росії. 8Див.: Дашкевич Н. Отзьів о сочинении Н. Петрова // Отчет о двадцать девятом присуждении наград Уварова. — СПб., 1888. — С. 51. (Далі — посилання в тексті). 9Перетц В. Из лекций по методологии… — С. 175. 10Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — К., 1970. — Т. 1. — С. 154—155. (Далі — в тексті). 11Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Львів, 1991. — С. 35. “Драгоманов М. Листи на наддніпрянську Україну. —К., 1917. — С. 42. “Грінченко Б. Листи з України наддніпрянської. — К„ 1917. — С. 93. “Зеров М. Твори: В 2-хт. — К„ 1990. — Т. 2. — С. 6. 15Шерех Ю. Друга черга. — Нью-Йорк., 1978. — С. 28. 16Грабович Г. Сергій Єфремов як історик українського письменства. // Сучасність. — 1976. — № 10. — С. 55. 17Чижевський Д. Історія української літератури. — К„ 1994. — С. 27. “Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 24—26. 19История английской литературьі. — СПб., 1855. — Т. 1. — С. 3. 20Шерех Ю. Третя сторожа. — Балтимор — Торонто., 1991. — С. 17. 21Цит. за публікацією в кн.: «Українське слово». — К., 1994. — Т. 1. — С. 17. 22Павличко С. Теоретичний дискурс українського модернізму. Ав- тореф. дис. на здоб. наук. ступ. докт. філол. наук. — К., 1995. — С. 11—12. |
Запитання. Завдання
|
| Наука про літературу в епоху реалізму… |
| 111 |
|