| У чому переваги цього методу? Насамперед у тому, що він виводив літературу з невластивого їй циклу суспільних дисциплін і ставив її на відповідне місце в системі мистецтвознавства. Неповнота цього методу в трактуванні В. Перетца виявлялася в штучному «відсіканні» від нього нібито «суб’єктивного» естетичного аспекту щодо трактування літератури. Такої точки зору дотримувалися й деякі інші тогочасні філологи. Наприклад, С. Єфремов наголошував, що естетичність художнього твору є сама собою зрозумілою і розмова про неї в процесі дослідницької роботи відіграє таку ж роль, яку відіграє трюїстична констатація того, що вогонь, наприклад, гарячий, а вода — «текуча». Щось подібне проглядало і в думці М. Грушев- ського, коли він говорив, що буде в своїй «Історії української літератури» користуватися двома методами — історичним і філологічним. Для літературознавства початку XX ст. (принаймні для російського й українського) була недосяжною ще думка, що філологічний метод обов’язково передбачає естетичний підхід до літературних явищ. Він дає змогу, з одного боку, проникати в найрізноманітніші мотиви цих явищ — історичні (історико-культурні), психологічні, етичні, з іншого — розв’язувати численні текстологічні проблеми літератури, оскільки спостереження, наприклад, за пошуками автором остаточного (ідеального) варіанту тексту засвідчує насамперед прагнення естетичної довершеності. На жаль, уже в 20-х роках XX ст. деякі вчені філологічний метод звужували до суто технічних проблем текстології (К. Копержинський та ін.), а в радянському літературознавстві до нього трохи пізніше «клеїли» ярлик формалізму, естетства та ін. (О. Білецький).
Тим часом більшість слухачів семінару В. Перетца у 20-х роках і пізніше свою наукову діяльність будували саме відповідно до принципів філологічного (як естетичного) методу. Серед них, зокрема, найбільш відомі імена Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хма- ри, В. Андріанової-Перетц та ін. Лиш окремі з них, залишившись працювати в радянському літературознавстві, змушені були заявляти про свою причетність до «єдино можливого» ідеологічного методу (О. Дорошкевич та ін.), інші емігрували за кордон (Л. Білецький), а найбільш не |
| 154 |
| Історія українського літературознавства |
| поступливі, працюючи в Київському університеті та інших навчальних закладах, стали жертвами репресій у 30-х роках (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), хоч декларативно на якомусь етапі дехто з них і пробував приєднатись до ідеологічного методу (М. Зеров).
В. Перетц теж не уник репресивних заходів. Переїхавши в 1914 р. до Петербурга, він у 20-х роках знову налагоджує зв’язки з Києвом і вже в 1927 р. очолює Комісію давньої літератури при ВУАН (Всеукраїнській Академії наук). Наслідки процесу над СВУ, жорстокі репресії в 1930 р. щодо С. Єфремова та багатьох інших науковців позначилися й на долі В. Перетца. У 1934 р. він змушений був емігрувати до Саратова, де й помер 24 вересня 1935 р. Смерть його прискорило, зокрема, цькування, до якого долучилися новоявлені науковці з «очищеної від СВУ» Академії наук. Молодий Є. Шабліовський, наприклад, у статті «До кінця розтрощити кубло буржуазного націоналізму» наголосив, що редагований В. Перетцом «Научньїй сборник», який виходив у Ленінграді, є контрреволюційним і націоналістичним13. Парадоксально, але факт: вчених нищили за те, що вони намагалися показати самоцінність літературної творчості. В. Перетц писав: «Не можна зобов’язувати науку «історія літератури» стежити за відображенням у літературі «класових суперечностей», як цього вимагає Фріче… Для історика літератури літературні пам’ятки важливі зовсім не тому, що відбивають класові інтереси і симпатії, а тому, що самі в собі містять своєрідну історію»4. Якщо врахувати, що В. Перетц зважувався стверджувати, ніби для власне літературної історії ніякого значення не має ідеологічне літературознавство В. Бєлінського, М. Добролюбова та інших, кого вважали головними «стовпами» радянської науки про літературу, то місце йому, вважав більшовицький режим, спочатку на саратовських задвірках освіти, а звідти — пряма дорога й до могили. Тому, що в українському літературознавстві філологічний метод не помер разом із його організатором та репресованими його учнями, найбільшою мірою прислужилась діяльність послідовників В. Перетца, що емігрували за кордон. Крім Л. Білецького, який у 1926 р. створив «Основи літературно-наукової критики» і присвятив їх В. Перетцу (розмова про них у наступному розділі), на особливу згадку тут заслуговує Д. Чижевський, який в останні роки семінару В. Перетца тільки з’явився в Київському університеті і відвідував його на правах вільного слухача, оскільки |
| Філологічна школа і модерні ЇЇ розгалуження. |
| 155 |
| навчався не на історико-філологічному, а на філософському факультеті. Але й цього було достатньо, щоб він назавжди залишився відданим саме філологічному методу в літературознавстві. Враховуючи досвід старшого за себе М. Зерова, він у 40—50-х роках запропонував суто філологічне прочитання історії української літератури до початку XX ст. Особливість того прочитання (про нього буде мова у сьомому розділі) полягає в тому, що воно враховувало деякі особливості естетичних підходів до літератури, які то відроджувались, то пригасали в середовищі і світового, і українського літературознавства першої половини XX ст. Цей процес ішов у річищі того модерного розуміння літературної творчості, яке пробували утвердити в українській літературі згадувані моло- домузівці та «хатяни», і водночас — у протистоянні тому радянському, соцреалістичному літературознавству, котре гальмувало розвиток української науки про літературу в XX ст. понад п’ятдесят років. |
| Література
‘Див.: Копержинський К. Українське наукове літературознавство за останні 10 років / Студії з історії України… — X., 1929. — Т. 2. — С. 25—28. 2Білецький О. Зібрання праць: У 5-ти т. — Т. 2. — С. 109. 3Білецький О. — Т. 2. — С. 109. 4Кроче Б. Зстетика как наука… — М., 1920. — С. 147. Українка Леся. Твори: В 10-ти т. — К., 1965. — Т. 8. — С. 140. 6Донцов Д. Поетка українського рісорджименту // Українське слово. — К„ 1994. — Т. 1. — С. 172. ‘Українка Леся. Винниченко // Українське літературознавство. Випуск 53. — Львів, 1939. — С. 126. 8Франко І. Старе й нове… // ЛНВ. — 1904. — Т. 25. — С. 81—82. 9Павличко С. Теоретичний дискурс українського модернізму. Дис. на здоб. наук. ступ. докт. філол. наук. — К., 1995. — С. 114—115. “Франко І. Твори: В 20-ти т. — К„ 1955. — Т. 16. — С. 380. “Євшан М. Тарас Шевченко // Тарас Шевченко. — К., 1913. — С. 27. 12Євшан М. Проблеми творчості //Українська хата. — 1910. — № 1; — С. 25. 13Див. Щербань Т. Організатор Київської філологічної школи // Слово і час. — 1995. — С. 20. “Перетц В. Из лекций по методологии… — К., 1914. — С. 86—87. |
| 156 |
| Історія українського літературознавства |
Запитання. Завдання
|