• Ситуація в літературознавстві у зв’язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років
• Зарубіжне та материкове літературознавство України 20-х років XX ст.
• • Теоретичні та історико-літературні праці узагальнюючого характеру (Л. Білецький, М. Грушевський, М. Вознякта ін.)
• Дослідницька робота в системі ВУАН та у вищих навчаль­них закладах (С. Єфремов, А. Кримський, М. Зеров, П. Фи- липович, М. Драй-Хмара, К. Копержинський та ін.)
• • Утвердження марксистського літературознавства і проб­леми вульгарно-соціологічної методології
• • Літературна дискусія 1925—1928 рр.
  • Реакція на ситуацію в літературознавстві літературних критиків української діаспори. Д. Донцов
  • • Монополія марксистського літературознавства і теорети­чне обґрунтування соцреалізму
  • • О. Білецький
    • • Більшовицький розгром науки про літературу і реагуван­ня на нього літераторів діаспори
    • • Я. Гординський: «Літературна критика підсовєтської України»

До початку 20-х років XX ст. українське літературо­знавство підійшло з розвинутими школами й напрямами, але революційні події 1917-го і наступних років внесли в нього несподівані корективи. Намітився шлях перегля­дів, уточнень, колективізацій і ліквідацій, в основу яких клався ідеологічний чинник: висхідні догмати марксист- сько-ленінської естетики. Як наслідок, науково-критичне

О.   Білецького), бракувало матеріалістичного світогляду і «правильних» уявлень про сам предмет дослідження — історію не тільки української літератури, а й самої Укра­їни. Всі інші літературознавці характеризувались або як «прикажчики буржуазії», або зневажливими прізвиська­ми на зразок «просвітяни», «націоналісти» чи «модер­ністи», які, виявляється, готували ґрунт, на якому зго­дом виросли отруйні бур’яни українського фашизму¹. Від таких учених годі було чекати справді наукової картини в українському літературознавстві, зазначав О. Білець­кий, і тому завдання створити її мали вчені-марксисти, що формувалися почасти в дореволюційний час («рево­люціонери-демократи»), а переважно — в часи пореволю- ційні. Бо ж лише після жовтневого перевороту, в міру то­

Перші підсумки роботи дореволюційних і частково — пореволюційних літературознавців спробував окреслити в 1925 р. Леонід Білецький (1882—1955) у праці «Основи української літературно-наукової критики», яка видана у Празі Українським громадським видавничим фондом. Ця праця мислилась як теоретична, про що свідчив і під­заголовок її («Спроба літературно-наукової методології»), але сприймається вона і як історико-літературна, бо міс­тить проблемний аналіз-огляд майже всіх більш-менш вагомих літературознавчих студій, присвячених україн­ському літературному процесові від найдавніших часів до початку 20-х років XX ст. Л. Білецький розглянув ті студії відповідно до «номенклатури» вживаних у світово­му літературознавстві назв наукових шкіл і напрямів. Серед них він детально проаналізував формально-поети- кальну, або неокласичну, й історичну школи, а в межах останньої розглянув такі її відгалуження, як «теорія від­творення життя», «міфологічно-символічний напрям», «теорія ідеологічної інтерпретації твору», «теорія наслі­дування» та ін. «Психологічний напрям» і «філологічну школу» він залишив для планованого ним другого тому праці, який, на жаль, так і не був написаним: у кінці першого тому дано тільки орієнтовний проспект його.

Аналізуючи студії, які належать до певних наукових шкіл і напрямів, Л. Білецький схарактеризував і випад­ки, що породжують ненаукові, фальсифікаторські підхо­ди до явищ літературної творчості, наприклад, фальсифі­кації в дусі великодержавних амбіцій, пануючої моралі й псевдопоетики, «втертих традицій» тощо. Скажімо, ве­ликодержавні амбіції простежувалися в теорії, за якою українська література певний час розглядалася як відлам російської, а «втерті традиції» — це коли твір розгляда­

Характеризуючи наукові і ненаукові школи, Л. Біле­цький не зміг уникнути деяких неточностей чи навіть су­перечних моментів. Окремих дослідників він відносить то до однієї, то до іншої школи; дуже хисткими видаю­ться критерії, за якими він поділяє твори на власне ху­дожні і практичні (очевидно, маються на увазі тенденцій­ні, функціональні. — М.Н.). Але суттєво, що вчений спробував на матеріалі українського письменства відпові­сти на дуже важливе для науки і свого часу питання про те, що таке історія літератури і власне літературний твір, що таке, зрештою, українська література як самобутній естетичний феномен. Ці питання були предметом прин­ципових дискусій серед багатьох учених у XIX ст. (М. Костомаров, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгома­нов та ін.), перейшли вони і в XX ст., а розв’язати їх, як справедливо наголошував Л. Білецький, можна лише то­ді, коли підходити до них комплексно, тобто зважати на те, що українська література — явище водночас і са­мостійне, і міжнародне, тобто світове. Література кожної нації, підкреслював учений, це завжди зв’язок з іншими літературами, бо способи, методи, напрями, течії твор­чості мають здатність дуже швидко мандрувати від літе­ратури до літератури, залишаючи в кожній із них щось своє, оригінальне, самобутнє. Принциповість цього висновку особливо важлива тому, що в XIX і навіть на початку XX ст. було немало «мудрих» спроб трактувати українську літературу то як відгомін російської чи поль­ської, то як наслідування «мандрівних» світових моти­вів, то як стилізацію книжних зразків поезії та інших жанрів, творених іншими (латинською чи польською зо­крема) мовами тощо. Йдучи за М. Дашкевичем, Л. Бі­лецький доводив, що українська література народилася з чутливості, з душі українського народу, з природної по­треби його виявити себе рідною мовою, а зовнішні впли­ви на неї якщо й були (особливо російські чи польські), то вони частіше притлумлювали її самобутність, ніж сприяли її розвою. А нерідко було й так, що письменник

Доречно сказати, що питання національної самобут­ності (чи специфіки) українського літературознавства і різних його напрямів залишається й донині недостатньо з’ясованим. Заслуга Л. Білецького в тому, що він цю проблему порушив і в міру можливостей намагався роз­в’язати. На деякі вразливі місця книги Л. Білецького вказував рецензент, його побратим по філологічному семі­нару В. Перетца Кость Копержинський (1894—?). 1927 р. в альманасі «Україна» К. Копержинський намагався по­в’язати питання національної самобутності наукового ми­слення з питаннями етнології і зробити у зв’язку з цим деякі зауваження Л. Білецькому, але це йому не вдалося, оскільки бракувало, напевно, знань у цій галузі. Слуш­ним було зауваження К. Копержинського щодо теоретич­ного аспекту праці Л. Білецького. Він писав, що розгляд різних методологій у літературознавстві вимагав ще окремого розділу про теорію методології загалом, яка б надала праці Л. Білецького своєрідного наукового шар­му, внутрішнього взаємозв’язку тощо. Ці питання могли б стати предметом дослідження наступників Л. Білецько­го, але розгром українського літературознавства в 30-х роках значно зменшив шанс появи саме таких наступни­ків. Започатковане в 20-х роках нерідко так і залишалось тільки започаткованим.

Подібна доля спіткала, зокрема, багатотомну «Історію української літератури» Михайла Грушевського (1866— 1934). Опубліковані в 20-х роках п’ять томів (шостий ви­йшов аж у 1995 р.) цієї праці охопили літературний ма­теріал лише до XVIII ст., а новий і новітній періоди її так і залишились неосмисленими.

В опублікованих томах М. Грушевський запропону­вав своєрідну методологію і власний погляд на заро­дження української літератури. Для нього не існувало проблеми виникнення української мови й літератури в б¹-“⁶

Принциповим для М. Грушевського було означення того, що входить у сферу дослідження історії літератури. За його методологією, це — «поезія в широкому значен­ні слова», тобто «словесні твори, які звертаються не стільки до розуму (інтелекту), скільки до почуття і фан­тазії слухача (або читача), за посередництвом його есте­тичного почуття (почуття краси)». Трактування цих тво­рів істориком літератури має бути всеоб’ємним, тобто щоб у його полі зору був і історичний (соціологічний), і філологічний (естетичний) аспекти дослідження. Кожен із цих аспектів повинен однаково цікавити вченого, наго­лошував М. Грушевський, але тут же зауважував, що схоластичне трактування історії літератури як дисциплі­ни філологічної «не повинно ні на хвилю ослаблювати го­ловного, спеціального інтересу її як дисципліни соціоло­гічної» (1, 15—21).

Особливість історико-літературної методології М. Гру­шевського в радянському літературознавстві трактувала­ся, звичайно, з вульгарно-соціологічних позицій. Так, навіть у першому томі «УЛЕ» («Української літературної енциклопедії»), що вийшла вже в часи «перебудови», в 1988 р., зазначалося: «Свій науково-методологічний під­хід до побудови концепції історії української літератури Грушевський називає соціологічним, розглядаючи літе­ратуру як ключ до пізнання художньої форми як важли­вого культурно-історичного явища». А далі йшов тради­ційний для радянського літературознавства пасаж: «Проте історію української літератури Грушевський трактував у цілому з буржуазно-націоналістичних пози­цій, у дусі концепції «єдиного потоку»⁵. Нічого цього в М. Грушевського, звичайно, не було. Був звичайний на­уковий підхід до літературного процесу, що називався культурно-історичним напрямом в історичній школі. Цей Лазар, як сказав би євангеліст, був не тільки жи­вим, а й багатообіцяючим; незважаючи на існування вже модерних, суто філологічних підходів до тлумачення лі­тератури, він показав невичерпність історичної школи і можливість існування в українській науці не менш як де­сяти чи п’ятнадцятитомної праці з історії української лі­тератури. Судячи з усього, філологічний аспект відзнача­вся б у ній якоюсь особливою оригінальністю. Але — не

В оглядовій статті «Українське літературознавство за 10 років революції» П. филипович⁶ пробував дати об’єк­тивну оцінку не лише літературознавчим працям, що ви­ходили на Східній Україні (зокрема й згаданій праці М. Грушевського), а й тим, що друкувалися за кордоном. «За кордоном — у Галичині (Львів) та у Празі, — писав дослідник, історико-літературних праць з’явилося дуже мало, і за небагатьма винятками (роботи М. Возняка, Л. Білецького, В. Щурата) вони мають незначну цін­ність» (8). Серед винятків, отже, П. Филипович на пер­шому місці поставив роботи М. Возняка, маючи на увазі його найґрунтовнішу працю в трьох томах «Історію укра­їнської літератури», що друкувалася у Львові протягом 1920—1924 рр. Цю працю М. Возняк замислив не лише як суто наукову, а й навчально-освітню. Тому перед ви­кладом літературної історії України він чимало місця відводить для з’ясування того, що являє собою сама Україна і її народ, як формувалася її мова і державність, що треба розуміти під літературою та її історією і т. ін. М. Возняк схильний вважати, що українська мова як ос­нова літератури в її усному варіанті почала відокремлю­ватися від «спільної руської» на рубежі VIII—IX ст., але писемно-літературною вона стала лише через десять сто­літь, на рубежі XVIII—XIX ст., коли остаточно витісни­ла з вітчизняної писемної культури староболгарську книжну, прищеплену на київсько-руському ґрунті в X ст. Літературу М. Возняк пропонував розуміти в широ­кому плані (як «цілість творів людського слова») і у ву­зькому (художні твори-узагальнення з вираженням ідеа­лу духовності: правди, добра, краси), а історію літерату­ри — як науку про ці твори, розглянуті в їх генетичній послідовності, що є частиною «великої історії духа, кот­ру можна назвати філософією»⁷. В означенні літератур­них періодів української історії М. Возняк був, по суті, солідарний з С. Сфремовим, але для назв тих періодів скористався нейтральною, просторово-часовою терміно­логією: давня (з візантійськими впливами і з мовою пе­реважно староболгарською — X—XV ст.), середня (з західноєвропейськими впливами і більш активним про­никненням у староболгарську мову власне української мовної стихії — XVI—XVIII ст.) і нова (з утвердженням суто національних рис як у змісті, так і у формі, що ста­

С.   Єфремову впали в око певна диспропорція частин, «довільний» розклад письменників — і не хронологіч­ний, і не систематичний, схильність ученого до «риско- витих тез» (наприклад, про «технологію» ворогувань українців і великоросів уже в XI ст.), оперування думка­ми, які немає чим довести (погляд на билини як на «творчість кляси дружинників», трактування мистецької постаті Бояна з позицій… гіпертрофованої гіпотетичнос­ті) і т. ін. «Ці і такі ж хиби в «Історії…» М. Возняка де­що обнижують вартість цієї солідної й корисної взагалі праці, якої закінчення дожидатимемо нетерпляче», — зазначав Є. Єфремов (56). Але М. Возняк свою «Істо­рію…» так і не дописав, довівши її хронологічно лише до кінця XVIII ст. Є в ній, крім згаданих Є. Єфремовим, і низка інших, суто фахових вад, які значною мірою поро­джені рівнем і станом сучасного авторові літературознав­ства. Але безсумнівно, що ця праця М. Возняка ще дов­го сприйматиметься як одна з найпомітніших авторських робіт зоряної пори українського наукового літературо­знавства 20-х років, хоча з 30-х років їй і було вже при­готовлене місце в кадебістських спецсховищах, як праці буржуазно-націоналістичній.

Відома річ, авторські «Історії…» не можуть не нести в собі суб’єктивного елемента в трактуванні процесу в ці­лому чи окремих його складових. Є такий суб’єктивний елемент і в «Історіях літератури» Є. Єфремова, М. Гру­шевського та М. Возняка, але його можна називати й ін­шим словом: індивідуальний. Кожен із цих учених був

Плюралістичний спосіб формування індивідуальних, але підкріплених достатньо вагомими аргументами під­ходів до явищ історії літератури протягом певного часу був панівним у середовищі історико-філологічного відді­лу Всеукраїнської Академії наук, заснованої 1919 р. Цей відділ видавав свої «Записки» (вийшло 20 випусків про­тягом 1919—1930 рр.), а також «Збірники» та кварталь- ники «Україна» (1924—1932), які були в своїх кращих публікаціях справжнім розвитком «старої» школи укра­їнського літературознавства, української історичної і фі­лологічної науки. В умовах зміцнення радянського режи­му про ці видання утверджувалася думка, яку в статті

О.   Білецзишсо-«Літературознавство і критика за 40 років Радянської України» сформульовано так: «У цих видан­нях, що виходили за редакцією М. Грушевського, а по­части С. Єфремова, відверті виступи проти радянського ладу траплялися рідко, але їх провідну буржуазно-націо- налістичну лінію не можна одразу ж не помітити. У зміс­ті переважали публікації нових (тобто не виданих) мате­ріалів, іноді незалежно від їх наукової цінності. Серед досліджень головне місце займають праці з давньої літе­ратури. Було поставлене завдання видати науково-кри- тичні тексти класиків, але більшість видань лишилася у стадії проектів. У тих же виданнях, які були здійснені, письменник тонув у примітках і додатках… Зберігаючи традиції буржуазного літературознавства, працівники ВУАН лише добували і нагромаджували факти» (3,51). Істинність цього судження може бути сприйнята лише тоді, коли дивитися на нього з точки зору «навпаки». Од­ним зауваженням, щоправда, О. Біледькіщ_пробував тро­хи пом’якшити свій присуд'(«..:Треба відзначити, що у «Збірниках» іноді друкувалися матеріали, які й досі збе­рігають цінність для дослідників»), але від цього неспра­ведливість ставала ще більш очевидною. Насамперед слід

І.  Капустянським («Записки», 1925, кн. V)? Що ж до того ніби перевага у виданнях надавалася дослідженням із дав­ньої літератури, то це був звичайний домисел. У 20-х ро­ках, за свідченням П. Филиповича у статті «Українське лі­тературознавство за 10 років революції», наукові інтереси більшості літературознавців скеровувалися переважно в бік нового українського письменства, тобто в XIX—XX ст., а над старою українською літературою працювало дуже мало вчених. Лише в другій половині 20-х років при ВУАН організовано (з ініціативи В. Перетца) «Комісію давнього українського письменства», зусиллями якої були підготовлені розвідки про «Слово про Ігорів похід» (В. Пе­ретц), про давню українську драму (В. Рєзанов), про твор­чість Г. Сковороди (Д. Багалій, В. Петров та ін.), про істо­рію стародруків (С. Маслов), про зв’язки творчості С. По­лоцького з українським письменством (О. Білецький), «Вірші про Мазепу» (С. Щеглова) та ін.

Публікації в академічних виданнях про творчість пи­сьменників нової літератури в багатьох випадках були якісно глибші, ніж публікації такого типу в дореволю­ційному літературознавстві. Відчувалося, що дослідники справді стояли на плечах своїх попередників-гігантів (І. Франко, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.) і тому часом бачили значно далі за них і відчува­ли літературний матеріал тонше. Достатньо, скажімо, вчитатися у статтю М. Марковського «Енеїда» І. Котля­ревського», де досліджено генезу цього твору і проведено порівняльний аналіз його з «Енеїдами» Вергілія, Блума- уера, Скарона й Осипова («Записки», 1926, кн. IX). Не

Несподіваним бачиться зауваження О. Білецького у статті «Літературознавство і критика за 40 років Радян­ської України» про видання класиків, у яких нібито «письменник тонув у примітках і додатках». Це заува­ження вчений адресував в основному першим двом томам творів Т. Шевченка, що вийшли наприкінці 20-х років. Чи справді вони були переобтяжені примітками та додат­ками? Швидше — навпаки: цьому виданню все ще бра­кувало достатньо фахового коментаря, який формувався (і формується досі) дуже повільно, відповідно до того, як шевченкознавство збагачувалося новим текстологічним матеріалом та звільнялося від усяких нашарувань і до­мислів у трактуванні творчості поета. Що ж до академі­чних видань інших авторів, то їх у 20-х роках ще не бу­ло. З’явилося натомість чимало популярних, неакадеміч­них видань (наприклад, твори Лесі Українки в 1923— 1925 рр. видано семитомником), що мали на меті позна­йомити читача з головнішими художніми текстами бодай найпомітніших постатей українського письменства XIX—XX ст. Найвідчутніше при цьому спрацьовував ка­нон, запропонований С. Єфремовим: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Ше­вченко, П. Куліш, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Не- чуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Видан­ня їхніх творів оснащувалися передмовами чи післямова­ми, що писалися здебільшого авторами з академічним типом мислення: І. Айзеншток, С. Єфремов, А. Кримсь­кий, А. Ніковський, А. Шамрай, М. Зеров, О. Дорошке- вич та ін. їхні статті, крім усього, виконували певну осві­тню функцію, доповнюючи собою літературу підручнико- вого типу, що призначалася для середніх та вищих шкіл. Серед такої літератури помітними тоді були «Підручник історії української літератури» О. Дорошкевича (1924), «Короткий курс українського письменства» В. Радзике- вича (1922), «Історія українського письменства» М. Су- лими (1923), «Хрестоматія української літератури»

Передмови й післямови вчених з академічним типом мислення до популярних видань творів класики були певним гарантом наукового трактування художніх текс­тів і літературного процесу зокрема, що мало неабияке значення в освітній справі першого пореволюційного де­сятиліття. Цій же справі підпорядковувалися й деякі академічні заходи, що скеровувались на розширення змі­сту і форм історико-літературної освіти. Так, починаючи з 1922 р., члени Історико-літературного товариства при ВУАН практикували регулярні публічні доповіді про лі- тературно-художню творчість, кількість яких лише в Ки­єві до 1928 р. (за свідченням П. Филиповича) сягнула ста шістдесяти семи. В 1921 р. з ініціативи В. Перетца засно­вано «Товариство прихильників української історії, пись­менства й мови» в Ленінграді; історико-філологічні сек­ції ВУАН почали згодом працювати при Одеському та Катеринославському (Дніпропетровському) університе­тах; 1926 р. в Харкові розпочав роботу (як установа Ко­місаріату освіти) Інститут Тараса Шевченка, на базі яко­го через десять років було створено академічний Інститут української літератури імені Тараса Шевченка. Тут не лише підтримувався престиж академічного літературо­знавства, а й велася значна робота по вихованню моло­дих дослідників історії й теорії літератури.

Наймолодший «доріст» серед учених академічного ти­пу в перші пореволюційні роки найбільш талановито й обнадійливо представляли колишні вихованці філологіч­ного семінару В. Перетца: М. Зеров, П. Филипович,

Микола Зеров (1890—1937) чи не першим серед моло­дої генерації пореволюційного літературознавства вияв­ляв непоступливу послідовність у трактуванні літератури як феномена філологічного, художнього. Уже в передмо­ві до «Нового українського письменства» він означився в переконанні, що літературу треба читати не за накину­тим іззовні, а за внутрішньо властивим їй законом. Що­до періодизації літературного процесу України XIX ст., вважав М. Зеров, треба виходити не з ідеологічних чи ін­ших функціональних принципів, а з філологічно естетич­них, в основу яких покладено естетичні закономірності художньої творчості. Беручи їх до уваги, дослідник літе­ратури має змогу значно глибше проникнути в суть явищ і процесів літературної історії, ніж удається це представ­никам функціональних методологій. У XIX ст., на думку М. Зерова, українська література пережила «послідовне панування» п’яти літературних течій — класичної, сен­тиментальної, романтичної, реалістичної та новороман- тичної⁸. Осмислення руху її в річищі цих течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, бачен­ня його як художнього вираження зв’язків людської духовності з історико-культурним, соціальним, психоло­гічним і моральним плином життя. Маємо, отже, ніби цілковиту протилежність історичній (народницькій) ме­тодології, якою користувалися і С. Єфремов, і почасти М. Грушевський, і М. Возняк. Внутрішню естетичну суть літератури вони, звичайно, ніколи поза увагою не зали­шали, бо вважали її обов’язковою ознакою кожного

І.   Франка, Я. Щоголіва, Лесі Українки, М. Черемшини, В. Винниченка. Рухому природу і суть свого наукового методу вчений ще раз підтвердив у передмові до книги. Вміщені в ній нариси, писав він, «становлять спробу на­ново розглянутися в матеріалі попередніх оглядів та оці­нок. Свіжі дані, що опубліковуються нині щораз частіше й щедріше, нові погляди та завдання літературознавчі, нарешті, час, що вносить свої, інколи дуже істотні по­правки до усталених, здавалося б, репутацій, помалу пе­реробляють канонічні списки українського письменства. На наших очах опало розуміння української літератури як виразника народності та її речника, адвоката; розвія­вся войовничий естетизм Євшанових трактувань, з’яви­лися тверезе вивчення соціального коріння української творчості XIX—XX століть та пильне приглядання до її художніх форм, жанрів, стилю» (2, 246). Як бачимо, на­уковий метод М. Зерова не був замкнуто естетичним у ву­зькому значенні цього поняття; він охоплював широкий спектр підходів до художніх явищ, у тому числі й соціо­логічних, за які (точніше, за відсутність яких) учений найчастіше піддавався критичним звинуваченням. Зви­нувачення ці часом набували таких наступальних форм, що М. Зеров змушений був писати покаянного листа («Пролетарська правда», 1930, ЗО листопада), а після процесу над СВУ навіть погодився, що його місце теж на лаві підсудних.

Філологічний метод в оцінці художньої творчості М. Зеров застосовував і для оцінки сучасного літератур­ного процесу. У його критичних виступах про літератур­ні явища 20-х років можна простежити зацікавленість у кожному випадку і біографією автора того чи того твору, зв’язками його з ідейними, соціальними рухами в су­спільстві, і художнім обличчям письменника в контексті творів інших літератур, і жанровими вподобаннями його, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями. Од­не слово, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентроване ви­раження дум і почувань письменника про «цілу» людину і «цілий» світ. Предметом уваги його тут були твори

В.    Самійленка, П. Тичини, М. Рильського, О. Олеся,

В.   Еллана-Блакитного та ін. Взявши участь у літератур­

Павло Филипович (1891—1937) у певному розумінні був вужчий за М. Зерова своїми обсерваціями українсь­кої нової і новітньої літератури, але він, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з функціональних, а з іма­нентних, філологічних позицій. Продуктивним у нього при цьому був цорівняльний метод аналізу літературних явищ. У передмові до книжки «З новітнього українсько­го письменства» дослідник наголосив, що «цей метод, у нас уже позначений певною традицією (праці Драгомано­ва, Франка, Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало корисного для сучасного українського літературознавст­ва, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагаль­нень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводячи українське письменство з вузьких національ­них меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів»¹¹. З точки зору літературної теорії П. Филиповича особли­во цікавили проблеми сюжету і стилю. Він розглядав їх крізь призму європейських літератур, шукав у новій і но­вітній літературі сюжетно-стильові зв’язки з літературою давньою, був емоційно прихильним до реалістичних і ро­мантичних стилів, вважав непродуктивними «чистий» символізм, футуризм, імажинізм, але в критиці їх вияв­ляв академічну стриманість і коректність. Це помітно,

24  травня 1925 р. Вчений торкнувся тоді такої проблеми, як освіта для читача й літератора, і наголосив, що ключ до розвитку нового письменства треба шукати в досвіді класичної літератури та в тому мистецтві, що «іноді чу­же для нас, але дає багато досвіду і будить емоції»¹².

Названими рецензіями і виступами фактично обме­жувався критичний діапазон П. Филиповича як інтер­претатора сучасного літературного процесу. Протягом усіх 20-х і на початку 30-х років він займався переваж­но дослідженням класичної літератури. Найбільш сталий інтерес він виявляв до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Тут його спостереження давали змогу уявити цих письменників не лише повноправними учас­никами світового літературного процесу, а й творцями свого особливого національного художнього світу. В оці­нці різних граней їх творчості учений, наприклад, пого­джувався з тим, що М. Зеров точно означив триступене­вий характер еволюції І. Франка, яка особливо була по­мітна в його поемі «Мойсей»: «…Від героїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зів’яле листя», «Із днів журби») до мудрої і резолютивної зрів­новаженості («Семпер тіро»)¹³. Що ж до художньої ево­люції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і нау­ковій інтерпретації йшов далі від М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й ду­же тонке естетичне чуття. Про творчість Кобзаря він опу­блікував більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються «Поет огненного слова» (1921), «До студіювання Шевченка» (1924), «Європейські пись­менники в Шевченковій лектурі» (1926), «Забуті рецен­зії 40-х років на Шевченкові твори» (1930) та ін. У стат­ті «Шевченко і романтизм» (1924)¹⁴ П. Филипович, зо­крема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але писали ніби між іншим. Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї, як на одну з найприкметніших рис творчості Кобзаря і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українсь­ку варіацію характерного романтичного жанру), його іс­торичні поеми з суто романтичним культом героїчної ін­

Фахово глибокі й добре аргументовані відкриття П. Филиповичу вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — О. Кобилянської. Найцікавіші спостереження стосуються переважно гене­зису того нового напряму, який утверджували ці пись­менниці, генезису модернізму з його специфічними, но- воромантичними формами суто українського вираження. Цих питань П. Филипович торкається в статтях про О. Кобилянську («Спустошена ідилія», «Історія одного сюжету», «О. Кобилянська в літературному оточенні»), про Лесю Українку («Одно слово» Лесі Українки», «Образ Прометея…» та ін.), а також у статті про новелу М. Коцюбинського «Цвіт яблуні». П. Филипович дале­кий від того, щоб модерну творчість цих авторів вважа­ти «чужою» в українській літературі чи якимось відхи­ленням від «генеральної лінії». Для нього вона є органіч­ною частиною національного літературного процесу, який розвивався відповідно до закономірностей літпроце­су світового.

Літературна критика 20-х років найчастіше звертала­ся до творчості Лесі Українки. Крім М. Зерова та П. Фи­липовича, про неї писали й багато інших дослідників, створивши низку ґрунтовних монографій (М. Драй-Хма- ра), статей (А. Музичка), опублікувавши деякі біографіч­ні матеріали тощо.