За змістом ця праця була справжнім «шедевром» вульгарної науки про літературу. У статті Ю. Шереха «Шоста симфонія Миколи Куліша», написаній 1956 р., є таке міркування з приводу літературної критики рубежу 20—30-х років: «Так звана «критика» Щупаків, Кова­ленків тощо, не кажучи вже про меншу свиноту типу Га­йових, Юрченків або Чернеців, запліднила нашу літера­туру новим критичним жанром — жанром публічного до­носу».³³ Так ось: «Історія української літератури», вида­на в 1954, 1957 роках, остаточно утвердила цей жанр в усьому літературознавстві материкової України; вона сприймається як політичний публічний донос на всю іс­торію української літератури. Мова не тільки про те, що тут цілковито ігнорувалася естетична специфіка худож­ньої творчості і практикувалося вульгарно-соціологічне, заквашене на доведеній до абсурду марксистсько-ленінсь­кій методології, уявлення про літературу. Українська лі­тература поставала потрощеною градобоєм псевдовчень про «дві культури» в кожній культурі, про найжорсткі- ші прив’язки літературних періодів до суспільної історії, про абсолютну залежність художньої свідомості кожного письменника від його класового походження, про «соціа­лістичне змістом і національне формою» мистецтво тощо. Як наслідок, від живого тіла літератури відсікалися всі художні явища, що не вкладалися в прокрустове ложе цих псевдовчень, а ті, що не давалися на відруб через свою виняткову значущість, трактувалися хибно, з на­становою на дискредитацію, неповноцінність, випадко­вість. І складалося враження, що перед тобою не історія єдиного літературного організму, а до краю збіднений, спримітивізований коментар його фрагментів, нерозвину­тих потенцій, які, крім усього, ще й несли на своїх пле­

Періодизацію літературного процесу в «Історії…» здійснено відповідно до «великого вчення Маркса—Ен­гельса—Леніна—Сталіна» про соціально-економічні фор­мації («Література доби феодалізму», «Література доби імперіалізму» тощо)³⁴ всі спроби вчених створити історію української літератури в дорадянський час та в 20-х ро­ках оголошено неспроможними (через їхню «буржуаз- ність», «ідеалістичність», «націоналістичність» та ін.), про існування кількатомних історико-літературних праць Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка навіть не згадувано, зате свою «Історію…» автори кваліфікували як «почесне і відповідальне за­вдання — створити марксистську історію української лі­тератури… пройняту комуністичною ідейністю, войовни­чу, наступальну, спрямовану проти будь-яких проявів во­рожої ідеології в літературі» (13). Пропонувалася, отже, типово ідеологічна версія літературної історії, в якій на­віть найбільш специфічні питання художньої творчості трактувалися з позицій ідеології, політики («Проблема ти­повості — проблема політична» (10). З особливим пієтетом згадувалися в «Історії…» (як основоположні в розробці те- оретико-методологічних питань літературознавства) лист Й. Сталіна до Л. Кагановича від 26 квітня 1926 р. про «націонал-ухильника» М. Хвильового, його ж (Сталіна) праці «Національне питання і ленінізм», «Марксизм і пи­тання мовознавства» та ін. Характеристика останньої пра­ці («з висунутими у ній загальнофілософськими та за- гальнофілологічними проблемами» (20) являла собою в «Історії…» зреферований виклад дослідження О. Білець­кого «Значення праці Й. В. Сталіна «Марксизм і питан­ня мовознавства» для радянського літературознавства», яке було зачитане у вигляді доповіді на академічній сесії

ЗО листопада 1950 р., а потім протягом 1950—1952 рр. опубліковано п’ять разів у різних збірниках та окремими брошурами у Києві та Москві. Такі дослідження (та ще згадувані раніше його роботи «К. Маркс, Ф. Енгельс та іс­торія літератури», «Проблеми синтезу в літературознавст­ві» та ін.), як зазначали Є. Кирилюк і С. Крижанівський у спеціальному випуску «Радянського літературознавст­ва», що присвячувався 70-річчю О. Білецького (1955, № 18, С. 17—32), заслуговували на особливу увагу як фунда­ментальні праці з теорії української літератури. В «Історії…» вони визначали і дух, і букву літературознав­чого аналізу всієї спадщини українських письменників,

О.   Олесь — «закляті вороги революції» (595), М. Хвильо­вий — «автор контрреволюційного роману «Вальдшне­пи» (2,103), а таких літераторів, як М. Зеров чи Г. Ко­синка, ніби й зовсім не було в літературі. Щодо письмен­ників канонізованих, то для характеристики їхньої твор­чості використовувалися в «Історії…» переважно дві бар­ви: дореволюційні автори «розвінчували» суспільний лад, а радянські — «оспівували, утверджували» його. Не дуже виділялися ці барви хіба що в розділах про давню літературу (автори О. Білецький та С. Маслов) та в під­розділах, де аналізувалася пейзажна й інтимна лірика. Авторам такої лірики, щоправда, робився часом закид, що вони в своїй ліриці збивалися на позиції абстрактно­го гуманізму, релігійного ідеалізму та інших негацій (ек­лектизм, символістський «туман» та ін.). Особливо по­мітно це було в розділах про творчість М. Рильського (С. Крижанівський) і П. Тичини (Л. Новиченко), які в ранній творчості були, мовляв, і символістами, й абст­рактними гуманістами.

Створенню двотомної «Історії…» передував вихід кількох монографічних досліджень академічного типу, які присвячувались і загальним питанням літературо­знавства, і творчості окремих письменників. Більш-менш регулярно видавалися вони протягом усіх 50-х років, але якісний і методологічний рівень їх залишався той же, що і в «Історії…». Бібліограф Л. Гольденберг зазначав, що якісні характеристики повоєнної літературної книги «тісно пов’язані головним чином з поступом науки про

1957   р. («Образ робітника-революціонера в п’єсі М. Горь- кого «Міщани», «Оточення і громадсько-політична діяль­ність М. Коцюбинського в період створення повісті «Гаіа тог§апа» та ін.) і особливо цитоване вже дослідження

Суто теоретична розробка цієї проблеми в 40—50-х роках майже не практикувалася. З’являлися вряди-годи окремі публікації на зразок «В. Ленін про літературу і мистецтво» Д. Тамарченка («Література і мистецтво», 1945, 25 січня), «Образ В. І. Леніна в українській народ­но-пісенній творчості» П. Попова, «Образ В. І. Леніна в українській радянській літературі» С. Крижанівського («Радянське літературознавство», 1951, № 15), «Ленін­ська теорія відображення і пізнавальна роль художньої літератури» Д. Чалого («Радянське літературознавство», 1955, № 18) та ін., у яких більшою чи меншою мірою го­ворилося про розуміння В. Леніним і К. Марксом питань літератури, але далі того, що сказав у цій галузі в 30-х роках О. Білецький, думка не просувалася. Вважалося, що тут уже все з’ясовано, а про будь-які полеміки, дис­кусії в цій «делікатній» справі ні в кого й гадки не було: встановився ж бо канон раз і назавжди; треба тільки вмі­ло ним керуватися…

Загалом, дискусія чи полеміка як спосіб шукання іс­тини в той час була дуже рідкісним гостем у літературо­знавстві та критиці. «Дозволялось» полемізувати хіба що з усілякими «буржуазними» науковцями, які, мовляв, викривлено розуміють наші літературні справи і ситуа­ції. Такою «полемікою», зокрема, був пройнятий 16-й випуск «Радянського літературознавства» (1952), що ціл­ком присвячувався осмисленню спадщини Т. Шевченка. У статтях цього випуску містилась значна інформація про різні грані творчості Кобзаря («Шевченко і слов’ян­ство», «Тарас Шевченко і народна творчість», «Тарас Шевченко і Адам Міцкевич», «Т. Г. Шевченко в білорусь­кій літературі» тощо), але гранення цих граней відбувало­ся тільки «з позицій марксистсько-ленінської науки», яка безапеляційно відкидала судження про Т. Шевченка будь- яких там «романтиків-ідеалістів», «буржуазних позитиві­стів», «реакційних монархістів», «ліберальних журналіс­тів», «компаративістів» та інших «фальсифікаторів». Діс­тавалося тут і вульгарним соціологам, які нібито «змішу­

Основним засобом, яким оперувало академічне літе­ратурознавство в дискусії зі своїми «буржуазними» су­противниками, була… політична лайка. Трохи краще з цього погляду виглядала тогочасна поточна критика: дискутанти в ній усе-таки хоч зрідка зверталися до суто фахових питань літератури і висвітлювали їх у певному розумінні фаховитіше за декого з «чистих» літературо­знавців. Показовими тут були, зокрема, дискусії середи­ни 50-х років з питань художньої типізації. Критики ви­ступали проти «безконфліктного» зображення дійсності, проти голих декларацій і псевдохудожніх ілюстрацій офіційних тез, закликаючи письменників до всебічного проникнення в діалектику суперечностей суспільного розвитку, у складні перипетії «душевного» життя люди­ни. Такі заклики звучали й у виступах на III з’їзді пись­менників України (1954), але зміст їх і в цьому випадку набував схоластичного вигляду, оскільки базувався на тому ж ілюстративному уявленні про літературу, яка, мовляв, у соціалістичних умовах повинна творити «третю», піднесено-романтичну дійсність. Коло, відтак, замикалося: і поточна критика, і академічне літературо­знавство виявлялися цілком ідентичними, коли доходи­ло до їхнього головного недугу, до хибного трактування самої специфіки художньої творчості. Вражені цим неду- гом були і критичні книжки різнотемного плану («Літе- ратурно-критичні нариси» Л. Новиченка, 1951; «Ідей­ність і майстерність» М. Шамоти, 1953 та ін.), і літера­турні портрети окремих письменників («Юрій Яновсь- кий» О. Бабишкіна, 1957; «Павло Усенко» І. Дузя, 1958; «Василь Минко» А. Іщука, 1957; «Микола Бажан» С. Крижанівського, 1954; «Володимир Сосюра» І. Стебу-

Розгул кон’юнктурних фальсифікацій у галузі теорії, історії та критики української літератури, мабуть, зали­шився б єдиним і головним досягненням вітчизняного лі­тературознавства 40—50-х років, якби не розвивалося да­лі альтернативне йому літературознавство в українській діаспорі. Як уже зазначалося, зародилося воно тут, на українському материку і лише згодом стало діаспорним. На рубежі 40—50-х років згадуваний МУР та інші літера­турні групи в Німеччині майже перестали існувати, оскільки більшість їх членів переїхала на інше місце про­живання — в Канаду, США, Латинську Америку, в Австралію та ін. Після недовгого періоду адаптації до но­вих умов письменники й літературознавці почали новий для себе етап літературної й наукової творчості. В галузі критики особливо активно працювали в цей час Г. Кос- тюк, Ю. Лавріненко, О. Пріцак, Ю. Шерех та ін., а Д. Чи­жевський, Ю. Блохін, О. Горбач та інші займалися пере­важно освітньою й історико-літературною діяльністю.

Протягом першої половини 50-х років Ю. Шерех най­більш активно студіював творчість репресованих у 30-х роках письменників, які в Радянській Україні або замов­чувалися, або оголошувалися найбільшими ворогами сво­го народу. Ця проблема стала предметом його статей «Так було чи так мало бути. Про творчість А. Любченка» (1952), «Хвильовий без політики» (1953), «Місто» Вале­ріана Підмогильного» (1955), «Шоста симфонія Миколи Куліша» (1956) та ін. Ідеологічний аспект критичної роз­мови в цих статтях, звичайно, був присутній (автор не дуже заощаджував гнівні епітети на адресу московсько- більшовицьких властей, які чинили розправи над кращи­ми силами українського письменства в пореволюційну пору), але перевага все ж надавалася суто естетичному трактуванню явищ, яке було здебільшого науково вива­женим, хоча й не позбавленим дискусійних і навіть супе­

А.   Любченка ваплітянської пори і часів німецької окупа­ції, коли письменник «перейшов… на позиції далеко примітивнішого і ретрограднішого малахіянства-донцов- щини»³⁶. Щодо неокласиків, то Ю. Шерех схильний був вважати їхнє «гроно п’ятірне» неоднаково… класичним, наголошуючи, що не всі вони однаково причетні до кла­сичного типу мислення (наприклад, П. Филипович, М. Драй-Хмара); поєднання їх «під одним дахом» вигля­дає скоріше легендою, ніж реальністю («Легенда про нео­класиків», 1944). А в розумінні самого типу неокласич­ного мислення, то Ю. Шерех був близьким до того трак­тування, яке свого часу сформулював Є. Маланюк, коли говорив, про «вічність» класицизму і водночас про його… підступність, оскільки він, будучи надто залюбленим у форму, здатен «випалити» з твору ліричний зміст, який є основою поезії як такої. («Книга спостережень». — То­ронто, 1966. — Т. 2. — С. 426).

Тим часом зацікавлення художньою формою як ви­значальною суттю стає в діаспорному літературознавстві дедалі поширенішим явищем і принциповим методоло­гічним підходом, який застосовується не лише до окре­мих літературних фактів, а до всього художнього проце­су. Це сприймається неоднозначно і в тамтешньому літе­ратурознавстві, а в радянському заперечується цілком.

1956 р. у Нью-Йорку вийшла обіцяна автором ще в 1942 р. «Історія української літератури» Д. Чижевсько­го. Видано її Українською Вільною Академією наук у США і Науковим Товариством імені Т. Шевченка в Аме­

На думку О. Білецького, Д. Чижевський дав читачам «обезкровлену історію нашої літератури», бо, за прикла­дом «німецьких буржуазних літературознавців», аналі­зує літературну творчість лише з погляду художньої фор­ми і «смакує» всім тим, що «не має відношення до полі­тики і до класової боротьби» (10). Насправді ж у роботі Д. Чижевського ніщо не «смакується»; у ній весь корпус української літератури («від початків до доби реалізму») розглянуто з позицій її естетичної вартості і стильової динаміки. В науковому розумінні, як показали попе­редники Д. Чижевського М. Зеров і М. Гнатишак, це один із дуже продуктивних підходів до аналізу творчос­ті, якщо сприймати її не як інтерпретацію суспільних ідей, а як самодостатню, іманентну діяльність людського духу, як естетичне осмислення світу. Проблема «ідейного змісту художнього твору» при цьому теж не відкидаєть­ся. Кінцевою метою літературознавця, наголошує Д. Чи­жевський, є синтетичне осмислення літературного проце­су; воно включає формотворчий та змістовий аналіз, а розкриття ідейного змісту кожного твору є його «вищою інтерпретацією»³⁸. Щоб довести цю думку, Д. Чижевсь­кий скористався досвідом усіх літературознавчих шкіл в українській науці про слово і запропонував такий курс «Історії…», який би мав водночас і наукове, і навчально- популярне значення. На думку Д. Чижевського, літера­

Висхідний принцип періодизації Д. Чижевський брав, по суті, той же, що й М. Гнатишак і М. Зеров, ко­ли пропонував розглядати український літературний процес за визначальними художніми течіями. У М. Гна­тишака це були староукраїнський, візантійський і піз- ньовізантійський стилі, що стосувались найдавнішого періоду української літератури, а в М. Зерова — класи­цизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, неороман­тизм, які розвивалися в епоху нової і новітньої літерату­ри. Д. Чижевський осмислив також «серединний» період в українському письменстві, але назви стилів, що розви­валися протягом цього та інших періодів, запропонував свої, інакші. За його «схемою розвитку», українська лі­тература до початку XX ст. вкладається в дев’ять стильо­вих періодів:

1. Доба монументального стилю — XI ст.
2. Доба орнаментального стилю — XII—XIII ст.
3. Переходова доба — XIV—XV ст.
4. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.
5. Бароко — XVII—XVIII ст.
6. Класицизм — кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.
7. Романтика — кінець 20-х — початок 60-х років

XIX    ст.

1. Реалізм — від 60-х років XIX ст.
2. Символізм — початок XX ст.

З приводу стилів, які виникали в пізніші часи, Д. Чи­жевський зробив таке зауваження: «Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, наприклад, футуризм. За революції, поруч панівних течій револю­ційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі» (29).

Чим забезпечена науковість запропонованої Д. Чи- жевським періодизації? Насамперед тим, що її узго­джено (в основному) з «картою» загальноєвропейсько­го естетичного розвою в X—XIX ст. Орієнтуючись на нього, автор урахував також специфіку розвитку люд­

Говорячи про етапи дослідження певних національ­них рис («характеристика національного типу»), Д. Чи­жевський зазначив: «Перший із них (етапів: — М.Н.) — це дослідження народної творчості, другий — характерис­тика найбільш «блискучих», яскравих, виразних історич­них епох, які даний народ пережив, третій — характери­стика найбільш значних, «великих», видатних представ­ників даного народу»⁴⁰. Цей свій філософський підхід до характеристики національного типу Д. Чижевський з ус­піхом застосував і до вивчення літературного процесу. Не торував він хіба що «першого шляху», тобто — дослі­дження фольклору, а характеристика «блискучих» епох і великих творців літератури стала власне головною домі­нантою історико-літературного й теоретичного методу Д. Чижевського. Щодо фольклору (якому, зокрема, М. Грушевський у своїй «Історії…» надав особливого зна­чення в характеристиці «дописемного» періоду в україн­ському літпроцесі, М. Гнатишак розглядав його як старо­український літературний стиль, а С. Єфремов відвів йо­му місце в тому періоді, коли він уже був записаний,

Науковий аналіз літературних явищ кожного періоду постає в «Історії…» Д. Чижевського достатньо перекон­ливим і всебічним. Поєднує він у собі не тільки «ритміку» чи «стилістику» творів, на чому з єхидством акцентував у згадуваній публікації О. Білецький. Естети­ка художнього твору, в уявленні Д. Чижевського, це і життєві мотиви, і психологічна забезпеченість зображе­них ситуацій та характерів, і композиційні та стилістич­ні особливості різних жанрів, і, в багатьох випадках, функціонування твору в читацькому середовищі. Одне слово, вчений розглядає весь комплекс проблем, що ство­рюють узагальнююче «художнє обличчя» кожного ху­дожнього явища зокрема і літературних епох загалом, виявляючи в них (що дуже важливо) не лише «пози­тивні», а й, сказати б, ущербні моменти. Д. Чижевський уперше в українській історико-літературній науці ввів поняття «неповноти» вітчизняного літературного проце­су, яка на різних його етапах зумовлювалася і суто ху­дожніми, і психологічними, і соціальними (ідеологічни­ми) причинами. В епоху князівську (доба монументаль­ного й орнаментального стилів), наприклад, повноті (роз- винутості) літератури ніяк не сприяла писемна церковно­слов’янська («чужа») мова; крім того, в цей період укра­їнській літературі бракувало «сфери суб’єктивних, зокре­ма еротичних переживань» (204), а в часи Ренесансу та реформації вона не спромоглася на твори такого масшта­бу, як твори тогочасних західноєвропейських авторів. Певний виняток становлять лише поодинокі явища (тво­ри І. Вишенського, народні думи), тоді як, скажімо, в епоху бароко можна говорити не про винятки, а про за­кономірне піднесення літератури, яка в той час багатьма своїми рисами була близькою до європейського письмен-

I/ о 1-116

Про епоху реалізму Д. Чижевський створив дуже стислий розділ, але викінчити й опублікувати його не встиг⁴⁰. Це була, по суті, чернетка можливої ширшої пра­ці, з якої, проте, можна скласти більш-менш повне уяв­лення хоча б про ставлення вченого до самого феномена реалізму. В українській літературі, на думку Д. Чижев­ського, він розвивався без достатнього усвідомлення то­го, що ж являє собою цей тип художнього мислення. Зде­більшого він пов’язувався з уживанням чи не вживанням у літературі народної мови. Акцент на тому, що власне реалізм вимагає саме народної мови, спричинився скорі­ше до літературних втрат, ніж здобутків. «Основа цього збочення була в тім, що реалізм свідомо обмежив літера­турну тематику на ту сферу, в якій українська мова тоді вживалася: цебто, на зображення села і селянського на­селення, почасти також на малюнки дрібного міста та деяких кіл інтелігенції, які ще користувалися українсь­кою мовою в повсякденному житті. Це відповідало дійсно­сті, тому здавалось консеквентно реалістичним» (машино­пис розділу, с. 5). Кінець такому уявленню (а через нього «пройшли» Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін.) пов’язується з творчістю Лесі Українки, яка «закінчує історію українського реалізму в надзвичайно цінній формі, що фактично виводить літера­туру далеко за межі реалізму, а українську літературу ро­бить — вперше — літературою світовою» (Там само. — С. 34). Творчість Лесі Українки (особливо — останнього періоду) Д. Чижевський зараховує вже до символізму, еле­менти якого, на його думку, розвинулись і в молодших за неї авторів — О. Олесь, В. Винниченко, автори «Молодої музи» та ін. Але штучне утримання реалізму в українсь­кій літературі продовжувалось і в наступні десятиліття (особливо після революції 1917 р.), що зумовлювалось ско­ріше позалітературними, ніж власне літературними при­чинами.

Для радянського літературознавства твердження про романтичність Шевченкової творчості було несприйнят- ним. Панівною в ньому була думка, що данину романти­змові Т. Шевченко віддав лише в ранній період своєї творчості. Д. Чижевський, отже, значно розширював уявлення про романтизм, коли розглядав у його межах усього Т. Шевченка. Але в цьому його заслуга не була цілковитою. Він лише розвинув погляд, якого дотриму­вались ще в 20-х роках П. Филипович і всі неокласики, а пізніше — більшість так званих «буржуазних» шевчен­кознавців. Тим часом деякі інші «дискусійні» думки в «Історії…» Д. Чижевського належать саме йому. Одна з них — про слабкість української класицистичної літера­тури. Для повноти в осмисленні цього питання треба бу­ло б сказати обов’язково про умовність і навіть «неорганічність» самого поняття «класицизм в українсь­кій літературі». Хоч стильові ознаки його і спостерігаю­ться в окремих творах, але Україна не мала свого влас­ного державного абсолютизму, який для класицизму був необхідною умовою в більшості європейських літератур, і тому й на повноту класицистичної творчості не могла претендувати. З автором «Історії…» можна також диску­тувати про «межі» романтизму, точніше — про нефіксо- вані Д. Чижевським передромантичні віяння в українсь­кій літературі (у творчості Г. Сковороди чи «класициста»

І.   Котляревського, в «Історії Русів» чи в окремих істо­ричних думах). Але ще настійніше кличе до дискусії думка Д. Чижевського про «найбільшу (нібито — М.Н.) історичну обмеженість поезії Шевченка», про його, ніби­то, ухили в бік «романтики жаху». «Шлях його героїв — шлях до загибелі», — пише Д. Чижевський і вдається до переліку, починаючи зі сцени самогубства Катерини в од­нойменній поемі і закінчуючи епізодами катувань у «Гайдамаках» і «дітозгубства» в «Титарівні» (414). Враз­ливість цієї думки вченого полягає в тому, що в ній

Дуже суттєвою рисою «Історії…» Д. Чижевського є, зокрема, якнайширший у ній літературний контекст. Це, по суті, єдине до сьогодні дослідження, в якому український літературний процес простежений у взаємо­зв’язках не лише із слов’янськими, а й деякими інши­ми літературами світу. Певна конспективність цих зв’язків (зумовлена «підручниковою» стислістю праці) була, звичайно, неминучою, але вони тут виявлені і на рівні генетики та взаємовпливів, а найголовніше — на рівні контактів і типологічних сходжень. Деякі з них, щоправда, потребують творчого прочитання, оскільки і в цьому випадку автор залишився вірним своїй «диску- сійності». Можна говорити, зокрема, про надмірну хри­стиянізацію літпроцесу, якою, здається, аж надто захо­пився автор; як на мене, автор також «перебирає» у варязьких впливах (він бачить їх навіть у заклинаннях, що збереглися в договорах часів князя Олега); трохи до­вільно він відмовляє в самостійності таким, скажімо, об­разним висловам, як «язик до Києва доведе» чи «не плюй у криницю»; це, мовляв, переклади з грецької чи латинської традицій тощо.

Є в «Історії…» Д. Чижевського і ще низка полеміч­них моментів (наприклад, твердження про псевдонарод­ність «Наталки Полтавки»), але конструктивний зміст її визначають, звичайно, не вони; ця праця не піддається до дискусії в головному, в тому, що нею на новому етапі розвинуто важливу традицію справді наукового осмис­лення історії української літератури.

З появою праці Д. Чижевського розпочався цілком очевидний ренесанс українського літературознавства, го­ловна риса якого — в наближенні до світової мистецтво­знавчої системи. Розбудова того ренесансу в наступні три десятиліття буде пов’язана переважно з дослідницькою роботою вчених українського вигнання (діаспори), і тут на особливу згадку заслуговує видана в Мюнхені 1959 р. антологія «Розстріляне відродження», яку впорядкував Ю. Лавріненко (Дивнич), вмістивши в ній також ґрун­товні критичні розвідки про репресованих у 20—30-х ро­ках українських письменників. Прикметне, що потрапи­ли до цієї антології і постаті тих авторів, які не були ре­пресованими, але справжня художня творчість яких теж закінчилася в 20—30-х роках (П. Тичина, М. Рильський,

Вихід «Розстріляного відродження» збігся з часом, коли в підрадянській Україні почалися вибіркові реабілі­тації репресованих у 20—30-х роках письменників, але Ю. Лавріненко в своїй антології «реабілітовував» їх не вибірково і не як «помилкову» акцію радянського режи­му. Він трактував її як закономірність цього режиму, як найтрагічнішу сторінку в багатовіковому нищенні укра­їнської духовності, послідовно здійснюваному імперськи­ми завойовниками України. Ідеологічний аспект цієї проблеми Ю. Лавріненко ґрунтовно поглибив аналітич­ним розглядом самобутності кожного літературного яви­ща 20—30-х років і тогочасної української літератури за­галом. Він показав, що це було справді відродження українського духу, яке на хвилі революційних перетво­рень 1917 р. піднесло свої природні національні потенції на рівень світового культурного розвитку, додавши до нього значущу змістову барву. Її несли в своїй творчості і П. Тичина, і Г. Косинка, і М. Хвильовий, і М. Куліш, і Ю. Яновський, і М. Зеров, і В. Підмогильний, і О. Довженко, і багато інших визначних митців, які в умовах соціальної і національної залежності стали жерт­вою спланованого терору і не могли на повну силу реалі­зувати можливості своїх талантів. Аналіз поетики їхньої творчості здійснено в антології хоча й фрагментарне, але з тонким філологічним хистом, з відчуттям «духу» і «букви» кожного митця. Особливо примітне в цьому пла­ні трактування Ю. Лавріненком необарокового (за його визначенням) стилю української літератури 20-х років, у якому знайдено і національну художню традицію, і ви­значальну рису, що зробила його самобутнім феноменом. У певному розумінні це трактування сприймається, зви­чайно, як авторське; є в ньому надто вже суб’єктивні міркування і цілком очевидні «натяжки» (до необароко­вого стилю зараховуються часом відверто романтичні ре­чі; з ним пов’язується майже все, що хоч трохи нагадує художню манеру М. Хвильового, і навіть те (як, скажі­мо, новелістика Г. Косинки), що належало до зовсім ін­шого стильового напряму; так само дуже проблематич­ним видається шукання «барокової людини Хвильового» в «Патетичній сонаті» М. Куліша та ін.), але це, мабуть, скоріше перевитрати індивідуального, ніж методологіч­ного плану: автор намагався навіть у такий спосіб довес­ти, що М. Хвильовому належить справді виняткова роль у розвитку стильових шукань письменства 20-х років і не був він, як твердило підрадянське літературознавство,

і/ -І- 9 ^,–¹¹⁶

Інша й головна особливість авторського літературо­знавства, яке після 30-х років почало відроджуватися в українській діаспорі, полягає в його конструктивності. В усіх випадках воно націлене на розбудову національної духовності, тоді як дерев’яно-більшовицьке літературо­знавство, що запанувало в материковій Україні протягом 40—50-х років, в основі своїй було деструктивним. Воно не просто утверджувало руйнівний одномірно-ідеологіч­ний погляд на творчість, а з послідовною агресивністю відкидало будь-який інший погляд на цю сферу наукової діяльності. І найбільше в діяльності вчених цінувалося саме це, а не творчо-будівний, гуманістично-конструктив­ний потенціал. «Коли у виданому Інститутом літератури АН УРСР «Нарисі історії української літератури» (1945) виявились рецидиви «теорії» «єдиного потоку», — з за­хопленням писали автори ювілейної статті про

О.  Білецького, — О. І. Білецький одним із перших висту­пив з викриттям усієї шкідливості ідеалізації письменни­ків ліберально-реакційного напряму. Коли подібні ідеоло­гічні помилки й перекручення виявились і в підручниках для середньої школи, дослідник виступив з глибоко об­ґрунтованою, принциповою критикою їх»⁴¹. А те, що

О.   Білецький виконав гору по-справжньому наукової ро­боти в галузі літературознавства, автори спокійно собі від­несли на другий і третій план своєї публікації. Не кажу­чи вже про те, скільки б міг він іще додати до неї, якби не заангажованість хибною офіційною доктриною. Про це автори воліли за краще не говорити зовсім.

Деякий відхід науково-критичної думки від деструк­тивної діяльності намітився в материковому українсько­му літературознавстві наприкінці 50-х років. Але це вже буде новий етап його історії.

Рильський М. Українська радянська література в дні визволення України //Українська література. — 1944. — № 7—8.

²Новиченко Л. Проза чверті віку // Українська література. — 1943. — № 1—2. — С. 175.

³Перцов В. Нове почуття Вітчизни… // Українська література. —

1. — № 3—4.

“Кобилецький Ю. Українська література Вітчизняної війни // Українська література. — 1942. — № 3—4. — С. 255, 257, 263.

ЧКобилецький Ю. Українська література Вітчизняної війни // Українська література. — № 3—4.

⁶Українська література. — 1942. — № 9—10.

‘Українська культура. — 1943. — № 1—2. Доречно тут сказати, що у 12-томному зібранні творів П. Тичини упорядники й редактори не прокоментували в цитованому тексті ні імен І. Огієнка та Д. Донцова, ні згаданих їхніх праць, їхніх знань тоді (а це вже був «перебудовний» 1986-й рік!) вистачило тільки на коментування понять «Центральна Рада» і «Люцифер». (Див.: Тичина П. Зібрання творів: У 12-ти т. — Т. 8,— кн. 2. — С. 370.

⁸Новиченко Л. Проза чверті віку // Українська література. —

1. — № 1—2. — (В тексті будемо вказувати номер сторінки).

⁹Довженко О. Україна в огні. — К., 1990. — С. 266.

“Рильський М. Українська радянська література в дні визволен­ня України / / Українська література. — 1944. — № 7—8.

“Сталін Й. Про антиленінські помилки…// Літературна Україна. — 1990. — 5 липня.

“Довженко О. Україна в огні. — С. 287.

“Довженко О. Україна в огні. — С. 291.

‘”Тамарченко Д. Творчість Тараса Шевченка і російська револю­ційно-демократична література. — К. 1944. — С. 3. (Далі — в тексті).

“Кирилюк Є. Реалізм І. Франка //Українська література. — 1943. — № 12. — С. 97.

“Кирилюк Є. П. Куліш і його значення в історії української культу­ри// Українська література. — 1944. — № 9—10.

“Кирилюк Є. Поет великого народу // Українська література. — 1943. — № 7. — С. 92.

“Див.: Загоруйко В. Письменник Віктор Петров (В. Домонтович). — К., 1993. Всі відомості про В. Петрова взяті з цієї монографії.

“Номери сторінок цих видань будуть подаватися в тексті.

²⁰3і змістом німецькомовного тексту М. Гнатишака мені допомог­ла ознайомитися дочка Олеся (М.Н.).

²¹«Слово і словесність» — це програмова назва офіційного орга­ну відомої празької школи мовознавців і літературознавців-структу- ралістів, і ця назва добре символізує також наше потебнянське стано­вище (прим. М. Гнатишака).

²³Див.: Грабович Г. У пошуках великої літератури. — К., 1993.

²⁴Державін В. Три роки літературного життя на еміграції. — Мюн­хен, 1948. — С. 29.

²⁵Нарис історії української літератури. — К., 1946. — С. 3. (Далі — в тексті).

“Літературна газета. — 1946. — 5 вересня.

^г7Література і мистецтво. — 1945. — 15 березня.

“Література і мистецтво. — 1945. — 8 березня.

²⁹Корнійчук О. Стан і чергові завдання української радянської лі­тератури. — К., 1948. — С. 53 (Далі — в тексті).

“Літературна газета. — 1951. — 19 липня.

³¹Радянське літературознавство. — 1947. — № 7—8.

“Радянське літературознавство. — 1948. — № 9.

³³Шерех Ю. Не для дітей. — Нью-Йорк, 1964. — С. 81.

³⁴Історія української літератури: В 2-х т. — К., 1954. — Т. 1. — С. 9, 20, 21 та ін. (Далі — в тексті).

³⁵Гольденберг Л. Літературознавча книга в Українській РСР. — К., 1980. — С. 126.

³⁶Шерех Ю. Не для дітей. — С. 180.

³⁷Радянське літературознавство. — 1957. — № 1. — С. 9.

“Чижевський Д. Історія української літератури. — К., 1994. — С. 27. (Далі — в тексті).

“Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. — С. 18.

“Цей розділ в архіві Гейдельберзького університету (Німеччина) виявила докторантка Інституту літератури НАМ України Л. С. Кравченко. У його машинописному тексті є багато виправлень, зроблених рукою Д. Чижевського, які читаються інколи нелегко або тільки приблизно. Видано в 1999 р. українською та англійською мовами з передмовою М. Наєнка — ред.).

«Кирилюк С., Крижанівський С. О. І. Білецький як дослідник нової і радянської української літератури // Радянське літературознавство. — 1995. — № 18. — С. 17—18.

1. У чому полягає особливість дальшої кризи українського літера­турознавства в період війни 1941—1945 рр.?
2. Як у доповідях Й. Сталіна і М. Рильського відбувалася підміна критики політичними звинуваченнями в оцінках кіноповісті «Україна в огні» 0. Довженка та літератури як художнього феномена?