І.   Чендея та ін. Така ситуація в критичному осмисленні літературного процесу наводила на нього тінь непевності, нервозності й ще зримішої нестабільності. У свідомості старших літературних критиків замаячіли згадки про не­давні 30-ті роки, про можливі репресії не лише проти творів, а й авторів, і тому в їхніх публікаціях ще з біль­шим «ентузіазмом» утверджувалось вірнопідданство ре­жимові й обґрунтовувалась «прив’язаність» до нього будь-якої творчості. Молодші критики намагалися не від­ставати від старших, і в періодиці зарясніли виступи з холодним, малокваліфікованим змістом, у якому науко­вий метод послідовно підмінювався простолінійним ідео- логізуванням і суто сприймацькими довільностями в рег­ламентованих соцреалізмом судженнях. Ті, хто на такий шлях не ставав, здобувався на зловісний ярлик дисиден­та, перед яким щільно закривалися двері редакцій і ви­давництв, зате будь-якої миті могли відчинитися двері слідчих ізоляторів КДБ. З критиків першими зазнали та­кої долі І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба та ін.

Щодо якісного поповнення науково-критичних лав. Адже серед знищених чи передчасно зведених у могилу були такі імена як С. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара… Засяги й ана- літизм їхнього мислення були такими, що зрівнятися з ними в Україні до 90-х років XX ст. практично не було кому. Певні умови для формування такого рівня талан­тів підтримувалися в 60—80-х роках лише за кордоном, в українському вигнанні. На початку 60-х років дослі­дженням української літератури там займалося вже по­над 40 осіб, але дуже виразне наукове обличчя серед них виявляли тільки одиниці. Порівняно активно історико-лі- тературний процес в Україні XX ст. досліджував у 60-х ро­ках І. Кошелівець, опублікувавши в 1963 р. антологію (з передмовою та біографічними довідками про авторів) «Панорама найновішої літератури в УРСР», а в 1964 р. — критичний нарис «Сучасна література в УРСР» (Нью- Йорк, видавництво «Пролог»). Цей нарис не претендував, звичайно, на повноту історичного висвітлення шляхів розвитку української літератури в пореволюційний час, але в певному розумінні це була таки історія української

Визначальною рисою української літератури 20—60-х років, на думку І. Кошелівця, є те, що вся вона — «сучасна». І не тільки тому, що в ній одночасно працю­ють і фундатори її (П. Тичина, М. Рильський та ін.), і представники молодших поколінь; «секрет» полягає в то­му, що в її лави час від часу вливаються імена репресо­ваних чи «свідомо забутих» авторів, твори яких у кож­ному періоді можуть характеризуватися як справді су­часні — або з погляду історика літератури, або з погля­ду читача (від якого раніше ті твори приховувались), або, зрештою, з погляду історичного моменту. Одне слово, маємо справу з «конгломератом», у якому поєдналися рі­зні за часом написання твори, але які однаково сучасні, бо через репресивну літературну політику радянських властей ніяк не можуть набути ознак минулого (то ни­щать їх, то оживлюють, то возносять на п’єдестали, то скидають із них і кожного разу — не до кінця).

Феномен сучасності української літератури пореволю- ційної пори творився (за І. Кошелівцем) чотирма поко­ліннями письменників. Перше формувалося під впливом модерних літературних пошуків рубежу XIX—XX ст. (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, Г. Косинка, П. Панч, М. Хвильовий, Ю. Смолич та ін.); починали во­ни писати «своїм голосом». У другій половині 20-х років і далі частині з них було «уста прещільно заклепано» (С. Єфремов), і вони залишилися в літературі «недолуги­ми блазнями», а частину пересаджено до в’язниць або страчено протягом 30-х років. Друге покоління утверди­ло себе в літературній царині в середині 20-х років (М. Куліш, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, О. Довженко, М. Бажан, І. Микитенко, О. Корнійчук, Л. Первомайський та ін.); з-поміж них (за євангельським виразом) «багато було покликаних, але мало — вибра­них», оскільки природний потяг їх до продовження тра­дицій модерної творчості і європейського уявлення про специфіку мистецтва був ще в дуже молодому віці заглу­шений ударами «потворного псевдокласицизму» (тобто — соціалістичного реалізму), і їм довелося, з одного боку, ще з більшими втратами розділити долю першого покоління, а з іншого — народити таких гігантів, як О. Довженко чи

О.   Довженка чимало «понаписувано й такого, чим ніби прославлена совєтчина, але все воно притягнене штуч­но… як щось наносне й тимчасове супроти одвічно укра­їнського, яке в Довженковому сприйманні, не раціональ­но, а душею — перекриває всі тимчасовості і залишаєть­ся невмирущим»²⁸.

Третє («найменш обдароване») покоління прийшло в літературу тоді, коли утвердився в ній головний принцип творчості в тоталітарному суспільстві — принцип «рів­няння… на найнижчого, тобто — на графомана», і тому дало воно велику когорту не розкритих до кінця талантів (А. Малишко, М. Стельмах, О. Гончар, В. Земляк та ін.) і безліч цілковитих графоманів, які протягом 40—50-х років заповнювали собою фактично «мертву порожнечу» в літературі, названу нами вище «зупиненим літпроце- сом» (М. Шеремет, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, А. Кац- нельсон, В. Козаченко, Ю. Збанацький та багато інших, серед яких лише після 1956 р. «визначилися деякі світлі­ші винятки»).

Четверте покоління (шістдесятники) ввійшло в літе­ратуру на хвилі висловленої О. Довженком потреби «роз­ширення творчих меж соціалістичного реалізму». Це по­коління ввібрало в себе і деяких старших письменників (О. Гончар, В. Земляк, Г. Тютюнник та ін.), які почали «перебудовуватись», але в основному до нього ввійшли наймолодші, що склали фундамент шістдесятництва — Гр. Тютюнник, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Вал. Шевчук, В. Дрозд та ін. Окремі їхні твори, до речі, введені (як основні) в зга­дувану антологію І. Кошелівця «Панорама найновішої лі­тератури в УРСР».

Запропонована дослідником схема розвитку українсь­кої літератури радянського періоду, звичайно, дуже приблизна; письменницькі постаті «розташовано» в пе­ріодах надто довільно (особливо в першому і другому, де, наприклад, М. Хвильовий і М. Куліш потрапили в різні періоди, а зв’язки з модерними пошуками в них вияви­лися аж на другому етапі творчості), але характеристика їхніх творів подана часом аж надто однолінійно (ідеоло­гічно) й не в усьому безпомильно (про що говорить у «висновках» і сам автор).

Однак не зважати на неї ніяк не можна, оскільки в суті своїй вона все-таки не далека від істини. Пробиваю­чись до тієї істини, І. Кошелівець залишив чимало точ­

С.  Крижанівський, пише І. Кошелівець, «виявляють тон­ку спостережливість і смак, коли заходить мова про кон­кретні літературні явища, але щойно вони вибираються на площину соціалістичної естетики, як витвором їхньої праці з’являються догматичні твори, позбавлені жодного проблиску живої думки» (9).

Значним кроком від догматизму соціалістичної есте­тики стала літературно-критична діяльність шістдесят­ників, сере^ яких І. Кошелівець особливо виділяє І. Дзю- бу з його тодішніми публікаціями в періодиці «Від моли­тов до дум» («Літ. газ.», 1961, 23 травня), «Перший ро­зум наш…» («Літ. газ.» 1962, 4 грудня), стаття «Як у нас пишуть?», що публікувалася з продовженням у трьох но­мерах «Літературної газети» в 1961 р. та ін. Цими публі­каціями І. Дзюба відроджував аналітичне начало в літературознавстві, розвінчував усілякі вияви графоман- ства в радянській літературі й утверджував конструктив­ні принципи історико-філологічної методології, але все ще в межах згадуваного заклику О. Довженка «розши­рювати творчі межі соціалістичного реалізму». Але на­віть це не вберегло І. Дзюбу та кількох інших критиків від арешту наприкінці 60-х років.

Останні думки розглянутої вище праці І. Кошелівця пройняті мотивом вибачливості перед тими українськи­ми літераторами, яких довелося в процесі аналізу їхньої творчості надто критикувати. На думку І. Кошелівця, во­ни в кінцевому підсумку заслуговують на певну реабілі­тацію, оскільки випало їм творити в нестерпних соціаль­них умовах: глум і утиски української мови, натиск «не­світського зла московщини» тощо. «…Бути українським письменником у совєтчині це… подвижництво» (362).

Кон’юнктурні фальсифікації найчастіше з’являлися в працях О. Білецького, що датовані періодом від середини 30-х років (тобто, з часу написання монографії «К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури») до середини 50-х років. Проте в останні роки життя він ставав дедалі вільнішим від догм вульгарно-марксистського літерату­рознавства. Це видно, зокрема, в таких його статтях, як

1958    р., розглядалася концепція української літератур­ної історії, яку розвивав Д. Чижевський та ін. Принци­повою була, зокрема, думка 0. Білецького про обов’язко­ву потребу розглядати українську літературу в контексті світових літератур (розвивалася, отже, школа компара­тивістики), про необхідність якнайповнішого охоплення дослідниками літературного матеріалу, незалежно від йо­го «другорядності» чи «національної обмеженості», кот­ра в колоніально поневолених літературах (якою була українська) виникала мимовільно. «Посередньо чи безпо­середньо Білецький спричинився до того, що історики лі­тератури почали говорити про такі визначні постаті

XIX    ст., як П. Куліш і М. Драгоманов. Наприклад, не без його впливу з’явилися два дуже цінні дослідження (про них була мова раніше. — М.Н.) М. Бернштейна «Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50— 60-х років XIX ст.» (1959) і «Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст.» (1959), у яких, попри засадничу фальш методи, подано багато фактичного ма­теріалу, зокрема й про центральні постаті тодішнього процесу — П. Куліша й М. Драгоманова. Сам Білецький скоментував і видав твори М. Вороного, працював над до­слідженням і поверненням до історії української літера­тури Б. Грінченка тощо. У критиці Білецький, коли це стало можливим, дав в останні роки блискучі зразки за­стосування формально-естетичної методи (в поєднанні, звичайно, з компаративістикою. — М.Н.), бувши еруди­цією й талантом за приклад молодшим критикам» (Ко­шелівець І., цитована праця, с. 271—273). Певна части­на нових, «післякультівських» праць О. Білецького була опублікована в повному обсязі лише після смерті вчено­го, а ширший загал дослідників ознайомився з ними, по суті, лише з виходом п’ятитомника його вибраних дослі­джень (1965—1968). Вони дуже суттєво вплинули на роз­виток тогочасного академічного літературознавства, пре- зентатори якого саме тоді почали виконувати чи не найвідповідальніше за всі пореволюційні роки завдан­ня — створення восьмитомної «Історії української літе­ратури» (1967—1971).

Дещо нове з’явилося в тих розділах восьмитомника, де розглядалися канонізовані соцреалізмом явища укра­їнської класичної і радянської літератур — хрестоматій­ні твори давнього періоду, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, А. Головка та ін. Це ста-

1. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, перебіль­шення ролі в літературному процесі шістдесятників та ін.³⁵. Згодом М. Шамота вказав на «помилкове» тракту­вання в «Історії…» новел А. Заливчого, які названі «рево­люційними», і на хибне висвітлення протистоянь літера­турних організацій ВАПЛІТЕ і ВУСПП (першу, мовляв, вихваляють, а другу гостро критикують, тоді як треба навпаки)³⁶. П. Колесник свою критику восьмитомника поширив і на не завжди класове висвітлення в ньому творчості П. Грабовського, І. Франка та інших класи­ків³⁷. В очах тогочасної літературної громадськості ці критики (М. Шамота й ін.) мали вигляд відомої унтер- офіцерської вдови, яка саму себе відшмагала: всі ж бо во­ни як співробітники академічного Інституту літератури брали участь у створенні восьмитомника, а тепер шмага­ють його за допущені методологічні хиби. Стимули для цього, звичайно, були, але ніяк не наукового характеру.

Протягом 1972—1978 рр. відбулося кілька суто ідео­логічних акцій (прийняття постанови ЦК КПРС «Про лі- тературно-художню критику», ейфорійне відзначення 50-річчя утворення СРСР та ін.), на які треба було (в ду­сі вироблених уже радянських традицій) оперативно від- реагувати — показати всенародні «позитиви» і затавру­вати окремі «негативи». Першим це зробив тодішній сек­ретар ЦК КПУ В. Маланчук, загостривши увагу на рисах «політичної та ідеологічної аморфності, методологічної безпорадності» окремих літературознавців і на захоплен­ні їх «суто естетичним аналізом»³⁸. Після цього і

1. Крижанівський, і М. Шамота, і П. Колесник у згаду­ваних публікаціях лише деталізували означені партій­ним функціонером «хиби» в науці про літературу, квалі­

1. Кузякіна, Т. Салига, М. Малиновська та ін.), і най­більше — сучасні та в минулому репресовані письменни­ки (М. Хвильовий, М. Куліш, А. Заливчий, М. Семенко, М. Руденко. Гр. Тютюнник, С. Плачинда, Є. Гуцало, Ю. Мейгеш, Р. Федорів, І. Білик, С. Тельнюк, Л. Горлач, В. Базилевський та ін.). Окремим рядком було виділено Ю. Смолича як автора «Розповідей про неспокій», у яких, мовляв, проглядаються підступні спроби «перегляду історії» «реабілітації ВАПЛІТЕ» і недооцінки «найближчої до партії літературної організації ВУСПП». Цього було достатньо, щоб створилася в критиці та літе­ратурознавстві винятково напружена атмосфера.

Письменники та літературознавці повели себе тоді по- різному: одні вдалися до ще крутіших виразів у критиці не раз уже критикованих літературних явищ (Л. Нови­ченко, наприклад, виступаючи на четвертому письменни­цькому пленумі в 1973 р., обрав для нищівної критики такий найменш захищений об’єкт, як творчість неокла­сиків і «поширювача культу Зерова» Г. Кочура), інших було примушено взятись за невластиве їм заняття в галу­

зі   розвінчування буржуазних фальсифікаторів радянсь­кої літератури (В. Дончик. «Правду не здолати», 1977); ще дехто змушений був публічно визнавати свої «помилки» (І. Дзюба, В. Яременко та ін.). Розгорнулась у 70-х роках кампанія виключення з членства Спілки пи­сьменників (серед виключених були й критики та істори­ки літератури І. Дзюба, В. Іванисенко, Є. Сверстюк,

1. Світличний), звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою неможливістю працювати за фахом (Л. Мах­новця, наприклад, звільнено за вжиту на обкладинці мо­нографії фразу Г. Сковороди «Неравное всем равенство»;

В.  Іванисенка — за виявлений у робочому столі машино­пис монографії І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифіка­

1. Гордієнко і В. Мельник; свої передмови до різних ви­дань та монографії наснажували різкою критикою твор­чості Гр. Тютюнника, публічному розносу піддавалися іс­торичні романи І. Білика «Меч Арея», Р. Іванченко «Клятва» та ін.).

Тим часом значна частина велемовних публікацій присвячувалась саморобній літературі на «робітничу те­му» (романи В. Собка «Лихобор», Ю. Бедзика «Поверх — 42», П. Загребельного «З погляду вічності» чи поеми М. Бажана «Нічні роздуми старого майстра»), мемуар­ним «шедеврам» Л. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина» (монографія О. Мазуркевича «Трилогія високих пристрастей», 1982), боротьбі з зару­біжними дослідниками української літератури та бур­жуазними націоналістами (упорядковані О. Мазуркеви- чем збірники публіцистичних і художніх творів «Зброєю слова», 1973, 1974; монографії В. Шпака «Сучасні фаль­сифікатори ідейної спадщини Т. Шевченка», 1974;

1. Микитася «Проти фальсифікації спадщини Лесі Укра­їнки», 1974; «Правда про Василя Стефаника», 1975; М. Дубини «Слово ненависті і гніву», 1979; «Правда зви­нувачує», 1982; статті Л. Новиченка «Тіні недоброго ми­нулого», 1974; Є. Волошка «Хто вони — «друзі» та «доброзичливці?», 1974); а академічне псевдолітературо- знавство вщерть було виповнене студіями, в яких під єдиним партійно-ідеологічним кутом зору переглядався весь літературний процес України і в такий спосіб ще раз науково «узаконювались» ті псевдоположення, в основі яких не було жодного наукового змісту: класовий харак­тер художньої творчості, історичний оптимізм радянсь­кої літератури, партійне керівництво літературним про­цесом тощо.

Широкого розголосу в цей час набуває псевдотеза про соціалістичний реалізм як світову естетичну систему та

10 ми.

Найпосутніша ознака таких міркувань — цілковита несвобода наукового мислення. Вона сковувала творчі по­тенції дослідників, перетворювала їхні думки на набір штампів, підпорядкованих ідеологічній доктрині і тому позбавлених будь-якого наукового змісту. Найнесподіва­нішим при цьому було те, що паралельно зі збільшенням у літературознавстві праць, позначених несвободою мис­лення, інтенсивно стали продукуватись роботи саме про свободу творчості. М. Шамота в 1978 р. перевидав «перероблену й доповнену» монографію «Про свободу творчості» (російською мовою виходила в 1967 р.); збір­ник статей Є. Шабліовського в 1978 р. вийшов під назвою «Свобода творчості й громадська відповідальність

Тягар несвободи, однак, був не завжди всесильним у науково-критичному мисленні. Окремим підрозділам йо­го вдавалося інколи «вислизати» з-під його дії, що поміт­но, зокрема, на деяких словниково-бібліографічних пра­цях, виданих у 60—80-х роках. Серед них, наприклад, «Літературний щоденник», укладений М. Терещенком

(1965)           , п’ятитомний біобібліографічний словник «Українські письменники» (1960—1965), «Шевченків­ський словник» у 2-х т. (1976—1977) та ін. Хоча тут і не було можливостей сягнути повноти в охопленні літера­турного матеріалу, ввести в літературний обіг традицій­но одіозні постаті М. Грушевського, С. Єфремова, В. Вин­ниченка чи М. Хвильового, зате чимало інших імен і фа­ктів було хоча б побіжно названо. Характерний у цьому розумінні «Шевченківський словник», де вперше в ра­дянському шевченкознавстві було представлено десятки нових імен і явищ, пов’язаних із творчістю й життям Кобзаря. Слабкою ланкою словника залишались, однак, теоретичні проблеми творчості поета, «світогляд і твор­чий метод, творча індивідуальність, стильова своєрід­ність, новаторство, художня система, естетика, типоло­гічні зв’язки з світовою поезією та ін.»⁴². В одних випад­ках ці проблеми висвітлювались у дусі замаскованих со­ціологічних вульгаризацій, в інших — залишались зо­всім поза увагою авторів видання.

По-іншому подібні речі проникали в таку загалом рід­кісну тему в літературознавстві, як письменник і читач. Епізодично до неї в 20-х роках і пізніше зверталися

С.  Єфремов, П. Филипович, О. Білецький та ін., а в 70— 80-х роках її «рухав» в основному Г. Сивокінь («Друге прочитання», 1972; «Одвічний діалог», 1984 та інші йо­го дослідження). Він дав загалом широку картину взає­мин українського читача з книгою за всю його писану іс­торію (особливо в монографії «Одвічний діалог»), але, звичайно, теж не зміг уникнути думки, що ці взаємини мали класовий, а не суто людський, зумовлений прагнен­ням знань, духовності, характер.

Якби українська наука про літературу в означений час мала тільки такі здобутки, то можна було б говорити про ще один етап зупиненого літературознавства на мате­риковій Україні. Здавалося б, усе вело до цього: і вкрай заідеологізовані дослідження, продукування яких було поставлено на відлагоджений конвейєр, запроваджені са­ме в 70-х роках своєрідні заборони на теми й імена. Ре­дакторам видавництв та періодичних видань у цей час були спущені «згори» списки письменників і вчених, яких не можна навіть згадувати в публікаціях, а адмініст­рація академічного Інституту літератури (як законодавець мод у літературознавстві) всіляко поширювала перелік тем

Усе ж цілковитий вакуум у дослідженні цієї пробле­матики тоді не створився. Напередодні 70-х років була видана монографія доцента В. Півторадні «Українська література перших років революції» (1968), пізніш до ці­єї проблематики (хоча й витрактуваної в дусі тодішніх вульгаризацій) були також звернуті три дисертації, захи­щені в «Київському університеті: одна про новелістику 20-х років (М. Наєнко), друга про творчість Є. Плужни­ка (Л. Скирда) і третя про творчість А. Платонова (О. Кузьменко). З великими застереженнями і дуже ви­бірково допускались до захистів дисертації на теми з дав­ньої української літератури, з питань розвитку нереаліс­тичних стилів (бо ж «генеральним» стилем оголошувався тільки реалізм), з проблем літературного шістдесятницт­ва, не кажучи вже про літературу, яка розвивалася в ді­аспорі, у вигнанні. Щастило часом на дослідження окре­мих жанрів чи видів творчості, де авторам удавалось хоч трохи зменшувати кількість ідеологічних міркувань на одиницю наукового тексту. Про роман, зокрема, опублі­кували монографії М. Сиротюк, Л. Новиченко, 3. Голубє- ва, М. Левченко, В. Власенко, М. Наєнко, В. Дончик, М. Ільницький; поетичним жанрам присвячували свої дослідження Л. Новиченко, М. Ільницький, О. Шпильо­ва, І. Зуб, Г. Клочек, Л. Скирда, Т. Салига, В. Моренець та ін.; про драматургію опублікували статті й монографії Й. Кисельов, Н. Кузякіна, Д. Вакуленко, Л. Дем’янівсь- ка, І. Михайлин, Г. Семенюк; «мала проза» була предме­том дослідження І. Денисюка, В. Фащенка та ін.; кінопо­вісті О. Довженка всебічно аналізували Ю. Барабаш і

С.    Плачинда; збірники критичної ессеїстики видали Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник та ін. Помітною була активізація в дослідженні взаємозв’язків і розвитку літе­ратур в інших республіках колишнього СРСР (Н. Над’я- рних, Г. Ломідзе) та в «далекому» зарубіжжі. Відтак з’явилися монографії і статті про зв’язки української лі­тератури з літературами Грузії (Л. Грицик, О. Мушкудіа- ні, О. Синиченко, Г. Халимоненко, Р. Чілачава, О. Бакані- дзе); Вірменії (О. Божко, Л. Задорожна, В. Кочевський) та ін. Певний час (після відбуття «тюремної повинності») осмисленням різних явищ у літературах народів СРСР за­ймався І. Дзюба, видавши збірники статей і монографії

Дослідження окремих літературних жанрів і розроб­ка тем з літературних взаємозв’язків не відзначалися, звичайно, необхідною глибиною й об’єктивністю. Мали місце при цьому відомі вже вульгаризації про всюдисущу радянську героїку й «реальний гуманізм», прісні перелі­ки письменницьких контактів і поверхові описи «спільних тем» у різних літературах, демонструвалися неприховані спекуляції в розумінні проблеми «зближен­ня літератур» і формування нібито єдиної радянської лі­тератури. Особливо грішили цим роботи про українсько- російські літературні зв’язки, де, крім усього, українсь­ка література розглядалася обов’язково як «похідна» від російської.

Окремі теми, яким «щастило» в літературознавстві, підказував інколи сам художній процес, а інші все ж диктувалися іманентною специфікою літературознавства. Щодо перших, то вони найбезпосередніше стимулюва­лись тією новою якістю, яку внесла в художнє мислення 70-х років так звана «химерна проза», новий етап якої після відомого роману О. Ільченка «Козацькому роду не­ма переводу» пов’язувався насамперед з появою роману

В.   Земляка «Лебедина зграя».

У цьому ж ключі в той час і пізніше були створені та­кож «Ирій» В. Дрозда, «Зорі й оселедці» В. Міняйла, «Черлене вино» Р. Іваничука, «Левине серце» П. Загре- бельного, «Оглянься з осені» В. Яворівського та ін. Неод­накові художньою силою, а часом і відверто епігонські, ці твори складали потужний пласт нового мислення в лі­тературі і потребували до себе пильної критичної уваги.

Міркуючи над питаннями, які пропонувала «химерна проза», критика в 70-х роках і пізніше стала уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що літе­ратура таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває. Почастішали відтак розмови про течії й на­прями в сучасному літературному процесі (щорічники «Рік 75» та ін., до 1985 р.; збірник досліджень «Художнє розмаїття сучасної радянської літератури» за редакцією Л. Новиченка, 1982) про відродження «школи» умовно- фольклорного, алегоричного, амбівалентного мислення («Художня умовність в українській радянській прозі»

А.   Кравченка, 1988) тощо.

Певне пожвавлення, яке все ж мало місце в літерату­рознавстві 70-х — початку 80-х років, було пов’язане з

Одна з таких конференцій відбулася 1978 р. в Доне­цьку, де її учасниками були запропоновані навіть допові­ді про «нетрадиційні» в радянському літературознавстві («буржуазні») форми аналізу художніх творів — структу­ралізм, семіотика, компаративістика. Це був час, коли в науку про літературу поверталися дослідження послідов­ного опозиціонера соціалістичного реалізму М. Бахтіна, а в мову науки про літературу — недостатньо вживані ра­ніше поняття «естетика художнього слова», «художня картина світу», «теорія хронотопа», «амбівалентність мислення», «карнавалізація художньої мови» тощо. До них стали звертатися й деякі українські вчені, хоч це ча­сом мало форму вкраплень зовсім «іншої» наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Відбувалося щось на зразок спроби поєднати планову економіку з ринкови­ми відносинами. В літературознавстві це поєднання, що­правда, було не завжди таким карикатурним, як в еконо­міці, а до певної міри навіть продуктивним. Принаймні воно стимулювало у вчених активний інтерес до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і есте­тика, текст і стилістика, слово й емоція, котрі давали змогу глибше проникати у філософію художньої творчос­ті, виявляти в різних літературних явищах поліфонічну таїну письменницької думки, секрети пошуків нею сенсу людського буття. З цього погляду показові дослідження 70—80-х років, присвячені етапним у художньому розу­мінні явищам українського літературного процесу («Давня українська проза. Роль фольклору у формуванні образного мислення українських прозаїків 16 — поч. 18 ст.» М. Грицая, 1975; «Українська література другої половини 18 століття і усна народна творчість» О. Мишанича, 1980; «На рубежі літературних епох» М. Яценка, 1977; «Становлення нової української літератури»