| Найсуттєвішу роль відігравала поступова зміна уявлень про сам феномен художньої творчості, що намітилась після 1985 р. Для цілковитого відходу від ідеологічних догм, якими регламентувалося літературознавче мислення, час іще, звичайно, не настав, але певне значення (в оцінках переважно явищ класичної літератури) мала |
| 306 |
| Історія українського літературознавства |
| зміна пріоритетів: класові цінності щодалі поступалися місцем загальнолюдським. Ця контамінація (хоч і здійснювалася певний час у межах офіційної ідеології марксизму-ленінізму) дала змогу дослідникам демократичніше поглянути на проблему цілісності українського творчого процесу, зокрема вписати в нього, хай поки що обережно, кілька літературних явищ, які донедавна існували тільки із застрашливими характеристиками (М. Хвильовий, В. Підмогильний та ін.). Втім усе ще залишалися для дослідників у стані неприйнятних «для нас» буржу- азно-націоналістичних істориків і літературознавців М. Грушевський та С. Єфремов, а такі, як О. Бургардт чи Т. Осьмачка і надалі несли на собі тавро представників «ворожого табору» чи «внутрішніх емігрантів». Відтак і залишалася тенденційно створювана фізична неповнота національної літератури. Знемагала література і від духовної неповноти, особливо в радянські роки, коли з неї були витіснені всі нереалістичні стилі й низка жанрових різновидів творчості (трагікомедія, наприклад), коли тему національно-визвольної боротьби 1917—1919 рр. дозволялось розробляти лише в шаржовано-карикатурному вигляді (як у дилогії Ю. Смолича «Рік народження 1917-й»), а теми, пов’язані з голодоморами 1922, 1933, 1947 років, узагалі були «закритими» для письменників — про все це у двотомній «Історії української літератури» писалося.
Минав 1988 р., а в науковому літературознавстві «мирно» співіснували нове й застаріле. Одна зі статей про повернення в материкову літературу творчості В. Винниченка мала дуже промовисту назву: «Оцінюємо з класових позицій». А в іншій публікації автора цієї статті В. Винниченко був названий «уламком революції» і водночас — «талановитим письменником». Аберація мислення, в якому, крім усього, домінувало публіцистичне, а не аналітичне начало, залишалася, відтак, невигойною раною наукової критики до кінця 80-х років. Коли вона (аберація) виявлялася в якихось суто авторських публікаціях (Є. Гречанюк у збірнику статей «На тлі XX століття», виданому 1990 р., кілька разів повторює думку про «помилки» М. Хвильового, на які йому «вказала республіканська партійна організація» і які визнавав «сам Хвильовий», с. 122), то її можна й не помітити, але коли таке з’являється в академічних працях… У дев’ятитомній «Истории всемирной литературьі» поняття «Україна» й «українська література» вперше |
| «Потепління» в 60-х роках.., |
| 307 |
| згадані лише в третьому томі (М.: Наука. — 1985), де мовиться про художнє життя східних слов’ян у XIV ст.; до раніших літературним явищ, зокрема й до явищ періоду Київської Русі, Україна, виявляється, ніякого стосунку не мала, позаяк усі вони віднесені до «древнерусской ли- тературьі». У тому числі й «Київський літопис» чи «Галицько-волинський літопис», у яких зустрічаються елементи розмовної української мови і які творені на українській території не в XIV, а в XII—XIII ст. Аберація, виявляється, річ багатогранна: бувають у ній грані суто ідеологічні (як у випадку з характеристикою В. Винниченка та М. Хвильового), а бувають і відверто загарбницькі, московсько-шовіністичні (як у факті академічного позбавлення прав України на літературу Київської Русі).
Автори п’ятитомної «Української літератури в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» не змогли уникнути в основному ідеологічних «граней». У вступній частині до видання зазначено, що потреба в такого типу дослідженнях викликана, «по- перше, намаганням оцінити внесок кожної з національних літератур у світову літературу; по-друге, вивченням сучасних слов’янських письменників у спільній ідейно- художній системі літератур соціалістичної співдружності; по-третє, визначенням найкоротшого шляху, який веде до одного з найбільш важливих завдань сучасного слов’янознавства — створення порівняльної історії слов’янських літератур»44. Заявлений тут мотив «соціалістичної співдружності» у наступних розділах праці діставав розвиток переважно під час порівняльного дослідження слов’янських літератур (у зв’язках з українською) повоєнного періоду, а щодо інших періодів, то там ідеологія виступала лише як концептуальна передумова: літературна творчість має класовий характер та ін. Значний відхід від неї намітився лише в двох останніх томах, які містять бібліографічний матеріал, що стосується досліджуваної проблеми. Написанню цієї праці передувала значна підготовча робота, виконана протягом останніх десятиліть дослідниками зарубіжних і національної літератур в академічному Інституті літератури. Певний внесок зробило також вузівське літературознавство і літературознавство, що розвивалось завдяки україністам зарубіжжя (3. Геник- Березовська, М. Ласло-Куцюк, М. Мольнар, Ф. Неуважний, М. Неврли, С. Козак, М. Якубець, П. Кірхнер, Т. Мураї, Р. Гебнер та ін.). Частина з них стала співавто |
| 308 |
| Історія українського літературознавства |
| рами п’ятитомника, внісши в нього певний і методологічний, і стильовий колорит, не схожий з колоритом радянського літературознавства.
У найзагальніших рисах тема п’ятитомника зводиться до осмислення двох реценцій: української літератури за рубежем і зарубіжних літератур в Україні. Ґрунтовність і глибина тут перебувають у прямій залежності від того, наскільки глибоко було розроблене певне питання в рані- ших дослідженнях. Наявність, скажімо, створених у 60— 80-х роках робіт Г. Вервеса «Максим Рильський у колі слов’янських поетів», 1972; «Ярослав Івашкевич», 1978; Л. Коваленка «Павло Тичина і поезія слов’ян» (у його книзі «Мовами світу»,1984), Д. Затонського «Шлях через XX століття», 1978; «Минуле, сучасне, майбутнє», 1982; «Австрийская литература в XX столетии», 1985; Т. Денисової «Екзистенціалізм і сучасний американський роман», 1985; В. Вєдіної, Ю. Булаховської, В. Климчука, Г. Сиваченко і Вас. Шевчука про польську, болгарську, словацьку і чеську літератури, О. Чичеріна — про епічні форми в західних літературах, І. Мегели, К. Шахової про деякі питання розвитку угорської літератури, О. Гайніче- ру і Т. Носенко — румунської, Д. Наливайка — про рух художніх форм у зарубіжних літературах Середньовіччя та новіших часів, В. Харитонова і Ю. Покальчука — про особливості літературного процесу в латиноамериканських країнах — все це певним чином позначилось і на якості та повноті відповідних розділів у п’ятитомнику. Мала значення, звичайно, глибина осмислення в роботах цих авторів суто українського літературного матеріалу (на рівні не лише контактних зв’язків, а насамперед — широких типологічних зіставлень), який протягом останніх десятиліть пробивався в дослідженнях українських «зару- біжників» не завжди з однаковою інтенсивністю, особливо, коли йдеться про дослідження літератур Заходу. Недостатня розробленість у п’ятитомнику проблеми зв’язків української літератури з літературами Заходу викликала чи не найбільше нарікань у спеціалістів. Суттєвою рисою п’ятитомника слід вважати теоретичну постановку проблеми дослідження української літератури в системі світових літератур. Спроба ця, звичайно, не є новою. Г. Вервес, як автор передмови до видання і голова редколегії, назвав фактично всі етапи підходу до неї (М. Дашкевич, О. Потебня, І. Франко, В. Перетц та ін.), але зупинив ці етапи на О. Білецькому, котрий, мовляв, досяг вершин, бо обрав марксизм як «запоруку справді |
| «Потепління» в 60-х роках… |
| 309 |
| наукової академічної історії літературного процесу» (1, 24). Але треба йти далі за досягнуте О. Білецьким, наголошує автор передмови. О. Білецький (зокрема, у згадуваній уже статті «Українська література серед інших слов’янських літератур») порівнював українську літературу з літературами світовими «на рівні тематики, проблематики, загальної характеристики героїв, але без урахування стилю письменників, образної системи» (1, 25). Саме це (стиль і образна система) та ще наслідки контактів, типології, генетичних зв’язків української літератури з іншими літературами дасть змогу, на думку Г. Вервеса, «збагнути цей феномен — національну художню систему як історично сформований тип художньої свідомості, в якій у діалектичній єдності перебувають національне і загальнолюдське, спільне й особливе» (1, 26). Поставлена в такий спосіб досліджувана проблема намічала нову перспективу руху, нові можливості з’ясування неповторності української літератури як частини літератури світової, чим, по суті, чи не найбільше були занепокоєні українські літературознавці особливо другої половини 80-х років. Звідси, до речі, незнана досі активізація об’єднавчих зусиль українських дослідників літератури, яка спостерігалася в цей час і на материковій Україні, і в діаспорі. Досвід дослідників із української діаспори при цьому виявився особливо повчальним, оскільки в ньому відсутнє було (як у материковому літературознавстві) запобігання перед ідеологічними догмами, але наявне постійне прагнення тримати в полі зору всю повноту українського літературного процесу, бачити його в контексті світових художніх систем і в зв’язках саме з національною психологією мистецької творчості. Йшлося, по суті, про дальший розвиток того нового мислення в українському літературознавстві, яке утвердило себе на новому етапі в «Історії української літератури» Д. Чижевського уже в середині 50-х років.
Розвиток цього мислення, проте, в 70—80-х роках ішов переважно фрагментарними шляхами: освітлювались нерідко лиш «виїмки» з літературного процесу, а загальний погляд на нього ніби відкладався «на потім». Таке враження, принаймні, складається від статей і оглядів, що містилися в цей період у журналі «Сучасність», від збірників і монографічних студій Ю. Шереха, Б. Кравціва, С. Козака, І. Фізера, О. Горбача, Ю. Бойка- Блохіна, Г. Грабовича та інших авторів з українського зарубіжжя. Були серед їхніх публікацій (деякі з’являли |
| 310 |
| Історія українського літературознавства |
| ся спочатку англійською, польською чи німецькою мовами) по-справжньому добротні студії окремого якогось питання (як, скажімо, в збірнику «Українська романтика і неоромантика на тлі європейських літератур», 1985; у книжці С. Козака «Українські письменники і мислителі з Кирило-Мефодіївського братства», 1990 чи в монографії Г. Грабовича «Шевченко як міфотворець», котра в 1991 р. перекладена Соломією Павличко з англійської мови і видана в київському видавництві «Радянський письменник»). Однак на концептуальне прочитання всієї літературної історії України ніхто з авторів не зважувався. Не зважувався на це також Ю. Шерех у трьох збірниках статей «Не для дітей», 1964; «Друга черга», 1978 і «Третя сторожа», 1991. Принагідно він зауважував, що літературну критику вважає для себе побічним (поряд із мовознавством) заняттям, але така позиція не зашкодила йому дати власне розуміння багатьох явищ української літературної історії. Це виявилося, зокрема, в уже згадуваній рецензії автора на «Історію…» Д. Чижевського, де зроблено припущення, ще ця праця була б ще вагомішою, якби була не «історією імен», а «історією творів». Інакше кажучи, Ю. Шерех підводив ґрунт під думку, що не слід «замикати» письменників у рамки одного якогось стилю, бо вони в більшості випадків є поліфонічними, належать різним літературним стилям і напрямам. Такими, в усякому разі, були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко і, зрештою, кожен справжній художник. Міркування Ю. Шереха про творчість Т. Шевченка, яка в «Історії…» Д. Чижевського віднесена до романтичного стилю, з цього погляду дуже показове. «Зв’язки Шевченка з романтизмом незаперечні, — пише Ю. Шерех. — Але не менш незаперечне й те, що замкнути його в межі «київської школи» чи «пізньої романтики» — все одно, що на клітці тигра написати «кішка». Петров у своїй статті «Естетична доктрина Шевченка» показав, як усупереч законам часу в творчості Шевченка пробивалися елементи геть пізнішого сюрреалізму. Євген Пеленський у своїй книжці «Шевченко-класик» помилявся, охрещуючи пізнього Шевченка класицистом. Але він мав рацію, що елементи класицистичного стилю з’являлися тоді у поета. Інакше кажучи, марно вкладати Шевченка в будь-який «ізм». Бо такою ж мірою, як він був зв’язаний із своєю добою, такою ж мірою він не вкладався в неї»45.
Ідею написати «історію творів» української літератури Ю. Шерех продуктивно зреалізував у студіях про пое |
| «Потепління» в 60-х роках… |
| 311 |
| му І. Франка «Мойсей» («Другий «Заповіт» української літератури»), про памфлети М. Хвильового («Літ Ікара»), про деякі твори М. Куліша, В. Барки, В. Підмогильного та ін. Крім того, послідовним у дослідника є прагнення бачити українську літературу (і материкову, і діаспорну) як єдиний організм і водночас — у контексті літератури світової. Неординарними є багато інших думок, висловлених у його студіях, зокрема про суть новаторства в мистецтві як появу нових стилів, як ускладнення форми художнього мислення та прагнення письменників до реалізму; про «позалітературність» літератури соціалістичного реалізму, котра, наприклад, жанрове розмаїття літератури звела до двох жанрів (ода режимові і донос); про складні шляхи розуміння понять «європеїзація» і «велика література» (пройдені в середовищі літераторів з МУРу); про «галілеївський» тип покаянь М. Хвильового, з якими він виступав після «партійного розносу», а потім знову повторював, що вона (українська література) все-таки «крутиться» не в партійний бік.
Всі ці та низка інших питань, порушених Ю. Шерехом, потребують не просто уваги, а ґрунтовного опрацювання й розвитку в усьому українському літературознавстві. У другій половині 80-х років в материковій Україні в цьому напрямку певні зрушення спостерігалися. Але відбувалися вони з неабиякими потугами і з повсякчасними «огляданнями назад», у соцреалістичне уявлення про творчість і історико-літературну науку. У 1985 р., скажімо, журнал «Радянське літературознавство» ще міг з усією серйозністю засвідчувати і свою, і «класиків української радянської літератури» відданість «сургучевій лінії» (як сказав би М. Куліш) партійно-ленінської естетики. Тоді було відведено журнальну площу для висловлювань двадцяти трьох українських письменників (М. Бажан, А. Головко, О. Довженко, О. Корнійчук, Іван Ле, А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Смолич, В. Сосюра, М. Стельмах, П. Тичина, Ю. Яновський, О. Гончар, І. Драч, П. Загребельний, М. Зарудний, В. Ка- нівець, В. Козаченко, В. Коротич, Ю. Мушкстик, Б. Олійник, Д. Павличко) про можливість справжніх літературних здобутків лише «на позиціях глибоко усвідомленої партійності»46, а також для міркувань про те, як стаття Леніна «Партійна організація і партійна література» ставала «керівною ідеєю, формуючим чинником літератури соціалістичного реалізму», котра, мовляв, тим і важлива, що робила завжди «партійну справу»47. В |
| 312 |
| Історія українського літературознавства |
| цьому ж дусі творилися опубліковані того ж 1985 р. монографії на зразок «Ленінська концепція партійності літератури», «Партійність, народність і художнє новаторство літератури» та інші, авторство яких уже практично не мало значення, оскільки це була вже навіть не псевдовченість, а цілком очевидна передсмертна агонія хибної методологічної доктрини.
У свідомості багатьох письменників і літературознавців тоді вже бродило уявлення не про партійно-ідеологічне, а естетичне значення літератури, про пріоритет у мистецькому мисленні не класових, а загальнолюдських цінностей. Відтак у різних виданнях стали з’являтися публікації про злочинну хибність марксистсько-ленінського погляду на суть творчості як повну підпорядкованість її ідеологічним міфам; про абсолютну некомпетентність Леніна та інших більшовицьких вождів у питаннях мистецтва та ін. Водночас не рідкістю в 80-х роках були каяття окремих письменників і літературознавців, які кон’юнктурно трактували колись окремі твори Ю. Яновського48 чи Гр. Тютюнника49, М. Рильського50 чи П. Тичини51. Але все це ніби ще не віщувало, що такі часткові «спотикання» є симптомом падіння чогось більшого, по суті — найголовнішого в уявленні про літературну творчість та науку про неї. На рубежі 80—90-х років таки сталося падіння ідеологічно-кон’юнктурного соцреалізму, який понад півстоліття дамокловим мечем звисав над головами письменників і літературознавців на одній шостій частині земної кулі. З казематів і спецсховищ стали повертатися «заарештовані» в часи панування соцреалізму твори й дослідження багатьох письменників і літературознавців — М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хма- ри, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського та ін. Освоєння їх давало змогу спростувати понад півстоліття утверджувану думку про безсистемність і ненауковість українського літературознавства дореволюційної пори та першого пореволюційного десятиліття, про ущербність його з точки зору методології та гуманізму. Водночас на тлі цих праць постала цілковита безплідність радянського літературознавства, розкрилася вся облудність міфів про марксистсько-ленінську естетику як вершинне досягнення світової науки про художню творчість. Стало очевидним, що саме ця естетика спрямувала теоретичну й історико-літературну думку на шлях вуль- |
| •Потепління» в 60-х роках… |
| 313 |
| гаризацій і спекуляцій, перекрила кисень усім школам і напрямам у науковому літературознавстві, зруйнувала саме уявлення про специфіку художньої творчості, про принципи аналізу і синтезу як способів дослідницької роботи тощо. Аби йти далі, потрібне було звільнення від усіх цих руйнацій і деформацій, про що йшлося в «реабілітаційних» публікаціях М. Жулинського, В. Мельника, Ю. Коваліва, Л. Череватенка, А. Погрібного, В. Панченка, Вал. Шевчука, М. Ільницького та ін.
Перші кроки такого звільнення показали неоднозначність і несподівану суперечність його. Повернуті з казематів художні твори в багатьох випадках залишалися незрозумілими ні для «масового читача», ні для професійної критики. Принаймні на початку 90-х років літературознавство ще не мало ґрунтовних робіт про художню своєрідність і повноцінність творів П. Куліша, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, Є. Плужника, В. Під- могильного. Натомість з’являються публікації з суто ідеологічним зрізом осмислюваних ними подій, а інсценізації та екранізації їхніх творів відбуваються лише на рівні довільного і вкрай поверхового (аж до примітивного оглуплення) «переказу» тих подій. Щодо реабілітованої історико-літературної і теоретичної спадщини, то на початку 90-х років вона сприймається почасти (після ейфорійного захоплення) як музейний експонат, а почасти як така, що вже, мовляв, відпалахкотіла, має значення суто історичне, не вдовольняє сучасних модерних вимог тощо. Наймолодші науковці різко й майже нігілістично відгукуються про весь досвід історичної школи, особливо ж на її народницькому етапі розвитку, натомість панацею вбачають у модерних школах XX ст., які в основі своїй базуються нібито на філологічних (естетичних) засадах, але із залученням психо- аналітики, знакової семіотики і навіть не завжди ясного за змістом фемінізму. Адже він все-таки ближче стоїть до історичної (ідеологічної), ніж філологічної, методології й мимоволі, відтак, перетворює супротивників ідеологізму на його прихильників. Маємо справу, отже, з очевидними виявами історико-філологічного синкретизму в літературознавчому мисленні, без якого, мабуть, не обійтися в будь-які епохи. Принаймні таке враження справляють дослідницькі роботи середини 90-х років про дискурс українського модернізму, про постмодерне прочитання окремих явищ новітньої української літератури, про міфологічні чи імпресіоністичні барви в ній, про її націо |
| 314 |
| Історія українського літературознавства |
| нальну специфіку, побачену крізь призму компаративних методів, тощо. Звичайно, тільки час зможе показати, наскільки тривкими виявляться такі методологічні підходи до літературного матеріалу і їхні наслідки, але позитивним уже слід вважати сам факт їх появи, оскільки демонструють вони насамперед таке потрібне в науці прагнення постійних шукань нового. Г. Грабович, наприклад, пише, що нині не може влаштувати науку ні безликий хронологічний розгляд літпроцесу (як було в радянському літературознавстві), ні ототожнення об’єкта літератури з історією ідей (як було в літературних історіях, написаних з позицій ідеологічно-народницьких методологій), ні апофеозне захоплення стильовим прочитанням літератури (як було у Д. Чижевського)52. Йдеться, отже, про потребу ще новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з точки зору прогресу, але, як здається, не в усьому виправданої з позицій конкретного, пострадянського літературознавства. В цих умовах потрібне освоєння і засвоєння всіх історико- літературних традицій. Без цього неможливий буде повноцінний рух уперед, прогрес у будь-якому напрямі — чи в підтримуваному Г. Грабовичем напрямі рецептивного («спілкування з літературним твором») прочитання історії літератури, чи, можливо, лише в тому, який пропонував Ю. Шерех: історія літератури — це історія творів, а не імен.
Література “Милош Чеслав. Речь в Шведской королевской академии // Иностранная литература. — 1991. — № 5. — С. 207. 2Білецький 0. Завдання та перспективи розвитку українського літературознавства // Радянське літературознавство. —1957. — № 1. — С. 8—9. 3Див.: Євніна 0. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. — К., 1956. — С. 10. “Камю А. Диалог с глухими? // Слово. — 1991. — С. 85. 5Коваленко Л. На світанку української радянської критики// Радянське літературознавство. — 1962. — № 4. — С. 45—65. 6Історія української радянської літератури. — К., 1964. — С. З, 7. (Далі — в тексті). ‘Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. — Нью-Йорк. —1964. — С. 272. “історія української літератури. Кінець XIX — початок XX століття. — К„ 1967. — С. 474. |
| •Потепління» в 60-х роках… |
| 315 |
| 9Довженко О. Твори: В 5-ти т. — К., 1965. — Т. 4. — С. 106, 263.
“Рильський М. Статті про літературу. — К., 1980. — С. 43. “Новиченко Я. Іван Драч — новобранець поезії // Драч І. Соняшник. — К., 1961. — С.7. (Далі — в тексті). “Крижанівський С. Радість першовідкриття // Симоненко В. Тиша і грім. — К., 1962. — С. 153. (Далі — в тексті). “Літературна Україна. — 1962. — 10 серпня. “Літературна Україна. — 1962. — 12 січня. “Літературна Україна. — 1963. — 8 січня. “Вітчизна. — 1963. — № 4. — С. 117. 17Див.: Воробйов В. Ленінські критерії художності // Вітчизна. — 1964. — № 11; Лисенко В. Наш курс — ленінський // Вітчизна. — 1964. — № 2; Шамота М. За велінням історії. — К., 1965; Дзеверін І. Естетика ленінізму і питання літератури. — К., 1967 та ін. “Малиновська М. Можливості холодного кипіння //Вітчизна. — 1966. — №6. — С. 166. “Гончар О. Доповідь на V з’їзді письменників України. — К., 1967. — С. 55. “Цитовано за викладом О. Солженіцина в його книзі «Бодался те- ленок с дубом» // Новий мир. —-1991. — № 7. — С. 144—146. 21Малиновська М. Можливості холодного кипіння // Вітчизна. — 1966. — № 6. — С. 162. 22Шамота М. Реалізм і почуття історії // Радянська Україна. — 1968. — 16 травня. “Літературна Україна. — 1968. — 7 травня. 24Література і сучасність. — К., 1969. — С. 42. 25Глобенко М. Історико-літературні статті. — Нью-Йорк — Париж, 1958; 3 літературної спадщини. — Париж, 1961. 26Кравців Б. На багряному коні революції. — Нью-Йорк, 1960; Розгром українського літературознавства // Записки НТІ1І. —1962. — Т. 173. 27Маланюк Є. Книга спостережень. — Торонто, 1962,1966. 28Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. — Нью-Йорк, 1964. — С. 263—264. (Далі — в тексті). 29Див.: Білецький О. Зібрання праць: У 5-ти т. — Т. 5. — С. 178. 30Филипович П. Література. — Нью-Йорк — Мельбурн, 1871. — С. 320. 31Кирилюк Є. Наукові принципи «Історії української літератури» в восьми томах // Радянське літературознавство. —1967. — № 9. — С. 17. 32Білецький О., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956. — С. 4. 331вакін Ю. Сатира Шевченка. — К., 1959. — С. 334. мЖук Н. Й., Сіренко П. М., Шолом Ф. Я. Від давнини до сучасності // Літературна Україна. — 1970. — 12 грудня. |
| 316 |
| Історія українського літературознавства |
| 35Крижанівський С. Про висвітлення літературного процесу 20— 30-х років // Радянське літературознавство. — 1974. — № 1. — С. 4
36Шамота М. Актуальні питання…// Радянське літературознавство. — 1974. — № 3 — С. 54—55 37Колесник П. Літературознавчі аберації // Радянське літературознавство. — 1974. — № 5. — С. 57—58 “Вітчизна. — 1973. — № 12. — С. 6. 39Шамота М. За конкретно-історичне відображення життя в літературі // Комуніст України. — 1973. — № 5. “Радянське літературознавство. — 1979. — № 2. — С. 18. 41Семенчук І. Мистецтво композиції і характер. — К., 1974. — С. 113. “Зозуля М. Шевченковская знциклопедия: тип издания, его возмож- ности и перспективьі // Вопросьі литературьі. —1977. — № 9. — С. 246 “Новиченко Л. Образ, ідея, емоція // Фролова К. Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці. — Дніпропетровськ, 1970. — С. 7. ““Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: В 5-ти т. — К., 1987. — Т. 1. — С. 9. (Далі — в тексті). “5Шерех Ю. Друга черга. — Нью-Йорк. — 1978. — С. 34. “Радянське літературознавство. — 1985. — № 11. — С. 3—15. “Шпильова О. Ленінський принцип партійності в русі часу // Радянське літературознавство. — 1985. — № 11 — С. 16—24 48Бажан М. Думи і спогади. — К., 1982. — С. 59 “9Мельник В. Мужність доброти — К., 1982. — С. 240—241. “Крижанівський С. Ми пізнавали неповторний час. — К., 1986. — С. 119 51Новиченко Л. П.Тичина і його час: не зайві доповнення // Радянське літературознавство. — 1989. — № 3. — С. 3—15; — № 4. — С. 9—22. 52Див.: Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури //Слово і час. — 1992. — № 1. — С. 40. |
Запитання. Завдання
|
| «Потепління» в 60-х роках… |
| 317 |
|