• Пошуки літературознавчих методологій тривають
• • Уроки минулого і сучасні «канонізації»
• • Літературознавство наукове і навчальне
• • Фрагменти літературознавчого «хобі» Ю. Шереха
  • Літературна освіта як вияв «нормативного літературо­знавства»
  • «Історія української літературної критики» Р. Гром’яка, «Критики і критерії» М. Ільницького
  • Спроби постмодерного погляду на літературу у досліджен­нях Г. Грабовича і М. Павлишина
  • Нові «наближення» до етапів і явищ літератури радянського періоду («розстріляне відродження», «шістдесятництво» та ін.)
  • Феміністичні студії: що від науки, а що від лукавого (О. За- бужко, Н. Зборовська, В. Агеєва)
  • • Дискурсія українського модернізму в роботах Т. Гундоро- вої і С. Павличко
• • Міфологічна методологія і вияви її в працях про Т. Шевченка.
  • «Неоміфологізм» у художньому та науковому мисленні (А. Нямцу, В. Нарівська, В. Пахаренко)
  • Акцент на розвитку прозового жанру (Г. Штонь) і пробле­ми «духовного стилю»
  • Компаративістичні дослідження Д. Наливайка, 3. Геник- Березовськоїта ін.
  • Перевидання класичної спадщини літературознавства як складова сучасної науки про літературу
• Перспективи без підсумків

Н.   Шляхової, Г. Штоня, О. Мишанича та ін., докумен­ти з архівів КДБ, опубліковані І. Ільєнком, В. Пристай- ком і Ю. Шаповалом, дослідження молодих докторів фі­лології В. Агеєвої, Л. Грицик, Т. Гундорової, Л. Дунаєв- ської, Ю. Коваліва, М. Кодака, Л. Мороз, В. Мельника, О. Мушкудіані, В. Моренця, В. Нарівської, С. Павличко,

С.  Пригодія, Г. Сиваченко, О. Пахльовської, П. Рудяко- ва, В. Соболь, М. Сулими, Н. Заверталюк, О. Турган,

О.   Таланчук, Р. Чілачави, Т. Салиги, Б. Мельничука, В. Панченка, А. Нямцу та ін., активна пошукова робота зарубіжних україністів Г. Грабовича, Р. Гебнера, І. Ко­шелівця, М. Павлишина, С. Козака, В. Мокрого, М. Неврли, Л. Онишкевич, Л. Рудницького та ін. Визна­чальним у них є науково-обґрунтований погляд на сам феномен літературної творчості та уявлення про літера­туру як суверенну галузь духовної діяльності людини. Завдяки цьому не множаться міфи про «класове чуття письменника» чи «партійну його відданість», а розвива­ється естетична самодостатність літератури, її здатність через душу й серце людини пробитись до самої себе, до головних істин буття земного.

Цей процес розвивається неоднозначно, з певними конфліктами й надсадами, але загальна картина уклада­ється в рамки усталених уже закономірностей. Виявляє­ться, що схожі ситуації в суспільному і літературному розвитку мають здатність повторюватись якщо не через

Характеризуючи політичну й літературну ситуацію в Україні рубежу XIX—XX ст., І. Франко зазначав: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, та­кої маси конфліктів, суперечливих течій, полеміки різно­рідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворо­тів»³. Наслідком цього стало народження «молодому­зівців» і «хатян», але найбільшою мірою — кількох син­тетичних літературознавчих праць, одна з яких — «Історія українського письменства» С. Єфремова — впер­ше запропонувала канон українських письменників. Піз­ніше він багато разів і по-різному уточнювався (за слова­ми М. Зерова), але наукова думка не перестає звертатися до нього й нині.

У 90-х роках з’ява різних рухів, угруповань і літгур- тів нагадує, отже, ситуацію кінця XIX — початку XX ст., але чи народить вона канон українського пись­менства хоча б XX ст. — питання дуже проблематичне. У науці про літературу це питання належить до найго­ловніших, бо від того, яких авторів буде поставлено в ко­горти першого і наступних ешелонів, залежатиме не ли­ше спроможність літературознавства як науки, а й визна­чення обличчя національної літератури в контексті літе­ратури світової.

Спроби творення такого канону в 90-х роках мали міс­це і в окремих публікаціях, і на кількох «круглих сто­лах», проведених під час конгресів МАУ з ініціативи переважно Г. Грабовича, але до загальноприйнятності ви­словлюваних при цьому думок і поглядів ще далеко. При­чиною є чи не головна цінність людської особистості — свобода. Після тривалої несвободи в мисленні сучасні лі­тературознавці з одержанням свободи керуються нею ін­коли так, ніби ошелешені. Є. Сверстюк до своєї студії «Собор у риштуванні» взяв епіграф зі слів Сент-Екзюпері про те, що цивілізація вчить людину «крізь каміння ба­чити Собор»⁴. Це велика наука — побачити за сотнями

О.  Огоновського та «Нарису українсько-руської літерату­ри до 1890 року» І. Франка. У них автори лише «стягнули до купи» все, створене українськими письмен­никами, а поставити їх у певний «хроматичний ряд» — судилося згодом тільки С. Єфремову.

У сучасних історіях літератури і хрестоматіях «хроматичний ряд» виглядає інколи досить таки неспо­дівано. Більш-менш одностайно визначається, щоправда, номенклатура письменників кінця XIX — початку XX ст.: Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинсь­кий, «покутська трійця», М. Вороний, О. Олесь, В. Вин­ниченко, Г. Чупринка, С. Васильченко, а «молодомузів- ці» і «хатяни» подаються, як правило, гуртом. Так, при­наймні, пропонується розглядати письменників у дописа­них до «Історії української літератури» Д. Чижевського розділах Ю. Луцького (англійською мовою, 1997) і в «Українській літературній цивілізації» О. Пахльовської (італійською, 1998). З «гуртом» модерністів, очевидно, так буде ще довго, оскільки й справді нелегко визначити більш і менш талановитих між Карманським, Яцковим, Пачовським, Лепким та ін. Упорядники діаспорної «Хрестоматії української літератури XX століття» Є. Фе- доренко та П. Маляр (1997), щоправда, кожному з цих авторів відводять уже окреме портретне місце, таке, як В. Винниченкові чи Г. Хоткевичу.

Значно складнішим видається питання канону пись­менників, що утвердилися в пореволюційну пору. Акаде­мічна «Історія української літератури XX століття» (пе­ревидана 1998 р. в 2-х книгах) пропонує цей канон із 70 імен (приблизно). У хрестоматії «Українське слово» (упорядники В. Яременко і Є. Федоренко) їх понад 100. Хрестоматія Є. Федоренка і П. Маляра дає 50 імен (теж приблизно). Натомість Ю. Луцький обмежується при­близно сорока авторами, а О. Пахльовська — шістдесять­ма. Спостерігається тенденція «відстані»: щодалі знахо­дяться дослідники від України, то менша кількість імен потрапляє в поле їхнього горизонту.

Кількісні показники в літературознавстві, як відомо, ніколи не були продуктивними і викликали до себе, що­найменше, іронічне ставлення. Свого часу І. Світличний іронізував з приводу дослідження І. Білодіда, в якому

1. 0.     Довженка до артистки Олени Чернової, в яку О. Дов­женко був закоханим. Листи ще раз підтверджують гені­альність автора «Зачарованої Десни», але коли Р. Коро- годський, коментуючи їх, починає акцентувати, що, скажімо, в шістнадцятому листі О. Довженко вживає слово «важко» — 4 рази, «горе», — 3, «життя» — 5, «боягуз» — 6, а займенники «я», «мені» відповідно — 29 і 34 рази, і саме за цим, вважає, можна визначити психіч­но загальмований стан режисера й письменника як лю­дини, то мимоволі збиваєшся на іронію і втрачаєш дові­ру до такої методики досліджень⁵.

А втім, тут треба вже говорити не про методику, а про методологію. В останні роки це слово стало навіть модним, оскільки в науці з’явився ґрунт не просто для плюраліз­му, а для справжнього розгулу методологій. Провідною вважається думка, що історично-ідеологічні методології відійшли остаточно в минуле разом із вульгарним соцреа- лізмом. Натомість панівні позиції повинні займати і займають усі наймодерніші та постмодерні методології — від «невинного» екзистенціалізму та «елітарного» психо- аналітизму до претензійного фемінізму. Про структура­лізм уже й говорити нічого, оскільки елементи його наяв­ні фактично в усіх модерних «ізмах».

Характерним видається такий факт: в усіх згадува­них історіях чи хрестоматіях української літератури і XIX, і XX ст. майже всі наймодерніші методології вияви­лися незатребуваними: немає там спроб доводити, що в літературі зниклими можна вважати і автора, і його тво­ри (як наголошував «структуральний» Р. Варт та послі­довники), немає спроб шукати в І. Нечуя-Левицького за­лежності від «едіпового комплексу», а в Лесі Українки і Ліни Костенко — від комплексів лесбіянства чи фемінізму тощо. Очевидно, ці речі більше підходять для літературознавства в періодиці та суто авторських дослі­джень. Опублікувала, наприклад, С. Павличко в журна­лі «Критика» (1998, №9) статтю «100 років без Фройда» з цікавими оглядами студій, що мали зв’язок з українсь­ким психоаналітизмом 20-х років та пізнішого часу.

Спроба творити матеріал, який би ставав підручнико- вим, стає в 90-ті роки майже модною. Принаймні для не­щасного абітурієнта такої продукції не тільки не бракує, а перетворюється вона навіть на своєрідний предмет біз­несу. Не дуже освічені видавці і швидкої руки автори

11    класу «Українська література» (Р. Мовчан, Ю. Кова­лів, В. Погребенник, В. Панченко), що вийшов за науко­вою редакцією П. Хропка в 1998 р. Не на користь йому тільки багатослів’я, відсутність лаконічних характерис­тик художніх явищ, довільний підбір «номенклатури» письменників (не виправдана відсутність у підручнику постатей А. Малишка, Д. Павличка чи Р. Іваничука) і надто вже жорстка прив’язаність суджень про окремих авторів до ідеологічних чинників буття (О. Гончар,

І.  Драч та ін.). Не прикрашають книжку й не приховані місцями компіляції. У підручникових виданнях вони, як правило, неуникні, але посилання на використані джере­ла мають бути сміливішими й відкритішими. Цього не скажеш про розділи підручника «Григорій Косинка», «Олесь Гончар», «Василь Симоненко».

З підручниками для філологів вищої школи справи ще складніші: на створення їх лише зяб ореться, а в Україні кількість їх обмежується лише тими поодинокими спро­бами, про які вже йшлося: академічна в двох книгах про літературу XX, у трьох — про літературу XIX ст., недав­но видана — Оксани Пахльовської, перевидана — Чижев- ського-Луцького, раніше перевидані українською мовою «Історії…» С. Єфремова і того ж Д. Чижевського, колек­тивний підручник з української літератури кінця XIX ст. та й, здається, все. Підручниковий характер мають «конспект» Вал. Шевчука «Муза роксоланська: українсь­ка література ХНІ—XVIII століть» (1993), кілька «сучасних прочитань» творчості Т. Шевченка, Ліни Кос­тенко та ін. (Г. Клочек).

Варто зауважити, що багатотомні підручники для ко­ристування в освітній справі дуже непрактичні. У вищій школі потрібен підручник (посібник) мобільний, стислий і водночас написаний за канонами майже юридичних ко­дексів. Треба пам’ятати, що нормативні курси у вищій школі — це курси базові: в них канонізовано має йтися про все, але насамперед про найголовніше. І без приблиз­них різночитань, суб’єктивістських розмірковувань та ін. У цьому сенсі продуктивною видається праця Р. Гром’я- ка «Історія української літературної критики (від почат- ків до кінця XIX століття)», рекомендована як посібник

Своєрідним продовженням цієї праці Р. Гром’яка можна вважати дослідження М. Ільницького «Критики і критерії» (Львів, 1998, посилання в тексті), в якому осмислено літературно-критичну думку в Західній Укра­їні першої третини XX ст. Особливістю його є лише те, що автор уклав у поняття «критична думка» дещо шир­ший зміст — крім власне критичного матеріалу, він осмислив також матеріал історії й теорії літератури озна­ченого періоду. Відтак у поле зору його потрапили такі літературознавці, як Л. Білецький, М. Рудницький,

На відміну від посібника Р. Гром’яка, праця М. Іль- ницького не оснащена методичним апаратом, не рекомен­дована міністерством, але змістом своїм відчутно збага­чує та й канонізує лектуру і навчальної сфери філологів, і всіх небайдужих до літературознавства загалом.

Посутнім прагненням говорити «канонізовано» про видатні явища українського письменства позначені кни­ги Грабовича «До історії української літератури», 1997; і М. Павлишина «Канон та іконостас», 1997. Вони містять матеріал майже з усіх періодів історії та теорії українсь­кої літератури, та ще й освітлений дуже індивідуально. Матеріал має вибірковий характер, трактується він інко­ли за принципом «навпаки», але окремі координати йо­го ніби перехрещуються і мимоволі наштовхують на по­требу третьої думки про них.

Стимулюючу роль при цьому зіграв іще один суто зов­нішній фактор: під час презентації книжки М. Павлиши­на головуючий Вал. Шевчук сказав (ніби між іншим), що

У книжці Г. Грабовича «До історії…» «кривим» є хі­ба що незвичний у нас бунт автора проти деяких устале­них у материковому українському літературознавстві стереотипів. Таке бунтарство, до речі, присутнє і в книзі М. Павлишина, тільки об’єкти для цього обрано інші й форма осмислення їх позначена дещо іншою, ні у Г. Грабовича, колористикою. М. Павлишин, здається, менш категоричний у висловах, але хто доведе, що для літератури в широкому розумінні перше є більш прийнятним, ніж друге. Д. Дідро, наприклад, на пропо­зицію редакторів скорочувати свої «задовгі» драми відпо­відав приблизно так: нехай скорочують ті, хто витісує свої твори з дерева, а я свої відливаю з бронзи і тому во­ни не піддаються скороченню. Тим часом І. Франко на пропозицію видавця «дописати» в поемі «Мойсей» бодай кілька сторінок без особливого протесту відгукнувся відо­мим вступом до поеми — «Народе мій…». Або ще: свого часу С. Єфремов категорично не сприйняв методології Б. Лепкого з його «постулатом краси»; а через півстоліття Д. Чижевський це саме зробив з ідеологічною (народниць­кою) методологією С. Єфремова, але в усіх випадках — міркувально.

Порівняння, як відомо, завжди кульгають. Кульгати­муть, звичайно, і зіставні міркування про книжки двох дуже не схожих між собою дослідників. Щоб цього уник­нути, обмежимося міркуваннями про явища, в яких М. Павлишин і Г. Грабович «збігаються» бодай тематич­но, бо теоретичні засади в обох дослідників подібні лише найзагальнішими рисами. Схожість їх можна за­примітити, можливо, тільки в належності до епохи пост­модернізму. Але цей умовний термін говорить, можливо, лише про те, на що вказав І. Дзюба в передмові до кни­ги М. Павлишина: «…зразок постмодерної свіжості, нена- в’язливості, гнучкості в розмові про міжлітературне яви­

Обидві книжки, про які йдеться, не є монографічни­ми дослідженнями історії українського літературного процесу. Зважитись на таку монографічну роботу сьогод­ні, здається, ніхто з українських дослідників не пробує. Надто тяжка й відповідальна вона хоча б тому, що нею треба чи заперечити, чи вагомо розвинути подібні роботи багатьох попередників — від О. Огоновського й І. Фран­ка до Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушев­ського, Д. Чижевського, не кажучи вже про авторів, які створили якщо не «Історії», то стислі конспекти чи фраг­менти їх — М. Зеров, А. Шамрай, О. Дорошкевич,

В.   Коряк, М. Гнатишак, О. Білецький, Л. Новиченко та ін. Різними є праці цих авторів за методологією, за обся­гом осмисленого матеріалу, але зважати на них обов’яз­ково треба, як і треба осмислити той найновіший літера­турний набуток, який лише частково відчував до себе критичне наближення. Дати йому раду в системному, синтетичному осмисленні — завдання фахівців майбутньо­го, а поки що слід усіляко вітати появу таких праць, як книги Г. Грабовича та М. Павлишина. їхній матеріал — то добротний матеріал для закладання фундаменту недале- И ¹¹¹⁶

Г. Грабович лише зрідка робить екскурси в літерату­ру найновішого періоду, точніше — в літературу Украї­ни XX ст. Коло його найбільших зацікавлень — літера­тура класична — від початків її та «Слова про Ігорів по­хід» до явищ літератури нової, переважно першої поло­вини XIX ст. Водночас він постійно звертається до фактів наукового осмислення сучасного літературного процесу і теоретичної думки про нього, що виказує в дослідникові послідовні аналітичні здібності і широку лі­тературознавчу ерудованість. Належності своєї до якоїсь літературознавчої школи дослідник відверто не декларує, але з його теоретичних міркувань можна дійти висновку, що він не прихильник «давніх» — і хронологічного, й ідеологічного, і стильового — прочитань літпроцесу, натомість продуктивною вважає теорію рецепції, обґрун­товану Гансом-Робертом Яуссом. Ця теорія гарантує істо­ричність літератури саме в її сприйнятті, котре є не яко­юсь колективною психологією, а системою об’єктивізо- ваних сподівань, обрієм сподівань. Найбільша вартість теорії рецепції полягає, мабуть, у тому, що вона посту­лює системність історичних змін літератури¹⁰.

М. Павлишин своє теоретичне бачення літпроцесу пов’язує з принципами риторики, яка передбачає і ре­цепцію (публіку), і ритора (письменника), і виховний, сказати б, наслідок їхньої «співпраці». Це ніби інший і ширший підхід до явищ творчості, ніж підтримувана Г. Грабовичем «теорія рецепції», але фактично маємо справу лише з «розшифруванням» її. М. Павлишин за­стосовує принципи риторики для осмислення переважно найновішої літературної історії України, але розуміння їх викладає під час аналізу кількох явищ літератури дав­нішої, класичної, зокрема — «Енеїди» І. Котляревського. Тут Г.-Р. Яусса названо тільки в іншому написанні («Ганс-Роберт Явс»), але його теорію витлумачено так, як і в Г. Грабовича. Глибше розкрито хіба що значення Яус- сового «обрію сподівань». «Літературний твір, — пише М. Павлишин — промовляє до публіки певними аргумен­тами, завданням яких є або підтвердити, або змінити її обрій сподівань. «Аргумент» у цьому контексті — це, зви­чайно, не зашифроване абстрактне речення, а естетична

Точку відліку, отже, знайдено: рецептивна теорія. Але чи виключає вона давніші методології? Швидше всього — поєднує їх у собі (і в цьому, мабуть, головна особливість постмодерного літературознавства), бо ж пе­редбачає і «естетичну стратегію» (художньо-стильовий аспект), і соціально-культурне «виховання публіки» (під­твердження чи зміна її «обрію сподівань») і, зрештою, фіксування історичних змін у літературі, яке ніяк не­можливе без феномена хронології. Проблематичним при цьому залишається інше: як застосувати цю синтетичну методологію для осмислення всього літературного проце­су хоча б одного регіону, в нашому випадку — українсь­кого? А осмислення це ж буде неповним, якщо не пода­ти його ще й у контексті міжрегіональному. Крім того, не можна ігнорувати деякі особливості власне модер­ністського літературознавства (3. Фрейд, Р. Варт, Ж. Де- рріда й ін.), без чого навряд чи вдасться остаточно визна­читись бодай із каноном літературним, щоб він не нага­дував іконостас, вузьку якусь тенденцію тощо. Г. Грабо- вич і М. Павлишин ставлять і пробують розв’язати ці пи­тання у зв’язку з різними літературними явищами, не згадавши хіба що спроб модерністського українського ка­нону (М. Євшан та ін.) і в деяких випадках не зійшов­шись, наприклад, у поглядах на літературну методологію Д. Чижевського. Ці проблеми виникли, як здається, з метою стимулювання появи ще точнішої відповіді на те саме запитання: куди йде українська література і за якою ж методологією її слід найточніше осмислювати?

У зв’язку з цим видається цікавим зіставлення стат- ті-монографії Г. Грабовича, яка й дала назву рецензова­ній його книжці, і реакції на неї М. Павлишина, що безпретензійно названа як «Рецензія-стаття на книгу «До історії української літератури» Г. Грабовича (у книзі Г. Грабовича — с. 432—543; у книзі М. Павлишина — с. 308—315).

Створення статті-монографії Г. Грабовича в українсь­кому літературознавстві позначене певною традицією. Свого часу М. Дашкевич опублікував подібну за жанром працю, що була відгуком на «Очерки из истории украин­ской литературьі XIX столетия» М. Петрова, 1884. Від­гук цей «влаштував» тоді і «лівих», і «правих»: імперсь-

З відгуком Г. Грабовича на «Історію української літе­ратури» Д. Чижевського ситуація складається інакше: з ним почали полемізувати ще більш активно, як із самим Д. Чижевським, і, незважаючи на те, що тій полеміці минає два десятки літ, продовження її триватиме, оче­видно, і в майбутньому. М. Павлишин, наприклад, пого­джується з Г. Грабовичем, що в розмежуванні Д. Чижев­ським літературної історії за художніми стилями і в ак­центі на чергуванні в ній «складних» і «простіших» фаз є елемент схематизму й спрощення, але вказує на неспра­ведливість його ставлення до «Історії» «як твору, що сприяв оновленому сприйманню української літератури читачем — і не тільки в другій половині 1950-х років. Пе­дагогічний досвід підказує, що книга Чижевського може й сьогодні мати подібно благотворний вплив». Інше пи­тання, що побачене Г. Грабовичем у несправедливому сві­тлі, стосується докорів Д. Чижевському, ніби він розгля­дав літературу поза історичним процесом (культурним, соціальним та ін.). М. Павлишин наголошує: таке ж за­уваження Д. Чижевському (але зліва й вульгарно) ро­бив О. Білецький, але найцікавіше, що той зв’язок із со­ціальною сферою в автора «Історії» таки є, тільки він «не трактується як самоціль і не підноситься до статусу пер­шопричини». Саме соціокультурний аспект, вважає М. Павлишин, став підставовим у Д. Чижевського для його міркувань про «неповноту» української нації й української літератури, яка дебатується ще й сьогодні і яку, на думку М. Павлишина, слід сприймати не бук­вально (як це бачимо в Г. Грабовича), а як метафору, яка є не оцінкою, а уточненням стану справ, подібним до ме­тафори готовності, яку запропонував свого часу П. Фили­пович. «Українська література певного періоду, — пише М. Павлишин, — була «неповна» в тому сенсі, що укра­їнська культура й суспільство не були «готові» сприйма­ти у народній мові явища літератури, які існували в ін­ших місцях чи в інших мовах».

Загалом же тут не зайвим було б згадати і «фізичну неповноту» української літератури, яка виявлялася хоча б у тому, що ми свого часу «недоодержали» своїх Гоголя, Короленка й багатьох інших, які привласнені собі в різ­ний спосіб іншими літературами. Г. Грабович про це не

У дискусії М. Павлишина і Г. Грабовича цей консен­сус загалом проглядається, за винятком, можливо, одно­го моменту: М. Павлишин у кінці своєї статті-рецензії го­ворить, що праця Г. Грабовича, з одного боку, є блиску­че написана книжка, а з іншого — однобічна, деколи жовчна полеміка. Але кінцівка цієї думки звучить так: «Живемо надією, що коли Грабович, так енергійно ки­нувши перший камінь, напише свою історію української літератури, вона виявиться без гріха». «Гай-гай», — ска­зав би, мабуть, наш земляк, якому не бракує гумору, а ла­тинянин, очевидно, продовжив би його в такий спосіб: — «Езі гпосіиз іп геЬиз»…

Книжки Г. Грабовича і М. Павлишина — явища не­абиякі в нашому сучасному літературознавстві. Про них насамкінець можна сказати так, як казав у передмові

І.   Дзюба до книжки М. Павлишина: вона «не лише дає гострооригінальне насвітлення важливих віх історії української літератури, поглиблює наше розуміння її, стимулює наукову думку, а й знайомить нас із непересіч­ною інтелектуальною величиною, «новою зіркою» сучас­ної україністики, людиною, від якої ми маємо підстави ще багато чого сподіватися».

Щодо згадуваного вище «кривого» літературознавст­ва, то від нього, здається, немає чого сподіватися ні сьо­годні, ні завтра. І не тільки тому, що всякі розмови про «криві збочення» серед класиків мораллю не дуже обтя- жені. Нікому, здається, вже не хочеться опинятися в компанії наукових «байстрюків Герострата», про яких у «Вістях з України» писала О. Пахльовська і яка, до ре­чі, дуже слушно нагадала, що й українським, і західним літературознавцям «цілком байдуже, хто в нашій літера­турі з ким спить (або спав). Оскільки вони ще не знають,

Перехідним між школою-абітурієнтом і філологічним вищим навчальним закладом обіцяє бути підручник з лі­тератури, уривок з якого опублікувала в журналі «Слово і час» Н. Зборовська¹¹. Перехідним у тому значенні, що для школи-абітурієнта цей уривок заскладний (до того ж написаний за зужитою методикою — спочатку зміст, мо­тиви, а потім — форма, що названа «естетичними наслід­ками»), а для філологічних закладів — дуже неточний. Щодо точності, то маємо на увазі насамперед ті вимоги, які колись ставила філософія (устами Бекона) до науки про літературу загалом: виклад історика літератури по­винен бути не полемічним, а об’єктивно проясненим і позбавленим елементів випадковості й невизначеності. Суто підручникового матеріалу ця вимога стосується ар- хіособливо, оскільки йдеться про реципієнта, у якого на інше сприйняття просто бракує психофізичної підготов­ки: йому треба давати неполемічне, прояснене, макси­мально об’єктивне і не випадкове знання.

У згаданій публікації «Шістдесятники» несподіваним і не проясненим подано, зокрема, «список» авторів-шіст- десятників. Загалом треба сказати, що з каноном шістде­сятництва не все гаразд і в деяких інших авторів підруч­никового матеріалу. В академічній «Історії…» він дуже розширений «супутніми» іменами, в Ю. Луцького він не зовсім схожий на канон в О. Пахльовської, ще інший — у хрестоматії Є. Федоренка та ін. Ю. Луцький, наприк­лад, витоки шістдесятництва веде від «Зачарованої Дес­ни» О. Довженка, «Людини і зброї» О. Гончара і далі — до В. Симоненка, І. Драча, В. Коротича, Ліни Костенко, М.Вінграновського, Є. Гуцала, Г. Тютюнника, І. Калин- ця, В. Стуса, М. Осадчого, роману «Собор» О. Гончара та ін. У Пахльовської цей канон відкриває Ліна Костен­ко, за нею йде Стус, Драч, Вінграновський, Симоненко, Павличко (поезія), Тютюнник, Вал. Шевчук, Гуцало, Дрозд, Загребельний, Земляк, Гончар (проза). Н. Зборов­ська доповнює цей ряд ще А. Дімаровим, Р. Андріяши- ком, Р. Іваничуком, а «символом цього часу» називає по­езію Л. Кисельова. Ради істини в цих випадках можна було б сперечатися з приводу багатьох імен. Наприклад, з шістдесятництвом тільки хронологічно і частково по­в’язані, наприклад, А. Дімаров і В. Земляк, а символом

У визначенні самого явища шістдесятництва слід ви­ходити принаймні з двох понять: шістдесятництво у вуж­чому й ширшому значенні. Вужче значення першим за­фіксував чи не М. Рильський, коли опублікував статтю про І. Драча, М. Вінграновського, В. Коротича «Батьки і діти», 1962. До цих імен згодом прилучалися в поезії старші Ліна Костенко й Д. Павличко, в прозі — Р. Іва- ничук, а з ровесників — В. Симоненко, Б. Олійник (пое­зія), Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, В. Дрозд, Вал. Шевчук (проза), трохи молодші П. Мовчан, В. Яворівський. От­же, десяток імен. У ширшому значенні — серед витоків до явищ шістдесятництва відносили й основоположні міркування О. Довженка з його вимогою «розширювати межі соцреалізму», і М. Рильського з міркуваннями про «потребу краси» в творчості та «Трояндами й виногра­дом», а на завершення — О. Гончара з «Собором». Щодо

В.   Стуса й І. Калинця — то це вже не шістдесятництво, а постмодерна реакція на розгром шістдесятництва в по­езії; а В. Земляк із своєю «Лебединою зграєю» був реак­цією на розгром шістдесятництва в прозі. Одне слово — історія літератури як наука потребує точності. Особливо тоді, коли ще хтось щось пам’ятає про певні її явища.

Друге, винятково суттєве питання в погляді на шіст­десятництво: визначення його головної домінанти. Біль­шість названих досліджень акцентують насамперед на ідеологічній домінанті. Мовляв, почалася десталінізація тоталітаризму і тому з’явилася можливість повернення творчості до відродження національної ідеї, гуманістич­ного пафосу, людяного потягу до краси й інтелекту, а на основі цього виріс факт «приватизації», «індивідуаліза­ції» творчості, як пише в згадуваній публікації Н. Збо- ровська. Далі в цій публікації вказано на світоглядну дволикість шістдесятництва — офіційне, пов’язане з соц- реалізмом, і неофіційне, що від нього відійшло й опини­лося за ґратами. Зовні це може здатися правдою. Але це така правда, як можливі мої уявлення й розповіді про зворотний бік Місяця: є там кратери, якісь западини, срібний пил тощо, але істинної картини про Місяць і структуру його поверхні такі розповіді не дадуть; треба там побувати й описати все з позицій космосу.

Домінанту шістдесятництва можна визначити лише в контексті космосу світової літератури. І домінанта ця має бути насамперед естетичною, а не ідеологічною, хоча й

і,  незалежно від того, чи знали б про них, чи не знали май­бутні шістдесятники, вони прийшли б у нашу літературу на хвилі саме ліризму, бо однакові для цього в них були умови: поступове розхитування тоталітаризму і пробу­дження національної (як гуманістичної) свідомості. Шіст­десятники повертали душу літературі, захаращеної до то­го казенщиною соцреалізму. Відбувалося це здебільшого у формах того ж соцреалізму, але ті форми являли собою су­то зовнішні вияви, як свого часу ренесансне мистецтво поставало у формах середньовічного теологізму, лицарства і міжродових інтриг. Чи поменшали від усього того мадон­ни Леонардо й Рафаеля, лицар печального образу Серван- теса й датський принц та Монтеккі й Капулетті? Звичай­но, ні, як не поменшали від соцреалістичних наліпок «Ніж у Сонці» І. Драча, «диваки» Г. Тютюнника чи з охо­ронною дошкою тоталітарної держави «Собор» О. Гончара.

Н.   Зборовська у згаданій публікації поділила шістдесят­ництво, як було сказано, на «офіційне» й «неофіційне»; «офіційне», мовляв, це те, що створене в дусі соцреалізму, а «неофіційне» — те, що опинилося в тюрмах. Переплута­но тут, як кажуть, грішне з праведним, бо виявлено ана­хронічний погляд на явища мистецтва. «Неофіційне» шістдесятництво, тобто поезія В. Стуса чи І. Калинця, що опинилися у в’язницях, насправді не є шістдесятни­цтвом; це — заґратна поезія з зовсім іншою, постмодер- ною домінантою. Шістдесятництво справжнє закінчилося в 1965—1966 рр., коли — «забіліли сніги — замело», як сказав у відомому вірші Б. Олійник, і коли з «соборів людських душ» О. Гончара зірвана була охоронна таблич­ка. «Собор» О. Гончара, до речі, тільки опублікований був у січні 1968 р., а писався саме тоді — в 1965—1966 рр.; 1967 рік пішов на підготовку до друку — і в журналі, і окремим виданням, стотисячний тираж якого влада пус­тила під ніж.