Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює,
п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фа­
натик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і
гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором’я­
зливий, химерний характерник, залюблений у слово, у
форму, мрійник.
Володимир Коряк.
Я ніколи не дивився на легке, приємне життя і щастя, як на
остаточну мету людського існування. Такий ідеал я назвав би
«ідеалом свинаря». Ідеали, які освітлюють мій шлях і з дня на
день дають мені мужність бадьоро дивитися в обличчя жит­
тя — це ідеали Добра, Краси, Правди.
Альберт Айнштайн.
Замість вступу
У Харкові, в листопаді-грудні 1932 року, в залях Нау-
ково-дослідчого інституту літературознавства ім. Т. Шев­
ченка, що на розі вулиць Раднаркомівської і Пушкінської,
відбувалася виставка «15 років художньої літератури
„Р>>’ ВиставкУ розміщено було в 9-ох залях Інституту.
1У-ии відділ виставки виповнювала портретна ґалерія
українських радянських письменників. Найбільшу увагу гля­
дачів притягала група портретів пензля Анатолія Петриць-
кого. Серед вражаючої багатоманітної і різнотипажної до-
ірки його портретів привертали особливу увагу два: тала-
15 новито стилізований під Дон Кіхота портрет М. О. Скрип­
ника і своєрідний, у стилі раннього символізму портрет
Миколи Хвильового.
Кілька років тому, коли після смерти Анатоля Петриць-
кого (1964) у Києві видали великий альбом його портретів,
я відразу почав шукати цих двох портретів. Портрет М. О.
Скрипника зберігся (якщо не в оригіналі, то принаймні у
фотокопії) і до альбому потрапив. Але портрета Хвильо­
вого нема. Нема про нього згадки й серед приміток про
втрачені портрети. Так ніби такого портрета Петрицький
ніколи не малював, ніби його в природі не існувало. Чи
пощастить комусь колись знайти бодай копію цього пор­
трета? На всякий випадок занотую тут те, що зберегла моя
зорова пам’ять.
На великій міській безлюдній вулиці вирізняється
обрис багатоповерхового, брудноцеглястого кольору бу­
динку. Ані пори року, ані часу дня, ані виразного стану по­
годи фарби Петрицького зумисне не показують. Перед гля­
дачем — абстрактність, неозначеність. Не то крупчастий
сніг іде, не то б’ючкий вітер з дощем, не то осіння нудна
холодна мжичка. 1 якісь невиразні сутінки. Під стіною бу­
динку стоїть людина. Крізь димчасту поволоку на облич­
чя людини звідкись падає жмут світла. Людина стоїть бо­
са, без кашкета, в темного кольору сорочці й штанах. Во­
на беззахисно і, здавалось, розгублено притулилася до
брудної, мокрої і холодної стіни, з безнадійно опущеними
руками. Права рука видавалась чомусь довшою, ліва—ко­
ротшою. Увагу глядачів приковували пальці рук. Вони бу­
ли химерно й боляче покручені й творили ілюзію безна­
станного тремтіння. Це зраджувало глибоку, надлюдську
внутрішню тривогу і біль людини. Босі ноги, що безладно
схрещувались на холодному бруку, ще в більшій мірі по­
глиблювали враження, ще гостріше виявляли силу розпу­
ки й неспокою. Але дивно, як тільки глядач переводив свій
погляд на обличчя людини, його охоплювало інше вражен­
ня. Ілюзія осінньої мжички зникала. Його увагу притягало
відразу характеристичне обличчя людини та її скуйовдже-
16
на чорна чуприна, що не охляла навіть під дощем. Ледве
помітно перекошене худе обличчя з глибокими борознами
тривожних років, на якому вирізнялись великі, пронизливі,
глибоко всаджені карі очі. З них відсвічувалася сила волі й
характеру. Якщо покручені пальці й босі ноги на холодно­
му мокрому бруку викликали почуття трагічного, то ви­
раз обличчя зроджував почуття героїчного, почуття гордої
нескореної сили людини і, одночасно, почуття зневаги до
жорстокого оточення.
Це був портрет Миколи Хвильового пензля А. Петри­
цького. І цього портрета в альбомі померлого мистця не­
ма. І не відомо, чи зберігся він взагалі. А може «не збе­
рігся» навмисне. Як навмисне випав М. Хвильовий з різ­
них енциклопедичних та історико-літературних довідників.
Візьмімо УРЕ (Українську Радянську Енциклопедію) й
у відповідному томі пошукаймо гасла «М. Хвильовий».
Марно. Такого гасла там нема. Хоч загально відомо, що
головний редактор УРЕ, Микола Платонович Бажан, це
гасло замовляв, що його було написано в суворо офіцій­
ному, партійно-витриманому пляні й здано вчасно до ре­
дакції УРЕ. І на цьому історія гасла замкнулася. На сто­
рінки УРЕ воно не потрапило й таємниче зникло в склад­
них лябіринтах редакційного апарату. Очевидячки, та «ве­
лика, велетенська, фатальна сила», що її так ненавидів М.
Хвильовий, яка всевладно керувала працею безправної ред­
колегії УРЕ, вважала, що такого письменника не було,
або, якщо й був, то… не повинен бути. Очевидячки, вона
(та «велика… сила») мала й має містерійний страх перед
самим ім’ям покійного письменника і забобонно вірила,
що навіть найвитриманіше написане гасло про Хвильово­
го випромінюватиме владоотруйні флюїди. Тому краще,
щоб цього імени на сторінках УРЕ не було.
Загляньмо до п’ятитомного біо-бібліографічного слов­
ника «Українські письменники», що вийшов у видавництві
художньої літератури «Дніпро», в Києві, 1965 року. Ми тут
знайдемо навіть маловідомі, десятирядні, а то й лише ко-
лолітературні імена: Хінкулов Л., Ходченко П., Хорунжий
17 А., Хазан М., Худяк В. та низку подібних, але прізвища
Хвильового — нема.
У другому томі «Історії української літератури» (видан­
ня Академії Наук Української РСР, Київ, 1957) та в одно­
томнику тієї ж історії (у тому ж виданні, Київ, 1965) ім’я
Хвильового згадується багато разів. Але згадується прина­
гідно в зв’язку з тим чи іншим літературним чи організа­
ційним негативним, розкладовим, «націонал-ухильницьким»
ба, навіть, антирадянським вчинком і подією. У восьми-
томнику «Історії української ітератури» (видання АН Укра­
їнської РСР, Київ, том 6, 1970), повторивши майже всі
зазначені в попередніх історіях негативи Хвильового, все ж
таки спробували розглянути детальніше дещо з його ху­
дожніх творів. Але зроблено це ніби для того, щоб у ви­
сновку ствердити, що «Хвильовий остаточно визначився
як націонал-ухильник, один з ідеологів войовничого бур­
жуазного націоналізму, — романом «Вальдшнепи» (1927),
в якому автор дійшов до прямого вихваляння антирадян-
ських сил» (стор. 237).
Про Хвильового як талановитого письменника-новато-
ра, під впливом якого зросло майже все молоде покоління
письменників 20-их років включно з пізнішим його антаго­
ністом І. Микитенком (див. його оповідання «Будні»), про
Хвильового як теоретика й основника нового стилю ро­
мантики вітаїзму (активного романтизму), провідника по­
тужного літературного напрямку, що позначився на ціло­
му літературному процесі 20-их років, — про це в «Історії
української літератури» останнього радянського зразка не
написано нічого.
Отже в офіційному радянському літературознавстві
творчість М. Хвильового представлена як прикрий нега­
тивний епізод, що належить до периферії і цілковитого за­
буття. Але, як свідчать матеріяли, що час від часу проби­
ваються поза межі України, неофіційне, але вільне і неза­
лежне в своєму думанні літературознавство оцінює Хви­
льового інакше. В одному з самвидавних матеріялів, що
недавно дістався до нас, про Хвильового читаємо таке:
18
«На магістралях новітньої української істо­
рії М. Хвильовий — завузлення, етап, що зв’я­
зує минуле з сучасним і майбутнім. На Украї­
ні його ім’я перейшло в легенду (особливо
ним цікавиться молодь)…
… Вплив його рушійних ідей і мобілізую-
чих концепцій живе, ферментує і з духом часу
збагачується й посилюється».*)
Але не тільки в неофіційних самвидавних спогадах і стат­
тях зустрічаємо позитивну оцінку Хвильового. Зустрічає­
мо її в більш чи менш відкритій чи прихованій формі в ба­
гатьох офіційних публікаціях і спогадах. На першому мі­
сці тут стоять спогади колишнього гартованця і ваплітяни-
на Юрія Смолича «Розповідь про неспокій» (1968). На всіх
сторінках розповіді зримо чи незримо відчуваємо тінь мо­
гутньої творчої постаті М. Хвильового. Щоб не нарази-
тись на обвинувачення в позитивному ставленні до Хви­
льового, Юрій Смолич постійно намагається триматись
від нього на певній дистанції. Час від часу він прикидаєть­
ся наївником і стверджує, що хоч належав до групи Хви­
льового, але «не поділяв поглядів хвильовистів». Він пі­
шов до ВАПЛІТЕ, мовляв, тому, що «у ВАПЛІТЕ були всі
мої друзі… всі ті літератори, котрі були мені душевно
близькі, і всі ті, котрі близькі були мені творчо. І взага­
лі, викручується Ю. Смолич, «для нас ВАПЛІТЕ була ор­
ганізацією літературною і тільки літературною».
Ю. Смолич пригадує найосновніші ідеї і гасла Хвильо-
вого-полеміста: «Европа чи Просвіта?», «Психологічна Ев-
ропа», «Геть від Москви», «Азіятський ренесанс», «Роман­
тика вітаїзму» тощо. Ці хвилюючі проблеми 20-их років,
що їх теоретично й візійно ставив М. Хвильовий перед
українським мистецьким і політичним світом, Ю. Смолич
навмисне коментує примітивно й вульгарно. І робить це він,
на мою думку, як досвідчений «перестрахувальник» : що ж,
) Архів «Смолоскипа», Балтімор, стор. 25, 29.
19 мовляв, коли в свій час до цих проблем він мав якийсь
позитивний стосунок, то в цьому нічого поганого нема, бо
були це несерйозні, хлоп’ячі вибрики і тільки. Він, згідно з
панівною настановою, творчі ідеї Хвильового пов’язує з
такими ж ідеями В. Винниченка. Мовляв: «Хвильовий пов­
торив чимало винниченківських теорій» і тому «в його те­
оріях, як і в теоріях Винниченка, були зародки того, що
двома десятиліттями пізніше склалося в певну програму
« нацкомунізму». *)
Але коли ми поминемо всі ці офіційні «ідеологічно ви­
тримані» опуси і пригадаємо собі ряд істотних фактів, що
їх старанно нотував Ю. Смолич з тої мистецької атмосфе­
ри, яка постійно побутувала навколо Хвильового, то ви­
разно відчуваємо, якою привабливою, майже містерійною
постаттю був Хвильовий для літературної молоді та й для
самого Смолича зокрема («Я все хотів знайти Хвильового,
щоб через нього ‘запричаститися’ до літератури… Він був
неуловимий», — згадує Смолич про свої перші роки в Харко­
ві). У цілому від читання спогадів Смолича залишається вра­
ження, що Хвильовий назавжди залишився в його підсві­
домості великою багатогранною творчою особистістю, що
його втрата — це велика незаступна втрата для українсь­
кої літератури. Видно, що Хвильовий не давав спокою йо­
му до самої смерти. Не випадково, нарешті, дух неспокою
Хвильового позначився і на самій назві спогадів Юрія
Смолича.
Це лише кілька фактів про М. Хвильового й українсь­
ку радянську дійсність після його смерти. Звідси логічно
виникає нове питання: як же поставилися до М. Хвильово­
го та його спадщини українці поза межами радянської У-
країни, зокрема — політично активна еміграція?
Це питання досить складне. Йому варто приділити окре­
му розвідку. Тут же ми лише згадаємо дуже стисло й за-
*) Юрій Смолич. «Розповідь про неспокій». Частина перша, Київ, «Радянсь­
кий письменник», 1968, стор. 87, 89, 98.
20
гально. Ставлення до М. Хвильового політично й культур­
но діючих сил українців поза межами УРСР за останнє 50-
річчя було і є дуже диференційоване. Проте в загальному,
не беручи до уваги партійно-світоглядових, часто діяме-
трально протилежних позицій, їх можна поділити на два
табори. Табір вдумливого, об’єктивного й більшою чи
меншою мірою позитивного розуміння Хвильового як
мистця, людини й громадянина і табір обмеженого, верхо-
глядного, екстремно-доктринерського його заперечення.
Для ілюстрації зворушливої єдности в ставленні до Хви­
льового в цьому останньому таборі зіставмо лише вислов­
лювання, з одного боку, речників, що зараховують себе до
самостійників антикомуністів і з другого — речників кому­
ністичних поплентачів, що інколи іменують себе «прогре­
систами». Останні чи не найвиразніше знайшли свій вислів
у колись відомому агентурному журнальчику «За синім
океаном» у статті автора, що заховався за прозорий крип­
тонім «К. Ю». Коли його антагоністичні однодумці з гру­
пи антикомуністів кидали на Хвильового різне лайливе
несусвіття: «зрадник», «моральний нуль», «безхарактер-
ник», «Юда», «недоучка», «духовий москвофіл», «відступ­
ник від Христа», «матеревбивник» і тому подібне, то цей
«прогресист» з «За синім океаном» безапеляційно твердив,
що гітлерівські орди убійників, які насунули на Україну
1941-1943 рр., це й були ті «чорнокнижники з Вюртембер­
гу», що їх опоетизував Хвильовий у своїх памфлетах, це,
мовляв, і була та «психологічна Европа», про яку марив і
на яку орієнтуваватися закликав М. Хвильовий.*)
Я згадав сумарно ці дві групи критиків М. Хвильового,
Що діяли чи й тепер діють поза межами УРСР, щоб ясні­
ше підкреслити їх духовий перегук з тими оцінками, що
були і є в рідному краю. Коли перша група, з тими чи ін­
шими відмінами, перегукується з усім справді без лапок
прогресивним, неупокореним, сповненим віри в свободу,
) К. Ю. Доктрина пристосування або М. Хвильовий і фельдфебелі з
«Нахтігаля», «За синім океаном». Журнал літератури, мистецтва, суспіль­
них проблем. Нью-Йорк, листопад-грудень 1962, стор. 22.
21 правду й національну гідність народу нашого, то друга —
дивним способом перегукувалася й перегукується з усіма
чорними силами, з отією, мовляв Маланюк « всеукраїн­
ською енківщиною», яка цькувала і вбила Хвильового та
яка після майже п’ятдесяти років по його смерти люто не­
навидить і боїться навіть згадки про нього.
Пригадаймо, що п’ятдесят років тому, у своєму «Одвер-
тому листі до Володимира Коряка» М. Хвильовий писав:
«Словом, прощайте, шановний товаришу! Ві­
тайте від мене всіх своїх друзів і всіх гарних
знайомих і передайте, будь ласка, що я їм не
дам спокою і на тому світі…
… Мій девіз — не щади ворога!.. «Хай живе дух
неспокою!»
Прощайте!»*)
Насправді — слова пророчі. Як п’ятдесят років тому,
так і тепер звучать вони як грізна осторога судді і месни­
ка.