І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?
М. Хвильовий. «В електричний вік».
Я виходжу на новий шлях і мені радісно.
Поперед мені горить зоря, як і колись горіла.
Я її кладу в своє волосся — і вона горить інак­
ше.
М. Хвильовий. «Редактор Карк».
Авторитет і талант М. Хвильового в літературі від
1921 року зростав блискавично. Вже того самого 1921 ро­
ку, відразу після появи поеми «В електричний вік», вихо­
дить його перша збірка поезій «Молодість». Майже в усій
тогочасній періодичній і неперіодичній пресі («На сполох»,
«Штабель», «Арена», «Шляхи мистецтва», «Зори грядуще-
го») друкувалися його поезії, які вже наступного 1922 року
склали другу збірку його поезій «Досвітні симфонії».
Ці перші поетичні виступи М. Хвильового переконливо
свідчили, що в літературу прийшов новий, з власним спосо­
бом поетичного світовідчування, поет-романтик. Характе­
ристичне в його дебютах було те, що він відразу здекляру-
вав себе поетом революції, поетом робітничої кляси, пое­
том нової ери, а найістотніше — поетом українського сві­
ту, української духовости.
Але я — не Ґастєв, не Маяковський, не Єсє-
нін,
я з української діжки беру хміль.
декляративно писав він у поемі «В електричний вік». З при­
роди лірик і мислитель, романтик і реформатор, вступив-
«
ши в український поетикальний сад, він не тільки творив
нову поезію, але й відгукувався полемічно на поетичні
твори своїх сучасників. Наприклад, коли П. Тичина, інтелі­
гент і спостерігач подій революції збоку, в циклі «Псалом
залізу», по-своєму осмислюючи економічну руїну доби ре­
волюції, писав:
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни, —
то на це поетичне відлуння Хвильового звучало так:
Кохаємо залізо й мідь
Бетони і чугуни —
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
На рефрен Тичини:
Стоїть завод, — не п’є, не їсть,
Аж цвіллю взявся знизу…
І мовчки в небо устає
Новий псалом залізу.
Хвильовий відповідає своїм трактуванням цього образу:
Наш кінь реве, копитом б’є
Подібний завше бісу
І панцер радости кує
Новий коваль залізу.
Одне слово, там де в П. Тичини помітно або розгубле­
ність перед незбагненою революційною руїною, або сар­
казм, або, подекуди, наївне інтеліґенське захоплення пов­
станням мас («Ідуть, ідуть робітники веселою ходою»), у
Хвильового — патос учасника революції, захоплива роман­
тика нової доби. А повстання мас у нього не Тичинівська
ямбічна музика, не наївна інтелігентська сантименталь-
ність («Над ними стрічки і квітки, немов за молодою»), а
філософськи осмислений збірний образ поступу гуманізо­
ваної людини — Сина чоловічого — нової «досвітньої сим­
фонії» людства.
Син чоловічий іде!
За кроком крок —
Іде!
41 / сниться йому море,
І сниться йому шторм.
А він такий похмурий…
Але він все поборе!
Але він все поборе!
Я зачарований стояв —
Симфонія досвітня почалася.
П. Тичина впровадив у поезію музичний компонент як
основу, означивши це образно як соняшні клярнети. М. Хви­
льовий, як естет, цілковито сприйняв це відкриття, але надав
йому свого власного мужнього клявіятурного звучання й у-
вів його, сказати б, у сферу людського інтелекту.
Клявіятурте розум, почуття і волю…
Клявіятурте!
Шукайте метрополію свідомого життя.
Пізнайте все в віках і над віками.
Клявіятурте. («Досвітні симфонії»).
Ось девіза поета-романтика й мислителя-інтелектуаліста.
Це вже перші прояви того «духу неспокою», фавстівської
допитливости й конкістадорської відваги, що пізніше
пройме всю його творчість, виведе на високості слави й
супроводить до трагічної передчасної смерти.
Поема «В електричний вік» та збірка «Досвітні симфо­
нії» це відважна спроба створити плянетарнии образ вічно
змінного стосунку природи й суспільного життя людини.
Це пантеїстична метафора доби великих суспільних потря-
сень, сповнених диявольськими і людськими подіями. Але
одночасно поет-романтик живе патосом видива краси:
Сонце! Ох, ти, сонце моє!..
А все ж таки і ти захмарилось…
— Думаєш?
… Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
… Розтаборилась тінь…
42
… Яка глибінь! Яка глибінь!
коли замислюється сонце!
Таких мистецьких рядків у Хвильового можна знайти
чимало. Вони належать до нових здобутків тогочасної укра­
їнської поезії. У цитованих рядках є щось від Гичинівсь-
ких «Соняшних клярнетів». Але тільки щось. Бо основне
тут від самого неповторного Хвильового: його естетична
гострота зору, його вникливість і своєрідне образне бачен­
ня явищ природи, його любов до неї, його пантеїстичне
світовідчування. У цілому поезію Хвильового визначає: з
одного боку, глибокий ліризм, залюбленість у природу, зо­
крема — в пейзаж, у побутові деталі перших днів порево-
люційної доби, безпосередність, інтимність тону, а з друго­
го, — космізм, романтичне передчуття всесвітньої соціяль-
ної бурі, плянетарнии месіянізм і фанатична віра в майбут­
нє України.
/ всюди чую я
прелюдію машин до людського життя.
А Україна, всесвіт —
в купелі боротьби,
і біля них — Матуся неминучість.
(«Досвітні симфонії»)
Принциповий новатор, він відштовхувався від старих
клясичних форм, вводив у поетичну практику верлібр,
ускладнені (хоч і не завжди вдалі) алітерації («Бабухкайте,
бийте в бабухатий бубон»), навмисне впроваджував нату­
ралістичні, оголені, форми вислову («пелюшковий сморід»,
«черево революції» і под.). І одночасно він залюблений у
чудодійність слова, в його багатозначність, в його симво­
ліку. Його поезія сповнена гострих контрастів: вишукані
імажиністські образи і пропаґандивні гасла, тонкі ліричні
відступи і грубі побутово-натуралістичні деталі. Все це
створювало враження хаотичного нагромадження засобів,
ідей, об’єктів опоетизування й утруднювало сприймання
його поезій ширшою читацькою масою.
Для Хвильового то був рік не тільки напруженої твор­
чої праці, але й інтенсивних шукань нових засобів самови-
43 яву. У цитованій уже поезії «Клявіятурте» Хвильовий писав:
«Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва —
жага все-всепізнання». Ота молитовна пристрасть всепіз-
нання проймала всю його молоду поетичну істоту. Він шу­
кав самого себе, притаманну тільки йому мистецьку фор­
му самовияву. Саме тому, мабуть, уже року 1921-го, по­
руч з поезією він починає активно виявляти себе в прозо­
вих етюдах. Поволі ці етюди переходять у нові, наскрізь
оригінальні шодо засобів і сюжетної конструкції новелі й
оповідання. Від кінця 1922-го й до, початку 1923-го років, з
появою низки новель Хвильового: «Життя», «Юрко», «Кіт
у чоботях», «Легенда», «Редактор Карк», поступово відхо­
дить у небуття Хвильовий-поет. Збірка поезій 1922 року
«Досвітні симфонії» була останнім акордом його поетич­
ної увертюри.