… Моїм арабескам — Гіпін. Але я не тоскую. Я ще раз пі­
знав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. Із
океану варіяцій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових не­
відомих берегів.
М. Хвильовий. «Арабески».
Цими словами, 1924 року, М. Хвильовий ніби декляра-
тивно стверджував, що перша доба його творчости скінчи­
лася. Що збагачений досвідом він тепер, сповнений сил,
простує «до нових невідомих берегів». Ідея «нових невідо­
мих берегів» — це давня візія М. Хвильового. Його най­
ближчі співробітники і друзі: А. Любченко («Його таємни­
ця», Париж, 1966, стор. 45) і Ю. Смолич («Розповідь про
неспокій», Київ, 1968, стор. 33-34) у своїх спогадах розпо­
віли, що М. Хвильовий ще 1923 року, в добу існування і
кількісного зростання першого письменницького об’єднан­
ня Гарт , створив навколо себе вужчу студійну групу ви­
браних письменників, надавши групі малозрозумілу для
ширшого загалу назву Урбіно .*) Чому Урбіно ? Кілька
сторіч тому (1483), в Італії, в місті Урбіно народився Ра-
фаель — великий співтворець доби італійського й загаль­
ноєвропейського відродження. За візією Хвильового, група
українських письменників Урбіно повинна стати пер­
шою фалангою мистців, що своїми творами започаткують
нове велике відродження української літератури. І це від­
родження зіграє не тільки домашню національну, а й за­
гальнолюдську ролю.
З таким мистецько-ідейним наставленням вступав М.
Хвильовий у другий період своєї творчости. Діяльність
*) До Урбіно входили: М. Хвильовий, П. Тичина, О. Довженко, І. Дні­
провський, О. Досвітній, М. Яловий, а з молодших — А. Любченко, І.
Сенченко, Ю. Смолич, П.Іванов, В. Вражливий, О. Копиленко.
57 його в цей період розгорталась майже рівнобіжно трьома
лініями. Перша — творення нових організаційних форм в
українському літературному процесі. Друга — нова ми­
стецька творчість з виразно відмінним стилевим настав-
ленням. Третя — полемічна, літературно-критична та пу­
бліцистична діяльність, теоретична проблематика літера­
тури й накреслення нових шляхів розвитку української лі­
тератури.
Щодо першої лінії діяльности, то коротко справа вигля­
дала так: уже на початку 1925 року М. Хвильовий прий­
шов до переконання, що існування дотеперішніх масових
письменницьких організацій Гарту і Плугу з їхніми
провінційними філіями і гуртками не допомагають, а галь­
мують розвиток справжньої великої літератури. Таланти
ростуть не штучно, а згідно з обдаруванням, природно, в
пригожій висококультурній атмосфері. Таку атмосферу тво­
рять вибрані, дозрілі, але постійно спраглі науки, нових
пізнань і відкрить, мистці слова. Звідси у нього зродилася
ідея створення Вільної Академії Пролетарської Літерату­
ри — В АПЛІТЕ. Ця ідея знайшла гарячу підтримку з боку
найвідоміших тогочасних письменників, зокрема —
молоді. Вже восени 1925 року більшість видатних тоді
письменників однодумців Хвильового виходять з Гарту і
Плугу й на загальній нараді 20-го листопада 1925 року
засновують офіційно ВАПЛІТЕ.*) Новостворена організа­
ція спочатку видала альманах «Вапліте», потім перший зо­
шит «Вапліте», а після цього почала видавати двомісячник
«Вапліте». За 1927 рік вийшло п’ять книжок «Вапліте». Шо­
ста була видрукована, але відразу ж сконфіскована за пу­
блікацію другої частини роману М. Хвильового «Вальд-
*) До ВАПЛІТЕ, за ввесь період її існування, належали: М. Бажан, В.
Вражливий, О. Громів, О. Демчук, І. Дніпровський, О. Довженко, О.
Досвітній, Г. Епік, П. Іванов, М. Йогансен, Л. Квітко, Г. Коляда, Г.
Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтес, А. Любченко, М. Май-
ський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П.
Тичина, Д. Фельдман, М. Хвильовий, Гео Шкурупій, Ю. Яновський,
М. Яловий.
шнепи» і статті Івана Сенченка «Де хвилі…» Із цієї статті в
моїй пам’яті збереглась лише віршована кінцівка, яку варто
тут занотувати, хоч за точність її аж ніяк не ручусь. Мова в
статті йшла про українське море й про великі морські шляхи
України у західній світ.
Україна великою буде!
Вона знайде в собі кремінь м’яз,
Щоб урізать у хвилі морей темногрудих
Мільярдний тоннаж!
Таке було підсоння, такий був ракурс думання ВАПЛІТЕ.
Але одночасно це був і кінець її існування. М. Хвильвий був
тоді за кордоном (Відень, Берлін, Париж). За «Вальдшнепи»
на його відсутню голову посипались найгрізніші обвинува­
чення. А за ним і на ВАПЛІТЕ в цілому. Підтиском відповід­
них «органів» ВАПЛІТЕ змушена була 14 січня 1928 року «са-
моліквідуватись».
На цьому зупинимось переглядати діяльність Хвильово­
го на організаційному відтинку літературного життя. До цьо­
го ми ще повернемось у наступному не раз. Тепер звернімо
увагу на другу лінію діяльности — літературно-мистецьку.
Безсюжетна, або з навмисне захованим, «розірваним»
сюжетом, лірично-орнаментальна проза М. Хвильового, на
кінець 1924 року, поволі ставала етапом перейденим. Уже в
найбільшій, написаній 1924 року, «Повісти про санаторійну
зону», що, як і новеля «Я», замикала перший період творчо-
сти, М. Хвильовий проявив виразну тенденцію до конфлік­
тно-сюжетного розгортання дії й психологічно-трагедійно­
го зображення життя. Це особливо виразно поглиблюється
й удосконалюється в творах, написаних після 1924 року.
Правдоподібно на початку 1925 року М. Хвильовий пише
свій перший роман «Іраїда», вступний розділ з якого надру­
кований був у «Житті й Революції», ч. II, за 1925 рік. Доля
цього роману теж оповита таємницею. Він ніколи повністю
не був опублікований. З листа М. Хвильового до А. Люб-
ченка, датованого з Відня 2. III. 1928, можемо зробити висно­
вок, що доля «Іраїди» подібна до долі «Вальдшнепів».*)
) «Голубі диліжанси». Листування ваплітян, ОУП «Слово», Нью-Йорк,
1955, стор. 13.
59 Тобто, роман було знищено. Пізніше, опубліковану в
«Житті й революції» першу частину роману М. Хвильово-
вий умістив у третій том своїх «Творів», як самостійну
новелю. Текст залишив непорушним, змінивши тільки
імена героїв і назву на «Зав’язка».
Спосіб писання, стильові засоби цього нового твору
М. Хвильового були виразно відмінні від попередніх па­
тетично-ліричних етюдів. Тут уже панує художня просто­
та, спокійна, але мудра розповідь, сповнена знання склад­
ного комплексу сучасного суспільного життя й аналітич­
ного вгляду в душі й характери людей різних суспільних
верств. Одне слово, глибокий психологізм зображення й
інтригуюча сюжетна розповідь стає виразно новою озна­
кою творів М. Хвильового другої доби. При цьому треба
мати на увазі, що М. Хвильовий не відкинув огульно всіх
своїх мистецьких досягнень минулого. І задушевність роз­
повіді, і ліризм, і засіб рефрену, і словесний орнамент, і
загравання з читачем і багато інших мистецьких елемен­
тів першої доби, у належному майстерному дозуванні,
ввійшли цілковито в поетику Хвильового другої доби. Це
дуже освіжало й збагачувало активно-романтичний стиль
творів тієї доби й творило пригожий грунт для нової ге­
роїки, трагедії і сатири. У цьому пляні написано і «Сан-
тиментальну історію», і «Варину біографію», і «Мати», і
«Наречений», і сатиричні твори: «Іван Іванович», «Реві­
зор» та інші.
Із сатиричного циклу цієї доби заслуговує на пильні-
шу увагу оповідання «Іван Іванович». Ця сатира, як і біль­
шість творів М. Хвильового, має багатоплянове спряму­
вання. Вона не тільки висміює розтовстілу партійну бю­
рократію, її самозадоволення, самовпевненість, відірва­
ність від народу, але й її культурну обмеженість та пара­
зитарний спосіб життя. Це переродження окремих членів
партії сатира непомітно поширює на цілу партійну орга­
нізацію, де будь-яка творча, свіжа критична думка без­
думно і злобно відкидається як ворожа, опозиційна. Поза
цим сатира мала ще одне спрямування — чисто літера-
60
турно-полемічне. Полемічні статті й памфлети Хвильово­
му вже писати було неможливо (1929). Тому він, користу­
ючись нагодою, переносить ці питання в сатиру. Ми пізні­
ше докладніше поговоримо про ідею романтики вітаїзму
(активного романтизму) як нового стилю доби, що її вису­
нув Хвильовий у своїх памфлетах. Навколо цього зчинила­
ся велика полеміка, і супротивники Хвильового назвали йо­
го романтику вітаїзму ідеалістичною, антимарксистською і
протиставили їй нібито матеріялістичну ідею стилю життє­
радісного, оптимістичного «монументального пролетар­
ського реалізму». М. Хвильовий у сатирі «Іван Іванович»
цю претенсійну теорію взяв на гострі кпини. Його герой
«Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з
мажорним, цілком монументально-реалістичним настро­
єм» («Твори», т. III. стор. 42). Він усміхається «мажорно-
витриманою усмішкою». У нього навіть «ідеологічно-ви­
тримане меню». Героїня, Марфа Галактіонівна, після смач­
ного обіду, наказавши служниці («товаришці Явдосі») ми­
ти гору посуду, сама «сідає проти вікна… дивиться туди,
де… починаються тихі поля,… де прекрасні горизонти три­
вожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює
тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім
навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорно­
го реалізму». (Підкреслення скрізь мої — Г. К.). «Побуто­
во-сатиричних картин» наш герой особливо не любить. Він
переконаний, що «в нашому суспільстві сатира не має сво­
го місця».
І хоч розв’язка сатири була льояльною і негативні ти­
пи були покарані рукою «партії», але гостре, багатостріль-
не спрямування її в цілому викликали незадоволення ба,
навіть, донос у формі офіційної партійної критики (Див.
М. Новицький. «На ярмарку», В-во «Гарт», Харків, 1930). В
українській літературі 20-их років, а зокрема в ділянці са­
тиричного жанру, «Іван Іванович» посідає особливо ва­
гоме місце. Більше того, в ряді світової сатирично-Гро-
текскної літератури «Іван Іванович» іде в тому самому ру-
61 елі, що й «Ніс» М. Гоголя, «Історія одного міста» М. Сал-
тикова-Щедрина, «Хуліо-Хуреніто» І. Еренбурґа і може,
навіть, «Острів пінгвінів» А. Франса. У цих творах, як і в
«Іван Іванович», всю сюжетну основу проймає сатирично-
гротескний струм, що потужно впливає на ідейно-викри­
вальне спрямування твору. Але своєрідність оповідання
«Іван Іванович», як і інших сатиричних творів М. Хвильо­
вого полягає в тому, що сатирично-ґротескний струм у
них крім цього виступає як складова органічна частина,
пропагованого тоді М. Хвильовим та його однодумцями,
нового стилю доби — романтики вітаїзму.
У вступній новелі до першого тому своїх творів, що
вийшов у виданні ДВУ 1927 року, М. Хвильовий писав:
«Словом, я до безумства люблю небо, трави,
зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли
десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сю­
жетний, любовний роман «Вальдшнепи» буде в
третьому томі)».
Це інтригуюче авторове повідомлення появилося дале­
ко перед тим, як вийшло з друку 5 число журналу «Ваплі-
те», де була опублікована перша частина цього нового ро­
ману М. Хвильового. Пускаючи в світ цю новинку, М. Хви­
льовий, очевидячки, тоді ще собі не уявляв, що цей його
«сюжетний любовний роман» ніколи повністю світу не по­
бачить, більше того, — що він стане початком його вели­
кої творчої трагедії.
Як і чому це сталося? Що нове вніс цей роман у того­
часну молоду українську романістику? «Вальдшнепи» М.
Хвильовий написав саме в рік найбільшого розпалу літе­
ратурної дискусії, що висунула на порядок денний вже ряд
актуальних політичних і економічних питань, у рік, коли він
написав свій найдразливіший політичний памфлет «Украї-
62
на чи Малоросія?». Ця розпечена й розбурхана поле­
мічна атмосфера й зумовила ідейно мистецьку суть цього
нового роману М. Хвильового. В основі роману лежить
ідея — бути чи не бути Україні незалежною державою?
Ступить чи не ступить Україна на шлях великого націо­
нального і культурного відродження, що їй уготовано ло­
гікою історії? Все залежить від того, як буде виявлена во­
ля нації, яке покоління відважних і готових до дії прийде до
голосу і як складуться взаємини з нашим північним сусі­
дом. Уся сюжетна тканина і любовна інтриґа роману зо­
середжені навколо цих проблем з одночасною гострою
критикою централістичної русифікаторської політики ко­
муністичної партії, як експозитури Москви. Це, так би ска­
зати, оголена від мистецького оформлення ідейна суть ро­
ману, як вона видається мені.
Роман «Вальдшнепи» зустрівся з дуже різнобачною
критикою і читацькою масою. Від беззастережного захо­
плення (особливо студентської, робітничо-селянської та
інтелігентської молоді), через доброзичливу, але критичну,
оцінку, до офіційно-ворожої й категорично знищувальної
критики. Наприклад, Євген Маланюк, з виразно добрози­
чливих позицій, вбачав, що «Вальдшнепи» «з строго літе­
ратурної точки погляду — явна невдача». («Книга спосте­
режень», стор. 264). Офіційний речник комуністичної пар­
тії А. Хвиля, гостро розправившись з романом з позиції
партійного наглядача за літературою, стверджував у ви­
сновку, що це жодний художній твір. «Це публіцистична
робота, одягнена в певні художні твори». (А. Хвиля. «Від
ухилу — у прірву», Харків, ДВУ, 1928, стор. 37). Як і Є.
Маланюк, з одного боку, так і Хвиля з протилежного, —
без сумніву помилялись. Справа в тому, що «Вальдшнепи»
не був собі звичайний, соціяльно-конфліктний, психоло­
гічно-любовний роман у сенсі якогобудь клясичного зра­
зка. Це була чи не перша спроба в 20-ті роки дати новий
жанр так званого «заанґажованого роману», роману полі­
тичних ідей, роману соціяльної тези чи, може, ще ясніше
«роману-памфлету». І треба сказати, що саме ця новація
63 надала йому найбільшого чару й почитности. Якщо ж до
цього додати, що сюжет «Вальдшнепів» розгортався легко,
діялог — прозорий, гострий і динамічний, дієві особи —
кольоритні в окресленнях, не конвенційні, а інколи — па­
радоксальні в думках, ідеях і висловах, органічно вирослі з
пореволюційної української дійсности, а тому — живі, від­
чутні, хвилюючі, — то, безумовно, це була подія в україн­
ській літературі. Але, на жаль, подія гостро драматична.
Офіційна партійна критика в особі завідувача відділом лі­
тератури і мистецтв при ЦК КП(б)У Андрія Хвилі визна­
чила цей роман як антипартійний, націоналістичний і во­
рожий радянській системі. Шосте число «Вапліте», де була
надрукована друга частина роману «Вальдшнепи», було
конфісковано в друкарні й повністю знищено.