Якби можна було ставити епіграфом до книжки музич­
ні твори, я поставив би «Жалобний марш» Белі Бартока (з
його «Чотирьох уривків для оркестри», опус 12), викінче­
ний композитором 1921 року. Техніка цього не дійшла.
Читачу, перше, ніж читати цей том, заграй собі платівку з
музикою Бартока.
* * *
«Европа чи «просвіта?» («Ви питаєте, яка Европа? Бе­
ріть, яку хочете: минулу — сучасну, буржуазну — проле­
тарську, вічну — мінливу»), «Гряде могутній азіятський ре­
несанс, і його предтечами є ми», «Романтика вітаїзму»
«Українізація… є результат непереможної волі тридцяти-
мільйонової нації», «Росія ж самостійна держава? Самостій­
на. Ну, так і ми самостійна», з усіх культур орієнтація «у
всякому разі не на російську… Від російської літератури,
від її стилів українська поезія мусить якомога швидше ті­
кати», «Наша орієнтація — на західньоевропейське ми­
стецтво», «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщан­
ства», «Майбутнє за моєю молодою нацією і за моєю мо­
лодою клясою», «За відважних і вольових людей» — ці чіп­
кі гасла відомі кожному. їх засвоїли прихильники Хвильо­
вого, яких свого часу були тисячі й тисячі, їх популяризу­
вали в своїх актах обвинувачення речники режиму, бажав­
ши довести злочинну буржуазність і буржуазну злочин­
ність памфлетів Хвильового.
7 Але ці гасла, хоч як вони чіпаються розумів і сердець,
хоч може заради них і були написані самі памфлети, вмі­
щаються в один невеликий уступ. А памфлетів же Хвильо­
вого є цілий том. (До того двоє останніх гасел узято з
«Вальдшнепів», роману, що формально не належить до
цього жанру, хоч і стоїть на його межі — та про це далі).
Памфлети Хвильового ніколи не передруковувано повні­
стю. На Україні вони небезпечніші від усієї самвидавної лі­
тератури, разом узятої, поза межами України ніхто досі не
здобувся на таке діло. Юрій Лавріненко подав у своєму
«Розстріляному відродженні» дещо з «Камо грядеши [?]»,
«Думок проти течії» і «Апологетів писаризму», але це тіль­
ки фрагменти, раз-у-раз порозбивані редакторськими крап-
ками-пропусками. Не буде помилкою сказати, що памфле­
тів Хвильового в цілості сьогоднішній читач не знає ні на
Україні, ні поза нею.
У цьому томі вперше зібрано те, що збереглося з пам­
флетів Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогод­
нішнього читача це поважне випробування. Якщо він спо­
дівається відтворити з цих текстів образ послідовного, за­
гартованого, непохитного борця з комунізмом, він буде
розчарований. Бунтівничість — таке буде перше враження
— переходить у пристосуванство, свіжа думка — в догма­
тизм. Деякі місця можуть викликати здивовання, інші по­
чуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться
з провалами в слабкість, принциповість із позірною без­
принципністю. Здавалося б, що в памфлетах письменник
міг говорити пряміше й безпосередніше, ніж в оповіданнях,
де він був скутий вимогами фабули й стилю. Справді це
було не так, бо в оповіданнях, в умовах суворої цензури,
було більше можливостей висловити індивідуальну думку
через пейзаж, ліричний відступ, репліки дійових осіб, ніж у
памфлеті, де автор — єдиний, хто має слово, і де думки
мусять бути вимовлені більш-менш в лоб. Якщо в опові­
даннях можна було подавати думки напівскристалізовані і
політичні ідеї виявлялися тільки опосереднено, у памфле­
тах потрібний був спеціяльний «пакувальний матеріял», в
8
якому можна було б донести до читача свої кровні думки.
Таким пакувальним матеріялом, що його вимагала доба,
були офіційні твердження, цитати з «отців» офіційно-марк­
систської «церкви». Зрештою в той час і в тих обставинах
це були речі загально вживані, і читач просто проходив
повз них не помічаючи, бож вони були в кожному тексті.
У зовсім іншому становищі сьогоднішній читач поза Укра­
їною сущий, який не звик до них і хоч-не-хоч сприймає їх
як таку ж повноважну частину тексту, як і та, де автор
справді висловлює свої власні думки.
Іншими словами це означає, що памфлети Хвильового
сьогодні слід читати до певної міри як історичний доку­
мент і образ автора можна в них побачити тільки відсор­
тувавши, що в цих текстах було подиктоване добою, від
того, що несло справжню, живу і часто досі актуальну
думку й чуття автора. Як випливає з усіх,— на жаль, дуже
нечисленних спогадів, Хвильовий як особа посідав незви­
чайний чар, здатність передавати своє горіння своїм спів­
розмовникам. Ця риса виразно вибивається й досі в лірич­
них партіях його оповідань. Його сучасники, що читали
памфлети, відчували в них частину цього чару. Для сучас­
ного читача ця риса памфлетів почасти утрачена. На свій
час революційні думки, заради яких памфлети писано, те­
пер втратили частину своєї революційности. Ми знаємо ре­
акцію сучасників. Михайло Могилянський казав про перші
памфлети Хвильового: «В кімнаті, де було так душно, що
дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені ра­
зом відчули свіже повітря». А Микола Зеров характеризу­
вав їх як «крик серед півночі в якімсь глухім околі» (Ми­
кола Зеров, «До джерел», Львів, 1943, ст. 258). Ця реакція
ще живе в серцях тих, хто знав Хвильового особисто і до­
жив до наших днів (таких небагато). Вони й досі захопле­
ні гаслами «романтики вітаїзму» і «азіятського ренесансу».
Можна шанувати й цінити таке сприймання, але історич­
ним його назвати не можна. Не історичним було також
сприймання «вісниківців», що знайшло свій вияв у статті
Дмитра Донцова («Микола Хвильовий» — «Вістник», 1933,
І № 7-8, передрукована в «Сучасності», 1973, №5) або Євге­
на Маланюка (передрук під назвою «13 травня 1933 року»
в Маланюковій «Книзі спостережень», Торонто, 1962), на­
писані, правда, переважно про оповідання Хвильового, а
не памфлети, — хоч вони слушно відзначили один з про­
відних мотивів діяльности Хвильового («боротьба з пси­
хічним комплексом рабства» — Маланюк, ст. 265) і дво­
їстість його позиції між прагненням здійснити «соціяльне
визволення плебсу» (термінологія на відповідальності Дон-
цова) і «романтикою народу, що нагло захотів кайдани
пірвати» (Донцов, ст. 76). Ще менш історичні, звичайно, ті
напади малих людей, що не мають права критикувати ви­
ще від чобіт, а намагаються вбгати образ Хвильового в
символ Юди.
Доцільно говорити про три періоди памфлетописання
Хвильового (1925-1926, 1927-1928 і 1930), а причин перехо­
ду від одного періоду до другого не можна зрозуміти по­
за історичними обставинами. Ця стаття і є спробою, —
здається, першою — підійти до памфлетів Хвильового
історично. Для цього треба передусім пригадати ті істо­
рично-літературні й історичні події, що відбувалися в хро­
нологічних рамках, щойно запропонованих.