Повелося розглядати перші памлети Хвильового, що
склалися в цикли «Камо грядеши [?]», «Думки проти течії»
і «Апологети писаризму» (а до цього слід додати й статтю
«Вас. Еллан»), як частину так званої «літературної дискусії»
1925-1928 рр. На це можна пристати, якщо тільки умови­
тися, що цей термін, власне, підцензурний, бо в дійсності
йшлося не тільки про літературу, а про цілу культуру і іде­
ологію, а кінець-кінцем про бути чи не бути українській
нації в політичних межах СРСР та й поза цими межами.
Так звана «українізація», себто в ширшому сенсі настано­
ва на розвиток незалежної української культури, була фор­
мально проголошена сьомим з’їздом КП(б)У в квітні 1923
10
р., а активно почала здійснюватися від квітневого пленуму
ЦК партії 1925 р. З самого початку вона заходила в гостру
суперечність з централізаційною політикою Росії і з праг­
неннями російських і проросійських шовіністичних про­
шарків в українських містах. Коли, в листопаді 1926 р., 15
конференція ВКП(б) проголосила курс на форсовану інду-
стріялізацію країни, а в грудні 1927 р. 15 з’їзд ВКП(б) до­
дав до цього гасло колективізації селянства, обидві керова­
ні з Москви і в інтересах Москви, суперечність між цими
централізаційними заходами, що мали змінити все життя
країни, і гаслом українізації стала виразною для кожної
людини, здібної мислити. Так звана «літературна диску­
сія», хоч як вона з цензурних і інших причин була стисне­
на до меж власне літератури або мистецтва, була природ­
ною реакцією на історичну ситуацію. Країна опинилася на
історичному перехресті: перетворитися на провінцію Мос­
кви, хай тим часом з допущенням, в обмежених маштабах,
місцевої мови, але тільки для обслуговування технічних
потреб та ідеологічних вимог центру, чи зберегти свою са­
мобутність, — це було питанням усіх питань. І хоч ніхто
не ставив його просто так, в цьому була глибинна суть «лі­
тературної дискусії».
На те, що ніхто не ставив цього питання одверто й не-
завуальовано, були, крім підцензурности, ще й інші причи­
ни: учасники дискусії були літератори і інші діячі культури,
і не сила їм було змагатися на їхньому полі з політиками й
економістами. Одначе посутньо та сама дискусія відбува­
лася і в ділянці політично-економічній, тільки не так у пре­
сі (крім відомих виступів Михайла Волобуєва на тему ко-
лоніяльного характеру економіки Радянської України,
1928), як у різних партійно-урядових інстанціях при обго­
воренні бюджетів, економічних плянів тощо. Одначе уча­
сники «літературної дискусії» знали й відчували, що не
йшлося тільки про літературу. Тим пояснюється, чому се­
ред літературних памфлетів Хвильового, здавалося б ні
сіло ні впало, серед зовсім відмінного кола проблем рап­
том виринали окремі гасла про, мовляв, «культурну» неза-
11 лежність від Москви і орієнтацію на Европу. Формально
вони мало зв’язані з обговорюваними питаннями, в суті
справи зв’язок якнайбезпосередніший.
На поверхні найчастіше обговорювано дуже специфіч­
не питання: масовізм чи «олімпійство» в літературі, що,
спрощено кажучи, означало чи писати для масового чита­
ча (не надто грамотного й тепер, а тоді й поготів), чи для
інтелігентного; і чи письменників треба організовано ре­
крутувати з «мас», чи лишити справді гідних виявитися са­
мим силою своїх талантів. Дискусія в цих питаннях, до­
сить елементарних і зрештою для нас тепер не надто ціка­
вих, набирала часто дуже гострих форм. Але і це в суті речі бу­
ло в тих історичних обставинах питанням про те, як кра­
ще зберегти українську самобутню культуру і самобутність
взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників
у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним
було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього по­
гляду наизапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і
масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і
це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і
прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовни­
ками. Тільки для Хвильового й хвильовістів Україна ма­
ла зберегтися як повноструктурна нація з повновартісною
кількаповерховою культурою, а його супротивники пого­
джувалися на націю неповну, без верхів, аби націю.
Був у питанні «масовізму» і інший аспект, може недо-
бачуваний її учасниками, але актуальніший для сьогодніш­
нього читача. Ішлося про ліквідацію еґалітарности, поро­
дженої революцією, про поновну ієрархізацію суспільства.
Масовізм у літературі був тільки відгомоном масовізму
революції як такої. Революція зрушила всіх і кожного.
Найнижчі і часто найменш освічені шари суспільства пре­
тендували на повну рівність і навіть перевагу в стосунках з
вищими й більше освіченими. Цю суспільну розгойданість
перших років революції треба було вбрати в береги, щоб
забезпечити провідне становище талановитим і сильним.
Парадоксальним способом Хвильовий, творець позитивно-
12
го образу «непомітного героя» революції, кота в чоботях
Гапки Жучок, співець стихійного розмаху революції, висту­
пив за «олімпійство», за приборкання розпаношених при­
мітивів. Ще парадоксальніше, він — принаймні в стосунку
до літератури, вимагав того, що стало програмою Сталі­
на в політиці: формування нової еліти, скинення «револю­
ційних мас» назад у політичне й культурне «неіснування».
Інша справа, як Хвильовий і Сталін уявляли собі цей про­
цес. Для Хвильового це було піднесення інтелекту і хисту,
для Сталіна — ґвалтовне вивищення нової бюрократії й те­
хнократії на ролю погоничів мільйонів рабів. Процес по-
новної ієрархізації суспільства в своїй засаді був немину­
чий. Сучасне суспільство не може існувати на засадах ціл­
ковитої еґалітарности, хоч би ці засади й стояли гаслом на
політичних прапорах. Інша справа — методи. Винищення
талантів і духова кастрація тих, хто залишився, засобами
терору й нищення, зовсім не були конечні. В інших су­
спільствах духова кастрація здійснюється мирними спосо­
бами, не катами й жандармами, а шкільними вчителями,
журналістами й фахівцями від телебачення, лишаючи ка­
строваних у стані цілковитого задоволення й навіть бла­
женства. Та сталінські методи не були ясні в початкові ро­
ки літературної дискусії, вони кристалізувалися поступово,
і повне усвідомлення їх у пізніший час стало, поза всяким
сумнівом, однією з причин духового, а далі й фізичного
самогубства Хвильового. Та це сталося тоді, коли «літера­
турна» дискусія зробилася неможливою і через політичний
клімат, і через свою власну вичерпаність.
«Літературна» дискусія втягла сотні учасників і поро­
дила кілька сот статтів, памфлетів і зауваг. Нема й мови
про те, щоб тут усе це переказати або навіть підсумувати.
Цікавий читач знайде бібліографію в другому томі праці
А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літерату­
ри (1917-1927)», Харків, 1928, на сторінках 323-356, трид­
цять чотири сторінки петитом. Тут можемо згадати тільки
те, що має безпосередній зв’язок з памфлетами Хвильово­
го.
Формально дискусія почалася статтями Мих. Биковця
13 «Дискусія на літературному фронті» («Знання», 1925, №2/3)
і особливо Гр. Яковенка «Про критиків і критику в літера­
турі», вміщеною у «Культурі і побуті», додатку до «Ві­
стей», ЗО квітня 1925 р. Яковенко, письменник десятиряд­
ний і справедливо давно забутий (хоч недавно літератори
Є. Волошко й В. Минко вирішили не тільки нагадати про
нього, насамперед з вдячности за його полеміку з Хвильо­
вим, а й зажадали меморіяльної дошки на будинку, де він
жив — «Літературна Україна» ЗО грудня 1975 р.), виступив
з вимогою літератури зрозумілої кожному, щоб була про
комуни й трактори, а по дорозі зачепив Хвильового за його
оповідання «Я»: «Хто його читатиме?.. Читатимуть його
міщани, дегенерати, для яких революція була прикладом
найгострішого душевного садизму (!?). Нащо ж його дру­
ковано?.. Художню, бачите, вартість має». Яковенко про­
довжує: «Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість
— елементарна, проста, але здорова й корисна…» — і пе­
реходить до висновку про те, що «необхідно утворити при
редакціях журналів і газет контрольні секції з людей ідео­
логічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо
пролетарської творчости, які б контролювали б [так!] ре­
цензії штамованих письменників», себто літературну полі­
цію. Стаття, отже, була не без практичних висновків.
У тому ж випуску «Культури і побуту», на тій самій
сторінці вміщено відповідь-памфлет Хвильового «Про „са­
тану в бочці” або про графоманів, спекулянтів та інших
„просвітян”». Одночасна поява відповіді Хвильового пока­
зує, що редактор видання познайомив його з статтею Яко­
венка перед її друком, отже літературна дискусія не вини­
кла стихійно, її початок, можна думати, свідомо зорганізу­
вав редактор «Вістей» Василь Блакитний* . (Це до речі по­
казує, наскільки нісенітне є твердження Юрія Смолича про
тривалу ворожнечу між Хвильовим і Блакитним — «Роз­
повідь про неспокій», Київ, 1968, ст. 36). Але напевне ні
Блакитний, ні Хвильовий, ні Яковенко тоді не передчували,
*) Формально «Культура і побут» мала свого окремого ре­
дактора.
14
якого розмаху набере дискусія і що останньою крапкою в
ній буде невеличка кривава плямка на скроні Хвильового,
слід його пострілу в себе 13 травня 1933 року.
Яковенко відповідав статтею «Не про «або», а про те ж
саме» (« Культура і побут», 21 травня 1925 р.), де мало
сказав нового, хібащо пройшовся на адресу Хвильового як
«старого літератора, вихованого на шпенґлерівських по­
няттях» (Хвильовому було тоді 31 рік) і далі: «Однією но­
гою вони (старі літератори) стоять на ґрунті сьогодніш­
нього дня, а другу занесли кудись в мариво минулих ві­
ків… Стояти у них між ногами затрудно. Вони настільки
об’єктивні, що можуть говорити разом з двома мирами,
притягуючи їх один до одного». Хвильовий, не гаючися,
зареаґував на цю донощицьку писанину. У числі з 31
травня з’явився другий памфлет, «Про Коперніка…», а 21
червня — третій. Того ж 1925 року ця трилогія вийшла окре­
мою книжкою під назвою «Камо грядеши [?]». Тим часом
на арену вийшов головний опонент Хвильового Пилипен-
ко. Його «Куди лізеш [,] сопливе, або українська воронщи-
на» («Культура і побут», 14 червня 1925) було продовжене
цілою низкою памфлетів у «Культурі і побуті» і особливо
в «Плужанині» (які, до речі, слід було б зібрати й видати).
Пилипенко був найупертішим і найнаполегливішим супро­
тивником Хвильового, і три роки сповнював ці видання
своїми виступами проти останнього (1925-1927). Хоч сим­
волічно-узагальнююче -енко, як Хвильовий волів назива­
ти своїх опонентів, виразно стосувалося тільки до Яковен­
ка (всупереч твердженню Маланюка), Пилипенко був гото­
вий добровільно прийняти його на себе.
Тоді ж таки, ще в травні 1925 р., підтрим Хвильовому
прийшов з Академії Наук у Києві. Вона влаштувала дис­
пут на теми, заторкнені Хвильовим, а в липневому й ли­
стопадовому числах «Життя й революції» Микола Зеров
влучився до дискусії своїми статтями «Европа — просвіта
— освіта — лікнеп» і «Евразійський ренесанс і пошехонсь-
кі сосни», що переключали емоційний тонус памфлетів
Хвильового на врівноважено-інтелектуальний і тим самим
18 особливо переконливо показували справедливість головних
тез Хвильового, водночас відвіюючи від них полову полі­
тичної злободенщини. Зав’язалося листування між Хвильо­
вим і Зеровим. Це був би, мабуть, найцінніший документ
духової історії України двадцятих років. Але надія на те,
що воно могло зберегтися, мінімальна.
Наприкінці 1925 року, перед самою смертю Блакитно­
го (4 грудня) Хвильовий відновив свою діяльність як пам­
флетист. Серія з’являлася в «Культурі і побуті» від 22 ли­
стопада до 13 грудня; 1926 року «Думки проти течії» з до­
датком анти-поліщуківського памфлету «Ахтанабіль суча­
сносте» вийшли окремою книжкою. Пізнішим памфлетам
Хвильового це вже не судилося.
Бойова активність Хвильового почала давати свої на­
слідки. 20 грудня майже всі талановиті письменники вий­
шли з «об’єднання пролетарських письменників Гарт», що
фактично перестало існувати як творча одиниця. У січні
1926 р. цвіт харківської половини українських письменни­
ків утворили нову, принципово не-масову, «олімпійську»
організацію ВАПЛІТЕ, ведену Хвильовим, хоч формаль­
но він був тільки віце-президентом. Напровесні 1926 р. він
опублікував нову, гострішу серію памфлетів «Апологети
писаризму» («Культура і побут», 28 лютого — 28 березня).
Мабуть, тоді ж таки він написав статтю «Вас. Еллан», що
була надрукована 1927 р. До цього періоду належить та­
кож памфлет «Україна чи Малоросія?», що взагалі не був
допущений до друку і відомий лише з кількох цитат у
статтях і промовах партійних проводирів, що виступали
проти Хвильового. Можна думати, що в цей час Хвильо­
вий почав працю над романом «Вальдшнепи».
Це був вершок його осягнень. Ворог спостеріг небезпе­
ку і почав готувати протинаступ. Ініціятива належала Ста-
лінові. 26 квітня він звернувся спеціяльним листом до Л.
Кагановича, що тоді очолював Комуністичну партію
України. Сталін відзначав, що «широкий рух за українську
культуру і українську громадськість (що це значить, неві­
домо. Ю.Ш.) почався і росте на Україні», що «не можна
16
українізувати згори пролетаріят» і вів далі, що «цей рух,
очолюваний дуже часто некомуністичною інтелігенцією,
може набрати місцями характеру боротьби за відчуження
української культури та української громадськости від
культури й громадськости загально-совєтської, характеру
боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі,
проти російської культури та її найвищого досягнення —
ленінізму» (так! И. Сталий, «Сочинения», т. 8. Москва, 1948,
ст. 152). Як приклад такої боротьби Сталін наводив саме і
виключно Хвильового. Позалітературний характер «літе­
ратурної дискусії» виходив на поверхню. Дальші заходи
Москви йшли один за одним. ЗО травня «Комуніст» опу­
блікував статтю Власа Чубаря, голови Раднаркому УРСР,
проти Хвильового. У червні відбувся пленум ЦК КП(б)У,
що ухвалив «Тези про підсумки українізації», оголошені
друком 15 червня. Не називаючи, правда, Хвильового на
ім’я, «Тези» пишуть: «Кинуті в пресі гасла орієнтації на
Европу, «Геть від Москви» і т. ін. в значній мірі показні,
хоч покищо стосуються питань культури й літератури.Та­
кі гасла можуть бути тільки прапором для української
дрібної буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона розу­
міє відродження нації як буржуазну реставрацію, а під
орієнтацією на Европу, безперечно, розуміє орієнтацію на
Европу капіталістичну — відмежування від фортеці міжна­
родної революції, столиці СРСР — Москви». (Лейтес і
Яшек, ст. 300). За рік, 15 червня 1927 р., нові тези «Політи­
ка партії в справі української художньої літератури» вже
безпосередньо посилаються на Хвильового, називаючи йо­
го підтримувачем «українських буржуазних літераторів ти­
пу «неоклясиків» (уже не «дрібнобуржуазних»! Лейтес і
Яшек, ст. 308). Тим часом з України видалено до Москви
провідних українців-партійців Ол. Шумського й Гр. Гринь-
ка (20 вересня 1926 р.) і роблено заходи створити організа­
цію письменників, беззастережно відданих лінії партії, щоб
протиставити її ВАПЛІТЕ; ця організація остаточно офор­
милася в січні 1927 року як ВУСПП (Всеукраїнська спілка
пролетарських письменників). 20 листопада Лазар Кагано-
17 вич присвятив чималу частину «Звіту ЦК» на десятому з’їз­
ді КП(б)У «ухилам» Хвильового й Шумського. «Хвильо­
вий, — казав він, — характеризував розвиток національ­
ної культури так, як це можна робити в суто буржуазній
країні й по-буржуазному» («Стенографічний звіт», Харків,
1927, ст. 126). Многоголосе скавуління численних -енків,
чиї напади на Хвильового всіляко заохочувано, додавалися
до загальної атмосфери рокованости.
Під цим тиском 4 грудня 1926 р. Хвильовий (разом з
Ол. Досвітнім і М. Яловим) пише свого першого покаян­
ного листа, де відписує тези червневого пленуму ЦК май­
же дослівно, зрікаючися орієнтації на Европу, теорії бороть­
би двох культур (української й російської) на Україні,спілку-
вання з неоклясиками. Лист настільки тримається червневих
тез, що сприймається майже пародією. Не виключено, що
він так і був замислений. Бо Хвильовий ще не вважав зма­
гання за програне. Саме починалася публікація двомісяч­
ника «Вапліте», фактичним редактором якого був Хви­
льовий (формально — безособова «редколегія»* , і журнал
мав бути трибуною не тільки для здійснення загальної лі­
тературної програми Хвильового, але й для публікації йо­
го дальших памфлетів. І справді три нові памфлети з’яви­
лися протягом 1927 року: «Соціологічний еквівалент
трьох критичних оглядів» у ч. 1, «Одвертий лист до Воло­
димира Коряка» у ч. 5 і непідписане, себто редакційне «На­
ше сьогодні» в ч. 3. Приналежність цього тексту Хвильово­
му не тільки беззастережно доводиться стилістичною ана-
лізою, але є про це й пряме свідчення Юрія Смолича
(«Розповідь про неспокій», ст. 70). У головному ці памфле­
ти спрямовані проти ВУСППу. Але попередня дискусія й
партійна нагінка навчили Хвильового більшої обережно-
сти і, мабуть, пригасили почасти (але не зовсім, не зовсім)
юнацьку задерикуватість попередніх памфлетів. У новій се­
рії вже годі знайти єретичні політичні кличі, вони оперу­
ють як головним доказом зіставленням цитат з ВУСППів-
*) її склад розкрито в хроніці, вміщеній у 5 числі журналу.
18
ців і ортодоксальних цитат «отців» марксистської «цер­
кви». Тільки в проміжках блисне в них стара іскра непога­
мованосте, ущипливости й дотепу, рідкісним гостем став
жарт. Це Хвильовий ще не приборканий, але вже стрима­
ний.
«Вапліте» вийшло п’ять чисел. Шосте було надруко­
ване, але конфісковане через уміщення другого уривка з
«Вальдшнепів» Хвильового. Перші п’ять чисел були жор­
стоко критиковані, але те, що зчинилося тепер, після «Ва­
пліте» ч. 6, виходило поза межі поняття критика, навіть
з тим епітетом, що тоді саме широко вживався, — «голо­
бельна критика». 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ «самоліквіду-
валася». 18-21 лютого в Харкові відбувся літературний ди­
спут, де стверджено тріюмф ВУСППу. Хвильовий, що лі­
кувався за кордоном, у Відні, змушений був написати дру­
гого покаянного листа (22 лютого). Чи було це каяття щи­
рим? О. Ган уважає, що в цьому листі «місцями пробива­
ються щирі почуття» («Трагедія Миколи Хвильового», без
року й місця видання [Ульм, 1947], ст. 62). У світлі доку­
ментів, що їх Юрій Луцький знайшов в архіві Аркадія
Любченка, можна в цьому сумніватися. Є там лист Хви­
льового до Любченка, писаний з Відня, датований 2 бере­
зня, себто за якийсь тиждень після покаянного листа, і він
сповнений бадьорости. Цитую: «Горіння «бувших» (членів
ВАПЛІТЕ. Ю. Ш.) мене страшенно радує… Я зараз теж сів
писати новий роман… Як справа з перекладами на німець­
ку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літерату­
ру на широку європейську арену. Словом, треба мужатись
— наше «впереді»… Вмерла Вільна Академія Пролетарсь­
кої Літератури — хай живе Державна Літературна Акаде­
мія» («Голубі диліжанси. Листування ваплітян», упорядку­
вав Ю. Луцький. Нью-Йорк, 1955, ст. 13). Дмитро Донцов
влучно порівняв каяття Хвильового з каяттям Ґалілео Ґа-
лілея. Змушений, перед конклявом високих церковних до­
стойників, зректися теорії про обертання землі навколо
своєї осі, за легендою, він при першій нагоді вільного ви­
слову додав: «А все таки вона крутиться»! Та, звичайно,
19 було б наївним думати, що цькування не лишило сліду на
настроях і переживаннях Хвильового. В листі до А. Люб-
ченка, датованому 10 вересня 1928 р., Микола Куліш пи­
сав: «Оце уночі поверталися з Григоровичем [Хвильовим.
Ю. Ш.] з полювання, ждали поїзда на полустанку, так Гри­
горович між іншим сказав, що «беруть літа своє, не так
уже пахне життя, як пахло воно п’ять, навіть три роки на­
зад». Мені страшенно стало жаль чогось. І Григоровича
стало жаль… на полустанку (а він його оспівав у своїх си­
ніх етюдах, пам’ятаєш?)» («Голубі диліжанси», ст. 40).
Повернувшися на Україну, Хвильовий узявся готувати
«Літературний ярмарок», що почав виходити з грудня 1928
р. З подивугідною винахідливістю Хвильовий шукає нових
форм організації й полеміки. Якщо розгромлено поперед­
ню організацію, зробім не-організацію, журнал, що прин­
ципово відкритий для всього талановитого, але без будь-
якої організаційної структури (концепція, здається, Майка
Йогансена), аж так далеко, що кожне число матиме свого
власного редактора (але переємність незримо забезпечує
Хвильовий). Якщо важчезна цитатобійна полеміка періоду
ВАПЛІТЕ нічого не осягла, заступімо її жартом, езопів­
ськими натяками. Адже працюємо на інтелігентного, не на
масового сірого читача, йому не треба розставляти дбай­
ливо всі крапки над кожним і, він розбереться.
Дванадцять книжок «Літературного ярмарку» — один
з найбільших осягів редакційного мистецтва в історії укра­
їнської журналістики. Грайливі інтермедії різних авторів,
серед них і Хвильового, були справжнім Юиг сіє Гогсе в то­
гочасних умовах. Журнал стверджував ідеї Хвильового, не
висловлюючи їх.
Але цькування не вгавало. Мало було журнальних і га­
зетних статтів, — з благословення ВУСППу Микола Но-
вицький видав цілу книжку «На ярмарку» (Харків, 1930).
Без усякого почуття гумору він допитувався, чому журнал
«про підготовку до весняної сівби… забув. Тракторизації
він не помітив… Пакт Келлоґа — поза… увагою» (ст. 18) і
кінчав доносом: під усім цим, писав він, «підпишеться ко-
20
жен буржуазний культуртрегер, кожен просвітянин, кожен
націонал-попутник, а під деякими установочками та вибри-.
ками — і той, хто давно вже перестав буть попутником
або й ніколи не був ним» (ст. 48).
Та ще важливіше, ніж доноси, було інше. На 1929 рік
запляновано — «великий перелам на селі» — колективіза­
цію і ліквідацію «куркуля» як кляси, а в дійсності і як осо­
би, з родиною, з дітьми. 1930 року шістнадцятий з’їзд ВК-
П(б) кинув гасло нещадного визиску робітника, що нази­
вався соціялістичне змагання. Творилися передумови для
голоду 1932-1933 року. Серед цих обставин жартувати ста­
ло непристойно. Усмішка зникала. Вона стала підозрілою.
Вона ставала внутрішньо неможливою. З усіх «літератур­
них жанрів» тільки два ще культивовано: оду (партії й ре­
жимові) й донос. Критика зокрема перетворилася на су­
цільний донос.
1930 року Хвильовий створив організацію й журнал
ПРОЛІТФРОНТ. Тепер це був уже справжній відступ. Визна­
но першість Москви — в усьому. Визнано масовізм. Ви­
знано — бодай формально — ВУСПП. ПРОЛІТФРОНТ і сам
був організацією типу ВУСППу, а його опозиція ВУСПП-
ові виявлялася хіба в самому факті його конкуренційного
існування одночасно з ВУСППом. Тут з’явилися останні
памфлети Хвильового. Він уже не наважувався спрямову­
вати їх проти ВУСППу безпосередньо. Вони скеровані
проти футуристів. Причин цих нападів, треба думати, було
дві. Однією була загальна антипатія Хвильового до. футу­
ризму. Ще 1921 р. в альманасі «Жовтень» він (разом з В.
Сосюрою й М. Йогансеном) «відгетькував» «життєтворчих
футуристичних безмайбутників, що видають голу руйна­
цію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії
(імажинізм, комфутуризм тощо)» (Лейтес і Яшек, ст. 65).
Можна здогадуватися, що йому лишалися чужими в футу­
ризмі абсолютизація машини й механіки і заперечення ліриз­
му й романтики, а певну ролю міг відігравати і простий брак
визначних талантів в українському футуризмі. До певної мі­
ри виявом цієї неохоти був і памфлет «Ахтанабіль сучасно-
сти», спрямований проти «конструктивіста» Валеріяна Полі-
21 щука і написаний у другій половині 1925 р. Але тепер до цієї
загальної відрази додався тактичний момент. Заходилося на
зближення між футуризмом Михайля Семенка і ВУСППом.
У таких обставинах напади на футуристів побічно були напа­
дами на ВУСПП, прямо атакувати який Хвильовому те­
пер не можна було. Останні протифутуристичні памфлети
Хвильового аж ніяк не йдуть у порівняння з його ранніми.
Ще можна знайти в них блискітки гумору Хвильового і да­
леке відгрім’я його гніву. Але їхньою вихідною позицією
була накинена Хвильовому концепція масовізму літерату­
ри й сервілізму супроти партії й Москви (що чимраз біль­
ше ототожнювалися), їхньою методою було насамперед
цитування «отців» марксизму, а своїм тоном вони раз-у-
раз — нема де правди діти — наближалися до прилюдно­
го доносу, панівного тоді «літературно»-критичного жан­
ру. Це в цей час Хвильовий кинув словечко — памфле­
ти того часу він назвав «лайлетами».
Врятуватися через ПОЛІТФРОНТ і врятувати ПРОЛІТ-
ФРОНТ не пощастило. Кажучи словами самого Хвильового,
його члени «подались до капітуляції й, так би мовити, орг-
самознищення». Поодинці, смиренно вони просили прийня­
ти їх до ВУСППу. Відбулося третє і останнє каяття Хви­
льового, цього разу не листом, а в промові на Харківській
організації ВУСППу. Хвильовий був змушений власними
устами ствердити на раді нечестивих, що «Пролітфронт» був
продовженням «Літературного ярмарку», а «Літературний
ярмарок» продовженням «Вапліте», і всі вони «виросли з
дрібнобуржуазного середовища». Він мусів ствердити, що
що б ПРОЛІТФРОНТ не робив, це було б визнане за помил­
ку, бо організація зайшла в «тупик, так би мовити, перма­
нентних помилок». І найгірше з усього, він визнав святість
і непомильність ВУСППу. «ВУСПП, — казав він, — єди­
на літературна організація на Україні, яка не схиблювала
від генеральної лінії пролетарської літератури». Це була
повна Каносса. Хвильовий був навколішках. (Усі цитати з
«Літературної газети», 1931, ЗО березня, ч. 10). Єдина віль­
ність, що він собі дозволив, — був невеличкий випад —
останній — проти футуристичної «Нової генерації».
22
З кінцем 1930 р. і ліквідацією ПРОЛІТФРОНТу, скільки
знаємо, скінчилося й памфлетописання Хвильового. Адре­
сатів було досхочу, -енками аж роїлося, але проти них
не можна було виступати, та й не було трибуни, де можна
було б памфлети друкувати. На вустах письменника був
намордник, бунтар почував себе посадженим до клітки.
Тільки питанням часу було, коли морально-психологічні
ґрати мали бути заступлені на ґрати справжньої в’язниці.
Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 р. всі письменни­
ки були загнані в ролі кріпаків держави, урядовців від офі­
ційної ідеології, до однієї «спілки письменників», де «това­
ришами» Хвильового були ниці Микитенки й Кириленки.
Розгром української парторганізації завершився призначен­
ням росіянина Павла Постишева на диктатора країни (24 січ­
ня 1933 р.). Він приїхав на Україну з новим шефом жандар­
мів і цілою армією зухвалих посіпак-росіян. На селі міль­
йони вимирали голодовою смертю. Робітники задихалися
в накиненому їм «соціялістичному змаганні». Арешти, що
давніше поглинали стару українську інтелігенцію, тепер
перекинулися на комуністів. 12 травня 1933 р. заарештова­
но найближчого приятеля Хвильового — Михайла Ялово­
го. Не могло бути сумніву, що черга була на Хвильового.
Його країна лежала розтоптана, його сумління було змі­
шане з болотом. З двох можливостей — ґрати й тортури
чи смерть — він вибрав другу. Це сталося 13 травня 1933
р., вранці* . Менше, ніж за два місяці, 7 липня, те саме
вчинив Микола Скрипник. Уже з приїздом Постишева
українізація фактично припинилася (формально про укра­
їнізацію згадували до 1937 р.) й почала шаліти нестримна
й безоглядна русифікація. Постанова пленуму ЦК КП(б)У,
що відбувся 18-22 листопада 1933 р. припечатала це стано-
*) Легенда каже, що залишена Хвильовим записка, адресова­
на до ЦК КП(б)У, звучала: «Арешт Михайла Ялового вважаю
розстрілом всієї моєї Генерації! Хай живе Комуністична партія!
Микола Хвильовий» (Йосип Гірняк. «Спомини». Нью-Йорк, 1982,
ст. 356. Гірняк сам не бачив записки й переказує її текст із слів
Миколи Куліша, сорок дев’ять років після події).
’21 вище. Над трупами українського селянства, робітництва,
інтелігенції, неперешкоджені, літали чорні круки постищев-
щини-сталінщини.
Вони зібралися й над могилою Хвильового. З промо­
вами виступили найбільше ним зневажані Микитенко й
Кириленко, з Москви спеціяльно приїхав ще один «проле­
тарський поет» Олександер Безименський, і російське сло­
во прозвучало над труною письменника, що кликав геть
від Москви* . Єдиний з його однодумців, допущений до
слова, Петро Панч, розгублений і переляканий, спромігся
витиснути з себе фразу про те, що Хвильовий «був непов­
торний. Він щодень, щогодини був новим і формою і змі­
стом», але тільки для того, щоб продовжити: «і це часто
призводило його до помилок, іноді і досить болючих («Лі­
тературна газета» ч. 10, 27 травня 1933 р.). Після того заві­
са спустилася, здавалося б, навіки. Твори Хвильового бу­
ли всі вилучені. Його ім’я виключене з історії української
літератури. За якийсь час його могила була зрівняна з зем­
лею на харківському цвинтарі так, що ледве сьогодні хто-
небудь міг би встановити, де вона була.