Не можна не погодитися з Ганом, коли він підкреслює:
«Політиком-реалістом (чи загалом політиком) Хвильовий
ніколи не був» (ст. 34). І памфлети Хвильового — твори
не тільки політичної думки, а й художні. Це виявляється і в
тому, як вони написані: у кращих з них видно, як письмен-
*) Аркадій Любченко згадує про Хвильового: «Москву так ненавидів,
що ніколи не погоджувався туди їздити, хоч обирали його й посилали (на
пленуми, конференції тощо). Тільки раз був у Москві — здається, 29-го
року — коли поїздка була широкою і вважалася просто гостюванням»
(«Легкосиня даль. Ваплітянський збірник», ред. Ю. Луцький. Нью-Йорк,
1963, ст. 12). Згадаймо, що Лесь Курбас ніколи не хотів повезти «Бере­
зіль» до Москви на гастролі, хоч може міг цим здобути собі й театрові
«всесоюзне» визнання й зберегти себе й театр від загибелі, що спіткала
його того ж зловісного 1933 р. після вистави «Маклени Ґраси» Миколи
Куліша (вересень)
24
ник цінив кожний стилістичний ракурс, кожний злам у
композиції. Пристрасний мисливець у житті, Хвильовий
був мисливцем також у своїй полеміці і знаходив спеціяль-
ну насолоду в переслідуванні об’єкта своєї полеміки, часом
у грі з ним, неминуче його жертвою, але не меншою мі­
рою й грі з читачем. їхній дотеп тільки деколи можна на­
звати гумором, частіше є в ньому насолода з певности, що
цькований об’єкт не втече своєї долі. Через ці елементи гри
й дотепу читачеві не завжди легко відтворити повнотою
логіку думок. Перешкоджає цьому й те, що деколи, як
виглядає, його думка формувалася в самому процесі пи­
сання. Спроба відтворити — оскільки це взагалі можливо
— його думки в системі неминуче означає насильство над
живим організмом памфлетів, знекровлення його. Одначе
треба це зробити, і не тільки для вигоди читача, а й для
того, щоб показати думки Хвильового в становленні. Хви­
льовий розвивався дуже швидко. 1921 року він не той, що
1925, а 1925 не той, що 1930. Досі критичні оцінки погля­
дів Хвильового не брали цього достатньо до уваги. Те, що
далі пропонується увазі читача, — спроба виділити найго­
ловніші думки Хвильового на різних етапах його духово­
го розвитку й показати нитки взаємозв’язків між цими
думками. На повну аналізу їх тут нема місця. Це мало б
бути завданням спеціяльної студії, яку, сподіваймося, ви­
дання цього тому вможливить.
Перша трилогія памфлетів, зібрана самим Хвильовим
у книжці «Камо грядеши [?]», ще майже вільна від прямих
політичних мотивів, що з’являться в пізніших писаннях ав­
тора. Тут ще нема мотиву виродження революції, навпаки
мажорно сурмить мотив її невідкличної перемоги; нема ще
нападів на Москву, за винятком твердження, що Росія пі­
сля революції не спромоглася розвинути вартісної літера­
тури (що для 1925 року, звичайно, неправда; якщо навіть
не згадувати поетів Маяковського, Єсеніна, Клюєва та ін.,
в цей час уже були опубліковані прозові твори Пільняка,
25 Вс. Іванова, Федіна, Леонова та ін.), і мотив відродження
України проходить ще переважно в літературному пляні.
Взагалі, памфлети цієї збірки насамперед присвячені літе­
ратурі як такій.
Основний мотив збірки — потреба будувати українсь­
ку літературу й культуру на інтелігенції, не на тих неосві-
чених і півосвічених селянах і робітниках, що ринули були
до міста після закінчення громадянської війни і хапалися
за письменницьке перо без хисту й без підготови, зі шко­
дою для інших фахів. Вимога ця, самоочевидна в наш час,
не була позбавлена революційности тоді, але навіть і тоді,
імовірно, вона б не викликала вибуху пристрастей, якби
була висловлена в такій абстрактній і безособовій формі,
як тут. Але Хвильовий був мистець, і мистець темперамен­
тний, тож він одяг її в образи-узагальнення, і це вони віді­
грали ролю червоної плахти перед очима — ніде правди
діти — дурнуватого бика. Те, що офіційно називалося
«трудящі маси», дістало наличку просвіти (або ще гірше,
«денікінського прапорщика Смердипупенка») з додатковою
характеристикою «темна наша батьківщина», «безмежний
темний степ», на додаток, у дусі вимог часу, до цієї «про­
світи» був причеплений «клясовий еквівалент» дрібнобуржу-
азности й навіть непмана-рантьє, не надто, треба сказати,
відповідний. Протилежний образ-згусток оформився як
(хай спочатку трохи іронічно, але в повторенні ця іронія
зникала) «олімпійці», Зеров — зерови і, нарешті, Европа.
Остання — в супроводі такого визначення: «Коли ми гово­
римо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техні­
ку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш від
останньої. І от: — ми розуміємо Европу теж як психоло­
гічну категорію, яка виганяє людськість із просвіти на ве­
ликий тракт прогресу». Звідси запитання «Гаркун-Задунай-
ський чи Зеров? Европа чи просвіта?», що на перший по­
гляд видаються вкрай нелогічними (так, ніби між Евро-
пою й Просвітою нічого нема, що можна було б вибра­
ти!), в дійсності в своїй першій поставі не озна-
26
чали нічого іншого, ніж — дуже скромне гасло — масовізм
чи інтелігенція? Або ще: графоманія чи кваліфіковане ми­
стецтво? Але образи мають свою мову, і вже тоді, в пер­
шій книжці памфлетів Хвильового, фактично ця дилема
ішла глибше: примітивне пропаґандивне і політизоване
«мистецтво» чи мистецтво глибокої думки і складної образ-
ности?
Поскільки в памфлетах розв’язувалося питання про те,
яким має бути мистецтво Радянської України (бо це були
географічні й політичні рамки цих памфлетів), не дивно,
що найбільша кількість сторінок присвячена дискусії про
те, що таке мистецтво. Сучасному читачеві обговорення
того, чи мистецтво є «засіб пізнання життя», а чи «засіб бу­
дування життя», з численними посиланнями на тих, що їх
сам Хвильовий називає «іже во отцех марксистських» (Тре­
ба згадати, що до тридцятих років Плеханова уважано за
неперейдений авторитет у питаннях «марксистської естети­
ки», а Бухарін і Троцький 1925 р. були ще «вождями рево­
люції»), може видаватися схоластичним і непотрібним.
Справді це було не так. Визначення мистецтва як «методи
будування життя» відкидалося тому, що воно навстіж роз­
чиняло двері для примітивної політизації мистецтва. Що­
до другого визначення мистецтва, то можна думати, що
Хвильовий мусів його взяти як менше зло. Але вабило йо­
го не безкриле пізнання — фіксація життя (яку він знаходив
саме в -енків-Смердипупенків-Яковенків), а перетворен­
ня життя мистцем. І тому він, позірно приймаючи це ви­
значення, в дійсності робив до нього таку поправку, яка не
лишала в ньому каменя на камені: реалізм він відкладав на
далеке майбутнє. «Пролетарське мистецтво, — писав він,
— пройде етапи: романтизму, реалізму і т. д. Це — зам­
кнене коло законів художнього розвитку». Реалізм тепер
видавався ворожим для Хвильового, бо письменник не
приймав тогочасного життя. Отож реалізм відсувався до
часів «запрньої комуни», коли життя стане прекрасним, а
для своєї сучасности — «доби горожанських війн» (не тіль­
ки на Україні, а в усьому світі) — він жадав романтизму,
27 «романтики вітаїзму». Було б даремним шукати точного
визначення цього поняття. Але випнуто ту рису його яка,
очевидно, була для Хвильового найдорожчою — «бойовий
«ідеалізм» в лапках молодої кляси — пролетаріяту», здат­
ність не давати суспільству заснути, виявляти «подвійність
людини нашого часу». Передчуваючи близьке вже закріпа­
чення мистецтва, Хвильовий хотів, щоб мистцеві лишили
право бути вічним революціонером.
Останній образ-гасло «Камо грядеши [?]» — це образ азі-
ятського ренесансу. Якщо образи Просвіти і Европи були
взяті в дуже вільному трактуванні значення цих слів, то ще
більше це стосується до образу азіятського ренесансу. Хви­
льовий розрізняє тут далеке й близьке майбутнє. Для дале­
кого майбутнього він пророкує «нечуваний розквіт мистец­
тва в таких народів, як Китай, Індія і т.д.». Для близького
майбутнього одначе спалах азіятського ренесансу передба­
чається на Україні: «Гряде могутній азіятський ренесанс в
мистецтві, і його предтечами є ми, „олімпійці”». В обох ви­
падках передумовою ренесансу буде запровадження комуні­
стичної системи. Уже тут є суперечність: чому називати цей
ренесанс азіятським, коли його колискою має бути Україна?
Але далі справа ще більше ускладняється: «Азіятський рене­
санс — це епоха європейського відродження плюс незрівня-
не, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво»; і ще біль­
ше, німецький експресіонізм — «це теж предтеча великого
азіятського ренесансу», хоч, додамо, ні в Европі часів Відро­
дження, ні в Німеччині часів Хвильового комунізму не було.
Виглядає так, що азіятський ренесанс у певних випадках (або
принаймні його предтечі) ототожнюється з романтикою ві­
таїзму», а ця остання — з «Европою», а всі вони — з «зерови-
ми», себто — новою українською інтелігенцією. Як у симво­
лічному вірші, в памфлетах Хвильового, тут обговорюваних,
поняття стають образами, а образи дістають здатність утра­
чати чіткість контурів, мерехтіти і, в цьому мерехтінні, взає-
мозаступатися. «Романтика вітаїзму» не тільки борониться в
цих памфлетах, вона застосовується. Памфлети в своїй остан­
ній суті виявляються творами літератури, своєрідної лірики.
28
Наукової критики вони не витримують. Це не перешко­
джає їм бути першорядними літературними творами.І як лі­
тературні твори, грою своїх образів-символів вони могли ма­
ти — і, звісна річ, — мали величезний суспільний ефект. Зо­
крема прихованою ідеєю українського месіянізму, хай
обмеженого до мистецтва й культури.
Месіянізм цей може мати і напевне мав іраціональне
підґрунтя. Якщо говорити про його раціональні корені, то
можна згадати — для Хвильового — два: географічне ста­
новище України, мовляв, на межі Европи і Азії і наявність
комунізму. Але тут хоч-не-хоч виникає питання про Росію.
Адже вона теж мала ці передумови. Чому її виключено з
«азіятського ренесансу»? Це тим більше впадає в око, що,
не без почуття заздрости, говорячи про Воронського, Хви­
льовий називає росіян «нацією, яка не плентається в хво­
сті», в явному протиставленні «хохлам і малоросіянам». На
це законне запитання памфлети з «Камо грядеши [?]» не
відповідають ані натяком. Відповідь, мабуть, лежала в іра-
ціональній сфері* . Нелюбов до Москви прорвалася тільки
короткою згадкою про ліквідацію «пролетарського ми­
стецтва» в Росії «під натиском матушки Калуги».
*) Тут мимоволі закрадається думка, чи в цьому мовчазному
виключенні Росії з «азіятського ренесансу» не виявився вплив
Освальда Шпенґлера. Хвильовий, безперечно, читав перший том
«Оет ІІпіег{>ап§ гіев АЬепШапсіез), що вийшов був у російському
перекладі 1923 р. Він кілька разів згадує німецького історіософа в
своїх памфлетах, часом прихильно, часом наліплюючи на нього
наличку «фашиста». «Марксист» Хвильовий не міг стати на пози­
ції ШпенГлера одверто ні через зовнішню ситуацію, ні внутріш­
ньо. Але впливи ШпенГлера в памфлетах Хвильового виразні у
відгомоні ідеї циклічности, в ототожненні «Европи» з духом Фав-
ста, навіть у зверненні до образу Коперніка як утілення цієї Евро­
пи. Ось що пише Шпенглер про контраст між Европою й Росією:
«сІезЬаІЬ І5І діє ЈЄ8атіе іашііксЬе ЕіЬік еіп «Етрог»: Уегуоіікот-
тпип§ дех ІсЬ, зіШісЬе АгЬек ат Ісп, КесЬгїегхі§ип§ сіех ІсЬ гїигсп
СІаиЬеп ипсі §иїе \Уегке, АсЬгип§ с!е$ Ви іт ШсЬхїеп ит сіех еі-
§пеп ІсЬ ипсі «еіпег 5е1і§кеп \уі11еп, уоп ТЬотаз уоп А^иіпо Ьіх ги
29 У своїй загальній концепції — чи може краще сказати,
світовідчутті, — перша трилогія памфлетів Хвильового ле­
две чи мала попередників в українській літературі чи пу­
бліцистиці. Беручи їх на тлі світовому, не можна не позна­
чити примхливого і вкрай еклектичного поєднання елемен­
тів марксизму, зокрема Ленінових поглядів на прийдешню
ролю колоніяльних націй з елементами шпенґлеріянства
(теорія циклічности, хоч Хвильовий як — бодай у намірі
— марксист застерігає, що в протилежність Шпенґлерові
він застосовує теорію тільки й виключно до мистецтва), ро­
сійського евразійства і, нарешті, месіянізму, властивого,
мабуть, усім відроджуваним націям.
«Камо грядеши [?]» викликало вибух обговорень і запе­
речень. Як і слід було сподіватися, напали на Хвильового
«плужани», — Пилипенко, Щупак, Кияниця. Менш сподіва­
ними були напади «конструктивіста» й ніби шукача рево-
Капі;, шнІ епсШсп сіах Нбспхіе: 1_Іп$1егЬ1іспкеії сіек ІсЬ. Ех іхї §епаи
дах, \уах сіег еспіе Кизхе аіх еіїеі етрйпйеї ипсі уегасМег. Біе ги$-
хіхсЬе, шПепІохе 5ее1е, сіегеп ІІгхутЬоІ йіе ипепсШсЬе ЕЬепе іхї,
хиспі іп йег ВГІІСІЄПУЄІЇ, сіег Ьогіхопіаіеп, сііепепсі, патепіок, $ісп УЄГ-
Ііегепа” аигги§еЬеп. Уоп $ісЬ аих ап йеп ІЧаспхіеп сіепкеп, ЇЇСЬ дигсп
ШспхІепІіеЬе хігШсп ги пеЬеп, гйг «ІсЬ Ьйяхеп \УО11ЄП іхї Шг еіп 2еі-
сЬеп \УЄ$ШСПЄГ Еіїеікеії ипсі іїеуеіпагі: »іе сіая Іп-с1еп-Нітте1-с1гіп§еп-
АУОІІЄП ипхгег Боте іт Се^епхаїг гиг кирре1Ье$еШеп БасЬеЬепе
ги55І5сЬег Кігспеп» («Бег 1_Іп{егЈап§ сіез АЬепсИапсІеи, Мюнхен,
1924, ст. 393). У приблизному перекладі: «Через це вся фавстів-
ська етика є д’горі: удосконалення я, етична праця над собою, ви­
правдання я вірою й добрими ділами, пошана до ти кожного
ближнього заради власного я, — так від Томи Аквінського до
Канта, і нарешті найвище: безсмертність я. Це якраз те, що
справді російська душа відчуває марним і зневажає. Російська,
безвільна душа, чий первісний символ — безмежна рівнина, пра­
гне до втрати себе, до самозаперечення в горизонтальному світі
однакових братів, служачи, безіменно. Думати про інших заради
себе, етично підносити себе за допомогою любови до ближнього,
розкаюватися заради себе, — це для неї ознака західної марности
і злочин, так само, як воля вдертися в небо втілена в наших собо­
рах у протилежність пласкості російських церков, усіяних баня­
ми»). Довести вплив цих думок Шпенґлера на Хвильового не
ЗО
люційної, нової форми Валеріяна Поліщука, що видав ці­
лу книжку «Літературний авангард. Перспективи розвитку
української культури, полеміка і теорія поезії», Харків,
1925, і недавнього символіста Якова Савченка («Азіятський
можна, запідозрювати його є всі підстави. Характеристично, що
приблизно в ті ж роки Бажан написав свої «Будівлі». Вплив
Шпенґлера на перші дві частини цієї трилогії (і спроба полеміки з
ним у третій) не підлягає сумніву. Ідеї Шпенґлера цікавили й три­
вожили ваплітян і то ще перед утворенням ВАПНІТЕ, від 1923 р.
Це тоді Павло Тичина написав свою поезію «Ходить Фавст по
Европі». Тут Тичина подав полемічний портрет Шпенґлера, що,
мовляв, маскується під Фавста:
Я ношу в душі вериги,
не цураюся релігій,
не бунтую — тільки книги
все пишу, пишу, пишу —
для того, щоб це, мовляв, «маскування» викрити:
— А того, що ти не Фавст!
А того, що ти панок!
Як візьму я молоток!
Заперечення приналежности «Фавста» до одного, певного
культурного циклу, характеристичне для Хвильового, бере, отже,
свій початок у Тичини. Тільки в Тичини воно було далеко послі­
довніше: у Хвильового не знаходимо зустрічі Фавста з бунтарем-
Прометеєм, показаної Тичиною, взагалі не знаходимо образу
Прометея.
Шпенґлерівський комплекс в українській літературі двадцятих
років виявлявся і в наслідуванні німецького філософа, і в відштовху­
ванні від нього. Цей комплекс ще чекає на свого дослідника.
Образ Коперніка, що виступає в назві другого памфлету з ци­
клу «Камо грядеши [?]», але лишається майже не розгорнений, теж
стає краще зрозумілий у порівнянні з Шпенґлером. Ось що писав
останній: «…йіе НептіШ УОП Каит ипсі \УШе іп сіеп Таіеп сіех
Корегпіких ипсі КоїитЬих зо §иі \УІЄ іп депеп сіег Нопеп$т.аиіеп
ипсі Иароіеоп хит Аизсігиск кошті — Вепетспип§ сіе$ \Уе1ї-
гаитх, — аЬег $іе 1іе§1: іп апсіегег \Ґеі$е аисЬ іп сіеп рпу$іка1і$спеп
Ве§гігїеп с1е5 КгаМеИех ипсі Роіеігііаіз» (І, 396).(У приблизному
перекладі: «В учинках Коперніка й Колюмоа виступає ототож­
нення простору й волі, так само, як у вчинках Гоенштавфенів і
Наполеона, і воно ж таки — іншим способом — лежить в основі
фізичних понять силового поля й потенціялу»).
31 апокаліпсис», Київ, 1926). Ножем у спину був виступ Ол.
Дорошкевича, що стояв на півдорозі до академічних кіл
(статті в «Життя й революція», 1925 р.). Усі ці струмки збі­
галися в один потік, готовий захлиснути відважного, і не
даремно свою відповідь на ці виступи Хвильовий назвав
«Думки проти течії».
І в цій книжці Хвильовий лишається в головному в ме­
жах літературно-культурної проблематики, слушно вказу­
ючи, що «стержнем питання все таки залишається масо­
вість, чи то масовізм» (ст. 74). І тут виклад його насиче­
ний емоцією, і це він сам одверто визнає, принаймні щодо
попередньої своєї збірки памфлетів: «Всю нашу увагу було
сконцентровано на емоціональному боці справи» (ст. 40).
Твердження про те, що не масовість і не організації вирі­
шать долю літератури, а поява видатних творів і що добір
нових талантів з молоді — функція журналів та їхніх ре­
дакцій належать до самозрозумілих. (Це не завадило Хви­
льовому в розділі «Новий організаційний шлях» накресли­
ти справжній проспект нового типу літературної організа­
ції, що незабаром утілився в зформування ВАПЛІТЕ).
Образ «просвіти» відходить на другий плян, натомість
більше випинається «куркульський» характер плужансько-
го масовізму (ст. 18 і знову ст. 38), полемічний захід, не
спертий на дійсність, і з’являється — куди більш історично
виправдане — твердження про народницьке коріння цієї
новітньої «просвіти» (ст. 56). Знову, хоч мимохідь, виринає
тема мистецтва як «засобу пізнання» в протилежність по­
глядові на мистецтво як «засіб будування» (ст. 26), тема, що
вибухає в випадах проти утилітарного мистецтва («Вузь-
коутилітарний сахарин ми виробляти не будемо») і в обо­
роні знов і знов Миколи Зерова (уже в передмові, також у пам­
флеті проти Поліщука) і цього разу також Павла Тичини,
— до речі одна з першорядних характеристик його творчо-
сти.
Усі ці мотиви почасти повторюють, почасти розвива­
ють те, що вже було в попередніх памфлетах Хвильового.
Новин, власне, є тільки дві. Однією є, в зв’язку з вирушен­
ням Поліщука в похід проти Хвильового, докладна й ни-
:32
щівна критика примітивізму, що ховається за нібито рево­
люційною формою, зокрема за верлібризмом. «Ахтана-
біль сучасности» належить до стилістично найблискучіших у
писаннях Хвильового, і Поліщук ніколи вже не був спро­
можний піднестися з тих «двох лопаток», на які його по­
клав його критик. При цій нагоді виявився між іншим зв’я­
зок Хвильового з російським формалізмом. Письменник
не тільки називає його «культурний російський формалізм»
(ст. 107), але й посутньо приймає його концепцію постійно­
го зношування і оновлення літературних форм. Це захо­
дить у пряму суперечність із заявою: «Ані з Шкловським,
ані з Якобсоном, ані з Кручених і т. д. нам не по путі» (ст.
66), але ця заява була явно тактичним маневром. Найкра­
ще це доводиться тим, що коли постав журнал «Ваплі-
те», редакція подбала про те, щоб дістати статтю від Р.
Якобсона і вмістила її (в числі 5).
Але головною новиною і справді осередковим пунктом
у «Думках проти течії» було визначення «Европи», гасла,
киненого, але не розшифрованого Хвильовим у його попе­
редній книжці. Це центральний пункт у поглядах автора і
також у непорозуміннях навколо його поглядів. Тому слід
спинитися на цьому гаслі-образі докладніше. Хвильовий бе­
ре тут «Европу» цілком умовно. Це для нього «ідеал громад­
ської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологіч-
ній основі вдосконалювалась протягом багатьох віків і є вла­
сністю всіх кляс». «Це — європейський інтелігент у найкра­
щому розумінні цього слова». І безпосередньо Хвильовий
провадить: «Це, коли хочете, — знайомий нам чорнокниж­
ник із Вюртембергу [?] що показав нам Грандіозну циві­
лізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це —
доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людсь­
кий дух». Мотив цей походить від Освальда Шпенґлера.
Це для нього західньоевропевська культура була фавстіян-
ською, і суть її він убачав у «скеруванні енергії лише на
найвіддаленіші обрії». («Оег \]пІст^ащ <іе$ АЬепсИапсіез», 1,
ст. 225).
Беручи цей образ Фавста від Шпенґлера, Хвильовий
полемізує з останнім, відкидаючи приналежність Фавста
до одного культурного циклу й стверджуючи його вічність і
33 невмирущість як психологічного типа. Отже, терміну Евро­
па вжито тут не в географічному чи політичному сенсі, а як
рівнозначника до поняття Фавста, себто в сенсі психологіч­
ному. Якби хто в цьому сумнівався, то це спростовується
дальшими прикладами Хвильового. Письменник вважає за
репрезентантів фавстівського типу не тільки Вольтера й Мар­
кса, Лютера й Бебеля, але також Авґуста, Леніна й Петра І,
себто осіб, що хронологічно або географічно не належали до
Европи, як ми її тепер розуміємо. Славнозвісна, сотні разів
цитована формула Хвильового: «Ви питаєте, яка Европа?
Беріть, яку хочете: минулу — сучасну, буржуазну — проле­
тарську, вічну — мінливу», всупереч тлумаченням супротив­
ників і цькувальників Хвильового зовсім не означала прий­
няття географічної й політичної Европи в цілому з її філісте­
рами й реакціонерами, яких Хвильовий ненавидів. Фраза
стосувалася тільки і виключно до фавстівського типу в різних
його хронологічних і клясових виявах.
Затонські і Хвилі, Кагановичі і Сталіни, Микитенки й Ки-
риленки одначе не читали Шпенґлера і не були спроможні
розшифровувати взаємопереходи образів-гасел Хвильового.
Фраза була вихоплена з контексту й перетворена на пункт
політичного обвинувачення. І як цькована сарна не може спи­
нити хортів, що женуться її слідом і вгризаються в її боки, так
Хвильовий не міг пояснити своїм цькувачам істоту страшно­
го непорозуміння. Він просто не мав з ними спільної мови, бо
різниця культурного і інтелектуального рівня була занадто
велика. І він був занадто гордий, щоб знизитися до популяр­
ного пояснення. Він волів зрікатися, ніж пояснювати.
Сьогодні ми можемо бачити, що образ-гасло Фавста-Ев-
ропи в «Думках проти течії» не мав нічого або дуже мало
спільного із традиційним слов’янофільським протиставлен­
ням Европи — Росії чи то Україні (протиставлення робле­
но не раз і дуже легко). Як і в «Камо грядеши [?]», Европа
тут була протиставлена просвіті, інакше кажучи, творчо
невгамовна одиниця — сірій масі. Фавстівський психологіч­
ний тип може був нечастий на Україні, через її рабський
стан, але він не був їй у принципі чужий.
34
Тут одначе неминуче постає питання: невже Хвильо­
вий не міг знати, з яким вогнем він грав, беручи гасло орі­
єнтації на Европу, обросле тисячами політичних асоціяцій,
і надаючи йому нового, незвичного значення? Невже він
міг уявити собі, що читач зможе підійти до такого гасла,
цілком увільнившися від традиційного тягара зв’язаних з
ним політичних ідей? Прямої відповіді на таке запитання в
«Думках проти течії» знайти не можна. Але непрямо на неї
вказують розкидані по всьому тексті характеристики Укра­
їни. В її тогочасному стані вона для нього «Хохландія»
(ст. 101), «країна рабської психології» (ст. 50), де живеш «се­
ред дикунів» (ст.52), де панує «культурне позадництво»
(ст.50) і де «без російського диригента наш культурник не
мислить себе» (ст.50). Вона для нього «клясична країна
гаркун-задунайства, культурного епігонізму» (ст. 50). Тіль­
ки дуже недогадливий читач не збагне, що в такій країні
передумов до появи багатьох «чорнокнижників з Кнітлін-
ґену» таки бракує. Що для розвитку фавстіянського типу
людей становище в країні треба докорінно змінити.
Безпосередньо Хвильовий цього в «Думках проти те­
чії» не висловив. Чи він не висловив цього з цензурних
міркувань, чи в ньому самому це твердження тоді ще не
дійшло виразної ясности, — сьогодні сказати не можна і
може ніколи не буде можливо. Але так чи так, важить чіт­
ко розрізняти сказане письменником від того, що, можли­
во, випливає з його творів, але чого він не сказав. Щодо
Хвильового це аж надто часто плутають. Плутають через
нерозуміння, через злу волю, через надмір ентузіязму, че­
рез свідомий намір, — байдуже з якої причини, бо причи­
на нічого не змінює в хибності висновків.
«Тепер, коли нашу фортецю атакують з кількох боків,
коли ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чисто-
плотні і нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрі­
люють нас, — тепер ми, як то кажуть, беремо себе в руки і
спокійно продовжуємо наступ… Треба бити в саму суть»,
— так пише Хвильовий на початку «Апологетів писариз-
му». Суть виявилася політичною. Літературну дискусію
вже не можна було продовжувати як таку. Вона перероста-
35 ла в ідеологічно-політичну. З тринадцятьох розділів «Апо­
логетів писаризму» перші ще рухаються в річищі літера­
турної проблематики, але що ближче кінця, то виразніше
випинаються політичні питання, щоб вибухнути справж­
ньою ідеологічною бомбою в останньому, тринадцятому
розділі «Московські задрипанки» (Хвильовий, народжений
13 грудня 1893 р., надавав великої ваги числу тринадцять
і своє самогубство вчинив 13 травня 1933 р., на 39-му —
себто тричі тринадцять — році свого життя).
Знов з’являється тло «темної батьківщини» («Навкруги
тайга азіятської Хохландії і темна «малоросійська» ніч»),
знов дебатується детально проблема мистецтва як засобу
пізнання дійсности в протесті проти народницької орієнта­
ції на найтемніше і проти утилітаризму літератури, тільки
тепер з важчим зарядом цитат з «отців марксизму» і з міц­
нішим притиском на «куркульськість» ідеології інакодум­
ців. Знов Хвильовий боронить Зерова і «зерових», намага­
ючися довести, що нова українська інтелігенція повинна
мати два корені — один у «пролетаріяті» (що принесе іде­
ологію), а другий у традиційно культурній старій українсь­
кій інтелігенції (що принесе, мовляв, технічне вміння). Як і
в «Думках проти течії», Хвильовий не відновляє, — і це
слід підкреслити — плутаного гасла «азіятського ренесан­
су», наголошуючи натомість зв’язок прийдешньої літерату­
ри з «молодою клясою молодої нації». Не нове також
твердження про те, що мистецтво твориться не для аб­
страктного, ідеалізованого «народу», а для інтелігенції, яка
його репрезентує. Дещо з цих думок подано детальніше,
дещо загостреніше, але в головному це повторення вже
сказаного, неминуче в кожній полеміці.
Важливою новиною є те, що тепер Хвильовий визнає,
що від поставлених ним питань залежить не тільки харак­
тер літератури, а й «ідеологічно-клясовий зміст культурної
революції, що починається на Україні». Важить і те, що,
відходячи від вузькоклясового критерію, Хвильовий твер­
дить, що нове мистецтво повинне служити не «клясі для
кляси», а «клясі для людськости». Але справді кардиналь-
36
на зміна сталася тепер у трактуванні образу-гасла Европа.
Якщо перед тим ішлося про певний психологічний тип,
тільки умовно асоційований з географічною Европою, про
Шпенґлерів образ Фавста, як представника певного типу
культури, тепер будь-які переклики з Шпенґлером зника­
ють, образу Фавста більше нема, а Европа з’являється в
усій своїй історично-географічно-культурній конкретності
як орієнтир, як дороговказ («наша орієнтація — на захід­
ноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийо­
ми»), правда, з метою Европу поступово перевершити: «В
Европу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою — за
кілька років горіти надзвичайним світлом».
Жадання вчитися в Европи вимагало перегляду став­
лення до Росії. І ця проблема, якої Хвильовий уникав у
своїх давніших памфлетах, уперше (через цензурно-полі­
тичні причини і востаннє!) звучить на повний голос в «Апо-
легетах писаризму». Підкреслюючи самостійність Укра­
їни, ставлячи цю самостійність у зв’язок навіть з особли­
востями української економіки, Хвильовий безоглядно кли­
че відмовитися від культурного зв’язку з Росією. «Справа в
тому, — пише він, — що російська література тяжить над
нами в віках як господар становища, який привчав нашу
психіку до рабського наслідування». Звідси, часто цитова­
не, його виразне гасло про потребу орієнтуватися з усіх лі­
тератур «у всякому разі не на російську. Це рішуче і без
всяких застережень… Від російської літератури, від її сти­
лів українська поезія мусить якомога швидше тікати».
Одне застереження Хвильовий усе таки робить. Він пи­
ше: «Не треба плутати нашого політичного союзу з літера­
турою» (до речі, не єдности, а союзу, а союзи укладають­
ся з різними державами і розриваються, коли заходить по­
треба!). У недозволеному памфлеті «Україна чи Малоро­
сія?», скільки можемо судити з збережених уривків, Хви­
льовий ішов ще далі. Він говорив уже просто про бороть­
бу двох культур і про Москву як центр міщанства. Єди­
ний висновок, що міг випливати з цього, був би виснов­
ком про потребу відокремлення й кінця союзу.
З цього нового ставлення до Росії випливали й тези
37 «Апологетів писаризму» про те, що російський міщанин чи
не гірший від українського куркуля і що треба якнайскорі­
ше «дерусифікувати» пролетаріят України («Дайош проле-
таріят!») — Хвильовий не каже, якими засобами.
Партійні викривачі Хвильового — Чубар, Хвиля, П.
Любченко, Сталін, Скрипник, учасники червневого пленуму
ЦК КП(б)У (їхні промови — Затонського, Л. Кагановича,
Петровського та ін. видруковані в збірці «Будівництво Ра­
дянської України», Харків, без року [1929?] мали рацію:
Хвильовий справді вийшов поза рамці офіційної ідеології.
Можна піти навіть далі й сказати, що він вийшов поза
рамці будь-якої комуністичної ідеології як такої. Ще в квіт­
ні 1926 р. Д. Донцов слушно оцінив, у чому була суть по­
глядів Хвильового: «Питання — не Захід чи Схід?, тільки
— додаток чи суть — провінція чи нація?» і подав прогно­
зу: «Ми співчуваємо з тою жменькою, що старається ро­
зірвати зачароване коло російщини і хоч трохи зачерпну­
ти свіжого повітря з Европи» («До старого спору», «Літе­
ратурно-науковий вістник», 25. 4. 1926).
Історія дальших памфлетів Хвильового — це історія
відступу і поступовної здачі позиції за позицією, але здачі
повільної, з триманням на кожній позиції так довго, як
тільки можна було. Та перед тим полум’я бунту ще раз
спалахнуло у вступі Хвильового до поезій Еллана-Блакит-
ного, написаному, мабуть, 1926 р. Не підносячи національ­
них мотивів, Хвильовий зосередився на загальній характе­
ристиці духової атмосфери Радянської України (й Союзу)
як «сірої, роздериротазівотної казенщини.., що її… поро­
джує те буття, яке визначає твою свідомість», на ворожо­
сті панівної системи до всякої літератури, всякої поезії,
всякої живої індивідуальности, на новому буянні «нашої
хохлацької розляпаности і сахаринної сахаринности», на
конфлікті між творчою одиницею й режимом. Він кінчав
викликом: «Бережіться, — живий поет! Отже, війна поезії!»
«Хохлацької розляпаности й сахаринної сахаринности»
Хвильовий не прийняв і далі. Але «сіра, роздериротазівот-
на казенщина» чимраз більше ховала його під тінь своїх
38
кажанячих крил. У «Ваплітянській трилогії» (називаю так
три памфлети-статті, видрукувані в «Вапліте»), як і у
вступах до «Літературного ярмарку», Хвильовий уже не
може висловлювати жодних нових ідей і не може одверто
критикувати радянську систему. Формальним об’єктом йо­
го нападів у цій трилогії стає ВУСПП, в суті речі експози­
тура партії в літературі й пропаґатор масовізму й приміти­
візму. Боротьба з ВУСППом, отже, продовжує стару лінію
памфлетів Хвильового, але приглушено, натяками, своє­
рідною езопівщиною, поціляючи тільки в дичину малого
розміру, отих, словами самого Хвильового «бекасів, крон­
шнепів, куличків та іншу болотяну дичину». (Іван Кулик
був одним з чільних діячів ВУСППу). Називати своїм ім’ям
письменник може тепер тільки нездарність статтів і творів
пера ВУСППівців. Про все інше він може тільки робити
алюзії. Обізнаний читач їх помітить і відзначить; вони ска­
жуть йому, що «дух неспокою» (вислів В. Коряка, підхоп­
лений як свій Хвильовим, а в 1960-их роках використаний
Юрієм Смоличем для характеристики всієї доби) в Хви­
льовому живе і що каяття було вимушене й позірне. Для
читача, не знайомого з попередніми писаннями Хвильово­
го, вони найпевніше пройдуть непоміченими. Бачимо, іна :-
ше кажучи, письменника не зламаного, але скуто
Ось кілька прикладів з «„Соціологічного еквіваленту”
трьох критичних оглядів», спрямованого проти В. Коряка
й Б. Коваленка: мотив «темної батьківщини» («Коли ж на­
решті над нашою хохландією заграють сурми Великої Пе­
ремоги?»; «Смердюча атмосфера»); розпаношеність «про­
світи» («Чому цих же таки «просвітянських традицій» не
хоче ліквідувати наша молода марксистська критика?»);
масонізм (Коряк — «наш „ужасний” масовик і апологет ро­
бітничої кляси»); орієнтація в літературі на Европу («Ко­
ряк «ужасний» противник всього європейського»); оборона
романтизму («в «фактичний матеріял» завжди входять еле­
менти «перебільшення»); змагання за новітню українську
людину діла («Це вже не той хохол, що три години чуха­
ється»); література на службі нації («Чи може ви думаєте,
що сам Коряк і справді не творить для нації з підкреслен-
39 ням?»); і навіть оборонна позиція проти сервілізму супро­
ти Росії (після іронічного «Хвильовий дійсно «родич» геть­
мана Мазепи і саме по «матерній лінії (який пасаж!)», —
зовсім не іронічне запитання: «Чи може Коряк теж «родич»
якогось Кочубея?»).
У «Наше сьогодні» далі бринять обвинувачення проти
народництва й його модернізованої форми — масовізму,
але тут уже є вибрик проти «Европи», хоч з другого боку
російський шовінізм в особах М. Ґорького і А. Селіванов-
ського знаходить непримиренно гостру відсіч («брудна
брехня», «великодержавний інтернаціоналізм»,). Але в «Од-
вертому листі до Володимира Коряка» поруч викриття
«утилітаризму… хохлацького «просвітительства», що зно­
ву в’яжеться тисячами ниток із попередніми памфлетами
Хвильового, знаходимо вже славословіє Москві: повторю­
ючи мало не буквально статтю В. Чубаря в «Комуністі» з
ЗО травня 1926 р. («Про вивихи»), Хвильовий посилається
на Драгоманова («В свій час іще Драгоманов про це (впли­
ви руської культури й літератури) писав як про факт дуже
втішний») і додає від себе: «А потім Роза Люксембург під­
креслювала світове значення руської літератури», — і далі:
«Наша орієнтація на Москву!»
І от, нарешті, остання серія памфлетів Хвильового, —
«Пролітфронтівська трилогія». Тепер уже і на ВУСПП на­
падати не можна безпосередньо. Хвильовий атакує його
через футуризм «Нової Генерації», на цей час теж призем­
леної й обплутаної павутинням ВУСПШзму. Як типово
для всіх статтів цього періоду, тут стерті межі між критич­
ною статтею й доносом. У писаннях новоґенераційців і їх­
ніх попутників Близька, Шкурупія, Полторацького Хвильо­
вий знаходить антиросійство, самостійництво, троцькізм,
націоналізм, проамериканізм, український фашизм, «кра-
ватко-фрачне европенківське хатянство», хуторизм, себто
куркульство, ідеалізм, «куркулячу пропаганду», буржуаз­
ний ідеалізм Шпенґлера, Донцова «та інших ідеологів фа­
шизму», ходіння слідами Донцова, Петлюри і Єфремова
та ідеологію «захеканої українізації». Увесь цей жмут обви-
40
нувачень вивершується мазохістичним закидом у хвильо-
візмі*. Це те коло мряковинних марень (бо ідеями цього
назвати не можна), що виступає також у статті суто полі­
тичного характеру «В якому відношенні до «хвильовізму»
«всі ті». (Текст у збірці «Будівництво Радянської Украї­
ни»), спрямованої проти «шумськістського» ухилу в Кому­
ністичній партії Західної України і написаної, треба дума­
ти, ще десь наприкінці 1928 р. Тут шумськізм був схарак­
теризований, за Л. Кагановичем, як «еклектична юшка на-
ціонал-комунізму і українського шовінізму», а хвильовізм
*) Довільність обвинувачень у цих памфлетах можна проілю­
струвати критикою роману Ґео Шкурупія «Жанна-батальй онерка».
Скинувши з рахівниці центральний образ — Жанни — і
зв’язані з цим образом проблеми, яким присвячений майже ввесь
роман, Хвильовий вихопив радше другорядний персонаж Стефа-
на Бойка, зробив з нього довільно аііег ецо Шкурупія і закинув
Бойкові-Шкурупієві (риска належить Хвильовому) всі смертні грі­
хи хвильовізму. Тим часом у перспективі роману Бойко — це
образ учасника українського національно-визвольного руху, що в
процесі антивоєнної активности переростає в учасника жовтневої
революції. Хвильовий міг би закинути Шкурупієві, що через пу-
антилістичну техніку переростання це не виступає досить вираз­
но, але перенесення образу Бойка в центр роману і обвинувачен­
ня автора в хвильовізмі належать до явних перекручень. Із Шку­
рупія зроблено шахову фігурку на полі змагання Хвильового з
ВУССПом, цілком не зважаючи на ті наслідки, що для Шкурупія
такі звинувачення могли мати і можливо мали. Увесь памфлет
Хвильового належить, мабуть, до найнижчого спаду в памфле-
тописанні Хвильового. Навіть стилістично, в ньому є більше від
традиційної російської «неистовой» критики, започаткованої Бє­
лінським, ніж від справжнього Хвильового. Глухотою до ідео­
логічних намірів і до стилю критикованого автора цей памфлет
нагадує славнозвісну розправу Бєлінського з романтизмом в
особі Марлінського («Полное собрание сочинений А. Марлин-
ского», 1840) без жодного розуміння суті і поетики романтизму і
без бажання їх зрозуміти.
41 як «теорія боротьби проти КП(б)У, що її, теорію, утворе­
но під натиском ідеології українського войовничого фа­
шизму, під натиском ідеології тієї урбанізованої українсь­
кої буржуазії, яка мріє зробити з України велику імперіялі-
стичну державу».
Залишався тільки один пункт з «бунту» Хвильового,
якого письменник ще не зрікся цілковито в своїй «проліт-
фронтівській трилогії», пункт неприйняття масовізму. Цьо­
го пункту він відкинувся недвозначно в своєму виступі на
пленумі харківської організації ВУСППу ЗО березня 1931 р.
Він заявив тоді: «що повністю відкидає «ставку на «генія»,
боротьбу за т. зв. «велику літературу», з протиставленням
її літературі «дня», погляди на письменника як на громад­
ську одиницю, що мусить бути в конфлікті з сучасним йо­
му суспільством». Зрештою прояви цього видно вже в
«пролітфронтівській трилогії», коли Хвильовий вимагає лі­
тератури «близької (широким) робітничо-селянським ма­
сам», підносить на щит Беранже й Дем’яна Бєдного і вису­
ває арбітрами художньої вартости… «нічних вартових».
Воістину не знати, де в усьому цьому самобичувуванні
кінчається пародія і де починається фанатизм самозапере­
чення. А трагічно-гнітючий ефект ще посилюється тим, що
і в цих самознищувальних творах Хвильовий здебільша не
втратив свого полемічного блиску, а перо його зберегло
свою гострість. Тільки зникла іронічність двозначних фор­
мулювань, яка так часто характеризувала давніші памфле­
ти Хвильового.
Так замкнулося ідеологічне коло. У період «Гарту
Хвильовий був дисциплінованим членом партії, хоч в опо­
віданнях і дозволяв собі індивідуальні риси. У «Камо гря-
деши [?]» почався відхід від партійної лінії. Найбільше від­
далення було осягнене в «Апологетах писаризму» і в
«Україна чи Малоросія?» (а також, поза памфлетами, в
«Вальдшнепах»*. Після того обвід кола почав повертати-
*) Посилання на «Вальдшнепи» вимагає окремого коментаря.
Повелося цитувати цей твір нарівні з памфлетами. Це щонаймен­
ше необережно. Усі висловлювання в «Вальдшнепах» вкладені до
42
ся назад, до зімкнення, хоч і страшною ціною. Коли коло зім­
кнулося, розірвати його можна було тільки повстанням
або загибеллю. Другу альтернативу здійснено 13 травня
1933 року. Тоді одним рухом пальця навіки перекреслено
ввесь поворотний рух. Для історії Хвильовий-памфлетист
лишився шукачем «Камо грядеши [?]» й «Думок проти те­
чії», а його знахідкою — «Апологети писаризму» і «Украї­
на чи Малоросія?». Усе написане після того — історичний
документ епохи. Ці чотири назви, попри всю їх прив’яза­
ність до обставин свого часу і застарілість багатьох окре­
мих пасусів, — ввійшли до скарбів українського духу.
Хвильовий був і не був тією безумно сміливою вольо­
вою людиною, хороброю, як леопард, яка часом увижала­
ся йому в мріях. Він був нею всім складом своєї вдачі, але
він не діяв, як мусіла б така людина, бо до нього, мабуть,
стосувалася та роздвоєність, яку він приписав Дмитрієві
Карамазову: «Немає виходу. Зі своєю партією рвати не
можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим со-
ціяльним ідеалам, що за них вони так романтично йшли
вуст двох персонажів — Дмитрія Карамазова і Аглаї. Звичайно, те,
що вони кажуть, борознило мозок автора, бож він їх створив, але не
конче це висновки самого Хвильового. Роман відомий тільки в
своїх перших розділах, і ми не знаємо, чи далі Хвильовий не на­
мірявся дискредитувати Карамазова або Аглаю або обох. Тому
все сказане цими дійовими особами можна брати за сумніви Хви­
льового, але не все можна брати за його викристалізувані погля­
ди, а хіба те, що знаходить свою паралелю в памфлетах себто
далеко не все, бо персонажі «Вальдшнепів» заходять у своїй кри­
тиці радянської системи і в своїх програмових твердженнях куди
далі, ніж їхній творець. Досить згадати мотиви ненависти (Є «ве­
лика ненависть, і вона творить життя»), засудження українізації
(Україна «в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотичними укра­
їнізаціями в соціяльних процесах… виконує тільки ролю тормо-
за»), відкинення Шевченка («Саме цей іконописний «батько Тарас»
і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно
оформитись у державну одиницю»), вимогу вольової людини,
живцем узяту з Донцова і, мабуть, у такому крайньому вияві чу­
жу Хвильовому («Я випила, товариство, за відважних і вольових
людей»; «Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо
43 на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не
рвати теж не можна». І так Хвильовий пройшов страшний
шлях заперечення самого себе, і його героїзм виявився
меншою мірою в змаганні, а більшою — в самозреченні,
самообплюванні і, зрештою, самогубстві. Його постріл не
був спрямований у Постишева, а в самого себе. Він був на­
роджений борцем, а став героєм мучеництва. Тим не мен­
ше, героїзмом це було, не зважаючи на всі падіння, що їх
спостерігаємо в його пізніх памфлетах, або може саме че­
рез них. У всіх відступах і зреченнях він знав: «А вона все
таки крутиться!» Він ствердив це ціною життя.