(Перший лист до літературної молоді)
І
В одній із своїх брошур Шпенґлер5 так сказав:
— «Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височінь,
але відціля нема ще конечної потреби називати художника­
ми й мислителями тисячі писак та філософів обивателів
наших великих городів».
І далі:
— «Прогрес мистецтва доводять факти, а не логічні
доводи».
Ми цитуємо зі Шпенґлера спеціяльно для того, щоб
трохи подратувати «сатану в бочці» з гопаківсько-шарова-
ристої (наш власний образ), тепер ультра-червоної просві­
ти. До речі: боїмось, що наші опоненти перший раз чують
таке прізвище, отже, мусимо запевнити: Шпенґлера в гар-
тованських списках і серед «олімпійців» нема і для того,
щоб знову і знову подякувати Троцькому за клясичнии
афоризм:
— «Коли Вардин6 зіб’ється на таблиці множення, а Ве­
ронський7 у цьому зійдеться з білогвардійцем, що знає
аритметику, то тут для політичної репутації Воронського
поганого ще нема».
Нарешті, ми цитуємо зі Шпенґлера для того, щоб ще
раз і ще раз сміливо і з спокійною совістю підкреслити
свою солідарність з фашистським мислителем в тих «заса­
дах» про мистецтво, які були й будуть аритметичною аксі­
омою для всіх часів, для всіх народів і для кожного клясо-
вого суспільства.
Як бачите, ніколи «олімпійців» шлях не зійдеться зі
шляхом літературних спекулянтів і профанаторів молодо­
го мистецтва; як бачите, буде великою помилкою гадати,
що Генерація молодих пролетарських письменників розгу­
биться в час наступу бойової макулятури. Інтелектуальні
69 здібності її ще не зрадили і — напевне — не зрадять. Та й
історія ніколи не робила нонсенсів!
Саме це і перш за все це мусить знати та талановита
літературна молодь, яка тепер уперто працює над собою
по глухих закутках республіки і поволі вкрапляється в
«олімпійську» фалангу.
І да буде це передмовою, а тепер по суті.
Ц
«8іпе іга еі зШеїіо», цебто: без гніву й симпатії, як ска­
зав Тацит, сильний, між іншим, оратор проти різних сви­
стунів і провокаторів. Подивимось об’єктивно на сьогод­
нішню мистецьку ситуацію і подамо й собі кілька елемен­
тарних засад.
Останніми часами стало модним говорити про «розхо­
дження» «молодих» пролетарських письменників зі «стари­
ми» теж пролетарськими письменниками. Дійшло навіть
до_ того, що хтось — на основі цих «розходжень» кинув
«тезу» про народження другої генерації пролетарських
мистців. Як і треба було чекати, цю тезу підхопили літера­
турні спекулянти і зчинилась, зі слів одного критика, «ре­
волюція». На арену виступили вогонь і дим — передумова
кожної баталії.
Отже, понюхаймо того диму і подивімось на вогонь.
Поперше:
Коли говорити про «другу генерацію», то чому не наз­
вати її третьою? Бож — послідовно — перша: Чумак, Ми­
хайличенко і т. д., друга: Сосюра, Йогансен і т. д., третя:
Усенко, Іванів і т. д.
Ми гадаємо, що цю необережну «тезу» було кинуто в
стані афекту, і вона не має під собою ніяких підстав. Бо як
ви поділите пролетарських мистців? Віком? Тоді до відома
вашого: серед так званої «молоді» є літератори старіші за
нас, «олімпійців». Чи може ви маєте на увазі художню по­
тенцію? І тут помиляєтесь: нема і не буде прикладів в істо­
рії літератури, щоб якесь покоління встигало висловитись
70
за 5—6 років: письменник — не американська машинка, а
твори його — не полтавські галушки.
Отже, «теза» про другу генерацію прислужиться тільки
темним особам, що використають її в своїх цілях. Отже,
вона то й є тим димом, який — з часом — розвіється буй­
ним вітром «олімпійським».
Подруге:
— Єсть безперечно, й вогонь. Це саме та «друга Генера­
ція» (звичайно, без свистунів), що, на наш погляд, однією
своєю частиною (більш дорослою в інтелектуальному,
емоціональному й якому хочете напрямку) мусить поступо­
во, але органічно зливатися із «олімпійцями», а другою
(малограмотною, але талановитою) — утворювати резерв,
що й ляже в основу «народження» через десяток-півтора
справжньої другої Генерації.
Тільки так треба розуміти цей вогонь. Тільки так тре­
ба поділяти сучасних пролетарських мистців. Інші «тези»
лише розпалюють пристрасті та гальмують справу розвитку
нової пролетарської літератури. На інших тезах — знову
повторюємо і трохи конкретніш — деякі людці наживають
собі «общественні» капітальчики, а з робітників і селян ро­
блять, замість корисних радянських журналістів, припустім,
нікому непотрібних віршомазів та інших борзописців.
Як бачите, на вогонь «олімпійці» покладають великі
надії, і не їхня вина, що смердючий дим утворив між «мо­
лодими» й «старими» штучну завісу. Коли брати наші
принципові розходження, то можна говорити тільки про
одне. Фігурально це буде так:
— Зеров чи Гаркун-Задунайський?8
— Европа чи «просвіта»?
Для кожного з нас ясно, що молоде мистецтво без тех­
нічної допомоги радянської інтелігенції ніколи не стане на
ноги. Кожний з нас, доки він плутається в «універсалах»,
«плятформах»та «маніфестах», почуває себе господом-бо-
гом; варто ж йому одійти від «логічних доводів» і доказа­
ти свою правоту «літературним фактом», як він перехо­
дить у стан розгублености.
71 В чому ж справа?
А справа в тому, що нас не озброєно тією мистецькою
технікою, яку має кваліфікований мистець. І зовсім не ви­
падково, що в робітничо-селянських літературних органі­
заціях завжди налічуємо чималий відсоток інтелігентів:
тільки вкупі з останніми робітничо-селянський письменник
творить нові мистецько-громадські цінності, тільки з ними,
за їхньою безпосередньою допомогою, він кінець-кінцем і
сам становиться інтелігентом в кращому розумінні цього
слова, цебто, в даному разі — спражлім письменником.
Отже, коли це так (а це безперечно так!), то знову фі­
гуральне запитання:
— Зеров чи Гаркун-Задунайський?
Ми, «олімпійці», з повною відповідальністю за май­
бутнє нового мистецтва, заявляємо:
— Для пролетарської художньої літератури без всяко­
го сумніву корисніш — гіперболічно — в мільйон разів ра­
дянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою
мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються на цьо­
му мистецтві, як «свиня в апельсині», що на сьомому році
революції раптом зробилися революційніші від самого Ле­
ніна, і тепер виступають по різних радянських журналах з
«червоними» фразами під прізвищами якогось «ця» чи
«енка».
Таке кардинальне, воістину принципове запитання, ста­
вимо ми літературній «молоді», і на нього вона мусить від­
повісти… Коли не нам, то самій собі.
Чому ж ми так добиваємось цього?
Чи нема тут якогось гартованського «підвоху»?
Ми гадаємо, що в зв’язку з прискоренням так званої
українізації, пролетарське мистецтво попадає в тимчасову
небезпеку:
— «Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «про­
світи» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою су­
не на город. Буде великою помилкою гадати, що це «під­
вівся чорнозем», — той мистець, до якого Тичина «посилав
свої нерви». Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та
72
«рідненька просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипансь-
ким світоглядом, що в свій час була ідеологом куркульні.
Тепер, в силу своєї безпринципности, загубивши до того
під собою ґрунт та намацавши несподівані для себе мож­
ливості (прискорена українізація), вона робиться «черво­
ною» і йде «селозувати» (певніш — профанувати) міську
пролетарську культуру.
От що треба завжди пам’ятати «молоді», і тоді між на­
ми не буде розходжень.
За доказ актуальности наших засад, візьмімо дальші
рядки даного листа.
Перш за все, дозвольте ще раз запевнити «молодь»,
що ми, «олімпійці», ніколи не були патріотами Гарту. Бо й
справді: не «крокодилячу воду» ми пролили б на якийсь
новий талановитий твір когось із «молоді», а — висловлю­
ючись трохи сентиментально — щирі й гарячі сльози радо-
сти оросили б його.
Тому то й просимо ми не шукати задньої мислі, бо
справа зовсім не в Гарті, а в одному з «енків», що явля­
ється на сьогодні одним із авангардних бійців стривоже­
ної «просвіти». Послухайте як він «плутає» «молодь» і роз­
палює пристрасті:
— «Представники Плугу й Гарту розійшлися в погля­
дах, а це розходження, звичайно, випливало з самої різни­
ці обох організацій, головним чином ідеологічної плятфор-
ми» (журнал «Знання»).
Чуєте? До цього часу ми гадали, що Плуг і Гарт різ­
няться між собою територіями впливу, а за «енком» вихо­
дить «зовсім навпаки»: головна різниця — це ідеологія.
Другими словами, коли Гарт узяв за свою ідеологію по­
стуляти компартії, то Плуг — за «енком» — очевидно, має
на увазі «просвітянську» ідеологію. Гадаємо, що це зовсім
не так, і напевне не так для тієї частини Плугу, що зветься
«молоддю» і для тієї, що має партквитки.
Навіщо ж це «енко» так набріхує на свою організацію?
Читайте далі — і зрозумієте його:
— «Злиття Плугу з Молотом або Гартом чи якою ін-
73 шою із пролетарських організацій, буде помилкою, скрив­
ленням ленінської лінії, як аналогічно дуже хибним було б
злиття, припустім, комнезамів з профспілками».
От, бачите, навіщо. Він страшенно боїться злиття Плу­
гу з Гартом (Молот тут для красного слівця, бо це — як
всім відомо — так би мовити, колоніяльне володіння «ен-
ків»). Так, він страшенно боїться цього злиття, бо не хоче
повертати на задрипанки. Відціля й ідеологічні розходжен­
ня і наклеп на свою організацію. Чуєте, як він клянеться
«комуністичним богом» — «ленінською лінією»?
Висунувши такі основні «засади» далі «енко» розпалює
страсті, так би мовити, обробляє «молодь»:
— «Гартованський з’їзд демонстративно покинули
представники ВАППу9, Забоя9, Плуг приєднався до цих ор­
ганізацій».
Чуєте? Гартованський з’їзд покинули всі організації.
Чуєте? Всі! Але коли це було? Ніколи! Та бачите, для
«просвітянина» ще не написано правил етики, а баталія
між організаціями йому так потрібна, як «мутна
водичка»… для рибки. Не дарма ж він далі аж «захльобу-
ється» «комсомольською» революцією в Гарті, вихваля­
ючи на всі лади народонаселення зі своєї «молотівської»
колонії.
Але «енко» все таки страшенний боягуз і більш за все
він боїться «олімпійців». І от, знаючи, що останніх най­
більш в Гарті, він, щоб нейтралізувати, хоч формально,
своїх лютих ворогів, утворює «засаду» про доцільність
одноразового входження «в дві співзвучні організації», ве­
де наступ на Гарт і претендує на входження до нього.
— «Гарт не зумів і не хотів (скаржиться «просвітя­
нин») поширювати свого впливу на низи, ніби боявся цих
робітничих корявих письменників, обережно приймав до
себе навіть таких, що вже виявили себе кваліфікованими
письменниками».
Чуєте, як співає? Але кого ж то він розуміє під «коря­
вими»? Молодих робітничих кореспондентів чи молодих
робітничих художників? Припустім, перших. Але на пер-
74
ших компартія і взагалі здоровий розум «впливати» не
рекомендують, бо «впливати на них за рецептом «енка»,
значить організовувати їх у «плужанську» чи «гартован-
ську» партію. Отже, припустім, других. Але, припустив­
ши других, доводиться визнати, що художники «не варени­
ки з гурдою» і на замовлення їх не наліпиш, це трохи не
такий матеріял, як «просвітяни»: що було — те забрали.
Виходить, прийшли до порожнього корита? Ні! Тоді
може це була спекуляція або йолопів вибрик? Теж ні! Що
ж тоді?
Бачите, за машкарою «робітничих корявих» нам вид­
но похабну фізію «кваліфікованого письменника» із без­
смертної «просвіти». Це він хоче до Гарту. Це ж безгра­
мотний «енко» поривається закріпити за собою позиції,
щоб відогравати не послідню ролю в розвиткові проле­
тарської літератури. Він же так щедро — направо й наліво
— буде роздавати ярлички «кваліфікації». Що йому до то­
го, що якийсь Хвильовий, маючи про свою творчість де­
сятки статтей і рецензій, й досі не тільки не насмілиться
говорити про свою кваліфікацію, але й непевний в тому,
що він має право називатись письменником. — Яке «енко-
ві» до цього діло! Він зробить «жовтенят» кваліфіковани­
ми письменниками, і буде мати гарний ґешефт.
І залишається нам, «олімпійцям», сказати тільки:
— Нещасна кваліфікація! Нещасна та молодь «із ни­
зів», що її «енко» зробив кваліфікованою!
От відкіля йде порівняння мистецтва з комнезамами й
профспілками. Саме відціля й пішли наші «розходження» з
молодою молоддю та безглузда профанація пролетарсь­
кої літератури. «Сатана», використавши сприятливий мо­
мент, виліз із «бочки» і, ставши на чолі сучасної літерату­
ри під прізвищами «ців» та «енків», побідно вигукнув:
— «Спитають, чим скінчиться? Побачимо! В перспек­
тиві утворення Всеукраїнського центру пролеторганізацій
на чолі з Молотом (знову нагадуємо: колонія «енків). При
таких перспективах нема нічого лихого в сучасній літера­
турній полеміці. В суперечках народжується істина».
75 Так кінчає свою статтю наш відважний «селозатор».
Чуєте? В перспективах він нічого не бачить для себе лихо­
го. Чуєте, «молода» молодь? «Енко» знає, що тільки в су­
перечках він буде «ловити рибку». Чуєте його істину? Він
не хоче літературних фактів, що ними доказується процес
мистецтва, бо це шпенглеровщина, а він «червоний». Він
хоче «логічних доводів», суперечок, бо без них він зали­
шиться обезброєним і мусить виїхати до «задрипанської
просвіти». Чуєте, «молода» молодь: рвіть рішуче з «олім­
пійцями», бийте Гарт!
НІ
Але «енко» не б’є, а прямо «жарить» дуплетом. Під
одним прізвищем, щоб завоювати симпатії в «молодої»
молоді й утворити для себе ґрунт і базу, він робить «жов­
тенят» кваліфікованими письменниками та нацьковує «мо­
лодих» на «старих». Під другим прізвищем він з «глубоко-
мисленним вираженієм во взорє» береться говорити про
критику, не поминувши й тут випадку спекульнути на хво­
рому шанолюбстві молодих авторів та «лягнувши», між
іншим, одного з «олімпійців», саме Хвильового.
Отже, візьмімось за другого «енка» і подаймо й собі
кілька засад про критику.
Ахіллесовою п’ятою українського пролетарського
письменства є не стільки брак відповідної критичної літера­
тури й критики, скільки брак самої літератури, що її варто
було б критикувати. Велику російську критичну плеяду —
Бєлінського, Добролюбова, Чернишевського — в їх літера­
турному розрізі — породила не менш велика плеяда пись-
менників-художників. Коли б не було Островського, при­
пустім, не було б і «Темного царства». Теж саме й про Ле-
сінґа, Брандеса і т. д.
Отже, зовсім не випадково, що навіть сьогоднішні кри-
тики-марксисти, соціологи, і досі звертаються до минуло­
го. Аналізуючи його, вони — в кращому разі — роблять ті
чи інші загальні висновки, що так чи інакше і дуже непев-
76
но торкається продукції пролетарських мистців. Візьмімо
за приклад Коряка. Хоч одну статтю написав він про тво­
ри сучасних революційних письменників?
— Жодної!
Декому здається, що тут відограє ролю зайва обереж­
ність, сам Коряк, очевидно, з’ясовує тим, що він не критик,
а історик літератури, а ми запевняємо:
— Тут глибші причини і одною з них є пустельний
стан молодого письменства.
І справді: про що писати? Десяток-два грамотних опо­
відань та 50-100 талановитих віршів? І все це протягом
кількох років? Очевидно, скарги на те, що на мої, мовляв,
твори не звертають уваги, є белькотіння того чи іншого
ґатунку. Думка в критика породжується, коли він в творо­
ві бачить теж думку, а не бездарні візерунки. Правда, з
історії літератури ми знаємо й випадки, коли майбутніх
корифеїв «замовчували» але — теж правда — таких кори­
феїв ми налічуємо одиницями і вони — до речі — нічого
не мають спільного з «просвітянською» графоманією.
Так стоїть справа з «замовчуванням».
Але друга категорія графоманів, навпаки, скаржиться
на велику кількість критиків, що не дають їй ходу. Тут і
«сиві дідусі», і «олімпійці», і якісь навіть «бігунці». «Ідеоло­
гом» даної категорії на даний випадок буде другий із «ен-
ків», цебто яблучко з тієї самої яблуні.
Отже, беремо це яблучко й кусаємо. Випадають два
зернятка: це претенсійні філософсько-просвітянські «заса­
ди».
Перша:
— «Критикою іменується здорове, на ґрунті вимог сьо­
годнішнього дня, обговорення твору з єдиною цілею вста­
новлення вартости твору: тако художньої, яко й читабель­
ної».
От вам «перл» «молодого» філософа «енка», що — до
речі — віком коли не старший за нас, то й не молодший,
який ні в якім разі нічого не має спільного з тими «коряви­
ми» письменниками, що за них піклується другий «енко».
7Т Отже, слухайте, що таке критика і повчайтесь, саме таке
визначення дають у нас по задрипанках! І потім у нас ху­
дожність протиставляють читабельності «тако яко». У вас
не так? Шкода!
Друге:
— «Та літературна продукція, яка служить на користь
будові життя, яка родить слідом за собою потрібні наслід­
ки (вчіться образної мови в «енка») є, перш за все, потріб­
на й необхідна література».
Чи не «перл?» Чи не визначення? А як воно могло ви­
текти з першої «засади» — це не ваша справа. Де логіка?
Це теж не ваша справа! Але запитання «енкові» ми все та­
ки поставимо:
— Бухарін10, припустім, що його, очевидно, й філосо­
фи з «просвіти» вважають за людину, яка «до мозків про­
сочилась вимогами часу», дає хвалебну статтю про Хуліо-
Хуреніто”, бо вважає, що ця «літературна продукція слу­
жить на користь будові життя і родить за собою потрібні
наслідки». А от Родов — ідеолог «енків» — вважає зовсім
інакше і називає цей твір контрреволюційним. От ми й пи­
таємо: чи є Хуліо-Хуреніто «потрібною й необхідною лі­
тературою», чи зовсім навпаки? Га?
Такі дві основні «засади» цієї високо кваліфікованої
статті. Решта в ній якесь белькотіння ображеного невдач-
ника і скажена піна на голови «олімпійців»,і«сивих дідусів»
еіс. І хочеться нам поставити ще одне запитання, але вже
до «молодої молоді».
— Невже ви не бачите, що й це наше «розходження» з
«енком» витікає по суті з того ж кардинального розхо­
дження: «Европа чи просвіта?» Невже ви з нами, «олімпій­
цями», не погоджуєтесь, що таке безграмотне в своїх
основних «засадах» белькотіння треба надсилати без пере­
садки до редакційного кошика, що такі «твори», щоби во­
ни не компромітували радянської преси, можна вміщати в
часописах тільки, як зразки графоманії й літературного ху­
ліганства? Невже ви гадаєте, що автор таких «засад» може
збагатити нашу пролетарську літературу?
78
От вам уривок з «конкурсового» оповідання г-на «ен­
ка» цебто того, краще якого він протягом ближчих років,
безперечно, не дасть, оповідання, що на ньому «сивий ді­
дусь» Дорошкевич12 написав: «це не манах, якийсь Роком-
боль. Друкувати не варто»; оповідання, що ним як доку­
ментом похваляється автор, що його по-циганськи вихва­
ляє перед молоддю він же, що про нього написав такими
жалісними словами той же «белетрист»: «рецензія відогра-
ла свою ролю і корисний для селянства твір (хвали себе,
гречана кашо!) залишився не надрукованим».
Так от вам уривок з цього документу-оповідання:
— «Трошка з ногами кинувся в гущу.
— Залишіть бійку! Стріляти буду! Були вже не люди
— звірі. Нічого не чули.
Трошка тричі вистрілив вгору. Не помагало. Ніякої
уваги.
— Хлопці, стріляй вгору!
Пачками стріляли хлопці з самоохорони.
Ніхто не чув. Живе м’ясо гадюкою звивалось, напру-
джувалось і розходилось в усі боки!
Кость уп’явся комусь у горло.
— Жив… Кохався… у… у…
Насилу Трошка з хлопцями одірвав Костю од нього.
— Що ти за чоловік, скажи мені?
— Землі мені дай… Дай пожити мені…
Я хворий на землю…».
І т. д., і т. п. Словом, «пришта», як каже в цьому ж та­
ки конкурсовому оповіданні «енко». Але як на вашу думку:
де це діється? Де це м’ясо розходиться в усі боки? (Ну і
образ! Умри «просвіто» — краще не напишеш!). Так де це?
Ніколи не вгадаєте, бо це діється в манастирі на «за­
гальному зібранні». Та й де вам угадати, бож ви добре
знаєте, що селянське «загальне зібрання» не тільки від пач­
ки, але й од одного поганенького вистрілу розбіжиться.
Такого «цинденту» Копистка не злякається, а Кость, їйбо-
гу, буде тікати, що й штани загубить. Бачили ми, «олім­
пійці», такі «сторії»: «пукне» хтось — і вже «загальне зі­
брання» корова язиком злизала.
79 А потім: які це селяни вигукують таке мелодраматич­
не: «Я хворий на землю!». Чули ми: «хворий на голову»,
але це інша справа. І тому зовсім не дивно, що «енко» в
своєму «конкурсному», вибачте за вираз, оповіданні зро­
бив і монахів Рокомболями, хоч може й не знав, що це за
птиця: «інтуіцією», як каже Сосюра.
На жаль, ми не маємо більше можливости навести ще
кілька «перлів» з цього оповідання, щоб запевнити «моло­
ду» молодь, що ми нічого поганого не робимо для моло­
дої літератури. Віримо, що вона вже з нами солідаризува­
лась. Бож подумайте, що робиться: графомани не тільки
претендують на безоговорочне вміщення своїх творів в по­
важних журналах, але вже вимагають, щоб їхні твори бу­
ло премійовано.
Отже, й відціля спекуляція на довірливості молодняка.
От чому вони оперують різними інсинуаціями і клянуться
«червоною просвітою». Воістину: таку безсоромність і та­
ке нахабство можна чекати тільки від синів похабного «са­
тани» з ультра-міщанської «бочки». Бо коли раніш «енки»
робили висновки на «беззахисних» літераторів, як от До-
рошкевич, то тепер вони вже лізуть на «олімпійців». Шко­
да тільки, що вони не розрахували своїх сил, не поцікави­
лись силами «олімпу». Боїмось, щоб не пішов і сам «сата­
на» знов на свої задрипанки, висловлюючись фігурально й
вульгарно, — з обвислим хвостом.
А втім знову: «зіпе іга еі зШо’іо». Не тому ж ми пише­
мо свою статтю, що нас цікавлять сіренькі «ці» та «енки»
— нашу статтю призначено спеціяльно для «молодої» мо­
лоді, що їй ми з’ясовуємо суть нашого єдиного розходжен­
ня:
— Европа чи просвіта?
Отже, зрезюмуймо сказане нами і спробуймо зробити
висновки.
Ніколи не було стільки можливостей для розвитку
української пролетарської літератури і взагалі літератури,
як тепер, у нас, в республіці Комун.
Але й ніколи не було такої безшабашної свистопляски
80
в тій же українській літературі, як за наших днів. Варто
якомусь «енкові» одержати членського квитка від письмен­
ницької організації, як він уже вважає себе — в мистецькому
розрізі — цілком непогрішним. А коли він називає свою
річ «Нечаївська комуна» або «Біля тракторів», то такий
твір віднині стає святою «плащаницею». Треба мати бага­
то громадської мужности, щоб кинути цю бездарну «Неча-
ївську комуну» в редакційного кошика; треба мати за со­
бою солідний революційний стаж, щоб зробити критичний
«двойний нельсон» такому творові. Бож подумайте: — «ен­
ко» «червоний», «енко» зробився до того червоним, що на­
віть «одкрив Америку»: революцію робили не дегенерати;
до того «червоним» що навіть почав під прізвищем «ця»
«комунізувати» маси в радянських часописах.
«Енка» — не трож! Він тепер модним став.
І, звичайно, в «сатанинській» свистоплясці губиться
справжня талановита молодь. Частина з неї, замість пов­
читись, підпадає під впливи «енків» і робиться «кваліфіко­
ваними письменниками», заполоняючи ринок «червоною»
графоманією; частина, що її приголомшили і збили з пан-
телику «оргинальні» статті різних безграмотних «ців» та
інших «енків», — сидить десь у закутку і вичікує. А в ре­
зультаті «молода» молодь за кілька років не дала жодної
путньої книжки, — це тепер, коли стільки можливостей, це
тепер, коли йде доба відродження, коли ми стоїмо напере­
додні небувалого розквіту молодої літератури!
Отже висновки:
Перший:
— Треба негайно на настирливе запитання: «Европа чи
просвіта», відповісти: — «Европа». Це тим більше потріб­
но, що в той час, коли вже чути побідні кроки азіятського
ренесансу, — в цей час «сатана» повів нестримну й рішучу
атаку зі своєї «бочки» на город, на міську культуру.
. Другий:
— «Молодій» молоді треба вчитись, вчитись і вчитись,
як говорив Ленін, і тоді вона побачить, що «розходження»
є тільки провокація різних «енків». Справжня мистецька
81 молодь зі своїми творами не поспішає, бо знає, що від цін­
них пролетарських річей жодний «олімпієць» не одмовить­
ся. «Молода» молодь мусить поважати художню літерату­
ру і знати, що звання художника чомусь обов’язує, що за­
служити його не так то легко: для цього треба придбати
багато життьового досвіду і добре знати старе мистецтво.
«Молода» молодь мусить, нарешті, довідатись, що причи­
на ходкости макулятури криється не в «читабельності», а в
простісінькій українізації, яка примушує деякі благодійні
установи купувати її тюками і зносити в підвали, де її гри­
зуть і читають звичайнісінькі миші.
Третій:
— Треба негайно «одшити» або, принаймні, поставити
на своє місце різних писак, що вміючи сяк-так зробити ре-
портьорську замітку, тикають свого носа в мистецтво й —
більше того — намагаються керувати ним. Тоді ясно ста­
не, що так зване масове мистецтво є продукт упертої робо­
ти багатьох поколінь, а зовсім не «червона» халтура. Про­
стота й ясність Толстого — це мистецтво найвищої квалі­
фікації. Але з’явилось воно на «закаті» потенціяльних мож­
ливостей російської буржуазії й дворянства. Що ж до маси,
то краще дамо їй, поки що, Сінклера13 в мільйонах екзем­
плярів.
Четвертий:
— Треба вже знати, що перша фаланґа (не генерація)
пролетарських письменників виникла на переломі двох
епох, в розпалі романтичної доби, коли вмирало старе су­
спільство і народжувалось нове. Отже, не «енкам» («енки» на
цьому тільки спекулюють), а справжньому молоднякові
типи (і люди взагалі) наших творів не завжди будуть
близькі. Але із цього не треба робити похабних висновків,
а заглянути в своє нутро й чесно сказати:
— Так, його люди мені чужі. Але бачу я, що «олімпі­
єць» не тільки любив революцію, але й любив пролетарсь­
ке мистецтво. Полюблю ж і я його. Пройду і я той раді­
сний путь помилок: бо тільки той не помиляється, хто жи­
ве «на шармачка».
82
П’ятий:
— Нове мистецтво утворюють робітники й селяни.
Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розви­
неними, талановитими, геніяльними людьми. Хто цього не
розуміє, той — дурень. А хто це розуміє і мовчить — той
спекулянт.
Шостий, останній:
— Молодь мусить бути ще етично-чистоплотною.
Савченківщина14 не тільки шкодить молодій літературі,
але й утворює ганебну свистопляску. Не треба розшифро­
вувати псевдонімів тих авторів, що цього не хочуть. Не
треба лазити по столах «олімпійців» з фотографічними
апаратиками, щоб зфотографувати надписи на цьому столі і
таким чином придбати ще один «документ». Не треба за­
глядати в чужі редакційні портфелі. Не треба… і т. д., і т.
п.
От наші поради і висновки для «молодої» молоді. Ми
віримо, що вона, яка гряде утворити могутній ренесанс,
піде нарешті тим шляхом, що його вказує історія.