Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ПРО ДЕМАГОГІЧНУ ВОДИЧКУ, АБО СПРАВЖНЯ АДРЕСА УКРАЇНСЬКОЇ ВОРОНЩИНИ, ВІЛЬНА КОНКУРЕНЦІЯ, ВУАН і т. д.

(Третій лист до літературної молоді)
«Зто што за Єру слан. Хі-хі!»
С. Пилипенко
І
Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і…
вбога реакційна просвіта. Таке неприродне сполучення ми
з’ясовуємо тим печальним фактом, що наш друг, працю­
ючи кілька років в літературній організації, й досі не нава­
жився вияснити для себе природу мистецтва.
Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й
знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважні­
ше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поста­
вимо ще деякі актуальні питання.
І от знову «ступаємо на слизьке й знову притягуємо
Троцького»:
— «Коли мені чого соромно, так це не тому, що в ме­
не в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи іншим
білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я при­
мушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному
публіцистові, який обмірковує художність, перші літери
абетки мистецтва».
Отже й нам соромно! їйбо, соромно, тов. Пилипенко!
Але вам, на жаль, як ми бачимо — байдуже: інакше б ви
не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви
вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печаль-
ником «сопливої» когорти.
Як цього не хотілось робити — вам навіть і на думку
не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та
доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.
Отже, нарешті! Нарешті, ми маємо можливість поле-
113 мізувати з письменною людиною… і не з кимнебудь, а з
самим багатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає
себе наш шановний опонент). Його так роздратував «орел-
Хвильовий, який хіхіка з робітничо-селянської молоді», що
він, не чекаючи відповіді, почав «жарить» двостатейним ду­
плетом. Ну, і що ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься
й наша квітка в його тріюмфальне «шествіє».
Виступові тов. Пилипенка «олімпійці» гадають присвя­
тити декілька розвідок.
А втім, да не подумає маестро, що такою честю ми
шануємо його статті:
— Справа йде про мистецький авторитет нашого літе­
ратурного супротивника. Саме на цю фортецю «Олімп» і
веде свою третю атаку.
Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського
суспільства має величезне значення: обеззброївши хоч на­
половину українського «теоретика» напостівської естетики,
пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу
на фронті літературно-історичних сутичок.
Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмейсте­
рові: його «оригінальні» вправи страждають на дешеві
«словеса» і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це
гра на темних інстинктах — не більше. І тому ціна їй за
п’ятибальною, як писали ми комусь — 1+ (єдиниця з плю­
сом). До того ж бере нас великий сумнів, що ці статті при­
значено для письменних… Інакше ми б не розказали такої
от казочки:
— «Де це було — невідомо. Та тільки зібралось «де­
сять розумних», і ну читати листи з «Олімпу». Читали-чи-
тали — ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильо­
вого, а той їм і каже:
— Бачите, добродії «розумні», хочу я вам по щирості
сказати: що ви «розумні», то кожне знає, а от що ви навпа­
ки, — про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста «пришта»: в
першому автор ставить питання «Европа чи просвіта», а в
другому — виясняє, що таке мистецтво взагалі й проле­
тарське зокрема. Зрозуміли?
114
— Ні, каже тов. Пилипенко: мої «розумні» і тепер «не
розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя
було «не складне».
— Шкода, каже Хвильовий. — Тоді може вони дещо
второпають про гатунки статтей? Перший гатунок — то
теоретичний онанізм («Праф.»), другий — порожня демаго­
гія (наша просвіта), третій, нарешті — живі думки в живо­
му вбранні («Олімп»).Цим, останнім, і представлено статті
Хвильового.
—• Самохвальство! — кричить маестро.
— їйбо, вгадали, — відповідаємо ми: — Як же себе не
хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.
Наше «самохвальство й презирство» находять свого
адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих
«десяти розумних», що вийшли з ледачої просвіти.
От де справжній адресат.
Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наско­
ки».
— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам
невідомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами
«іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з
«папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на
Леніна з «селянської бібліотеки»?
— Бачите, каже Пилипенко: моїм просвітянам у носі
закрутило. Ну й… «мугу»!
Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми
так і писали, — «коли на те вже пішло», то нам не ліньки
зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями
марксистськими»: ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше
того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голословними твер­
дженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо,
що Воронський залишав десь половину цитати з Бєлінсь­
кого.
Але все це — маленькі дефекти в порівнянні з тими ве­
личезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити.
Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоб «не пере­
ливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан
115 Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут
впаде перша крапля «води» на камінь мистецького автори­
тету нашого блискучого маестро.
II
У свойому листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипен-
ко так пише:
— «Одну лише книгу совісно використав до кінця краю
тов. Хвильовий — це «Искусство, как познание жизни» А.
Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не
дивувались, де тої філософії набрався він і пересвідчилися,
що в нього добра пам’ять».
Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався
філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро
хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. Поперше
— Хвильовий ніколи не претендував на звання критика,
ідеолога, чи то лідера, а тим паче — філософа. Подруге —
свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі,
що вся їхня філософія складається з елементарних істин —
ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може
все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч
із болем в серці, скажемо одверто й рішуче:
— Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецько­
го лікнепу.
І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло,
що ідеолог і керівник письменницької організації досі не
може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщи-
на. Невже таки ця літературна течія не більше, як «само­
хвальство й презирство до молодої молоді»? Саме нерозу­
міння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на
«киви-морги» на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невда­
лий виступ.
Перш за все:
— Цілком справедливо думає наш опонент, що справ­
жня воронщина не те ж саме, що — українська. Але, на
жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієї течії
116
тов. Пилипенко ніколи не робив, інаше б він адресу нашої
«рідненької» шукав у іншому місці.
Отже, дві слові про українську ми скажемо далі. Але,
виясняючи першу, ми примушені коротенько зупинитись
на пореволюційному стані російської й нашої художньої
літератури.
— Яка ж вона? При чому тут воронщина? — спита­
ють нас. — Нарешті, яке це має відношення до мистецько­
го авторитету непереможного маестро? Чи нема тут тієї
самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пили­
пенко?
Подивимось:
— Велика жовтнева революція «перевернула» в галузі
мистецтва не «старе розуміння літератури», як думає наш
друг («розуміння» це було завжди клясовим), а ті будинки,
що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Ку-
пріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіпіус і наші
Черкасенки, «розуміючи по-старому», цебто по-нашому,
по-клясовому, хоч і не по-комуністичному, а по-кадетсько-
му — літературу, «метали» громи й блискавиці закордо­
ном, — в цей час мистецькі поля радянських республік
спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодови­
того російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як
Ґорький, почав брати сумнів. Жодного імени, жодної
книжки.
Але під таким враженням суспільство не довго було.
Вже з 18 року з нетрів села й міста упевненою ходою пі­
шла молода молодь. Це були перші загони молодого ми­
стецтва. Вони й мусіли заповнити порожнє місце. Це були
юнаки й юнки від плоті й крови тої кляси, яка блискуче
витримала перший іспит на ролю історичного диктатора.
Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою
перемогу… і на цьому таємничому фронті.
Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї,
у них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зов­
сім без освіти, або з атестатом за «церковну школу». От­
же, виявилось, або тікай із цього фронту, або загинь у не­
рівній боротьбі.
11? Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна про­
світа — всі ці вузьколобі ідеологи «напостівства»,«октябри-
зму» і т. д., і т. п.
Це були самоварники, аршинники, Пупишкіни й Мамоч­
ки з «Лілюлі», вся та бездарна, безперспективна, придурку­
вата міщанська напівінтеліґенція, що мешкала по пролет-
культах. І тільки потім пішов туди, з непорозуміння Пили-
пенко, один (і одні) із тієї найкращої частини інтелігенції,
яка в той час командувала червоними полками й дивізія­
ми.
Але чого могли навчити молоду молодь Пупишкіни?
Ми вже писали: нічого, бо вони й самі нічого не знали.
— Почекайте, — виправляє нас печальник: а демаго­
гія?
— Погоджуємось. І от почалась демагогія, а за нею
пішла спекуляція, графоманія й т. д., і т. п. Так тяглося де­
кілька років… поки прийшов «неп», а за ним виникли й
«попутники», цебто революційно-націоналістична частина
інтелігенції. Цебто, нарешті, справжні озброєні мистці.
Пролеткульт затрубив тривогу. Але… було вже пізно.
Саме тоді й виступив Воронський зі своєю воронщи-
ною, — відомий тепер критик, що ним лається тов. Єру-
слан Лазаревич. Це була мисль пролетарського мистецтва,
яка пленталась позаду, а тому й попала в чужі обійми.
Отже, з’ясуймо, що таке воронщина.
До відома наших друзів, вона має два боки медалі: по­
зитивний і негативний.
Воронський, приступаючи до вивчення сучасної худож­
ньої літератури, вирішив так: я — марксист, коли я хочу
мати справу з мистецтвом, то мені треба знати, що це за
«штучка». Не довго гадаючи, він обложив себе доброю бі­
бліотекою й почав працювати. Тут і була його перша сер­
йозна зустріч з марксистською естетикою, або ще ясніш
— з Плехановим. Зустріч мала гарні наслідки: Воронський,
бачучи самоварне неуцтво Пупишкіних, які заводили в ту­
пець молоду молодь, рішуче виступив із переказами давно
118
відомої, але для нашого маестро землі іпсо§піЮ — марк­
систської естетики. Саме з популяризацією плеханівського
розуміння мистецтва, «як методи пізнання життя». Дарем­
но тов. Пилипенко «моргає» на «Искусство, как познание
жизни». От що там сказано в кінці другого розділу:
— «Все, що говорив я тут про мистецтво не є «откро-
веніє». Від Бєлінського й Чернишевського й — головне —
Плеханова взято це».
Воронський зрозумів, що без абетки мистецтва не мо­
же бути ані критики, ані мистця. Він прекрасно знає, що
Пилипенківська демагогія має спеціяльне призначення: її
використовують тільки графомани й спекулянти. Бо й
справді: були художники-дилетанти, але називалися вони
так: Толстой, Франс, Горький. Без ерудиції, хоч би за се­
редню школу, з мистця ні чорта не вийде. А в першу чергу
треба знати Плеханова. Ані Плуг, ані сьогоднішній Гарт
марксистської естетики не дають. Пилипенко цього не ро­
зуміє, Воронський зрозумів. Останнього ми називаємо ро­
зумною людиною, і дуже раді, що й Хвильовий не відстає
від нього.
Така перша, позитивна, частина воронщини. Але чи
буде це воронщина? Як бачить читач — зовсім не так. Це
— плеханівщина, комуністичне розуміння мистецтва. І ко­
ли наш опонент не хоче прийняти його, то ми заявляємо:
він грає в чужаковську дудочку, цебто йде в печальники
«сопливої» когорти, в печальники нового рантьє. Хвильо­
вий зійшовся з Воронським в тому пункті, де останній
приймає марксизм, але це зовсім не значить, що ці два пріз­
вища можна ототожнювати. Наш маестро може зійтися з
названим критиком у названому пункті. Але й він від цьо­
го не буде страждати на воронщину. Політик Вандервель-
де бере за основу Маркса — чи може й тут шукати іден­
тичносте політичним поглядам Пилипенка? Коли остан­
ньому сподобався Троцький, то хай він його ще раз послу­
хає:
— «Пізнання взагалі починається з розрізнення річей і
явищ, а не з хаотичного змішання».
119 Але може єсть тут все таки елементи «презирства й хі­
хікання до молодої молоді»?
— Очевидно, нема, відповідає тов. Пилипенко в своїй
другій статті: «бо це ж демагогія».
Воістину, демагогія! Але вам, Сергіє Володимировичу,
не личить оперувати нею. Ви ж прекрасно знаєте, що Мо-
пасан аж до ЗО років ходив до Фльобера, і тільки на 31 ри­
зикнув виступити з першим твором. Чому ж ви не вчите
цього молоду молодь? Ви ж прекрасно розумієте, що вся
та «масова література», що її ви друкуєте, і близько не ле­
жала біля мистецтва. Навіщо ж ви нацьковуєте цю молодь
на Хвильового? Навіщо ви її держите в темноті й не ска­
жете їй, що самих творів Ленінових для мистця дуже й ду­
же замало? Чому ви не порадите їй звернутися до Зерова,
який наштовхне її на таких реакціонерів, як Віко, проф.
Віппер і т. д.? Ви боїтеся за неї? Не бійтесь: ви теж вивча­
ли все це, але це не пошкодило вам бути зразковим кому­
ністом. Письменник мусить знати всю розумну літерату­
ру, хай вона буде й реакційною. А наштовхувати на неї
можуть тільки Зерови. Тільки тоді буде перед ним справж­
ній письменницький горизонт. «Селянська бібліотека» і ті
студійні вправи, які бувають у вас по неділях, і ті «досвіт­
ки», що по понеділках — все це культурництво — і тільки.
Воно потрібне, але все це ніякого не має відношення до
мистецтва. Невже це неправда? Так тоді ж навіщо ви так
некрасиво граєте «ім’ям» Хвильового? Хіба ви не знаєте,
що це «ім’я» Хвильовий здобув не тому, що Пилипенко на­
писав про нього статтю (за це красно дякуємо), а тому, що
цей автор має, очевидно, деякий хист і, поки виступити —
уперто, протягом багатьох років працював над собою. Па­
м’ятаєте ті байки, що їх ще так недавно й дуже обережно
носив до вас цей же Хвильовий, як студійні вправи? Чому
ви не скажете про це молоді?
— А тому, каже Пилипенко, що… говоріть, будь ласка,
про негативний бік воронщини.
Отже, позитивний — це стара, давно відома марксист­
ська естетика. Тут заслуга Воронського, в порівнянні з
120
«олімпійцями», тільки та, що він — син тієї нації, яка не
плентається в хвості, і нічого не має спільного з «хохла-
ми» і «малоросіянами». Негативний бік — це й справді
ориґінальний твір самого Воронського. Але, на жаль,
«Олімп» його не прийме.
Ш
Воронський виріс у атмосфері виключно попутницько­
го оточення. Російська пролетарська література зійшла по­
кищо нанівець. Вона не зуміла одвоювати собі позицій, бо
страждала на вузькість, на просвітянство. Самоварники й
аршинники з пролеткульту доконали її. І нічого нема див­
ного, що Воронський, почавши з Плеханова, не зумів йо­
го пристосувати для диктатури пролетаріяту. Повторюва­
ти самі плеханівські «зади» — цього ще дуже замало для
нашої епохи. Треба ще й найти перспективи. А їх то й бра­
кує Воронському.
Отже, перший і головний гріх воронщини — це її без­
перспективність. З одного боку, вона викрикує в книзі «На
перевале», що настав час «великих думок і почуттів», а в
другій статті, говорячи про мистецтво, бере цитату з Лені­
на й комбінує: «поки ж, в переходовий час нам би для по­
чатку досить справжньої буржуазної культури».
Цілком погоджуючись, що мистецтво нового часу
утворють «великі думки й такі ж почуття», ми все ж муси­
мо зазначити: ця ідея залишиться мертвою й порожньою,
поскільки час «великих думок і почуттів» у мистецтві ще не
настав, і не настане, коли воронщина буде й надалі висо­
вувати мисль, що «мистецтво переходового періоду відріз­
няється від буржуазного тільки своєю установкою на про-
летаріят», — і головне — коли вона й надалі буде так тлу­
мачити Леніна, цебто мислити нове мистецтво, як даль^
ший розвиток буржуазного мистецтва з перефарбованою
ідеологією.
В останньому листі до Хвильового Микола Зеров,
приймаючи подану нами ідею азіятського ренесансу, гово­
рить так:
121 — «Я люблю всіх прихильників «циклічних теорій».
Віра в циклічність позначена патосом, трагізмом, емоці­
онально насичена, і через те захоплює».
Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й поро­
дить ті «великі думки й почуття», що про них говорить Ве­
ронський. Його ж «безконечний прогрес» веде нас до «ка-
тафальку мистецтва», до панфутуризму, до ліквідаторсь­
ких настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у
сутички, і не Воронському вивести його на радісну путь го­
ріння. В тій же брошурі «Искусство, как познание жизни»
він надто перегинає кийочок об’єктивізму. Цим тільки й
можна пояснити, що для Воронського німецький експресі­
онізм — «упадочна» течія. Для нас не так: це теж предтеча
великого азіятського ренесансу. Бо експресіонізм — не да­
даїзм, не унанімізм Жуль Роменівського, вузенького «пре-
ображонного града», це теж спроба дати циклічну теорію.
І тільки тому, що він виник до приходу ери горожанських
сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу
плеяду художників із едшмідівською волею й спрагою до
життя.
Отже, тільки «циклічна теорія» має перспективи. Це не
шпенґлерівська теорія цілої системи — це циклічна теорія
одного мистецтва. Тільки вона породить «великі думки й
почуття». Це ми говорили іншими словами в своїй другій
статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільно­
го з воронщиною. Остання страждає — як ми вже сказали
— на безперспективність, ми ж навпаки: перед нами широ­
кі горизонти. Саме з південно-східньої республіки комун,
саме з радянської України й піде те нове мистецтво, що
його так чекає Европа. Безперспективність — це елемент
просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною,
так це вас, маестро.
Але який же другий гріх Воронського?
Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсо­
лютного реалізму. От що каже Воронський в тій же бідо­
лашній брошурі:
— «Реалістичне мистецтво — це справжнє мистецтво,
122
бо романтизм більш суб’єктивний і менш за все ставить
собі метою пізнання життя».
Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх стат­
тях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму.
Поперше — так витікає з нашої теорії циклів. Подруге —
безоглядний об’єктивізм (за Веронським це чомусь реа­
лізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець-кін-
цем, впирається в заялозений натуралізм. Ще Плеханов і
Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи
навіть… публіцистики, іншими словами — безперечного
суб’єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч
він і цитує Оксельрода. От приклад
— «Толстой був реалістом у справжньому розумінні
цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленіших його
письменників був Шекспір, безперечний реаліст».
Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім
реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли
Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив остан­
нього, і коли все це є доказ того, що «діялектичний матері-
ялізм веде в мистецтві до реалізму», то чому тоді Толстой
так не любив Шекспіра?
Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім
нас не переконує. Але зате він давно вже переконав просві­
ту, яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і
не читала уважно його брошурки. В цьому разі, ми зверта­
ємось до реакціонера К. Леонтієва27, прихильника «цикліч­
них теорій», який у своїй маловідомій брошурі про рома­
ни того ж Толстого, от що каже:
— «Цікаво те, що найгеніяльнішому із наших реалістів
(цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивіли
прийоми тієї самої школи, що її головним представником
він так довго був. Це ознака часу».
Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонтієва, вла­
сне, в одному його твердженні більше діялектики, ніж у
всьому розділі революціонера Воронського про абсолют­
ний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діялектика.
Такий другий гріх воронщини.
123 Який же третій?
Третій витікає з попутницького оточення. Це —«мужи-
ковствовання» і «склоненіє» — відціля — в кожному рядко­
ві «Росії». Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то
нам довелося б просто його перевидати. Безперспектив­
ність і мусіла привести до народництва, до ролі Бєлінсько­
го в другому радянському виданні. Воронський, сам того
не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеці-
яльного калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має
проти твердження Ґорького, що Ленін виконав місію ново­
го Петра Великого. Тут російському критикові не пошко­
дило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика
«циклічних» теорій — проф. Зелінського28. От що він каже
в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда:
— «Коли в Еладі запанували Атени, а в Атенах — демо­
кратія, тоді й поети аристократичного світогляду переве­
лись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці У-го ві­
ку не находили поетів, але це були поети середні, як той
панегірист, що його висміяв Аристофан у своїх «Птицях».
І реакціонер Зелінський був послідовніш за революці­
онера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від «мужи-
ковствующої» середности, в епоху диктатури пролетаріяту
нічого чекати «великих думок і великого почуття».
IV
Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось
із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи ворон-
щини, включно до «мужиковствовання». Ви просто з непо­
розуміння не симпатизуєте цьому російському критикові,
як і він із того ж непорозуміння прийняв плеханівську
(цебто й нашу, «олімпійську») естетику. Тут, так би мови­
ти, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика ва­
шої фортуни — «мистецтво, як метода будування життя»
— цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошур­
кою Воронського!.. А про азіятський ренесанс і говорити
нічого.
124
Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач
послухає тов. Пилипенка й розгорне «Искусство, как ме­
тод познания жизни». Але він буде ще більше задоволений,
коли той же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми
користувались, пишучи свої листи, того ж Воронського
«Искусство и жизнь», «На Стьіке», Бельтов «За двадцать
лет», Плеханов «Искусство», Бухарін — «Теория истор. ма-
тер.», Леф, книжки Троцького, збірники «Воинствующий
материализм», твори Леніна, Фройд, Шпенґлер, Добролю-
бов, Бєлінський і т. д. і т. п. Це, звичайно, сота доля того,
що нами було поверхово використано.
Решту матеріялів ми використовували таки «з доброї
пам’яти». Це ми пишемо не з метою показати свою — по
суті страшенно вбогу — ерудицію, а з метою наштовхну­
ти молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечита­
ти. їй треба знати, що з нічого — тільки нічого й буде. Так
сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використову­
вав.
Отже, українська воронщина — це три гріхи Воронсько­
го без марксистської естетики. І справжня адреса її — за-
дрипанська просвіта. Воронщина — елемент просвітянства,
і нею грішить не Хвильовий, а Пилипенко… навіть у тому
випадкові, коли розуміти її «презирством до молодої моло­
ді», бо більшого презирства, як держати юнаків під кожу­
хом, відкіля їм нічого не видно — не було й не буде. Хто
зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію
в розмірі 12-місячного втримання Хвильового. Суть наших
суперечок от у чому:
— Чи треба мистцеві знати, що таке мистецтво, чи не
треба? Коли треба, то чи кожна людина здібна розібрати­
ся в ньому? Коли не кожна, то чи не пора Плугові зроби­
ти установку на справжній трактор? Давно чути від керів­
ника великої організації таку фразу:
— «Куди, сопливі, беріться за свої справи й вчіться на
механіків, агрономів та не лізьте в поезію».
Слухайте, тов. Пилипенко: ми почуваємо образу за
агрономів. І справді: хіба таки можна поета ставити вище
125 від агронома? Чи може маестро уявляє собі поезію «лавоч­
кою»? Тоді перепрошуємо: олімпійці тільки тоді беруть го­
норар, коли почувають, що його заробили. Республіці Ко­
мун «автори-селюки», які замість хорошої газетної заміт­
ки пишуть лантухи віршів, та ще й вважають їх за «ше­
девр мистецтва» — не потрібні. Навіть соромно говорити
про це. Нам потрібні робселькорівські гуртки, відкіля й
вийдуть нові мистці й куди ми підемо працювати, а не ор­
ганізації, що беруть ставку на графомана. І нічого, тов.
Пилипенко, «божитися» робселькором: це результат не
«нового розуміння літератури», а результат роботи нащої
партії. Це — перша ластівка культурної, лікнеповської ре­
волюції на селі й в заводі. Такою, приблизно організацією
мусить стати й Плуг. Бо це ж дуже показово, що цей же
Плуг, за кілька років своєї роботи не виділив із себе жод­
ного художника. (Панч тут і ще 2—3 зовсім не при чому).
Зате він дав «масову літературу», якої ніхто не читає. Це
теж показово. Тут ми знову киваємо й на Гарт; останній
тільки в потенції може бути мистецькою організацією. Ко­
ли ж і він буде впиратись — йому теж доведеться взяти
установку на культурно-освітню організацію. Це теж не
погано, бо Нарком Освіти т. Шумський, що поставив на
порядок денний велике діло культурної революції, очевид­
но, буде задоволений з цієї допомоги. Тоді вгамуються
страсті, й тов. Пилипенкові не доведеться згадувати так
часто Венеру і — головне — не доведеться доказувати, що
«кат зна, як зроблені бюсти тов. Леніна», чогось варті, бо він
узнає тоді дещо про ту комісію, яку створено познімати ці
бюсти, як антихудожні твори, що деморалізують своєю ми­
стецькою недосконалістю.
Залишається ще нам зупинитися на тому питанні, яке
— головним чином — зачеплено в другій статті.
Тут справа ще серйозніш, бо тов. Пилипенкові прий-
шлось її «винести на сторінки великої політичної газети».
Словом, політична справа. Тут вже «киви-морги» на «ідео­
логічний неп», що його хоче завести Хвильовий.
126
Ми розуміємо нашого маестро: йому не подобається
наше твердження, що теорія «октябристського напостів-
ства» по суті є ідеологією нового рантьє. Але що ж поро­
биш: треба, очевидно, доказати, що це не так. І поперше,
ориґінальніш , а подруге — так, щоб це було справжнім
доказом. І потім не треба тут же бути таким наївним: чи­
тач — не ідіот, і коли автор зарані не цурається демагогії,
він йому не повірить і на 3 копійки. От що пише тов. Пили­
пенко:
— «А доводиться демагогувати, бо забув тов. Хвильо­
вий жорстокої непримиримої діялектики боротьби: все, що
на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим прияте­
лям».
Воістину гоголівська унтер-офіцерська вдова, яка сама
себе «висекла». Невже тов. Пилипенко думає, що Плеха-
нов для того писав свою естетику, щоб той же тов. Пили­
пенко напередодні дев’ятого року революції притягнув за
вуха демагогію? Невже для того друковано тисячі книжок
про мистецтво, щоб потім не заглядати в них?
От коли треба чекати «літературної водички», приправ­
леної дуже несмачним дурманом!
Але який же це «політичний млин», що його «закрутив»
Хвильовий?
Висовуючи голословне твердження про думки «олім­
пійця» (цебто в своїй більшій частині плеханівські), які на­
чебто «скеровані на утворення ідеологічної непи» і є «по
суті напад на пролетарську диктатуру», наш маестро пате­
тично доносить:
— «24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового ци­
тадель українського старого слова й українських старих
думок — ВУАН і влаштувала диспут».
Ну, і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки акту­
альність цієї справи. Ми прекрасно розуміємо, що до нас
(як і до вас, тов. Пилипенко) припряжеться кілька політич­
них прихвостнів з міщансько-петлюрівського табору. Але
ми знаємо й те, що для них єсть ГПУ і цензура. Чого ви
так боїтесь ВУАН? Хіба це не радянська установа? Це ж
127 «ліве реб’ячество» — не більше, і з ним не збудуєш нової ра­
дянської держави. Ми глибоко переконані, що петлюрівсь­
ка наволоч ненавидить не Пилипенка, а саме — Хвильового,
бо останній — хоч це й дивно — глибше дивиться й в са­
мий корінь справи. Бо й справді: чи не пора покинути гри­
мати на нашу академію. Невже на 8-му році революції не­
ма інших способів боротьби? Голова київської філії Плуга
тов. Щупак вміє далі дивитись: це ж він висовує теорію
співробітництва, замість відсталої — використання. Що це
значить? Це значить, що настав час т. з. інтелектуальних
боїв.
Утворивши атмосферу співробітництва й витягнувши
своїх академіків на прилюдний диспут, ми будемо мати
потрійну користь:
— Поперше — вони дадуть нам ті сховані знання, що
на них можна наштовхнутись тільки в безпосередній роз­
мові. Бо це ж зовсім за наших умов не «діялектика бороть­
би: «все що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим
приятелям». Це просто — слабкенька логіка, або — певніш
не погана софістика. Подруге — так ми скоріше вивчимо
свого ворога. І потрете — силою свого дорослого інтелек­
ту ми остаточно скомпромітуємо «академічну ідеологію».
Цебто ще на кілька відсотків зрадянізуємо ВУАН.
— Але почекайте, — кричить маестро. — Яка ж то ра-
дянізація, коли «цитадель» проповідує «ідеологічну непу».
«Устами Зерова попутницька фаланга от чого вимагає»:
— «Треба допустити вільну конкуренцію в літературі,
треба припинити протекціонізм пролетарським організа­
ціям, бо все це сприяє кар’єризмові й спекуляції».
От бачите, каже далі наш опонент, — «політичні ріжки
вже висунулись з капшука, навіть пояснювати зовсім не
доводиться».
Хіба? А от ми думаємо зовсім навпаки, треба й поя­
снити трохи, бо —
— «Олімп» теж підписується під зеровським тверджен­
ням.
Тут тов. Пилипенкові мусить зробитися «дурно», і він
128
візьметься за стакан не демагогічної, а справжньої водич­
ки. Тоді, ми, щоб трохи заспокоїти його, наводимо цита­
ту з досить відомого й непоганого комуніста Н. Бухаріна,
який і виясняє, чому ми погоджуємось із Зеровим:
— «Мені здається (пише Н. Бухарін), що найкращий
спосіб занапастити пролетарську літературу, що її при­
хильником я є, найбільший спосіб зав’язати їй світ це —
зріктися принципів вільної анархічної конкуренції, бо не
можна зробити гарних письменників із тих, хто не прой­
шов певної літературної життьової школи, життьової бо­
ротьби, хто не завоював собі місце, не обвоював би кож­
ного кроку своєї позиції в цій боротьбі. Коли ж ми, навпа­
ки, зупинимось на точці зору літератури, яку мусить регу­
лювати державна влада й яка буде користуватись різного
роду привілеями, то, без всякого сумніву, в силу цього ми
зав’яжемо світ пролетарській літературі».
Тепер ясно, чому ми погоджуємось із Зеровим? Ми не
хочемо «зав’язати світ пролетарській літературі». Субсидії
й протекціонізм потрібні для робселькорівських органі­
зацій, а не для мистецьких,
Про це ми вже давно говорили. Меценатство в мистец­
тві ми мислимо, як допомогу окремим індивідуальностям.
Меценатство над групою можна взяти тільки тоді, коли
ця група складається з випробуваних художників. За анар­
хічною конкуренцією в мистецтві ніколи ще не «йшла во­
ля друку», бо останньої ніколи не буде, поки існує клясове
суспільство.
Отже, не треба, тов. Пилипенко, шукати в тверджен­
нях Зерова «ідеологічної непи». ‘Замість лити демагогічну
водичку і вигадувати «політичний млин», ви б з’ясували со­
бі, що таке зерови.
Зерови — це та частина молодої української інтеліген­
ції, яка в силу тих чи інших причин щільно зв’язала себе з
долею старої генерації. Коли зерови не приймали активної
участи в Жовтневій революції, то й не всі вставляли лома­
ки в побідну ходу її коліс. Ідеологічно — вони нам далекі,
129 до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути насторожени­
ми. Але технічно й навіть психологічно — вони нам по­
трібні. Тут до речі, знову кілька слів про Европу:
— Навіть наші друзі досі не розуміють нас: коли ми
говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її
техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш
від останньої. І от:
— Ми розуміємо Европу теж, як психологічну катего­
рію, яка виганяє людськість із просвіти на великий тракт
прогресу.
Маркс, засвоївши європейську техніку, не був би Мар­
ксом, коли б сума його духовних вартостей не ввійшла в
названу нами категорію. Айнштайни великі й маленькі —
європейці, а самоварники-професори — просвітяни. Оче­
видно, справа не в самій техніці.
Отже, зерових ми мусимо використати не тільки по лі­
нії техніки, але й у напрямку психології. Один той, на пер­
ший погляд, незначний факт (а на погляд інших контрре­
волюційний), — той факт, що вони так пильно «проти те­
чії» перекладають римлян, дає нам право вбачати в них
справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й
пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків
— античної культури. Азіятський ренесанс—це епоха євро­
пейського відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне
грецько-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржу­
азній Франції виник недавно неоклясицизм. Для романти­
ки вітаїзму неоклясицизм так потрібний, як і сама віра в
правду великого азіятського ренесансу.
Ідеологія набувається не тільки певним клясовим похо­
дженням, але й інтелектом. Отже, й тут ідуть інтелекту­
альні бої. Ми визнали техніку зерових, зерови мусять ви­
знати нашу ідеологію… і не тільки визнати, але й свідомо
прийняти її. І вони приймуть, бо переможцями на цьому
фронті будемо ми, — ті, за кого непереможний боєць —
історія.
Зеров зовсім не попутник у звичайному розумінні цьо­
го слова. Це — не «мужиковствующий» безперспективний
130
революційно-націоналістичний інтелігент з вузеньким го­
ризонтом. Це, коли хочете, Мартов у мистецтві , який сві­
домо й щиро працює в умовах радянської державности.
Треба ж уміти остаточно заволодіти ним і ними — зерови-
ми.
От бачите, який це «політичний млин». От бачите, які
«ріжки вилізли з нашого капшука». Ви, тов. Пилипенко, «не
запужаєте» «Олімп» «ідеологічною, непою». Шукайте іншо­
го адресата. Саме — серед неписьменних. Ми глибоко пе­
реконані, що вашу демагогію не прийме революційне ра­
дянське суспільство. Коли вам подобається Троцький, то
послухайте ще раз його думку:
— «Не можна підходити до мистецтва так, як до по­
літики».
Чуєте, маестро? Чи може ви й з цим не погоджуєтесь?
Тоді знову ж таки докажіть і знову таки без демагогічної
водички. Будьте певні: ми й вам зуміємо повірити, тим па­
че, що ви наш один із найкращих друзів.
Але «покиньте брати на арапа»: поважайте й нас. Нев­
же ви й досі не розумієте, що не самохвальство заговори­
ло нашим пером, а почуття радости, яке пожаром палах­
котить біля наших сердець, яке з кожним ментом нашого
інтелектуального зросту, піднімається, як Йогансенові «се-
реброкрилі кораблі»:
— «Все вище, вище, вище д’горі…».
Чи варто резюмувати? Ми гадаємо, не треба. Але ми й
у цьому листі звертаємось до молодої молоді:
— Камо грядеши?
Біблейська мудрість так каже: коли йдуть два сліпих,
то обидва попадуть у яму.
Воістину: не за мистецьким авторитетом тов. Пили-
пенка йти молодим художникам: їх чекає розчарування.
З «Олімпом» зовсім не те:
— Ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та ін-
131 шу безперспективну вузькість і кличемо до невідомих обрі­
їв прекрасного азіятського ренесансу.
Ми кличемо творити те мистецтво, що його так чекає
Европа. Ми знаємо:
— Важкий наш шлях і велику вагу беремо ми на себе.
Зате — це радісний шлях духмяної боротьби, — шлях, що
біжить у майбутнє за багряними кіньми нашої геніяльної
революції.
Кажіть же юнаки й юнки:
— Камо грядеши?
1. Камо грядеши?
Перший цикл памфлетів М. Хвильового, якими він розпочав
відому літературну дискусію 1925 року. Виповнили цей цикл такі
статті:
«Про ‘сатану в бочці’, або про графоманів, спекулянтів та ін­
ших ‘просвітян’ (Перший лист до літературної молоді)». Опублі­
ковано вперше в додатку до газети «Вісті», «Культура і побут»,
Харків, ЗО. IV. 1925, ч. 17, стор. 4-7.
«Про Коперніка з Фрауенбургу, або абетка азіятського рене­
сансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді)». Опублі­
ковано там же, 31. V. 1925, ч. 20, стор. 2-7.
«Про демагогічну водичку, або справжня адреса української
воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д. (Третій лист до лі­
тературної молоді)». Опубліковано там же, 21. VI. 1925, ч. 23.
Того ж 1925 року ці памфлети були зібрані і, з передмовою ав­
тора, видані окремою книжкою харківським видавництвом «Кни-
госпілка». Звідси ми й взяли їх повністю, без жодних змін (за ви­
нятком правописних), до нашого видання.
2. Гарт — спілка пролетарських письменників, що офіційно
розпочала свою діяльність у січні 1923 року. У складі її перших
членів були: В. Еллан-Блакитний, К. Гордієнко, І. Дніпровський,
О. Досвітній, О. Довженко, М. Йогансен, О. Копиленко, В. Ко­
ряк, Г. Коцюба, І. Кулик, М. Майський, В. Поліщук, 1. Сенченко,
Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, М. Христо­
вий та інш. Гарт проіснував до осени 1925 року, коли основна
132
частина його на чолі з М. Хвильовим вийшла з нього й
утворила 20 листопада 1925 року ВАПЛІТЕ (Вільну академію
пролетарської літератури).
3. Плуг — спілка селянських письменників, заснована 1922
року. Спочатку до Плугу належали: Д. Бедзик, М. Биковець, С.
Божко, В. Ґжицький, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, І. Кирилен-
ко, Я. Качура, Д. Гуменна, В. Минко, А. Панів, П. Панч, С. Пи-
липенко, 1. Сенченко, В. Таль, П. Усенко, В. Чередниченко, І.
Шевченко та інші. Плуг припинив своє існування в квітні 1932 ро­
ку в зв’язку з відомою постановою ЦК РКП (б) про ліквідацію
окремих літературних організацій і створення єдиної спілки пись­
менників.
4. Напостівство — походить від назви рос. журналу «На по­
сту» (1923-1925), що виходив за редакцією Б. Воліна, Г. Лелеви-
ча, С. Родова. «Напостівська плятформа» — лівацька позиція
групи журналу «На посту» і РАПП (Російської асоціяції проле­
тарських письменників) сповнена негацією до попутників, до
письменників, що не належали до їхньої групи, до культурної
спадщини і до національних культур інших народів СРСР. На
московській нараді в справі літератури, в травні 1924 року, про­
ти «напостівства» виступили такі партійні діячі як Л. Троцький,
Н. Бухарін, А. Луначарський. Вони висловилися проти диктатор­
ських методів в літературі і вважали вільну конкуренцію талан­
тів основною передумовою справжнього розвитку мистецтва. Ди­
скусія на цю тему знайшла свій відгук і в Україні. (Див. «Дискусія
про художню літературу в РСФСР», журн. «Життя й революція»,
1925, кн. 4, стор. 25-27).
5. Шпенглер Освальд (1880-1936) — німецький філософ, істо­
рик і публіцист, автор багатьох праць, зокрема найвідомішої і
найбільш дискутованої у 20-их роках філософської праці «При­
смерк Европи» (2 тт., 1918-1922). М. Хвильовий багато разів по­
силається на Шпенґлера й використовує його теорію циклічности
в своїх памфлетах. Але використовує критично, не наслідує, а по­
дає в своєму оригінальному аспекті. Першу спробу розібратися в
цьому питанні маємо в статті Петра Голубенка «Хвильовий і
Шпенглер» («Сучасність», ч. 5, 1963, стор. 53-70).
6. Вардин — літератор напостівського напрямку (псевдонім,
справжнє прізвище І. В. Мгеладзе).
133 7. Веронський, А. К. (1884-1943) — відомий тоді російський
літературний критик і редактор місячника «Красная новь» (1921
—1927). В літературі виступав проти «напостівців». Пізніше заа­
рештований і помер в ув’язненні.
8. Зеров Микола Костьович (26. IV. 1890—13. X. 1941 (?) —
видатний літературний критик, професор, поет і перекладач з ба­
гатьох мов. Заарештований на початку 1935 року, засуджений на
10 років і правдоподібно знищений 1938 року під час масового
терору в таборах ув’язнених. Офіційна дата смерти безсумнівно
зфалшована.
Протиставлений йому Гаркун-Задунайський — це сатирич­
ний образ безталанности, безкультурности, провінційности і від-
сталости, створений В. Винниченком в оповіданні за тією ж на­
звою.
9. ВАПП — правдоподібно йде мова про представників від
Всеросійської Асоціяції Пролетарських Письменників. Представ­
ники Забою — напевне представники щойно тоді, 1924 року, по­
сталої Спілки письменників Донбасу — Забой.
10. Бухарін, Н. І. (1888-1938) — тоді видатний діяч і теоретик
Російської Комуністичної Партії.
11. «Хуліо-Хуреніто» — роман російського письменника, тоді
ще емігранта, Іллі Еренбурга. Написаний 1922 р. і мав повну та­
ку назву: «Необьїкновенньїе похождения Хулио Хуренито и его
учеников».
12. Дорошкевич, Олександер Костьович (27. IX. 1881—І. IV.
1946) — літературознавець і професор.
13. Сінклер Ептон (1878-1968) — американський письменник,
автор «Джімі Гіґінса» та інших романів, широко читаних у 20-ті
роки.
14. Савченківщина — це позитивне слово М. Хвильовий вивів
від прізвища відомого тоді поета і літературного критика Сав-
ченка Якова, що несподівано виступив по боці «масовиків» і плу-
жан двома брошурами: «Азіятський Апокаліпсис» (1926) — про­
ти М. Хвильового і проти реставрації греко-римського мистец-
134
тва» (1927) — проти М. Зерова. В цілому його позиція в літера­
турному процесі 20-их рр. була плутана і невиразна, що дало під­
ставу М. Хвильовому висловити на його адресу своє застережен­
ня.
15. Вольтер Марі-Франсуа (1694-1778) — всесвітньо відомий
французький письменник, сатирик, філософ, історик, один з най-
видатніших французьких «просвітників» і енциклопедистів 18-го
сторіччя.
16. Овідій (повне ім’я Публій Овідій Назон; 43 р. до Р. X. -17
р. по Р. X. ) — римський поет світського життя доби Авґуста, ав­
тор еротичних елегій («Любовні пісні» — «Атогев» та інші), мав
великий вплив на літературу доби Відродження, а його «Мета­
морфози» (розповіді про чудодійні перетворення в світі) перекла­
дав М. Зеров. У 8 р. по Р. X. імператор Авґуст вислав Овідія з
Риму до далекого місця Томи над Чоним морем, де він і помер.
17. Чернишевський Н. Г. (1828-1889) — російський учений, пу­
бліцист, письменник і літературний критик.
18. Плеханов Г. В. (1856-1918) — відомий російський політич­
ний діяч, історик, філософ, літературний критик і теоретик ми­
стецтва марксистського напрямку.
19. Пролеткульт — масові культурно-освітні гуртки і клюби, що
виникли в Росії після Жовтневої революції 1917 року і під впли­
вом фантастичних теорій філософа А. Богданова, критика Плет-
ньова і, частково, А. Луначарського ставили собі за мету лябора-
торно-експериментальним шляхом, ігноруючи літературу й куль­
туру минулого, створити нове пролетарське мистецтво. З опану­
ванням червоною армією основних теренів України Пролеткульт
почав діяти і в Харкові наприкінці 1920 року. З українців деяке
відношення до Пролеткульту мали В. Коряк, С. Пилипенко та
інші. Хвильовий відразу зайняв негативне становище супроти
Пролеткульту і навіть написав гостру сатиру проти нього під
назвою «Лілюлі».
20. Тагабат — герой новелі «Я» М. Хвильового.
21. Кіт у чоботях —героїня з оповідання Хвильового за та­
кою ж назвою.
135 22. Огре — персонаж з твору Хвильового «Лілюлі».
23. Чужак (справжнє прізвище — Насимович Н. Ф.; 1876-1937)
— відомий тоді партійний літературний критик і публіцист ліво-
фронтівського напрямку, автор теорії «мистецтво-життєбудова» і
пропагандист «літератури факта».
24. «Облако в штанах» — поема рос. поета В. Маяковського.
25. В листі до редакції «Культури і побуту» з 7-го лютого
1926 р. Хвильовий дав таке вияснення термінів «азіятський рене­
санс» і «романтика вітаїзму»:
• і
В своїх статтях, що їх надруковано було влітку 1925 року в
«Культурі і побуті» і потім видано окремою брошурою під наз­
вою «Камо грядеши», я вжив такі терміни: «азіятський ренесанс» і
«романтика вітаїзму». В другій серії своїх статтей під назвою
«Думки проти течії», видрукуваних в тому ж році і в тому ж до­
даткові «К. і п.», я не тільки не робив наголосу на ці терміни, а
навпаки підкреслив, що оскільки боротьба провадиться зараз під
гаслом вияснення соціальних процесів і їхніх впливів на літера­
турно-мистецький рух, остільки не варт і чинити «азіятський ре­
несанс». Бо й справді, що визначають вжиті мною терміни? Не
що інше як певну мистецьку школу. І тільки! В тій групі, напри­
клад, до якої я маю честь належати, саме в ВАПЛІТЕ добрих 90%
дивиться на «романтику вітаїзму» також неприхильно, як і самі
супротивники цієї групи. Але це зовсім не заважає нам об’єднува­
тися на плятформі поглядів на наші чергові культурні завдання.
Отже в інтересах молодої культури я прошу своїх опонентів, по-
перше, покинути грати цими термінами і не нав’язувати їх всій
групі ВАПЛ1ТЕ, подруге, пам’ятати завжди, що ці терміни є гасла
тільки Хвильового, потрете, хоч теорія мистецької школи, яка
йде під прапором «азіятського ренесансу» вже й існує, але її, на
жаль, ще не опубліковано, коли ж не рахувати IV патетичного
розділу другої статті в «Камо грядеши», який звертався голов­
ним чином до емоції, і нічого конкретного не дав. Отже штурму­
вати саме гасло — це значить воювати з кавалерійською розвід­
кою, і не розуміти, що в тилу цього гасла стоять в боєвому по­
рядкові і вичікують основні сили. Особисто я маю страшенну
охоту поставити на належне місце задиркуватих «шпінгалетів»,
що «тявкають» по різних часописах. Та зараз, поки не намічено
136
основних шляхів нашого культурного розвитку, поки ми майже
не
бачимо людей, які б добре розбирались в складній ситуації
щодо українських культурних проблем, — зараз я не находжу
часу говорити про свій художній напрямок і тільки міцно три­
маю в руці перо звичайного публіциста. Про азіятський ренесанс
ще поговоримо, і, сподіваюсь, що цей час не за горами [всі під­
креслення Хвильового].
Коли М. Хвильовий у цьому листі писав, що «теорія мистець­
кої школи, яка йде під прапором ‘азіятського ренесансу’ вже існує,
але її, на жаль, ще не опубліковано», а трохи нижче ще додав: «Про
‘азіятський ренесанс’ ще поговоримо, і сподіваюсь, що цей час не
за горами», — то він без сумніву мав на увазі свій тоді вже гото­
вий до друку трактат «Україна чи Малоросія?», який сподівався
найближчим часом опублікувати. У тому трактаті (який заборо­
нили до друку) був великий розділ, присвячений саме теорії «азі­
ятського ренесансу» й «романтики вітаїзму». Те, що збереглось з
цього розділу, читач знайде в добірці уривків, які подаємо в
окремому розділі під заголовком «Україна чи Малоросія?».
Чотири роки пізніше ідея «активного романтизму» чи «роман­
тики вітаїзму» була ще глибше визначена в Пролозі до ч. 9 «Лі­
тературного ярмарку».
26. «Свиня» — сатиричне оповідання М. Хвильового (Див. М.
Хвильовий, Твори, т. 1-ий, стор. 279).
27. Леонтієв К. Н. (1831-1891) — російський письменник, пу­
бліцист і літературний критик другої половини XIX сторіччя,
консерватист у поглядах, прихильник самобутности Росії, але не
в слав’янофільському пляні. В історико-культурному процесі ви­
знавав циклічність розвитку.
28. Зелінський Фаддей (1859-?) — філолог-клясик, довгі ррки
професор Петербурзького університету, а в 20-ті роки — профе­
сор Варшавського університету й член Краківської академії наук.
Автор багатьох праць з античної історії, культури і літератури,
перекладених багатьма мовами світу. Прихильник циклічної те­
орії й «ідеологізму» в методології. Супротивник історичного ма-
теріялізму.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.