Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ДВІ СИЛИ

«Услужливьій медведь
опаснее врага».
Воістину. Але справа, звичайно, не в цій шляхетній тва­
рині.
Мало не всі літературні «масовики», як і поважний
Ол. Дорошкевич, наївно думають, що ми в своїх статтях
виходили, головним чином, із «етичного критерій». Всі во­
ни так чи інакше натякають нам, що ми ухилились від
марксизму. Багато з них і тепер підходять до Хвильового
й потихеньку йому нашептують:
— «Знаєте… тільки жаліючи вас, мовчу. Ну, борони
Боже, примусять десь виступити з приводу вашого «Камо
грядеши». Камня на камні не залишиться».
Таке зворушливе відношення до нас ми спостерігаємо
на кожному кроці. Але чим ми з’ясовуємо його?
О, тут багато причин. Отже, перечислимо деякі з них.
Перша — недостача «пороху». Багато є бажаючих «осади­
ти» нас, але, бачите… ліньки поритись у книжках. Для всіх
ясно, що ми десь помиляємось, а саме де — чорт його
знає. Власне, і видно нашу помилку, та тільки ж треба об­
ґрунтувати свій доказ. Друга — це наша патетика. Ой,
який він наївняк: «загірні комуни», каже, ну, це ж ясно —
романтика. Треба буде пожаліти його. Третя — це відно­
шення до самих себе. Ми ж такі небесні ангели. Прямо те,
що французи звуть ргисіегіе. Ну, як він може про нас гово­
рити таке? Чудак!.. Треба попередити його.
Єсть і четверта, і п’ята, і десята причини. Та досить.
Але ми пропонуємо говорити відверто й не шушукаю­
чи, бо тепер іде боротьба не за портфелі, а за пролетар­
ське мистецтво (пролетарське не в розумінні пролеткуль-
тівському, а в розумінні марксистському).
151 Відповідна резолюція ЦК РКП у третьому пункті го­
ворить про вихід «із громадських глибин нових ідеологіч­
них агентів буржуазії», що так чи інакше проявлять себе в
літературі. Але ні до цього пункту, ні до інших пунктів цієї
резолюції ми ніколи не підходили так, як підходить ідео­
лог масовізму С. Пилипенко.
Як він провіряє свою ідеологічну лінію в мистецтві?
Скликає пленум Плугу, припустім, зачитує там згада­
ну резолюцію, порівнює її зі своєю плужанською плятфор-
мою, згадує кілька книжок із селянської бібліотеки, почер­
вонить «червоним» віршем на післяпленумних вечорницях
на тому й кінець.
— Мало?
— Малувато!
«Клясова природа мистецтва, взагалі, і літератури, зо­
крема, визначається в формах без кінця більш різноманіт­
них, ніж, наприклад, у політиці», — каже та ж резолюція
ЦК РКП.
Ми й це завжди пам’ятаємо. Тому й провіряючи свою
ідеологічну лінію, ніколи не спрощуємо того, що не підда­
ється вульгаризації.
Перш за все, трактуючи дальші шляхи розвитку проле­
тарського мистецтва, ми виходимо з конкретної українсь­
кої дійсности. Подруге, ми завжди намагаємось іти в ногу
з життям, тому й не прикладаємо тих тез до нашої дійсно­
сти, які лежать в архівах «військового комунізму», тому й
не змішуємо вчорашніх попутників із сьогоднішніми, і тим
не заплутуємо й без того плутаної справи.
Коли ми читаємо в резолюції ЦК РКП пункт про ідео­
логічних агентів буржуазії, то ми ставимо собі перш за все
таке запитання:
— Відкіля вони мусять прийти?
Отже, щоб зберегти чистоту свого світогляду, треба
знати, з якого боку копати вовчі ями, щоб не викопати їх
випадково на своєму торсі.
Оскільки в нас спостерігаються елементи капіталізму,
остільки й відроджується молода буржуазія. В місті ми ма-
152
є
мо міського буржуа — непмана, на селі — зміцнілого
куркуля. І той, і другий і будуть впливати на нове мистец­
тво. Але в той час, коли зріст міської буржуазії іде порів­
нюючи повільним темпом, мільйонне куркулівство вже
остільки зміцніло, що далеко залишило за собою міського
крамаря. Отже, у тій невидимій боротьбі за впливи на ми­
стецтво, яка мусить відбутися між куркулем і непманом
(бож їхні інтереси не завжди сходяться), більше шансів на
перемогу має перший. Це зовсім не значить, що міському
буржуа нічого не залишиться. Це значить, що головної іде­
ологічної навали на мистецтво треба чекати зі столи-
пінського «отруба». Це значить, що доки не зміцнів неп-
ман, доки він не сперся упевнено своїми «джимі» на «стабі­
лізований» капіталізм, доти з 10 вовчих ям 8 треба рити на
бік глитайського степу, і тільки дві — до міських приват­
них крамниць.
Тим більше це ми мусимо підкреслити, прикладаючи
цю формулу до українського мистецтва. Тут картина при­
близно така:
— До революції українська інтелігенція ідеологічно
живилась виключно з села і скоріш із незаможницького,
ніж із глитайського, оскільки серед неї було багато виход-
ців саме з цієї прослойки. З пролетаріятом і міською бур­
жуазією вона мала слабенькі зв’язки. На сьогодні ситуація
приблизно та ж. Але з тією різницею, що на завтра вона
має тенденцію змінитись. Ми маємо на увазі українізацію.
Звичайно, надавати велике значення тій українській мі­
ській буржуазії, яка скоро поставить свої крамнички на
Благбазі7 і яка порівнюючи з російським, припустім, бур­
жуа мусить ідеологічно впливати на більш широкі кола на­
шої інтелігенції, надавати їй велике значіння ми покищо не
будемо. Але не треба забувати, що українізація, одкрива-
ючи нашій нації широкі двері в світ, прискорюючи процес
клясової диференціяції на Україні, в той же час установлює
для ідеології зі столипінського «отруба» радіо-рупор на
одній із центральних вулиць міста.
От чому ми, виходячи, зі слів тов. Дорошкевича, «з
153 етичного критерія» у своєму «Камо грядеши», схарактери­
зувавши просвіту не тільки, як психологічну категорію, але
і як ідеологію буржуа селянського непу, не забули підкре­
слити «селянського». От чому й відповідна резолюція ЦК
КП(б)У рекомендує хоч би тому ж Плугові не дуже розбу­
хати.
Ми куркуля задовольнили цілком… включно до «соро-
ковки». Матеріяльно він процвітає на своїх пишних маєт­
ках. Але він почуває потребу задовольнити і свої «духовні»
інтереси. Він уже знає собі ціну. От вам характерна картин­
ка:
— Тьма. Риплять вози. Запитують: «хто їде?» — Відпо­
відають з погордою: «Куркулі!»
Це саме той глитай, що кілька років тому відхрищу-
вався від своєї соціяльної клички й божився, що й він біль­
шовик. Очевидно, надійшов уже той момент у його гро­
мадському житті, коли він відчув свою силу. Очевидно, він
тепер уже пішов у похід і на мистецтво, як на ідеологічну
надбудову, де він не тільки задовольнить свої «духовні»
інтереси, але й утворить там для себе фактори, що допо­
можуть йому боротися і за владу.
Тепер подивимось, хто ж із нас у більшій небезпеці:
ми, «олімпійці», як називає нас, комунарів, задирикувата
просвіта, чи літературні «масовики».
Як відомо, ми складаємо дуже невеличку групу мистців.
Ця група давно вже порвала (коли вона їх мала) всякі ро­
динні чи то ідеологічні зносини не тільки з куркулем, але й
узагалі з селом. Отже, було б абсурдом припускати, що ця
цілком міська група літераторів візьме на себе хоч би й
позасвідомо ролю представника ідеології глитая. Щождо
позасвідомого представництва ідеології непмана, то це
можливо… за умови відриву цієї групи від партії. Оскіль­
ки ж група наполовину складається з комуністів, оскільки
в її роботу партія безпосередню вносить корективи, остіль­
ки абсурдність такого припущення випливає на поверхню.
Характерно й те, що й у союзники собі ми взяли теж
ту частину української інтелігенції, яка виросла в місті. Ми
154
утворюємо (за резолюцією ЦК РКП) «тісне товариське
співробітництво» з тими культурними діячами, які цілком
урбанізувались.
Правда, відціля на нас несподівано може вплинути
міський буржуа, але теж правда, що з двох зол треба ви­
бирати краще (а вибирати треба, бо цього вимагає партія),
бож знаємо: до нашої сьогоднішньої урбанізованої інтелі­
генції міський буржуа має приблизно таке відношення, як
мають, припустім, до У-Пей-Фу.
Звичайно, Зерова наші опоненти вважають за аристо­
крата (здається, носить пенсне), але, як кажуть, вільному
воля, спасенному рай.
Тов. Дорошкевич у своїй прекрасній статті: «На день
Жовтневої річниці» не погоджується з т. Луначарським, що
однією із функцій інтелігенції є «охранение, обогащение и
организация человеческого опьіта». Ми вважаємо, що цю
функцію Зеров і його група виконували ретельно.
Але тепер подивимось на тов. Пилипенка і його безта­
ланних і мистецьки, і марксистськи (пробачте за полемічну
різкість) малописьменних учнів, як от товариш Кияниця та
товариш Щупак.
Плуг має 200 членів та 1.000 студійців. Гарт удвічі чи
втричі менше. З кого ж вони складаються?
— З робітничо-селянської молоді!
— Хіба?
Ми гадаємо, що це «маленька» помилка, до якої треба
внести саженний коректив.
Перш за все, про робітничу молодь.
Ми не будемо заглядати до списків цих організацій і
провіряти, скільки плужан та гартованців мало зв’язки з
робітничою масою. Про Америку можна говорити й не бу­
дучи в Америці.
Коли серед 1.000 найдеться 2—3 потрібних нам юна­
ки, то це буде просто випадок, який підтвердить наше пра­
вило. А правило таке:
— Ро бітнича кляса на Україні була до цього часу остіль­
ки відірвана від української культури, що на сьогодні вона
155 не може дати безпосередньо від себе своїх діячів для цієї ж
таки культури.
Отже, ніякої робітничої маси в організаціях Гарт і
Плуг не було й ще довгенько не буде.
Тепер про селянську молодь. Тут справа стоїть краще.
Дійсно, така єсть. Більше того, тут єсть не зовсім малий
відсоток незаможницької молоді. Але єсть, очевидно, і ін­
ший елемент, саме той, який зі столипінських отрубів.
Отже, беручи на увагу, що ідеологічно керівниці апара­
ти цих організацій страшенно слабенькі, порівнюючи з на­
тиском на них економічно й культурно сильного куркуля,
беручи на увагу, що ці апарати по суті займаються чинов-
ничим листуванням і взагалі являються в великій мірі фік­
цією, треба сказати так:
— Наші літературні «масовики» давно вже стали перед
великою загрозою здачі своїх ідеологічних позицій у ми­
стецтві.
Вся трагедія в тому, що їхні організації претендують
не на звичайні культурно-освітні функції, де контроль над
ідеологією проводиться порівнюючи дуже легко, а на ке­
рівництво мистецьким рухом, цим найскладнішим із усіх
рухів, мистецьким рухом тієї кляси, яка веде за собою ЗО
мільйонів населення. Вся трагедія в тому, що на керівниц­
тво такою надзвичайно тонкою ідеологічною надбудовою,
такою архиспецифічною галуззю творчої діяльности, яка
мусить відогравати тепер величезну ролю в будівництві
нового життя, претендують мистецьки й марксистськи ма­
лописьменні люди, оточені до того ж агентами селянсько­
го дрібного буржуа.
Об’єктивно картина така: хоче чи не хоче тов. Пили-
пенко (він, звичайно, не хоче), але він мусить здавати кур­
кулеві позицію за позицією. І він їх уже здає.
Ми зовсім не випадково, а цілком продумано постави­
ли питання: Европа чи просвіта. Це одно із найкардиналь-
ніших питань нашої доби. В Европі, як у психологічній
категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо
в мистецтві протиставити «просвіті», теж психологічній ка-
156
тегорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним яви­
щем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві ві-
відограє не менш конкретну ролю.
Отже нічого нема дивного, що в сьогоднішній літера­
турі борються дві сили: перша — це та, яка орієнтуєть­
ся на Европу, друга — це та, яку використовує просвіта,
інакше кажучи куркуль. Перша — продовжує старі марк­
систські традиції, друга — сповідує вульгарний марксизм.
Між цими силами не може бути згоди, бо перші не дозво­
лять вносити «маленьких» «меншовицьких» корективів у по­
гляди на мистецтво, другі, в силу своєї безграмотности, пе­
реконані в своїй правоті й ніяк не можуть додуматься, що
ці «маленькі поправки» продиктував їм куркуль.
Як мусить і як дивиться на мистецтво потенціяльний
буржуа?
Не будучи клясою, а тільки прослойкою, не беручи на
себе такої місії, яку брав «третій стан» і бере пролетаріят,
він до всіх громадських категорій підходить з інтересів
свого власного добробуту, ніколи не беручи на облік ні
свідомо, ні позасвідомо інтересів усього суспільства. Відці­
ля його й вузько утилітарний підхід до всякої справи. Він
психологічний махновець.
Така його природа визначає і його підхід до мистец­
тва. З історії світової літератури ми знаємо немало при­
кладів, коли занепад мистецтва йшов одночасно з побід-
ним ходом регресивних народницько-куркулячих ідей. Це
знаменно! Саме так і мусить бути, бо розквітом мистец­
тва відмічається завжди розквіт історичної кляси, і зна­
чить порівнюючи печальне становище потенціяльного бур­
жуа. Ми цим не хочемо сказати, що мистецтво робить до­
бробут кляси, хоч воно, будучи ідеологічною надбудовою,
і бере на себе частину цієї функції, ми маємо говорити так:
— Оскільки пролетаріят завоював собі гегемонію, остіль­
ки і його мистецтво повинно перемогти куркулячі тенден­
ції.
Але час перемоги напередодні. Сьогодні ж куркуль дає
нам «останній і рішучий бій». І саме в цих організаціях
157 Гарт і Плуг, Де запанував вульгарний марксизм, вірний по­
засвідомий слуга нашого ворога.
Що вульгарний марксизм у нашій українській мистец-
кій дійсності має коріння на столипінських отрубах, це по­
казує хоч би та ж спорідненість його з просвітою, рідною
мамою куркуля. Але будемо говорити конкретніш.
Перш за все про тов. С. Пилипенка, як ідеолога масо-
візму.
У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його
«на арапа»: не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а
нам це треба було знати, бо в визначенні лежить мистець­
ка ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-гро­
мадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його
«як методу будування життя». Таким чином, ми викликали
його на відвертість.
І що ж? Ми не помилились. Він хоче «пізнаючи — бу­
дувати». Тут характерна «невеличка» поправочка, цей ма­
ленький дефіс між «пізнаючи й будувати». Не маючи в со­
бі сміливости цілком одкинути «пізнання», він додає до
нього красиве «будування», але не в тому сенсі, що його
ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як
потім вияснилось в особистих із ним розмовах, зробити
таку формулу:
— «Мистецтво є метода пізнання — будування життя».
Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от
у чому: не треба плутати понять і не треба вносити попра­
вок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо,
що ховається за цим «будуванням». Про це нам Пилипен-
ко не раз казав:
— Літературою (він має на увазі художню) зветься і
вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в
«уборній».
Отже ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у
ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктова­
но її тим же таки куркулем.
Або візьмім таке твердження:
— «Ніякої кризи революційної літератури немає».
158
В той час, коли мало не всі пролетарські мистці б’ють­
ся над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлі-
тература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфе­
ри, ш.о в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пили-
пенко робить наївне обличчя і заявляє:
— «Ніякої кризи немає».
Це називається марксистський підхід до справи… Але
й тут не без злощасного потенціяльного буржуа: це він
диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените
«на щипке все спокойно».
Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пили-
пенко кричить, що «попутницько-буржуазний табор» пі­
діймає голову, а з другого — пише:
— «Водночас ми виставляємо гасло єдиного ра­
дянського фронту в формі української федерації ра­
дянських письменників Гарт, Молот, Жовтень, Плуг,
Ланка та інші»
Три-чотири роки тому може й доцільна була така ор­
ганізація. Але тепер, коли навіть Петрушевич стоїть за ра­
дянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитан­
ня.
В чому ж справа? А справа в тому, що Молот та Жов­
тень, як усім відомо, не більше, як фікція (сам Пилипенко
заявив це на пленумі Плугу), Гарт без «олімпійців» майже
не існує, отже залишається Ланка, Плуг та «інші». Що
таке Ланка, здається, всі знають. Отже, і тут чуємо дик­
товку куркуля.
Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово йо­
го учням.
Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже
коректно говорив про нас, але факти й почуття громадсь­
кого обов’язку примушують і його віднести до послідов­
них учнів вульгарного марксизму.
— «За Зеровим у літературі, — пише він у журналі
«Життя й революція», — мусить панувати конкурен­
ція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європей­
ська, покищо буржуазна з вільним простором і роз­
витком для всяких ідеологій у літературі».
159 От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи.
Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно
скомпромітувати нашу критику. За Кияницею, виходить
так:
— Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору
для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю спра­
ву дивиться зовсім інакше.
Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке
твердження, але мусимо таки довести до його відома: «в
Европі ніякого «вільного простору нема». Не можна ж
брати всерйоз якихнебудь пацифістів-літераторів, типових
попутників буржуазії. Щождо таких письменників, як Сін-
клер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте спокійні:
— їм дають такий «вільний простір», який «обхватом»
своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату»,
марксистській підготовці наших почтенних критиків-масо-
виків.
Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров бу­
де глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода
тільки, що цей виступ будуть трактувати, як виступ проти
«робітничо-селянської молоді».
І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе
це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики дума­
ють, що демагогією про «свободну торговлю» вони збуду­
ють нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи
про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?
Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до
серйозної справи!
Але, звичайно, Кияниця нас все таки не зрозуміє, бо
вже надто слабенький його марксистський багаж. Бож по­
слухайте цей безпардонний уривок із його творчости:
«Він ((Могилянський) навчає молодь, що для того,
щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіюва­
ти клясичну англійську політекономію, німецький фі­
лософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому вихову­
вався.
Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському
за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іроні­
єю. Бо, на його погляд:
ВД
«І без підготовки, за програмою Могилянського,
молодь зможе стати остільки з марксистського боку
свідомою, щоб розпізнати клясовий підхід Могилян­
ського».
Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той
час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо
ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повер­
нути нас до 17 року! Хто це? Учень 3-ої групи радянської
школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від со­
рому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член
тієї партії, до якої належимо й ми.
Отже, очевидно, і, на жаль, не Кияниці судилося ви­
правляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми ра­
димо притягти більш марксистськи-грамотних людей.
Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному
марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсно-
сти є тов. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марк­
сизм» має свої соціяльні коріння, що його продиктовано
куркулем.
Але покиньмо Кияницю: ясно з ким ми маємо діло, і
як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давай­
те ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пили-
пенка. Ми говоримо про С. Щупака.
Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й
він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом,
як і інші його однодумці. С. Щупак «все .прекрасно знає»
(його любима фраза), і він, здається, не претендує на ролю
дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й
він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським
підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів
пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його під­
штовхує на утворення своєї власної групи.
Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей
товариш приймав активну участь у мистецькому рухові,
навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми
ставимо вимогу:
— Ти хочеш мати справу з мистецтвом — іди, «добро
161 пожаловать», можеш бути й не художником, але ти мусищ
бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, ді­
ставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для
мистецтва писарів не треба.
Щоб не бути голословним і не сумніватись у писарсь­
ких здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його
статті в газеті «Пролетарська правда».
От вам примірна постановка питання:
«Нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового,
перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб помаца­
ти ґрунт для утворення у Києві групи своїх симпати-
ків».
Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських «приятних»
дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарсь-
кої з журнала «Октябрь», де описано вражіння від наради
пролетписьменників:
«Нет, зти люди положительно неугомонньї, — ска­
зала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у
меня сочувствия и пожимая плечами».
Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучности в цих
слівцях: «сторонница» й «симпатики»?
— «Ах, что вьі говорите, София Ивановна, — сказала
.дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками».
— Далебі, «Анна Григорьєвна» тов. Щупак, ми цілком
серйозно говоримо. «Да поздравляем вас: оборок более не
носят: на место их фестончики».
— Що ви кажете! — скрикнула Луначарська, а за нею і
Щупак:
«Вот послушайте, — говорит Демьян Бедньїй сво-
им прекрасним остроумньїм язиком. Так ясно и про­
сто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для
каждого не несомненно, что только поворот челове-
чества к коммунизму в зтом смьісле даст ему настоя-
щую победу над рабством необходимости. И напра-
женньїй взгляд массьі (цебто пролетарських письмен­
ників) сверкает стальной решимостью».
Чуєте, — «стальной решимостью», бож усе «так просто и
162
ясно», навіть плакати хочеться від «умилення». Такий же
точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зу­
стрічаємо й у тов. Щупака.
— «Той, хто стає на новий організаційний шлях
Хвильового, той мусить підписатися і під «Камо гря-
деши».
Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про
нього? Чи не від дами «приятной во всех отношеннях»? Не
плужанин — а прямо тобі кумушка!
Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці по­
дібна, але в даному випадкові ми маємо право зідхну-
ти:
— Ех, матушка провінція!
Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе
тими ж «симпатиками». Ніхто вже тепер не сумнівається,
що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна
безсумнівна — це критика масовізму, і друга, як дехто ка­
же, — «парадоксальна», що за неї покищо може відповіда­
ти сам Хвильовий: це — теза про азіятський ренесанс. Оче­
видно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, остільки
прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть,
тільки не такий, яким він здається «Пролетарській прав­
ді») не обов’язково мусять «підписуватися й під «Камо гря-
деши». Ми гадаємо, що й тов. С. Щупак, як і всякий тол-
ковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як
сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть
якісь «прихильники», єсть якісь «симпатики», хтось комусь
стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й
на себелюбстві дурачків, які не розкумекавши в чому спра­
ва, забунтують проти «загірних комун», і підуть у симпа­
тики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київсь­
кого Плугу, але ми йому не довіряємо й у його ідеологіч­
ній клясифікації літературних груп. Бож він так недавно
агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він від­
носить до «найправіших кіл». Не думаємо також, щоб він
«погнушався» і ненависними йому панфутуристами… коли
б вони пішли до нього в «симпатики». А взагалі, скажемо
так:
163 — Який сенс у тому, що Щупак «довіряє молодим си­
лам», коли від цього довір’я дуже мало користи?
Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він
по суті в лабетах глитая.
І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх проле­
тарського мистецтва для літературних масовиків полягає в
тому «діловому календарі», де під рубрикою «історичні по­
дії» поставлено й день народження Хвильового. Нічого не­
ма дивного, що якийсь Ф. Я. з газети «Пролетарська
правда» таку наводить критику:
«О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто ви­
падкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї.
Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з са­
мостійним світлом!»
Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря «першої
величини й то з самостійним світлом», але для нас він гар­
ний письменник, який подає надії. І потім: навіщо «бить
стулья»? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодо­
му мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з
цієї рецензії. Ну, а що якби він «возомпил о себе»?
От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І
коли Шмигельський скаржиться в тій же «Пролетарській
правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і
співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну заміт­
ку, з якої довідується про асиґновку державою мільйона
карбованців на видання усього Л. Толстого, з другого —
йому пропонують покинути вивчання англійської політеко­
номії, бо й без неї ми можемо розпізнати клясовий підхід
Могилянського. З одного боку, він чує, що Жеромський за
свій «більшовицький» роман «Перед весною» одержав від
президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому
втлумачують, що талант — це вигадка «Олімпу», і цього та­
ланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік
своєї кляси, бо справжня художня література це та, що на
паркані.
Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й
давно відомого факту:
164
Лопе-де-Веґа написав у свій час більше в сто раз,
;ж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники.
Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу
итача. Але він, Лопе-де-Веґа, був талант, і тому його чита­
ли і тому він зробив для своєї кляси стільки, скільки ми
вс
і разом, очевидно, не зробимо.
Наше завдання підготовити відповідний ґрунт і відпо­
відну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би малень­
кий Лопе-де-Веґа. Бо, як показує дійсність, тільки він вико­
нає в мистецтві історичну ролю, тільки він дасть для своєї
кляси те, чого ця кляса вимагає.
Отже, резюме:
З кризою пролетарської літературної творчости намі­
тилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетар­
ської літературної творчости. Найлютішим ворогом проле­
тарського мистецтва є ідеологія зі столипінських отрубів.
Робота її невидимих аґентів зробила вже своє діло. Вуль­
гарний марксизм є продукт цієї роботи. Отже, боротьба з
вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальні­
ше питання.
Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник
радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає ак­
тивну участь, але не як цілком ізольована організація, а як
до певної міри диференційована група «сили покликаної лі­
квідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана,
пішла за вульґарним марксизмом.
Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдімо до
деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим чита­
чам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати, нарешті, що ми
розуміємо під психологічною Европою, як ми дивимось на
формалізм, яким нас докоряють і т. д. Ці питання не менш
цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.