Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ПСИХОЛОГІЧНА ЕВРОПА

Завдання дослідника-марксиста —
взяти на облік усі особливості розвит­
ку, все складне взаємне переплетіння
дісвих осіб і впливів.
«З абетки комунізму»
Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вуль­
гарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю во­
рожої собі соціяльної групи. Ми підкреслюємо «об’єктив­
но», бож смішно припускати, щоб людина сама собі хоті­
ла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання са­
ме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим гро­
мадянином, а з одним із видатних комуністів.
Але відкіля цей вульгарний марксизм?
Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера ма-
совізму:
— Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень,
що наше селянство є потенціяльнии пролетаріят.
Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів
подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою
симфонією звучала вона кілька років!
Діялектика є революційний нерв марксизму і в той же
час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філо­
соф Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлен­
ня, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селян­
ство в умовах буржуазної державности в своїй незамож­
ницькій частині є, безперечно, потенціяльнии пролетаріят,
167 цебто воно, не будучи пролетарською клясою, має тенден­
ції зробитись нею.
А чи можна цю формулу прикласти й без усяких засте­
режень до всього селянства й до того ж в умовах нової
економічної політики?
Оскільки ми вступили в фазу «непу», оскільки ми не
ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлу­
атувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібно-буржуаз­
ну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для
розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:
— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика,
навпаки — дбаємо, щоб, він, якомога безболізно пережив
період накопління багатств.
Отже, говорити в даних конкретних умовах про селян­
ство, як про потенціяльний пролетаріят, доводиться дуже й
дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділя­
ти й відносити до потенціяльного буржуа.
І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він
тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «за­
рито собаку».
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника
масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про
одного з видатніших українських громадських діячів.
В 6—7 числі журналу «Життя й революція» вміщено
було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Европу».
Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті — це перший ви­
ступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хо­
тіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном.
Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком сер­
йозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно,ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо,
як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважно­
го опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми
завжди були тієї думки, що відомий афоризм — «еггаге пи-
тапит Є5І» можна прикласти до кожної людини, а, зокре­
ма, і до нього.
168
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві ча­
стини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами,
і до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового ( не
скажи Хвильовий того, що сказав — сказав би хтось ін-
ш
ий), це та частина, де він розбирає нас, як «обличите-
лів», просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бе­
ре на себе ролю «обличителя»… але вже нашого роман­
тизму, нашої неспроможности накреслити дальші шляхи
розвитку української літератури. Так чорним по білому й
написано:
— «Усі його (Хвильового) заклики до психологіч­
но-художнього та інтелектуального прийняття Евро-
пи я вважаю лише за ліричний рефрен».
Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми
намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, поба­
чив, переміг!» Коли вже притягувати історію, то ми ско­
ріш уподобляємо себе Катонові Старшому, який усі свої
промови кінчав цим знаменитим:
— «Треба обов’язково зруйнувати Картагену».
Але не зайвим буде й з’ясувати в якій мірі наші закли­
ки були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся
наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Ев-
ропи, поданої антитезою до позадництва.
Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри де­
зорганізовано, — тепер ми не боїмося визнати, що перша
фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись термі­
ном Семенка, наголосом на деструктивний момент.
Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано
на емоціяльному боці справи. Нові ідеали, які виступають
проти старих і до того досить таки дискредитованих, му­
сять на перших порах не стільки впливати на інтелект,
скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля,
і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший по­
гляд, наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «од-
гонить тим же етичним критерієм»?
169 Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорош-
кевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету»,
його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції,
являється по суті плодом недозрілого розуму. «Масовий»
критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у
нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного
пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захви­
лювався, що ми, мовляв, загубили соціяльний критерій. Бо
і справді:
— Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті,
одверто рекомендує Хвильового, як агітатора за «Европу в
лакових ботиках».
— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої
рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
— Переказувати своїми словами елементарний матері-
ялізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не кра­
ще було б коли б одні, як от «масові» критики, взяли й пере­
читали абетку комунізму, а другі, як от Дорошкевич, пові­
рили нам на слово, на їйбогу, що ми сяк-так, а все таки ро­
зуміємось у марксизмі.
А втім, — «нет худа без добра», як говорить російська
революційна література, що її радить нам згадувати наш
опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадок­
сом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндер-
мана: «із комуністичної літератури я читав Достоєвського
й Толстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі
прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з
яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистец­
тво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з від­
повіддю одному з наших опонентів стикається початок
дальшої, так би мовити конструктивної, фази боротьби.
Що ж таке ця психологічна Европа, яка так лякає
Дорошкевича?
Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й —
в іншому пляні — ідеологічна надбудова. Таким чином,
оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торка­
ємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:
170
— Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його «Мог§еп-
гбіЬе» і зустрічаємо такий рядок із ригведи: «єсть багато
вранішніх зір, які ще не світили», то, щоб вияснити сенс
присутности в цій книзі індійського гімну, нам доведеться
увійти в лябіринт факторів, які розташувались за триде­
в’ять земель від свого економічного базису.
Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, що­
би сказати:
— «Олімп» цілком розуміє плужанських писарів, які
ніяк не втямлють, де загубила кінці так звана психологіч­
на Европа.
Історичний матеріялізм, як відомо, ніколи не відхиляє
психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію,
вважає її за цілком нормальне явище в громадському жит­
ті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страш­
не, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгор­
тати абетку комунізму:
— Відтіля вони узнають, що цей загадковий і непри­
ступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її ми­
слями, з її волею, з її хистами.
Таким чином, залишається ще притягти елементарну
логіку й силогізувати приблизно так:
— Коли психологічний чинник діє в громадському
житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, оче­
видно, історію робить не тільки економіка, але й живі лю­
ди.
Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс:
«Політичний, правовий, філософський, літера­
турний, художній розвиток і т. д. беруть в основу
економічний базис. Але вони впливають один на од­
ного й на економічний базис».
Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифру­
ємо цей термін?
Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний сто­
сунок» — людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо спра­
ву з боротьбою громадської людини проти природи. От­
же, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психо­
логічним фактором, і є по суті громадська людина.
171 І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка
«виштовхує людськість із просвіти», то, очевидно, і маємо
на увазі якусь суспільну одиницю.
Ці елементарні засади про ролю людини в історії нам
потрібні для того, щоби запитати себе:
— Чи не дала Европа якогось типу творіння, яке — в
тій пропорції, що його наділяє так званий «змінний сто­
сунок» і робить історію?
Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: «минулу —
сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». Бо і
справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в мину­
лому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але
вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але
вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить дія-
лектика, коли блукає в лябіринті надбудов.
Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської лю­
дини, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній,
основі вдосконалювалась протягом багатьох віків / є влас­
ністю всіх кляс.
В цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб
Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий
належали до одного типу громадської людини й саме іде­
ального, що його нам дала Европа. І імператор римської
імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетар­
ський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні
один до одного.
Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в кон­
кретному оточенні в конкретний час, буде міжклясовим
явищем. І той, і другий, і п’ятий служили своїй клясі. Але
поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж кля-
си, викликала розвиток нових сил, що характеризують по­
няття прогресу, що мусіли прийти їм на зміну й часом бу­
ли їхнім антиподом, остільки між Леніном і Петром Вели­
ким можна поставити знак тотожности. І піп Лютер, і ро­
бітничий ватажок Бебель належать до одного типу євро­
пейської громадської людини. І той, і другий, і п’ятий, і де­
сятий не відривались від своєї соціяльної бази, але всі во-
172
нИ
були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінно­
го стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався
даному соціяльно-економічному й політичному ладу. Цей
клясичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуаль­
ній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її зав­
жди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.
Це — європейський інтелігент у найкращому розумін­
ні цього слова. Це, коли хочете — знайомий нам чорно­
книжник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну ци­
вілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це
— доктор Фавст коли розуміти його, як допитливий
людський дух.
І зовсім помиляється Шпенґлер: він везе на катафаль-
ку не Фавста, а «третій стан», бо доктор із Вюртембергу
безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.
— Ага… так от про що ви говорите! А чи нема, тут, у
вас, ідеалізму? — Подивимось:
Перша цитата з Мерінґа: «історичний матеріялізм
ніколи не відхиляє дії ідейних сил».
— Друга цитата з Плеханова: «велика людина
бачить далі інших і хоче сильніш інших. Вона — ге­
рой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупини­
ти чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяль­
ність являється свідомим і вільним виразником цієї
необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значіння;
в цьому її сила. Але — цс колосальне значіння,
страшна сила».
Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психо­
логічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме
вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і раді­
сний тракт до світової мети.
Соціялізм — це, з одного боку, теорія боротьби за
царство свободи, з другого — конкретний етап у боротьбі
людини з природою. Отже, треба подивитись на справу
ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків, хоч би
й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «за­
дадуть» тон гнилій територіяльній Европі, що витягнуть її
173 з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, те­
пер стара й безсила буржуазія.
Так стоїть справа з психологічною Европою, що до неї
антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського:
— «Психологічна категорія є жива людина з мислями,
з волею, з хистами. Жива людина є громадська людина.
Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом.
Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на до­
бробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут про-
летаріяту. Його соціяльний сенс у його широкій та глибо­
кій активності. Отже, не можна мислити соціяльного кри­
терій без психологічної Европи.
— І все?
— Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на «просвіті».

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.