Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

КУЛЬТУРНИЙ ЕПІГОНІЗМ

Моио те ж, що й до попе­
реднього розділу.
«Нам передано изумительное литературное на-
следство, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая от-
ветственность за то, какую литературу даст нам но­
вая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого».
Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить
«Красная новь». Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі
легені, але трохи інакше:
— В минулому лежать надзвичайні шедеври мистец­
тва. «Третій стан» — дав епоху відродження, Байрона, Ге-
те, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відпо­
відальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть
пролетаріят у добу своєї диктатури.
Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясня-
ємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно від­
стала нація.
До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з’ясува­
ти ту заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в україн­
ській культурі.
Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професоро­
ві Ключнікову, поділивши етичну сферу на мораль, право
та політику, вивести основні світові програми, і тим пере­
могти історичну іраціональність. Бо все це зводиться до
того, щоб підкреслити на якійсь 177 сторінці, що «Россия
— первая освободительница мира». Не важко розв’язати
цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але
175 для нас, що не розглядають національний момент, як само­
ціль, питання, зв’язані з цим моментом, ще більше усклад­
няються.
Стоїть така основна й нез’ясована дилема:
— Чи будемо ми розглядати своє національне ми­
стецтво, як служебне (в даному разі воно служить про-
летаріятові) і як вічно — підсобне, вічно — резервне, до
тих світових мистецтв, які досягли високого розквіту?
Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну
ролю, найдемо за потрібне підіймати його художній рі­
вень на рівень світових шедеврів?
Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки
так:
— Оскільки українська нація кілька століть шукала
свого визволення, остільки ми розцінюємо це як неперемож­
не її бажання, виявити й вичерпати своє національне (не
націоналістичне) офарблення.
Це ж національне офарблення виявляється в культурі й
в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогод­
нішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж
волею навздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у
римлян, що за порівнюючи менший період значно набли­
зились до грецької культури. Ця ж національна суть му­
сить себе вичерпати й у мистецтві.
Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чая-
ніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів,
то це зовсім не значить, що ми помиляємось.
Бо і справді: національне офарблення — це не що ін­
ше, як звичайне офарблення культури того чи іншого наро­
ду. Його використовують усі кляси. Найкраще за всі його
використав «третій стан». І коли дрібна буржуазія хапа­
ється за нашу ідею, то, поперше, вона розуміє її, як націо­
налістичну суть, подруге — коли справа йде до певної мі­
ри і про те, що ми говоримо — то й до певної міри тут
беззаконного й антирадянського нема.
Словом, коли «націонал-більшовик» Устрялов прий­
має програму компартії, то це зовсім не значить, що ця
програма потребує корективів.
176
Наша постановка — це послідовний висновок із полі­
тики нашої партії щодо національного питання. Такою
постановкою ми остаточно — по лінії мистецтва — може­
мо розв’язати цю «прокляту проблему», яка затримує кля-
сову диференціяцію на Україні, а відціля й похід людсько-
сти до комуністичного суспільства.
Але тепер, коли ми перейдемо до дійсного стану ре­
чей, то треба сказати:
— Наша постановка тільки в тому випадку буде мати
реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати
наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій. Ін­
шими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповід­
них досягнень інших країн, ми мусимо найти якнайближ­
чі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема
рації робити нашої установки. Щождо того, що ми маємо
більше тенденцій на позадництво, за це говорить уся істо­
рія нашої нації.
Це ж клясична країна гаркун-задунайства, просвітян­
ства, культурного епігонізму. Це — клясична країна рабсь­
кої психології. Не дарма саме вона й породила антитезу
до психологічної Европи: цю «ідеальну» просвіту. Коли
тов. Сталін говорить, що розвиток національної культури
залежить від самої нації, яка думає творити цю культуру,
то наші епігони розуміють це так:
— «Приїдітє і володєйтє нами».
Від Котляревського, Гулака, Метлинського через
«братчиків» до нашого часу включно, українська інтеліген­
ція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на
культурне позадництво. Без російського диригента наш
культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторю­
вати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація
тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй
одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити,
бо він боїться — дерзать!
Хіба наші сьогоднішні розмови про масове мистецтво
не є ознакою позадництва? Хіба нам і досі не доводиться
витягувати ганебну постать Гаркуна і ставити його поруч
177 із Европою, хоч би і для контрасту? Може й це, скажете,
лірика? Може й це «манівці регзопаїіа?»
Тов. Дорошкевич вагається, що краще: просвітянство
чи естетичне міщанство. Ми не вагаємось і кажемо: пара
п’ятак. Міщанство — завжди міщанство і завжди йому од­
на ціна.
Але коли ми візьмемо конкретні постаті з нашого ми­
нулого, які захоплювались естетизмом, то й Євшан, і мо­
лодий Семенко, і Вороний є для нас не тільки представни­
ки певних соціяльних груп, але і трагічні моменти в історії
нашої літератури. Коли взяти ті умови, в яких росла й
розвивалась хохландія, коли взяти на увагу ту атмосферу
жахливого позадництва, в якій жив той же поет Вороний,
то нема нічого дивного, що наші естети впадали в край­
ність.
Хіба це знамените Гагі роиг Гагі не проробило з часів
Оріосто певної еволюції? Хіба античний пароль — «краса»
з означенням клясових сил не шукав іншої гармонії, де б
звучали громадські мотиви? Хіба той же Пушкін (знову
звертаємось до «російської революційної літератури») не
був тому яскравим прикладом? Хіба за «Русланом і Люд-
мілою», цим «Огіапсіо іигіохо», ми не бачимо ще Пушкіна-
громадянина?
Але Пушкін жив у нормальній атмосфері культурного
будівництва, а Кобилянська, припустім, — за великою ки­
тайською стіною, серед дикунів та епігонів. Чи могла ж во­
на, можливо пересічний талант, поставивши перед собою
велике завдання, вийти переможцем?
Український естетизм, як каже тов. Дорошкевич, «ста­
новив найповерховішу з громадського боку, найменш
впливову плівку нашої літератури». Але чи значить це, що
він був антигромадським явищем?
Коли формула: «мистецтво для мистецтва» є ознакою
розкладу мистецтва, а також суспільства, то треба сказати,
що в часи нашого українського естетизму наше національ­
не мистецтво й наше національне суспільство тільки но
становилось на ноги. Але, не припускаючи навіть цієї заса-
178
яи, ми, закликаючи до прийняття психологічного заходу в
той же час надаємо представникам нашої модерністсько-
етичної Европи велике громадське значіння. Бо ми виходи­
мо не з сахаринно-народницьких засад, які затримують
національний розвиток, а з глибокого розуміння націо­
нальної проблеми.
Українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні
цінності. 1 на цьому шляху Вороні й Євшани були явищем
громадського значіння. Для нас славетний «мужик» Фран-
ко, який вважає Фльобера за дурня, менш дорогий, ніж (да
не буде це регхопаїіа!) естет Семенко, ця трагічна постать
на тлі нашої позадницької дійсности.
Щождо ідеального революціонера-громадянина, то
більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він
один маячить світлою плямою з темного українського ми­
нулого. Тільки його можна вважати за справжнього євро­
пейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західнього
інтелігента. І ми зовсім не розуміємо, чому тов. Дорошке­
вич уважає його за представника «чорної Европи», на наш
погляд, це саме й є Европа червона. Бож під «червоним»
ми розуміємо не що інше, як символ боротьби.
Куліш був по суті ідеологом сильного «третього ста­
ну», і коли б він не стикнувся з мертвою стіною культурно­
го епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми б, без­
перечно, в часи горожанської війни не мали б таких вож­
дів, які завжди плентались у хвості маси. Як у свій час на­
ціональні війни були революційним, червоним явищем в
історії людськости, так і Куліш для нашої країни був
прогресивною, червоною Европою.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Коби-
лянську чи то Куліша? Хто так подумає, буде наївною люди­
ною. Ми тільки хочемо подивитись правді в очі.
Ці люди стояли на правдивому шляху, але, стикнув-
шись із рідним позадництвом, залишились трагічними по­
статями, повними протиріч і помилок. Щождо їхньої ідео­
логії, то ясно — вона була буржуазна, цебто в даний мо­
мент відстала, контрреволюційна й нам не потрібна.
179 — Але почекайте, — зупиняє нас Дорошкевич:
«Ставити тепер нашому письменникові такі аб-
страктно-европейські вимоги — вибачте, але це зна­
чить не дооцінювати соціяльно-побутових можливо­
стей і вимог нашої доби. Наш письменник, що вихо­
дить із бідняцького й середняцького села та інколи з
міста, не кінчає клясичної гімназії, не знайомиться з
курсом історико-філологічного факультету в універ­
ситеті св. Володимира».
Хай пробачить нам наш шановний опонент, але в цій
тираді ми відчуваємо, поперше — барський тон інтеліґен-
та-народника, а подруге — вбачаємо тут саме це «недооці­
нювання соціяльно-побутових можливостей нашої доби».
Перш за все, які вимоги нашої доби?
— Перед нами, як перед молодою клясою, і перед на­
ми, як перед молодою нацією, ця доба ставить таке зав­
дання: утворити за всяку ціну нове і справжнє мистецтво.
Подруге, які ж її соціяльно-побутові можливості? Дійсно,
сощяльно-побутові можливості того письменника, що про
нього говорить тов. Дорошкевич, тотожні відповідним
можливостям якогось дикуна.
Але чи буде це письменник? От у чому сіль питання!
На наш погляд, звичайно, ні!.. Коли ми маємо на увазі
не писаря, а таки ж письменника. Щождо справжнього ху­
дожника слова, то він може навіть і не сторожувати в уні­
верситеті св. Володимира (Ґорький, припустім, теж не сто­
рожував), але він повинен зрозуміти цю абстрактну Ев-
ропу.
Ми вже спиралися на Маркса, який казав, що «певні
періоди розквіту мистецтва ніяк не відповідають загально­
му розвиткові суспільства». Могли б ще раз цитувати йо­
го, але, гадаємо, досить! Де ж тут неясність, коли ми ка­
жемо: кожна кляса, в тому числі і пролетаріят, творить
своє мистецтво через свою більш-менш талановиту мо­
лодь і ніяк не всім загалом. Невже не ясно, що ця молодь
може в культурі стояти вище від своєї кляси на сто, на ти­
сячу і т. д. голів?
180
Наші соціяльно-побутові можливості воістину низької
марки. Але це зовсім не значить, що ми мусимо втіша­
тись тим примітивним напівдикунським письменством, яке
дає нам наш новий «різночинець». Провінціял Верґілій не
вчився таки в клясичній гімназії св. Володимира, і все та­
ки… і все таки він був Верґілієм. Златовратський і Успен­
ський не тому не дали творів, рівних турґенєвським, що
були «різночинцями», а головним чином, тому, що тоді ро­
сійська буржуазно-поміщицька література пішла на спад…
і тому (вертаємось до раніш сказаного), що та соціяльна
група, яку вони представляли, цебто міщанство й селян­
ство, ніколи не візьмуть на себе історичної місії, тому що,
знову повторюємо, для цієї прослойки мистецтво носить
вузькоутилітарне значіння. Це «різночинці» в масі, як пра­
вило.
Щождо окремих постатей, які намагались репрезенту­
вати «третій стан», то «неістовому Віссаріону», наприклад,
типовому «різночинцеві», ніщо не пошкодило стати най­
більшим російським критиком, на десять голів вищим за
критиків дворян. Навіть із тим же «різночинцем» Достоєв-
ським щось не ладно в нашого опонента: його, Достоєвсь-
кого, «чернетки-ориґінали» в світовій літературі займають
більш поважне місце, ніж «француз» — Турґенєв.Так ми ду­
маємо, Дорошкевич — навпаки.
Взагалі, треба сказати, що аналогія: «різночинець» —
селянин-робітник «трохи й навіть більше, як трохи»,
невдала. Цим не можна доказати, певніш виправдати су­
часних златовратських у мініятюрі.
Хай ще раз пробачить нам тов.Дорошкевич, але в та­
ких спробах ми відчуваємо запах чарівного яблучка з «п’я-
тнишком» з кошика хоч і прекрасної, але далекої і немож­
ливої «Лізи Калітиної». Конкретніш: все це аксесуари з на­
родницької скриньки, і ведуть вони свою родословну від
тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час сте­
жить за диригентською паличкою російського «діда-шести-
десятника».
Життя ускладняється. Треба шукати інших паралелів,
181 порівнянь, аналогій. Справа в тому, що ми не підемо на
альянс із грінченківщиною. Ми, як і пролетаріят, ведемо
свою родословну від Куліша, від великого «третього ста­
ну». З потенціяльним буржуа ми нічого не маємо спільно­
го. Вузькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо.
Тов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашо­
го письменника, бо він грубо підійшов до системи надбу­
дов. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин-
різночинець — селянин-робітник. Буває і так: дворянин, а
потім селянин Шевченко. Де ж подівся Винниченко? Оче­
видно, в еміграції.
Тов. Дорошкевич, виправдовуючи безграмотність на­
шого письменника, який не здібний розібратися в психоло­
гічній Европі, тим самим і своїм великим авторитетом
пропагує так званий масовізм. Оскільки ж ця «червона»
халтура виходить під натиском ідеології зі столипінського
отруба, ми зі спокійною совістю беремо цитату з Туген-
гольда:
«Декаданс — то є всезростаюча перепродукція
мистців: колосальні виставки, ринки картин, де справ­
жні твори мистецтва губляться в цілому морі бур’я­
ну, незлічимий натовп наслідувачів, цих верескливих
поросят, які з ненажерством накидаються на кожно­
го більшого мистця, заялозюють і призводять до аб­
сурду кожну велику ідею, нарешті, декаданс є пов­
ним розривом між народом і мистецькою культу­
рою, між публікою і мистцями. Але всі ці симптоми
свідчать не так про занепад мистецтва, як про смер­
ки нашої культури».
Всі ці ознаки ми бачимо й тепер у себе. Декаданс дій­
шов своєї кульмінації. Ми б’ємо тривогу й заявляємо:
— Та кляса, що дала геніяльних теоретиків і практи­
ків революції, не може не дати в скорому часі і своїх
більш-менш талановитих мистців. Вергілій прийде… мож­
ливо й тепер із провінції, можливо й тепер не один. Він не
був навіть за сторожа в університеті св. Володимира, але
він (коли це вже буде дійсно він!) одкриє нову сторінку в
182
сТ
орії світового мистецтва. З його приходом буде нанесе­
мо страшний, смертельний удар культурному епігонізмові.
_ фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Так от останнє пи­
тання.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.