Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ФОРМАЛІЗМ?

Да, у нас нет литературьі! «Вот прекрасно!
Вот новость!» — сльїшу я тьісячу голосов в от-
вет на мою дерзкую вьіходку. «А наши журна­
ли, подвизающиеся на ловитве європейського
просвещения? А наши альманахи, наполнен-
ньіе гениальньїми отрьівками из недоконченньїх
позм, драм, фантазий, а наши библиотеки, бит­
ком набитьіе многими тисячами книг российс-
кого сочинения, а наши Гомерьі, Шекспирьі, Ге-
те, Вольтер-Скоттьі, Байроньї, Шиллерьі, Баль-
заки, Корнели, Мольерьі, Аристофаньї? Разве
мьі не имели Ломоносова, Херсакова, Держави-
на, Богдановича, Петрова, Дмитриева, Карамзи-
на, Крьілова, Батюшкова, Жуковского, Пушки-
на, Баратьінского и пр., и пр. А что вьі на зто
скажите?» — А вот что, милостивьіе государи,
хотя я и не имею чести бьіть бароном, но у ме-
ня єсть своя фантазия, вследствие которой я
упорно держусь той роковой мьісли, что, несмо-
тря… (йде величезний період) на все зто: у нас
нет литературьі.
Виссарион Белинский
(«Литературньїе мечтания»).
— «Єй чорту», як все це обридло! Іноді сидиш і дума­
єш: «і справді, чи не толочиш ти води в ступі?» І така тебе
візьме розпука, хоч лягай живим у домовину. Тільки спор­
тсменське «ану» й визове: «ану, докажи, що й ти маєш дея­
ку енергію, ану, докажи, що й ти здібний вірити й не зра­
джувати своїх переконань. Ану!»
Заздримо тобі, «неістовий» Вісаріоне… бо не було в
твій час «опоязівців»8. Повір нам — і ти був би формалі­
стом. І справді: маючи за спиною таку блискучу плеяду
185 письменників, ти твердив: «нет литературьі». Хіба це не
формалізм? Ми не діждались і поганеньких Пушкіних… а
скажи ти свою «фантазію» в наші дні? Ну? Тов. Пилипен-
ко «пропише тобі таку іжицю», що й в домовину не потра­
пиш!
— Як? Літератури, кажеш, «нет»? Ах ти «макроман», ах
ти маніяк… формаліст несчасненький!
Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5
«Плужанина»)… шкода тільки, що їхня лайка гола й по­
рожня і нас зовсім не переконує.
Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у
формалізмі: знову ж таки з заялозеної демагогії чи з неро­
зуміння цього терміну?
Проте, обидва припущення «кращі»: коли ми маємо
справу з першим, то їм це не робить чести, коли ж справа
йде про друге… то й це їм не робить чести.
Отже, треба зробити таку середню: — чули, що єсть
якийсь формалізм, що він визначає якусь ідеалістичну шко­
лу, що його сповідають якісь «опоязівці», що ці якісь «опо-
язівці», так би мовити, комусь «в опозиції». І ще чули, що
«олімпійці» (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко
взяв, нарешті, «олімпійців» у лапки) дуже таки напирають
на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати фор­
малістами, тим паче, що й вони кричать: «нет литерату-
рьі!»
Ідеолог масовізму так і пише:
— «Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий
виступає саме, як формаліст) бився добре тов. Троцький».
Що Троцький «добре бився з формалістами» — це
так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював
свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спи­
тати.
— Як «коли це було»? А «романтика вітаїзму»? Хіба це
не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не…
зеровщина (наш лідер тоді ще не читав Зерова).
І тов. Пилипенко обґрунтовує:
— Так, мовляв, «кожна кляса і її мистецтво проходять
186
певний цикл розвитку: народження, занепад і смерть.
«Замкнене коло». Але кляса трудящих не матиме смерти.
Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безклясо-
вої доби не в наслідок революції, а органічним шляхом.
Отже, тут «замкненого кола» немає, і не всі значить зако­
ни буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва про­
летарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його
понад клясовою боротьбою… він забув про… матеріялі-
стичний світогляд і натомість ставить «вітаїзм».
Отже покличемо, як експерта, здорову логіку й виясни­
мо, що ж по суті є ця тирада.
Ми вже не зупиняємось на «трудящих». Бо і справді:
кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми зна­
ємо різних трудящих: трудиться пролетаріят, але трудить­
ся і багато іншого народу. Для селянської газети таке сло­
во підходить, але для мистецької теорії — навряд.
Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: «трудя­
щі не матимуть смерти». Бо й справді: це ж з теоретичного
боку цілковитий нонсенс.
Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і
характерні ляпсуси.
Тов. Пилипенко, очевидно, довго «ламав» голову над
нашою «романтикою вітаїзму». Очевидно, не одну годину
шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріялістичного сві­
тогляду. Але що ж він із себе видавив?
Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він фор-
сить уже кілька місяців.
І справді, навівши уривок з нашої брошури:
— «Пролетарське мистецтво пройде етапи романтиз­
му, реалізму і т. д. Це замкнене коло законів художнього
розвитку», він тут же подає такого коментарія:
— «Правда сплутана з брехнею. Кожна кляса прохо­
дить цикл розвитку: народження, розквіт, занепад, смерть.
«Замкнене коло». Але кляса трудящих не матиме смерти».
Ми просимо читача вдуматись у ці дві цитати і сказа­
ти нам по щирості: чи можна так поводитись зі своїм опо­
нентом, як поводиться тов. Пилипенко, і чи не високомір-
187 но він ставиться до своєї авдиторії: мовляв, все одно не
втямлять.
Ми говоримо про закони художнього розвитку, а Пи-
липенко — про закони існування мистецтва в узькому
значінні цих слів.
Ми говоримо про романтизм, реалізм, а Пилипенко
про народження, розквіт, занепад та смерть.
Як бачите, наше «замкнене коло» нічого немає спільно­
го з його «замкненим колом». Як бачите, це просто некра­
сиве поводження з матеріялом. Як бачите, це просто став­
ка на «дурачка».
Отже, оскільки ми ніде не говорили ні про «народжен­
ня», ні про «смерть», остільки ми не могли сказати й що
«пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безклясо-
вої доби в наслідок революції». Все це продукт гарячої
фантазії тов. Пилипенка.
Що буде через якусь тисячу років із мистецтвом —
ми не знаємо й нас це зовсім не цікавить.
Ми говоримо про період переходової доби й говори­
мо, що мистецтво цього періоду підлягає тим же законам
розвитку, що й буржуазне. Які це закони — ми вже сказа­
ли вище.
В тій же статті Троцького, що з неї цитує наш опо­
нент, сказано так:
— «Художня творчість є завжди складна перелицьовка
старих форм під впливом нових товчків».
Що це значить? Чи не те ж саме, що кажемо й ми? На­
ші «романтизм», реалізм і т. д. і є ця «складна перелицьов­
ка». Отже, треба було б тов. Пилипенкові, замість демаго-
гувати й накидати нам «розквіт, занепад і смерть», уваж­
ніш читати того автора, з якого він береться цитувати. На­
магаючись обвинуватити нас в ухилі від матеріялістично-
го світогляду, наш опонент тут же показує свої слабкі сто­
рони. Цікаво спостерігати, як голова Плугу борсається в
матеріялі. Більш вдячної ролі, як заперечувати «напищено-
го» Хвильового, що вбогість свою весь час ховає за краси­
ві фрази та календарні афоризми, — і придумати важко. А
от піди ж, і ця роля не під силу.
188
Бо і справді: як ми подали «романтику вітаїзму»? — Як
антитезу до мистецького ліквідаторства. Невже треба нада­
вати так багато значіння тому, що «вітаїзм» звучить так, як
«біологічний віталізм». Не дарма ж ми, щоб не наводити
на гріх своїх супротивників, свідомо зробили помилку, ви­
кинувши «л». Не так давно «пресловутий» Шпенґлер робив
спростовання: в його поняття «релятивізму» втискували
зовсім інший зміст, ніж той, що його він мав на увазі.
Наш сьогоднішній реалізм, зі слів Воронського, можна
майже ототожнювати з матеріялізмом. Ах! Хіба Августин
Блаженний, цей типовий ідеаліст, не називався у свій час
реалістом? Справа ж не в назві, а що під цією назвою хо­
вається. Звичайно, Кант був формалістом, звичайно,
Шкловський проповідує ідеалізм. Але при чому тут ми?
Де, в чому наша теорія подібна до біологічного віталізму,
що, як відомо, «фетишизує окремі сторони процесу»? Від­
кіля це видно, що ми, як іоніти, кажемо: «в начале бе сло­
во»?
Один той факт, що ми не мислимо в клясовому су­
спільстві безклясового мистецтва, розбиває всі наклепи
на нас у формалізмі. Треба ж все таки відповідати за свої
слова, навіть тоді, коли їх висловлює і «масовий» критик.
Тим більше це треба сказати про Пилипенка, як ідеолога
масовізму. Варто було йому кинути дві-три фрази, як уже
його безталанні учні підхопили:
«Нове об’єднання, — пише про нас т. Щупак, —
(«якщо воно утвориться») (утворилось!! М. X. ), яке
висовує примат форми над приматом ідеології, буде
цілком на руку оплічникам».
Хоч у нашого друга, як бачите, і багато претензій, але
ми глибоко переконані, що він стільки розуміється в фор­
малізмі, скільки ми в писаризмі. Чи може і його збенте­
жив Троцький? Коли це так, то да навчиться він читати
його:
«Цілком справедливо: по одних лише принципах
марксизму ніколи не можна судити, відхиляти чи
приймати твір мистецтва. Продукти художньої твор-
189 чости повинно, в першу чергу, судити по їхніх зако­
нах, цебто законах мистецтва. Але тільки марксизм
здібний вияснити, чому, відкіля і т. д.
Хіба ми не те ж саме кажемо? Художній твір треба
«судити в першу чергу по законах мистецтва». І це зовсім
не значить, що ми висовуємо «примат форми» над «прима­
том ідеології», що ми хочемо «підупасти на руку оплічни-
кам». (Ну і словечко! Без п’яти хвилин не «опричники».
Тільки товариш Щупак і міг придумати його). Щоб розі­
братися в тому, що говорить у даній цитаті Троцький, тре­
ба, звичайно, не бути вульгарним марксистом і трохи ро­
зумітись в діялектиці.
Коли плужанин, хоч би й київський, припустім, напи­
ше якийсь твір, то ми, перш за все, мусимо подивитись і
сказати собі: що він написав — репортерську замітку чи
художній твір.
— Ми маємо право (і саме, як марксисти) зробити це?
— Очевидно, маємо, інакше ми не знали б, з ким по­
знайомились, чиї думки здобули честь вислухати.
В чому ж тоді питання? При чому тут формалізм і
«примати»»? Коли подивитись на справу уважніш, то буде­
мо мати таку картину: в той час, як Хвильовий «дразнить-
ся» календарними афоризмами, його супротивники прий­
мають це за чисту монету й собі намагаються форснути
«вченими приматами».
Ані з Шкловським, ані з Якобсоном, ані з Кручених і т.
д. нам не по путі, як не по путі нам і з вульгарними марк­
систами,
Формалізм ми вважаємо за ідеалістичну течію в ми­
стецтві, яка має своє соціяльне коріння. Коріння формаліз­
му лежить в буржуазному світогляді. Формалізм, як тех­
нічний апарат, має рацію на існування, і його ми викори­
стовуємо. Але ми, закликаючи до формального вдоскона­
лення, ніколи не забуваємо основної мислі, яку подала
марксистська естетика:
«Щоб з успіхом іти по слідах Мікель-Андже-
ла, треба вміти мислити й почувати так, як ми­
слив і почував великий фльорентієць».
190
Таку думку висловив Плеханов із приводу художньої
виставки в Венеції. Такої думки дотримуємось і ми. І чи не
тут «зарито формалістичну собаку»? Бо і справді: що таке
ті невдалі спроби, які ми спостерігаємо в сьогоднішніх
творах? Що таке це плужанське «молоде життя»? Чи не
вбога пародія на художній твір і на художника?
Вся справа не в «асонаціях та алітераціях», а знову ж
таки в тому, щоб «мислити й почувати» (хоч у мініятюрі)
так, як мислив і почував великий фльорентієць. Справа в
тому, що ми до своїх завдань підходимо кустарно. Тіль­
ки той письменник має рацію на існування, який здібний
пізнати життя, не тикаючись щохвилинно в свою «плят-
форму». Це не значить, що йому не треба корегувати
ідеологію своєї творчости, а це значить, що «по циркуля­
ру» мистецтва утворити не можна. Ніякі «асонації та
алітерації», цебто те, що стосується справжнього форма­
лізму, його не врятують, коли він не подивиться на світ
вільним поглядом свого клясового світогляду. От чому
ми й кажемо: — вас, 1200 письменників із Хвильовим
умісці, які за 8 років революції не дали жодної повісти,
жодного роману глибоко поважаємо. Але покиньмо ду­
рити себе: в атмосфері диких поглядів на мистецтво ми
ще 8 років, коли не всі 80, будемо плентатись позаду ін­
ших країн.
Такий наш «формалізм», і коли він нічого не має спіль­
ного зі справжнім, то в цьому ми зовсім не повинні, бо ми
й не називаємо його формалізмом.
Щождо «опоязівства», то треба сказати це:
— Прийнявши в основу твору ту чи іншу актуальну
ідею, не можна не думати і про те, як передати її. Тут нам
до певної міри й допомагають формалісти, як технічна
школа. 1 коли дехто із сучасних письменників, втішаючись
«великими» темами, не звертає уваги на «читабельність»
своїх річей, то це теж печальне явище.Він теж не вміє «ми­
слити» так, як згаданий фльорентієць.
Всі ці елементарні засади ми подаємо тільки тому, що
нас весь час цькують формалізмом. Далебі, навіть ніяково
191 було писати цей розділ: все так «просто і ясно»… і ніяких
тобі «приматів».
Як бачите, наша основна вимога – це уміти думати
и почувати. В нашу епоху великих зворушень, великих
дерзаній і великих полетів, ми інакше не мислимо худож­
ника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Европи
тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епігонізм’
Отже, тільки упереджена людина буде шукати в нашій
програмі ідеології формалізму.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.